Студопедия

КАТЕГОРИИ:


Архитектура-(3434)Астрономия-(809)Биология-(7483)Биотехнологии-(1457)Военное дело-(14632)Высокие технологии-(1363)География-(913)Геология-(1438)Государство-(451)Демография-(1065)Дом-(47672)Журналистика и СМИ-(912)Изобретательство-(14524)Иностранные языки-(4268)Информатика-(17799)Искусство-(1338)История-(13644)Компьютеры-(11121)Косметика-(55)Кулинария-(373)Культура-(8427)Лингвистика-(374)Литература-(1642)Маркетинг-(23702)Математика-(16968)Машиностроение-(1700)Медицина-(12668)Менеджмент-(24684)Механика-(15423)Науковедение-(506)Образование-(11852)Охрана труда-(3308)Педагогика-(5571)Полиграфия-(1312)Политика-(7869)Право-(5454)Приборостроение-(1369)Программирование-(2801)Производство-(97182)Промышленность-(8706)Психология-(18388)Религия-(3217)Связь-(10668)Сельское хозяйство-(299)Социология-(6455)Спорт-(42831)Строительство-(4793)Торговля-(5050)Транспорт-(2929)Туризм-(1568)Физика-(3942)Философия-(17015)Финансы-(26596)Химия-(22929)Экология-(12095)Экономика-(9961)Электроника-(8441)Электротехника-(4623)Энергетика-(12629)Юриспруденция-(1492)Ядерная техника-(1748)

Походження права




Державний апарат

Державний (державно-правовий) режим.

Державний (державно-правовий) режим, який визначається сукупністю форм і методів здійснення державної влади, об'ємом та рівнем реальності прав і свобод громадян та рівнем їх участі в управлінні справами держави і суспільства. Це поняття відповідає на питання про те, які методи превалюють у процесі здійснення державної діяльності і досягнення цілей, що стоять перед державою, який об'єм та реальність прав і свобод громадян, а також наскільки реально вони впливають на стан державних і суспільних справ.

Розрізняють демократичний і антидемократичний державні (державно-правові) режими.

Демократичний державний (державно-правовий) режим — це стан суспільних відносин, за якого державна влада здійснюється з використанням демократичних форм та методів на основі широкої і реальної участі громадян та їх об'єднань у формуванні і здійсненні державної політики, утворенні та діяльності органів держави, на неухильному забезпеченні реалізації основних прав людини і громадянина.

У реальності можуть виявлятися різновиди демократичного державно-правового режиму, наприклад режим парламентської демократії, демократично-ліберальний, національно-демократичний та ін.

Антидемократичний державний (державно-правовий) режим — це система суспільних відносин, за яких суттєво утруднюється або фактично унеможливлюється здійснення демократичних прав і свобод громадян, які реально не впливають на формування і діяльність державних органів, оскільки реальна влада зосереджується в руках не контрольованої народом групи осіб чи в руках однієї особи і здійснюється недемократичними методами.

Отже, в умовах такого режиму державна влада здійснюється в недемократичних формах і недемократичними методами, що обумовлює значне звуження, а то й фактично повне усунення можливості реальної участі громадян та їх об'єднань в управлінні державою і суттєве обмеження або втрату можливості реалізації основних прав людини й громадянина.

Різновидами антидемократичних державно-правових режимів є авторитарний, тоталітарний, вождізм, військово-диктаторський, ф ашистський, расистський та ін.

Слід зазначити, що в науковій літературі, в засобах масової інформації для характеристики тих чи інших держав досить часто використовують ряд понять, які стосуються насамперед недемократичних державних режимів.

Тиранія — влада, яка встановлюється і здійснюється шляхом відкритого, нічим не замаскованого насильства і жорстоко карає будь-яку незгоду і спроби протесту проти дій владних структур.

Деспотія — влада абсолютного монарха, особа якого обожнюється. На цій підставі відкидається необхідність дотримання монархом законів і моральних норм, що робить його владу фактично нічим не обмеженою. Деспотія була характерна для цілої низки рабовласницьких монархій (давні Єгипет, Вавилон, Персія).

Теократія — зосередження державної влади в руках духовенства або особисто глави церкви. Це тягне за собою підвищення ролі релігійних норм у регулюванні суспільного та особистого життя, здійснення судочинства на основі релігійних догматів, перетворює державу на інструмент політики панівної церкви тощо. Теократичні режими в сучасному світі існують у фундаменталістських мусульманських державах (Пакистан, Іран), у Ватикані, який є державою, де вся повнота світської й духовної (церковної) влади належить Папі Римському.

Охлократія — влада, яка у своїй діяльності орієнтується на вимоги неорганізованого натовпу і водночас намагається використати його для досягнення своїх цілей. Така влада максимально спрощено формулює проблеми, що стоять перед суспільством і державою, та шляхи їх розв'язання. Охлократичні владні кола керують суспільством за допомогою популістських закликів та найпримітивніших методів; вони змушені регулярно змінювати політичний курс та орієнтири соціального розвитку.

Авторитаризм — концентрування влади в руках однієї особи або одного державного органу, що тягне за собою приниження ролі й значення інших, передусім колегіальних представницьких (парламентів), державних інститутів, фактичну заборону будь-якої опозиційної діяльності, жорсткий контроль за діяльністю громадських організацій тощо.

Тоталітаризм — панування однієї політичної партії, що зростається з державним апаратом, установлення жорсткої централізації в управлінні й партійно-державного контролю за всіма сферами суспільного життя.

Диктатура — здійснення необмеженої влади певною групою осіб на чолі з лідером, ім'я якого може дати назву тому чи іншому правлінню (бонапартизм, сталінізм та ін.). Для диктатури характерна цілковита відсутність поділу влади та її концентрація в руках "сильної особи", яка, встановивши жорстку дисципліну й тяжкі покарання за її порушення, обіцяє швидке вирішення всіх соціальних проблем.

 

10. (+11 частково) Поняття функцій держави.

У своїй повсякденній діяльності держава спрямовує свої матеріальні ресурси, політичні та ідеологічні зусилля на вирішення завдань, що стоять перед нею. Серед цих напрямів діяльності можна визначити основні, тобто такі, які виражають сутність держави і без яких вона не може повноцінно діяти як найважливіша складова частина політичної системи суспільства. Основні напрями діяльності держави, в яких знаходять свій вираз її сутність, завдання й цілі, називаються функціями держави.

Успішна реалізація функцій держави повинна призводити до створення в суспільстві певного державно-правового порядку.

Таким чином, головні завдання й цілі держави на тій чи іншій стадії розвитку спричинені економічними, політичними, соціальними та іншими умовами її існування. Відтак основні напрями діяльності держави, тобто її функції, мають об'єктивний характер, викликаний потребами життя суспільства. Здійснення функцій держави має постійний, систематичний характер і відбувається протягом усього часу існування об'єктивно зумовлених завдань, що стоять перед державою. Функції виникають, здійснюються й розвиваються відповідно до тих завдань, що належить виконувати державі в конкретних історичних умовах.

 

11. Форми і методи здійснення функцій держави.

Функції держави мають свої особливі форми і методи здійснення. Зміст тієї чи іншої функції держави являє собою процес впливу держави через практичну діяльність її відповідних структур на певні суспільні відносини або на групу споріднених суспільних відносин. Кожна конкретна функція держави становить єдність змісту, форм і методів здійснення відповідної гілки єдиної державної влади (законодавчої, виконавчої, судової), застосування якої пов'язане з особливостями конкретного об'єкта державного впливу.

В юридичній літературі форми здійснення функцій держави поділяють на правові та організаційні.

1. До правових форм здійснення функцій держави належать:

а) правотворча, яка полягає в правовій регламентації суспільних відносин шляхом видання компетентними державними органами нормативних, тобто загальнообов'язкових до виконання, актів, спрямованих на зміцнення та охорону правопорядку, законності, на визначення змісту та забезпечення здійснення прав і свобод громадян.

б) правозастосовча, тобто діяльність державних органів та інших уповноважених державою суб'єктів щодо втілення законів і підзаконних нормативних актів у повсякденну суспільну практику шляхом видання правозастосовчих актів.

в) правоохоронна, сутність якої полягає в забезпеченні безпосереднього державного реагування на вчинені правопорушення

2. До організаційних форм діяльності державних органів стосовно здійснення функцій держави належать:

а) організаційно-регламентуюча — повсякденна оперативна організаційна робота, спрямована на вирішення конкретних завдань, на техніко-організаційне забезпечення функціонування різних ланок державного механізму;

б) організаційно-господарська — поточна господарська робота (економічне обґрунтування, контрольно-ревізійна діяльність, бухгалтерський облік, статистика, організація постачання, збуту та ін.) з матеріального забезпечення виконання різних державних функцій;

в) організаційно-ідеологічна — повсякденна роз'яснювальна, виховна робота, спрямована на ідеологічне забезпечення виконання тих чи інших функцій держави.

При здійсненні своїх функцій держава, в особі відповідних державних органів та їх посадових осіб, спирається на ряд методів, а саме:

а) метод переконання, який виявляється передусім у відповідній ідеологічній діяльності, у тому числі з правового виховання населення, у проведенні різних профілактичних заходів, спрямованих на формування в населення переконання в об'єктивній обґрунтованості існуючих функцій держави та необхідності сприяння їх реалізації;

б) метод заохочення, який полягає в пропаганді позитивного досвіду й наданні різних пільг та нагород суб'єктам, що безпосередньо беруть участь або сприяють ефективному здійсненню функцій держави;

в) метод примусу, який полягає в застосуванні до суб'єктів, що вчинили правопорушення у сфері здійснення державних функцій, передбачених нормами права заходів покарання, перевиховання та спонукання до діяльності, спрямованої на усунення шкоди, заподіяної такою поведінкою.

 

12. Види функцій держави.

Здійснення державних функцій — це складний і багатогранний процес впливу держави в особі її органів та їх посадових осіб на певне коло суспільних відносин. Численність і особливості існуючих суспільних відносин обумовлюють існування досить широкого кола відповідних функцій держави.

Для зручності розуміння та вивчення конкретні функції держави на основі певних ознак (критеріїв) поділяють на ряд видових груп.

1. За значенням для нормального функціонування і розвитку держави функції держави поділяються на основні й неосновні.

Під основними функціями держави розуміють такі напрями діяльності держави, без здійснення яких вона не може нормально функціонувати й розвиватися.

Згідно з цим основні функції держави групують за найбільш важливими напрямами державного впливу на суспільні відносини: функція оборони країни; функція підтримання й захисту правопорядку, законності, охорони прав і свобод громадян, функція охорони й раціонального використання природних ресурсів та ін.

Неосновні функції держави є складовими елементами основних функцій, але самі собою не розкривають сутності держави. Так, у складі такої основної функції держави, як оборона країни, можна виділити низку неосновних її функцій: зміцнення збройних сил, розвиток науково-технічного прогресу для забезпечення їх озброєнням, забезпечення відповідних пропорцій військового і цивільного виробництва тощо. Слід, однак, виходити з того, що терміни "основні функції" та "неосновні функції" є до певної міри умовними, такими, що допомагають виділити із всієї сукупності функцій держави функції, що є більш або менш широкими за об'ємом і більш або менш загальними за змістом.

2. За сферами діяльності держави — внутрішньої або зовнішньої — її функції поділяються на внутрішні і зовнішні.

а) Внутрішні функції держави — це напрями діяльності держави, яка виконується в межах її території і в якій знаходить свій вираз її внутрішня політика.

Економічна функція держави полягає у виробленні та координації стратегічних напрямів розвитку економіки країни, у формуванні та забезпеченні виконання бюджету, створенні рівних умов для функціонування різних форм власності, заохоченні підприємницької діяльності, ефективній організації суспільного виробництва, управлінні внутрішньою торгівлею тощо.

Соціальна функція держави покликана забезпечити соціальну захищеність кожної особи, нормальні умови життя, праці та відпочинку для всіх членів суспільства незалежно від рівня їх безпосередньої участі у виробництві матеріальних та духовних благ.

Забезпечення реалізації та захисту прав і свобод людини й громадянина. Здійснення цієї функції має на меті створення сприятливих умов для реалізації законних прав і свобод громадян, забезпечення їх реального захисту від протиправних обмежень з боку будь-яких суб'єктів, відновлення порушених прав і свобод та притягнення винних до юридичної відповідальності.

Фінансово-контрольна функція держави полягає у виявленні й обліку прибутків виробників, у збиранні податків та інших обов'язкових платежів до бюджету країни, у здійсненні контролю за правильністю використання податків.

Правоохоронна функція держави спрямована на забезпечення повного й точного здійснення приписів, що містяться у нормах права, усіма учасниками суспільних відносин, охорону правопорядку, громадської безпеки, прав і свобод людини й громадянина, дотримання законності, притягнення до відповідальності злочинців та інших осіб, що скоїли протиправні вчинки.

Культурно-освітня функція спрямована на піднесення культурного та освітнього рівня громадян, на створення найсприятливіших умов для задоволення їхніх інтелектуальних потреб та участі в культурному житті суспільства.

Ідеологічна функція держави полягає в пропаганді та захисті гуманістичних ідеологічних цінностей та відповідному вихованні суспільства.

Екологічна (природоохоронна) функція покликана забезпечити дбайливе та раціональне ставлення до природи, тобто до середовища, від стану якого залежить саме існування людини як живої істоти. З цією метою держава створює відповідне (природоохоронне) законодавство і забезпечує його неухильну реалізацію;

б) До головних зовнішніх функцій держави належать такі.

Функція оборони держави спрямована на захист державного суверенітету, кордонів, території країни від нападу ззовні та на вирішення інших питань національної безпеки.

Дипломатична і торговельна-економічна функції полягають у встановленні й розвитку взаємовигідних рівноправних політичних, економічних, культурних та інших відносин з іншими державами.

Функція підтримання загального миру й мирного співіснування передбачає діяльність щодо забезпечення максимального роззброєння, незастосування сили у відносинах між державами, приборкання агресорів.

3. З точки зору тривалості здійснення в часі державних функцій є:

а) постійні функції, що здійснюються протягом усього часу існування держави (оборона країни, охорона правопорядку);

б) тимчасові, що здійснюються лише протягом певного періоду існування держави (у перші роки існування Радянської держави — придушення опору пануючих раніше класів).

Можлива й інша класифікація функцій держави. Таким чином, функції сучасної демократичної держави взаємопов'язані й доповнюють одна одну та спрямовані на створення найсприятливіших умов для нормального функціонування та розвитку суспільства в цілому, реалізації та захисту прав, свобод і законних інтересів людини й громадянина, рівноправного й взаємовигідного співробітництва народів та держав.

 

13. Поняття та елементи механізму держави.

Для реалізації своїх функцій держава повинна створювати й забезпечувати функціонування різноманітних організацій, які у сукупності утворюють механізм держави.

Механізм держави — це система державних організацій, які забезпечують реалізацію функцій держави.

Механізм держави як система державних організацій має такі ознаки:

1) призначенням системи є забезпечення реального виконан­ня функцій держави;

2) відносини між елементами системи будуються на ієрархіч­ний основі, тобто на безумовній обов'язковості виконання нижчестоящими елементами рішень вищестоящих;

3) елементи системи об'єднуються єдиними принципами по­будови та єдиними цілями функціонування;

4) кожен з елементів системи має певну сферу діяльності, відповідну компетенцію і в той же час має чітко визначені зв'язки з іншими елементами системи;

5) базується на державній формі власності.

Державні організації у відповідності з наданими їм повноважен­нями й сферами діяльності поділяються на кілька видів, а саме:

а) державні підприємства — державні організації, які забез­печують здійснення функції держави у виробничій сфері і безпо­середньо забезпечують виробництво матеріальних благ. До них належать державні заводи, фабрики, ремонтні майстерні тощо;

6) державні установи — державні організації, які забезпечують здійснення функції держави у невиробничій сфері, тобто їх діяль­ність не пов'язана зі створенням матеріальних благ. Сюди входять державні наукові та навчальні заклади всіх рівнів, заклади культури, охорони здоров'я та ін.;

в) державні органи — державні організації, які наділені державно-владними повноваженнями й покликані здійснювати від імені держави управлінські функції в суспільстві, а тому в межах механізму держави мають повноваження координувати й контролювати діяльність підприємств та установ.

 

Система органів держави як державних організацій, які на­ділені правом застосування засобів державного примусу і які контролюють та координують діяльність державних підприємств і державних установ, утворюють державний апарат.

Державний апарат покликаний здійснювати в суспільстві управлінську діяльність від імені держави і саме для цього органи держави, що його утворюють, наділяються державно-владними повноваженнями.

Державний апарат має ряд ознак, які відрізняють його від інших державних організацій, що входять до складу механізму держави, а саме:

1) органи держави утворюють чітко структуровану систему, елементи якої взаємодіють між собою з метою забезпечення ефективної реалізації функцій держави;

2) кожен орган держави наділений компетенцією (повнова­женнями, предметом відання, юридичною відповідальністю), що визначається в нормах права;

3) форми діяльності державного апарату в цілому і кожного з його елементів детально регламентуються приписами норма­тивно-правових актів;

4) згідно з конституційним принципом поділу влади органи держави поділяються на законодавчі, виконавчі та судові.

У державному апараті працюють державні службовці. Відпо­відно до ЗУ "Про державну службу" від 16 грудня 1993 року державна служба — це професійна діяльність осіб, які займають посади в державних органах та в їх апараті щодо прак­тичного виконання завдань і функцій держави та одержують за­робітну плату за рахунок державних коштів. При цьому під посадою розуміється визначена структурою і штатним розписом первинна структурна одиниця державного органу та його апара­ту, на яку покладено встановлене нормативними актами коло службових повноважень. А посадовими особами вважаються керівники та заступники керівників державних органів та їх апа­рату, інші державні службовці, на яких законами або іншими нормативними актами покладено здійснення організаційно-роз­порядчих та консультативно-дорадчих функцій.

Право на державну службу мають громадяни України неза­лежно від походження, соціального і майнового стану, расової і національної приналежності, статі, політичних поглядів, ре­лігійних переконань, місця проживання, які одержали відповід­ну освіту і професійну підготовку та пройшли у встановленому порядку конкурсний відбір або за іншою процедурою, передбаче­ною Кабінетом Міністрів України.

Органом управління державною службою в державних орга­нах та їх апараті є Головне управління державної служби при Кабінеті Міністрів України.

 

15. Органи держави: поняття і види

Орган держави — це особа чи структурована група осіб, які виступають від імені держави й наділені владнодержавними повноваженнями, в тому числі правом застосовувати засоби державного примусу і здійснювати державно-організаторські, розпорядчі, судові та інші функції.

Наявність у державного органу державно-владних повнова­жень означає, що він здатний встановлювати обов'язкові правила поведінки й домагатися за допомогою встановлених нормами права засобів їх здійснення.

Органи держави мають загальні та специфічні ознаки. До основ­них ознак можна віднести те, що органи держави:

• створюються в порядку і за процедурою, встановленою нор­мами права, безпосередньо народом шляхом виборів або держав­ними органами, що сформовані народом;

• наділені повноваженнями державно-владного характеру;

• здійснюють свої функції від імені держави;

• виконують свої повноваження в установлених нормами пра­ва процесуальних формах;

• мають юридично закріплену організаційну структуру, тери­торіальні межі діяльності, спеціальний юридичний акт (закон, положення тощо), що визначає їх місце і роль у державному апа­раті, а також порядок їх взаємовідносин з іншими державними органами та організаціями.

Наявність повноважень державно-владного характеру є най­більш важливою ознакою державного органу, що забезпечує можливість досить чіткого відмежування державних органів від інших державних організацій (підприємств, установ) та від не­державних органів і організацій.

На основі тих чи інших критеріїв органи держави поділяють­ся на ряд груп.

1. За змістом діяльності органи держави поділяються на:

• законодавчі, до яких належать парламенти держав (у нашій країні це Верховна Рада України);

• виконавчі (Кабінет Міністрів України, міністерства, місцеві державні адміністрації);

• органи правосуддя (від Верховного Суду України до місце­вих судів).

2. За місцем у системі державного апарату органи держави бувають:

• первинні, які обираються безпосередньо громадянами країни (Верховна Рада України, Президент України);

• похідні, які створюються первинними органами, а тому їм підконтрольні та підзвітні (Кабінет Міністрів України, Мініс­терство оборони України тощо).

3. За способами створення:

• виборні — обираються громадянами або іншими суб'єктами (Верховна Рада України);

• призначувані — призначаються іншими органами держави (місцеві державні адміністрації).

4. За персональним складом:

• одноособові. Цей орган держави складається з однієї особи, яка здійснює повноваження органу й одноособово приймає рішен­ня від його імені (Президент України, прокурор та ін.);

• колегіальні. Такий державний орган складається з певної групи осіб, які спільно здійснюють його повноваження. Для прийняття рішення від імені колегіального державного органу необхідно, щоб його підтримала певна кількість (як правило, більше половини) осіб, що входять до його складу (Верховна Рада України, Кабінет Міністрів України).

5. За територією, на яку поширюються повноваження органів держави, вони поділяються на такі:

• загальнодержавні (вищі або центральні), компетенція яких поширюється на всю територію держави (Президент України, Верховний Суд України тощо);

• місцеві (локальні), компетенція яких поширюється на пев­ну частину території держави (прокурор певної області, районна державна адміністрація та ін.).

6. За часом функціонування:

• постійні, межі функціонування яких у часі законом не ви­значаються (Верховна Рада України, Президент України, мініс­терства). Слід мати на увазі, що Конституція України передбачає періодичне оновлення персонального складу цих органів, але не визначає моменту припинення їхньої діяльності як частини дер­жавного апарату України. Так, Верховна Рада України функціо­нує постійно, хоча склад народних депутатів, які її утворюють, переобирається кожні п'ять років;

• тимчасові, строки функціонування яких визначаються в законі (дільничні виборчі комісії, тимчасові спеціальні комісії Верховної Ради України). Ці строки можуть визначатись по-різ­ному. В одних випадках вказуються календарні строки (день, місяць, рік) початку і закінчення функціонування такого органу, в інших — вони створюються на строк, необхідний для здійснення певної діяльності.

 

16. Поняття народовладдя та форми його здійснення.

Слово "демократія" грецького походження, утворене від слів "demos" — народ і "kratos" — влада й буквально означає "влада народу", "народовладдя". Демократію не слід ототожнювати з охлократією (грец. — "влада юрби"). Охлократія протистоїть державним інститутам, праву. При охлократії юрба, використо­вуючи принадливі та примітивні гасла, виступає господарем становища, улаштовує заколоти, погроми, безладдя з метою задоволення своїх низьких інтересів і потреб.

У сучасній науці й практиці термін "демократія" використо­вується досить широко і в різних контекстах може означати:

а) особливу форму організації державної влади, при якій вла­да належить не одній особі, а всім громадянам, що користуються рівними правами на керування державою;

б) форму устрою будь-якої організації, заснованої на принци­пах рівноправності її членів, періодичній виборності органів управління й підкорення рішенням, які прийняті більшістю;

в) соціальний рух, що має на меті втілення в життя ідеалів народовладдя та ін.

Найбільш уживаним є використання терміна "демократія" в розумінні способу організації державної влади, основними принципами якого є:

• визнання народу вищим джерелом влади, визнання народ­ного суверенітету;

• виборність основних органів держави;

• рівноправність громадян і насамперед рівність їхніх вибор­чих прав;

• підпорядкування меншості вимогам більшості при прий­нятті рішень.

Слід зазначити, що сучасні концепції демократії сприйняли ряд основних ідей лібералізму (від лат. "liberalis" — вільний) і доповнили названі принципи ще й такими:

• повага до прав людини та пріоритет цих прав над правами держави;

• конституційне обмеження влади більшості над меншістю;

• повага права меншості на власну думку і на її вільне вира­ження та ін.

У сучасному світі демократія розуміється перш за все як на­родовладдя, як спосіб організації і здійснення державної влади, в основу якого покладено концепцію народного суверенітету.

Народний суверенітет — це повновладдя народу, здійснення народом своєї невід'ємної й неподільної влади самостійно та неза­лежно від будь-яких інших суб'єктів. Поняття народного сувере­нітету визначає такі характеристики влади, як єдність, повнота й верховенство.

Існують дві форми здійснення народного суверенітету: пряме народовладдя (безпосередня демократія) і представницьке наро­довладдя (представницька демократія).

Пряме народовладдя (безпосередня демократія) полягає в безпосередньому вирішенні громадянами питань, пов'язаних з управлінням справами держави й суспільства, а тому забезпечує найбільший рівень впливу народу на діяльність держави та її орга­нів. Безпосередня демократія забезпечує безпосередню участь громадян у здійсненні державної влади, їхнє пряме волевиявлен­ня при виробленні й ухваленні державних рішень і формуванні органів державної влади.

Пряме народовладдя історично є першою формою народо­владдя. Ще за умов первісного додержавного суспільства пряме народовладдя вже існувало у виді загальних зборів членів роду або племені. Після виникнення перших держав пряме народовладдя функціонувало як народні збори. Участь у їх діяльності всіх вільних громадян мала забезпечувати прийняття рішень, що відповідали інтересам більшості громадян даного державного утворення. Класичним прикладом функціонування народних зборів як форми вияву прямого народовладдя може слугувати організація влади в містах-державах античної Греції. У су­часному світі основними формами прояву прямого народовладдя є вибори й референдум.

Внаслідок розвитку держав, ускладнення їх політичних систем стало неможливо вирішувати всі питання загальнодержавного значення шляхом залучення до цих процесів усього населення держави. Виникає нова форма народовладдя (демократії) — представницька.

Представницьке народовладдя (представницька демокра­тія) — це вирішення питань, пов'язаних з управлінням справа­ми держави і суспільства, суб'єктами, що обираються народом або його певною частиною.

Сутність представницької демократії полягає в тому, що абсо­лютна більшість загальнодержавних питань вирішується вже не всім народом, а певними групами громадян, котрі розглядаються як повноважні представники народу. Якщо така група форму­ється (обирається) всіма громадянами держави, то вона утворює загальнодержавний орган (парламент, конгрес, національні збо­ри та ін.), рішення якого стають загальнообов'язковими на всій території держави. Такий орган представляє народ країни і тому здійснює владу від його імені. В Україні органами, які представ­ляють усіх громадян держави й тому наділені повноваженнями ухвалювати рішення, що мають загальнообов'язкову силу на те­риторії всієї країни, є Верховна Рада України і Президент України.

Населення певної частини території держави може утворюва­ти (обирати) орган місцевого самоврядування (місцеву раду, муніципалітет тощо), який, у межах визначеної законом компе­тенції, приймає рішення, що стають обов'язковими до виконан­ня на відповідній частині державної території. Отже, діяльність виборних органів місцевого самоврядування також є формою прояву представницької демократії.

 

Глибоке розуміння спрямованості і змісту права неможливе без встановлення історичних аспектів виникнення, становлення і розвитку права. Складність права як суспільного явища, особливості його виникнення у різних народів обумовили існування значної кількості теорій походження права.

Теорія примирення виходить з того, що право починало зароджуватися не для врегулювання відносин між окремими людьми усередині роду, а для впорядкування відносин між родами. Усередині роду владні функції виконував вождь, як найавторитетніший представник роду. Рід, як єдине ціле, забезпечував безпеку й захист кожному зі своїх членів і тому не в інтересах будь-якого індивіда було протиставляти себе роду. Рішення вождя розглядалось як рішення усього роду. Тому волевиявлення вождя вистачало для забезпеченості впорядкованості відносин у межах роду.

Декілька родів утворювали плем'я. Між родами в межах племені виникали постійні конфлікти, обумовлені особливими родовими інтересами (зайняти краще місце на стоянці, використати кращі позиції для полювання тощо). Вони врегульовувались на основі договорів про примирення.

Саме з договорів про примирення, які укладались спочатку загальними зборами, а потім — радами старійшин племен, виникло, як вважають прихильники цієї теорії, примирливе право.

Регулятивна теорія при вирішенні питання про походження права виходить в основному з умов Азіатського континенту, де складні кліматичні й географічні умови спричинили особливу роль держави. З самого початку виникнення держави її роль була досить помітною і полягала в забезпеченні порядку, який був украй нестабільним в таких важких умовах.

Отже, з позицій регулятивної теорії, право виникає для впорядкування (врегулювання) суспільних відносин шляхом встановлення і підтримки єдиного порядку для всієї країни. Таким чином, з позицій цієї теорії, причини виникнення права полягають в необхідності врегулювання відносини між людьми в економічній, політичній, соціально-побутовій та інших сферах з метою забезпечення стабільності і порядку в країні.

Центральною ідеєю теологічної (божественної) теорії є ідея про те, що право створене Богом для регулювання життя людей і що воно дарується людині через пророка або правителя. У XIII ст. Ф. Аквінський розвив цю ідею у вчення, відповідно до якого світ засновано на ієрархії форм (божественної форми, духовної й матеріальної). На чолі ієрархії знаходиться Бог. Духовний світ очолює римський Папа як намісник Бога на землі. На тому ж ієрархічному принципі будується суспільство: піддані підкоряються царям і світській владі, раби повинні підкорятися панам.

Теорія природного права виходить з того, що люди спочатку знаходилися в природному стані, де всі були рівні й вільні, мали власність і перебували в стані миру й безпеки. Тоді право ґрунтувалося на законі честі, на справедливості за природою, було правом справедливого розуму. Таким чином, і тепер природне право притаманне людині від народження, а Закон природи програмує мир і безпеку. Однак будь-який закон має потребу в гарантіях. Люди відмовилися від можливості самостійно забезпечувати свої природні права. Вони домовилися створити державу, що має право видавати закони, підкріплені санкціями. Природні права формулюються в законах і забезпечуються покаранням їх порушників у тій мірі, в якій це може перешкодити порушенню природних прав.

Марксистська (класова) теорія виходить з того, що історія суспільства — це історія боротьби між класами. Пануючий клас змінював звичаї на свою користь або створював закони, необхідні для досягнення певної мети. Право виникає як засіб формулювання і фіксування волі пануючого в суспільстві класу. Таким чином, право розглядається як зведена в закон воля пануючого класу, як його знаряддя, яке застосовується для забезпечення панування над пригнобленими класами.

Однак при цьому право та інші форми суспільної свідомості (мораль, звичаї тощо) повністю обумовлені економічними умовами життя суспільства. Спосіб виробництва матеріальних благ визначають спрямованість і зміст права, а також соціальних та інших суспільних процесів.

Таким чином, право є результатом спеціалізації соціальних норм, їх пристосування до врегулювання стосунків між людьми в умовах складних суспільних відносин. Метою спеціалізації права є забезпечення в суспільстві впорядкованості і стабільності, а також створення сприятливих умов для співробітництва між людьми.

Найбільшу підтримку одержують погляди, зміст яких полягає в тому, що процес виникнення права тісно пов'язаний з процесом виникнення держави і був обумовлений такими основними причинами:

1) ускладненням виробництва, політичного й духовного життя суспільства;

2) відокремленням від роду (племені) особи як самостійного учасника суспільних відносин зі своїми домаганнями соціальної свободи;

3) виникненням держави, якій був потрібен новий нормативний соціальний регулятор, здатний:

а) забезпечувати функціонування суспільства як цілісного організму, складнішого за первісне суспільство, підтримувати в ньому порядок і стабільність;

б) закріплювати і забезпечувати індивідуальну свободу особи.

Виконати такі завдання було не під силу нормативним регуляторам первіснообщинного ладу — звичаям, релігії. Цю роль стало відігравати право, яке формується і забезпечується державою.

 

18. Форми (джерела) права.

Під формою права необхідно розуміти організацію власного змісту права, способи його існування, прояву, впорядкування та функціонування. Розрізняють внутрішню та зовнішню форми права. Під першою розуміють систему права, структуру змісту або систему права та його структуру, а під зовнішньою формою права – джерело права.

Поняття " джерело права " існує упродовж багатьох століть. Якщо виходити із загальнопоширеного значення терміну "джерело", то в сфері права під ним потрібно розуміти силу, яка створює право. Такою силою перш за все є влада держави, яка реагує на потреби суспільства, розвиток суспільних відносин і приймає відповідні правові рішення.

Джерела права – це способи вираження і закріплення правових норм, надання їм юридичного значення. Прийнято виділяти:

1) джерело права в матеріальному змісті;

2) джерело права в ідеальному змісті;

3) джерело права в юридичному (формальному) змісті. Джерелом права в матеріальному змісті є розвиток суспільних відносин. До них належать засоби виробництва матеріального життя, форми власності та інше.

Під джерелом права в ідеальному змісті розуміють правову свідомість.

У правознавстві і юридичній практиці термін " джерело права " розуміється багатозначно, а іноді вживається як тотожний до терміна "форми права ".

Зміст цих понять буде різним залежно від того, в якому контексті вони вживаються — чи по відношенню до права як цілого, чи по відношенню до окремої норми, групи норм. Скажімо, право має внутрішню і зовнішню форму, під якими традиційно розуміється, у першому випадку, внутрішня будова права, його структура, поділ на галузі та інститути; зовнішня форма права — це система законодавства.




Поделиться с друзьями:


Дата добавления: 2015-05-26; Просмотров: 2135; Нарушение авторских прав?; Мы поможем в написании вашей работы!


Нам важно ваше мнение! Был ли полезен опубликованный материал? Да | Нет



studopedia.su - Студопедия (2013 - 2024) год. Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав! Последнее добавление




Генерация страницы за: 0.132 сек.