Правовий звичай. 1 страница

Правовий звичай історично був першим джерелом права, який регулював відносини в період становлення держави. Взагалі під звичаєм розуміється правило поведінки, що склалося на основі постійного й однакового повторення конкретних фактичних відносин Правовим звичай стає після того, як одержує офіційне схвалення держави. Цінні законодавчі пам'ятки минулого, що дійшли до нас - це збірники правових звичаїв.

Природа правового звичаю характеризується такими особливостями. Він, як правило, носить локальний характер, тобто застосовується в рамках порівняно невеличких суспільних груп людей. Юридичні звичаї часто тісно пов'язані з релігією. У Індії, наприклад, звичайне право входить у структуру індуського права.

Норми правового звичаю часто виражаються в прислів'ях, приказках, афоризмах.

Як свідчать найновіші дослідження, правові звичаї широко застосовуються при регулюванні суспільних відносин (особливо земельних, спадкових, сімейно-шлюбних) у державах Африки, Азії, Латинської Америки. Окремі звичаї, що ввійшли в древні закони тієї або іншої країни, діють без змін дотепер.

Правовий звичай – це звичай, застосування якого забезпечується і санкціонується державою. Його варто відрізняти від звичаю, що виражає собою моральну норму, релігійне правило і таке інше. Санкціонування звичаю може здійснюватися шляхом сприйняття його судовою, арбітражною або адміністративною практикою.

Звичай по природі своїй носить консервативний характер. Він закріплює ті правила поведінки, що склалися в результаті тривалої суспільної практики.

Держава до різноманітних звичаїв ставиться по-різному: одні забороняє, інші схвалює і розвиває. Більш-менш тривале існування правових звичаїв очікується лише в деяких сферах правового регулювання.

Звичаї, що суперечать державно пануючі політики, загальнолюдської моралі, як правило, забороняються законом.

У міжнародному праві звичай являє собою не тільки форму вираження традиційних норм, але і важливий засіб створення нових юридичних обов'язкових правил поведінки держав у тих областях міждержавних відношень, що потребують правового регулювання. Він є сучасним і активно функціонуючим джерелом права.

21. Правовий прецедент. Правова доктрина.

Судовий чи адміністративний прецедент — це рішення конкретної юридичної справи, що виносить судовий чи інший компетентний орган держави (посадова особа) і яке стає обов'язковим для вирішення подібних справ у майбутньому. Юридичний прецедент застосовується тоді, коли мають місце прогалини в правовому регулюванні чи є потреба в юридичній кваліфікації конкретних обставин, а за судом чи іншим органом держави визнається право нормотворчості, тобто офіційного формулювання юридичних норм. Судовий прецедент як джерело права властивий англосаксонській правовій системі (Англія, США, Індія).

Розрізняють судовий і адміністративний прецедент.

При прецедентній формі права судові (а іноді й адміністративні) органи фактично наділені владою створювати нові правові норми.

Результатом правозастосувальної діяльності нерідко є створення правових положень, для яких характерний відомий ступінь узагальненості й обов'язковості. Отже, правові положення юридичної практики є прецедентним правом.

Юридична наука (правова доктрина) на визначених етапах розвитку права теж служить його формою. Наприклад в даний час в якості форми права виступає мусульмансько-правова доктрина, що підтверджується законодавством арабських країн.

Правова доктрина — акт-документ, що містить концептуально оформлені правові ідеї, принципи, розроблені вченими з метою удосконалення законодавства, усвідомлені суспільством і визнані державою як обов'язкові.

Правова доктрина не у всіх країнах є джерелом права, хоча значення наукових праць юристів для формування моделі правового регулювання визнається законодавцями багатьох країн. У наші дні роль доктрини є важливою для правотворчості: вона сприяє удосконаленню нормативно-правових актів, створенню нових правових понять і категорій, розвитку методології тлумачення законів.

Правова доктрина служила безпосереднім джерелом права в англо-американській правовій системі: при вирішенні справи судді посилалися на праці вчених; а також у релігійно-філософській правовій системі: іслам, індуїзм, іудаїзм мають у своїй основі правила загальнообов'язкової поведінки, почерпнуті з праць видатних юристів.

Роль правової доктрини як життєвого джерела права виявляється в тому, що вона створює поняття і конструкції, якими користується правотворчий орган. Саме юридична наука виробляє прийоми і методи встановлення, тлумачення і реалізації права. До того ж самі творці права не можуть бути вільні від впливу правових доктрин: більш-менш усвідомлено, але їм припадає ставати на сторону тієї або інший юридичної концепції, сприймати її пропозиції і рекомендації.

22. Поняття системи нормативної регламентації суспільних відносин.

Складність і багатоваріантність відносин, що виникають у суспільстві, значна кількість їх можливих суб'єктів (учасників) об'єктивно вимагають урегульованості. Це завдання вирішується через функціонування різноманітних правил (норм), які регулюють поведінку учасників суспільних відносин і в яких у загальній формі акумулюється досвід багатьох поколінь людей.

Вказані норми поділяються на дві групи:

1) соціальні норми, які регулюють відносини між людьми та їх об'єднаннями.

Соціальні норми формуються і впроваджуються в суспільну практику різними шляхами, але вони завжди відображують досвід реалізації різних варіантів поведінки суб'єктів у певних ситуаціях. При цьому в соціальній нормі закріплюється той варіант поведінки, що гарантує найкращий результат або завдає найменшої шкоди.

2) соціально-технічні норми, які встановлюють правила поводження людей із знаряддями праці, машинами, визначають взаємини з природою.

Вказані групи норм у своїй сукупності утворюють систему нормативного регулювання суспільних відносин.

Таким чином, система нормативної регламентації суспільних відносин — це сукупність соціальних норм, що регулюють поведінку людей і їх об'єднань у суспільстві, і соціально-технічних норм, що встановлюють правила поводження людей із знаряддями праці, машинами, регламентують їх взаємини із природою.

Метою функціонування системи нормативного регулювання суспільних відносин є забезпечення впорядкованості існуючих у суспільстві відносин.

23. Поняття, основні ознаки та види соціальних норм.

У суспільстві формуються і функціонують певні правила (норми) поведінки, виконання котрих покликане забезпечити впорядкованість, прогнозованість і стабільність суспільних відносин. Ці правила називаються соціальними нормами. Отже, соціальні норми — це правила поведінки людей та їх об'єднань, що мають загальний характер і забезпечуються особистими переконаннями, засобами громадського або державного впливу з метою забезпечення порядку і стабільності в суспільстві.

Виникнення і зміст соціальних норм зумовлюються історично і залежать від соціально-економічного типу суспільства, етапу його розвитку тощо. Їхній зміст і спрямованість в кінцевому підсумку не залежать від бажання та волі окремих людей, а уособлюють об'єктивну потребу у впорядкуванні відносин між людьми у суспільстві.

Соціальні норми регулюють поведінку, яка має соціальний характер, тобто пов'язана із взаємовідносинами між людьми та їх об'єднаннями. Цим вони відрізняються від інших (технічних, медичних, біологічних та ін.) норм, які встановлюють порядок поводження людей зі штучними або природними об'єктами, представниками тваринного світу тощо.

Різноманіття і складність суспільних відносин обумовлюють функціонування багатьох соціальних норм, які мають певні відмінності, але кожній із них притаманні й загальні для всіх соціальних норм ознаки, а саме:

- соціальні норми є правилами поведінки, що впорядковують (врегульовують) відносини між людьми та їх об'єднаннями в суспільстві;

- вони є правилами поведінки загального характеру. Це означає, що соціальні норми спрямовують свою дію не на конкретно визначеного адресата (особу чи груп осіб), а поширюються на всіх суб'єктів, які попадають у життєві обставини, що регулює дана соціальна норма;

- вони перш за все обумовлені соціально-економічним ладом суспільства, ознаки якого в тій чи іншій формі відображено в їх змісті;

- здебільшого соціальні норми формуються, формулюються і забезпечуються тими групами людей або їхніми об'єднаннями, воля та інтереси яких знаходять свій вираз у тих чи інших соціальних нормах.

Мораль — це правила, які регулюють поведінку людей шляхом її оцінки з точки зору протилежних моральних категорій: "добро" і "зло", "справедливість" і "несправедливість" тощо. Моральною (позитивною) визнається поведінка, що приносить суб'єктам добро. І навпаки, аморальна (негативна) поведінка — це поведінка, яка призводить до наслідків, що оцінюються відповідними суб'єктами як зло. Дотримання вимог моральних норм забезпечується в основному внутрішніми переконаннями кожної людини та силою громадської думки.

Разом з тим у суспільстві сформувались моральні норми загальнолюдського значення. Зокрема, це вимога турбуватися про старих, надавати матеріальну та моральну допомогу хворим та незаможним тощо.

Звичаї — це правила поведінки, що склалися історично і в результаті багаторазових повторень ввійшли у звичку людей.

Звичай закріплюється у свідомості людей як найбільш розумний або корисний у певних умовах зразок поведінки і виробляє свого роду автоматизм у поведінці, сприймається та реалізується людьми підсвідомо, без глибокого обмірковування доцільності такої поведінки. Прикладом звичаю, що регулює поведінку людей у повсякденному житті, може бути рукостискання при зустрічах і прощаннях. У сучасних умовах знайти сенс у звичаї потискання рук неможливо, але свого часу його виконання було доцільним і навіть життєво необхідним. Адже саме так засвідчували відсутність прихованої в руках зброї або каміння, а значить і відсутність ворожих намірів.

Традиції — це правила поведінки, які впроваджуються в суспільну практику за ініціативою певних структур (держави, громадських об'єднань тощо), у багатьох випадках з метою витіснення (заміни) якихось вже існуючих правил поведінки.

Традиції мають певні спільні риси зі звичаями, але якщо звичаї виникають у суспільстві стихійно, поступово — як результат багаторазового повторення певного зразка поведінки, то звичаї з тією або іншою метою нав'язуються суспільству. Деякі традиції сприймаються населенням та з часом переростають у звичаї і виконуються абсолютно добровільно, без будь-якого тиску. Яскравим прикладом цього є загальноприйнятий у нас звичай зустрічати Новий рік з ялинкою, хоча свого часу він запроваджувався Петром І під страхом покарання за його невиконання.

Корпоративні норми — це правила поведінки, які встановлюються певними об'єднаннями людей (політичними партіями, громадськими організаціями) і є обов'язковими тільки для членів даних об'єднань.

Ця група соціальних норм може знаходити свій вираз і закріплення в актах (статутах, положеннях, постановах), що приймаються об'єднаннями громадян, і повинна не протирічити конституції, законам та іншим нормативно-правовим актам.

Релігійні норми — правила поведінки людей, які містяться в тих чи інших релігійних вченнях. Ці норми в абсолютній більшості зафіксовані в джерелах, які становлять основу того чи іншого віровчення, — у Біблії християн, в Корані мусульман тощо.

Релігійні норми поділяються на дві основні групи:

• норми, що встановлюють правила відправлення релігійного культу;

• норми, що встановлюють правила поведінки людей, які сповідують дану релігію.

Частина релігійних норм ("не убий", "не вкради" та ін.) належить до загальнолюдських цінностей і становить основу інших, перш за все моральних норм, а в деяких випадках — основу правових та судових систем (закони шаріату в мусульманських країнах).

Соціально-технічні норми. У процесі людської діяльності формуються правила, що регулюють порядок поводження людей із знаряддями виробництва, встановлюють правила поведінки в тих чи інших природних умовах. Ці правила забезпечують доцільне й безпечне поводження людини в природному середовищі, використання багатств і явищ природи, досягнень науки й техніки. Такі правила є не соціальними, а технічними нормами. Але в деяких випадках, як уже вказувалося, вони набувають суспільного значення, тому що від їх сумлінного виконання залежить добробут, здоров'я, а то й життя людей. Ці правила відтворюють в актах, що мають юридичне значення (наприклад, в технічних правилах експлуатації АЕС), і за їх невиконання встановлюється юридична відповідальність. З цього моменту вони набувають ознак соціальних норм.

Особливим видом соціальних норм є право. Окремі автори пропонують як самостійні виділяти й інші види соціальних норм, а саме: естетичні, культурні, політичні, організаційні, правила гуртожитку, ритуали та ін.

24. Поняття і основні ознаки права.

Багатозначність терміна "право" зумовлена тим, що його корінь "прав" є основою багатьох слів: "правда", "правий", "справедливий", "правило", "правдивий", "правильний", "правити" та ін.

Залежно від сфери знань, де використовується цей термін, розрізняють його філософське, соціологічне, психологічне та інші тлумачення; зміст кожного терміна відображає ті його сторони, аспекти, що входять до предмета відповідної науки. Серед усіх тлумачень терміна "право" як такі, що мають значення для загальної теорії держави та права, доцільно виділити наступні:

а) можливість певної поведінки суб'єкта суспільних відносин (суб'єктивне право);

б) система правових норм, що регулюють суспільні відносини (об'єктивне право).

Саме об'єктивне право мається на увазі, коли йдеться про місце права в системі регуляторів відносин між людьми в суспільстві.

Складність права як соціального явища, його пов'язаність з іншими соціальними явищами — державою, економікою, релігією, культурою суспільства, особливостями його історичного розвитку обумовлюють існування значної кількості підходів до визначення його поняття, сутності, змісту, форм існування тощо.

У межах нормативного праворозуміння право — це система загальнообов'язкових, формально визначених правил поведінки загального характеру (норм права), які у встановленому порядку санкціонуються або формулюються державою та забезпечуються можливістю застосування державного примусу.

Праву притаманні певні ознаки (особливості), за якими воно відрізняється від інших соціальних норм, а саме:

• право виникає разом із державою, формулюється або санкціонується нею, тоді як інші соціальні норми (звичаї, моральні та релігійні норми) існували ще в первісному (додержавному) суспільстві або формувались без участі держави;

• право виражає волю не всього суспільства, не всього населення держави, а лише тієї його частини (панівного класу чи соціальної групи тощо), яка знаходиться при владі, тобто вирішальним чином впливає на діяльність державного апарату;

• норми права мають формально визначений характер, тобто однозначно фіксуються в офіційному письмовому документі, який видається компетентним, тобто уповноваженим на це, державним органом;

• норми видаються або санкціонуються уповноваженими на те суб'єктами в суворо визначеному процесуальному порядку;

• норми права мають загальний характер. Це означає, що вони не мають конкретно визначеного адресата, а розраховані на врегулювання поведінки будь-яких суб'єктів, які попадають в ситуацію, що врегульовується нормою права;

• норми права мають загальнообов'язковий характер. Вони обов'язкові для виконання всіма суб'єктами, які перебувають на території держави, незалежно від їхнього бажання, тоді як, наприклад, корпоративні норми обов'язкові лише для членів відповідних об'єднань, а моральні норми виконуються не з обов'язку, а за переконанням людини в їхній користі для себе та оточуючих тощо;

• право має системний характер, який виявляється у взаємопов'язаності та взаємообумовленості правових норм;

• право регулює суспільні відносини шляхом установлення конкретних прав і обов'язків їх конкретних учасників. Інші соціальні норми можуть містити неконкретизовані положення загального характеру. Наприклад, одна з моральних норм закликає поважати старших, але за яких умов і яких форм має набирати ця повага, не деталізується;

• межі дії норм права завжди точно визначені в просторі (вони діють на території всієї держави чи окремих її частин), у часі (визначаються дати набуття і втрати чинності правових норм) та за колом осіб (установлюється їх обов'язковість для всього населення країни чи лише для окремих категорій — військовослужбовців, пенсіонерів та ін.);

• виконання приписів права забезпечується державою, яка створює реальні умови й засоби, що сприяють безперешкодному добровільному здійсненню сформульованих у правових нормах зразків поведінки, та передбачає засоби заохочення, переконання до здійснення встановленої нормою права поведінки. До суб'єктів, які не дотримуються встановленої нормою права поведінки, передбачається можливість застосування заходів державного примусу аж до позбавлення волі.

25. Сутність і зміст права.

Визначення сутності права протягом багатьох років продовжує залишатись одним із основних завдань загальної теорії держави і права. Адже від того, як вирішується це завдання, залежить якість розуміння права, рівень пізнання всіх інших компонентів правової системи, правильність висновків про їх соціальну цінність. Відповідь на запитання про сутність права багато в чому залежить від змісту і спрямованості концепції права, в межах якої воно здійснюється. Однак у більшості випадків сутність права цілком обґрунтовано пов'язується з його властивостями як явища цивілізації, особливого регулятора суспільних відносин.

Можна стверджувати, що визначення сутності права як важливого і складного соціального явища у кінцевому підсумку полягає у визначенні його соціальної ролі. При цьому слід говорити про ту роль, що її покликано відігравати і реально відіграє право на всіх етапах свого існування, в умовах держави будь-якого історичного типу. Конкретний зміст правових норм, що регулюють конкретні суспільні відносини, визначається етапом розвитку суспільства.

При визначенні сутності права необхідно виходити ще й з того, що вказані вище основні властивості права характеризують його перш за все як особливий вид соціальних норм (регуляторів відносин між людьми у суспільстві), покликаних упорядковувати відносини між людьми.

Врегульовуючи суспільні відносини шляхом встановлення певних правил поведінки для їх учасників, право перетворюється у своєрідну міру свободи в суспільстві.

Враховуючи викладене, є підстави для висновку про те, що сутність права полягає в тому, що воно є соціальним регулятором, особливою мірою свободи, ґрунтується на надбаннях розвитку людської цивілізації і культури, виступає критерієм визначення суспільної корисності (правомірності) чи небезпечності (неправомірності) поведінки людей та їх об'єднань.

Для того, щоб право могло реально врегульовувати поведінку людей, воно повинно мати певний зміст, який утворюють конкретні приписи (правила поведінки), що формулюються в нормах права. Ці приписи повинні закріплювати можливу (шляхом установлення конкретних прав), обов'язкову (шляхом установлення конкретних обов'язків) поведінку суб'єктів, порядок здійснення встановлених прав і обов'язків, а також негативні наслідки, що наступають для суб'єкта в разі невиконання або неналежного виконання ним встановлених правом правил поведінки.

Таким чином, зміст права утворюють закріплені в нормах права приписи, що встановлюють:

• права і обов'язки певних суб'єктів;

• процедуру реалізації цих прав і обов'язків;

• правові наслідки невиконання приписів щодо прав і обов'язків або процедури їх реалізації.

Правові приписи, якими встановлюються конкретні дії, що їх можуть (права) або повинні (обов'язки) вчиняти певні суб'єкти, утворюють матеріальну сторону (аспект) змісту права. Ті ж приписи норм права, які встановлюють порядок, процедуру здійснення конкретних прав і обов'язків або правові наслідки їх невиконання, становлять функціональну сторону (аспект) змісту права.

Таким чином, зміст права — це закріплені в його нормах приписи, що встановлюють права і обов'язки певних суб'єктів і правові наслідки невиконання або неналежного їх виконання чи порушення процедури їх реалізації (матеріальний аспект), а також приписи, що визначають процедуру реалізації цих прав і обов'язків (функціональний аспект).

26. Взаємодія права з іншими соціальними нормами.

У процесі регулювання суспільних відносин соціальні норми взаємодіють між собою. Ця взаємодія виявляється в таких формах:

1) вимоги різних соціальних норм можуть співпадати, у них можуть міститись однопорядкові, аналогічні положення. Тоді такі норми доповнюють одна одну і тим самим сприяють більш повному і швидкому досягненню бажаних результатів;

2) різні соціальні норми можуть містити в собі протилежні і навіть взаємовиключні вимоги, чим утворюється конкуренція різних моделей поведінки. Така ситуація, природно, взаємоутруднює реалізацію вимог, що випливають із змісту норм, які протирічать одна одній;

3) вимоги приписів різних соціальних норм є взаємонейтральними, тобто їх приписи за своїм змістом не мають ніякого відношення один до одного. Тоді реалізація таких соціальних норм не справляє ніякого взаємовпливу.

Право і мораль.

У сучасних умовах в регулюванні суспільних відносин зростає значення моральних вимог, в яких, як правило, знаходять своє відображення загальнолюдські цінності. Саме тому зростання моральної обґрунтованості правових розпоряджень є необхідною умовою подальшої активізації їх ролі та ефективності в регулюванні суспільних відносин. Правова вимога зміцнення законності та правопорядку одночасно є й важливою вимогою моралі, яка характеризує моральну структуру особи, її чесність, совість, обов'язок. Тому законність може виступати і як один з моральних критеріїв оцінки поведінки особи та інших суб'єктів, адже в умовах беззаконня не може бути й мови про мораль.

Посилання на моральні критерії (на чесність, сумлінність) є в тексті присяги, яку приносять судді Конституційного Суду України. Найбільшої ефективності право досягає за умови співпадання його вимог і вимог, що формулюються в моральних нормах. При формуванні правової держави співіснування, взаємодія цих двох видів соціальних норм в цілому співпадають або зближуються.

У дійсності процеси взаємозв'язку і взаємодії права та моралі досить складні. Тому протиріччя між ними можуть виявлятися не одразу, і якщо ці протиріччя своєчасно не усуваються, вони можуть призвести до порушень закону (при суспільному пріоритеті вимог моралі над нормами права) або до моральних втрат (у протилежній ситуації).

Однією з причин таких протиріч є відносна стабільність моральних настанов. Право більш динамічне, воно швидше реагує на потреби даного моменту суспільного розвитку.

27. Поняття і ознаки правової системи, співвідношення її із соціальною системою.

Кожна держава має свою національну правову систему. Історично склалося так, що в кожній країні діють свої правові звичаї, законодавство, юрисдикційні органи, сформувалися особливості правового менталітету, правової культури, тобто свої (за внутрішнім змістом) правові засоби, що поєднуються загальним поняттям «правова система».

Правова система (англ. legal system) — це зумовлений об'єктивними закономірностями розвитку суспільства цілісний комплекс взаємозалежних і погоджених спеціальних і загальних засобів правового впливу на суспільні відносини, що постійно відтворюються і використовуються людьми і їх організаціями (у тому числі державою) як суб'єктами права для досягнення приватних і публічних цілей, забезпечення правопорядку.

Правова система — складне, збірне, багатопланове явище, що не збігається ні із системою права, ні із системою законодавства, а об'єднує ці й інші поняття. У структурному плані вона складається з безлічі правових явищ — насамперед норм і принципів права, за допомогою яких відбувається упорядкування правової системи, а також правовідносин, правосвідомості, правової культури, суб'єктивного права, юридичного обов'язку, юридичної відповідальності, юридичної діяльності та ін. Завдяки сукупності основних норм конституція має фундаментальне значення для всієї правової системи.

Спеціальні правові засоби є безпосередньою частиною механізму правового регулювання і мають активність.

Загальним правовим засобам належить менш активна роль: вони супроводжують спеціальні правові засоби, оскільки є складовою частиною не механізму правового регулювання, а механізму правового впливу — більшого за обсягом правового явища, у яке входять і спеціальні правові засоби. Саме механізм правового впливу допомагає визначити особливості груп і типів (сімей) правових систем.

Ознаки правової системи:

1) формується і функціонує в суспільстві в межах держави;

2) детермінована історичними і географічними факторами розвитку суспільства, відображає національний менталітет, етнокультурний зміст права;

3) являє собою частину (підсистему) соціальної системи;

4) тісно взаємодіє з економічною, політичною, ідеологічною, моральною та іншими соціальними підсистемами; володіє як механізмом перенесення їх вимог на мову юридичних норм, так і зворотним механізмом — переводити нормативно-правові приписи в реальну поведінку особи, групи, суспільства;

5) має в межах країни єдність, суверенність;

6) володіє власною структурною упорядкованістю — являє собою цілісну систему взаємозалежних, погоджених і тісно взаємодіючих правових засобів;

7) є динамічною системою — постійно діє унаслідок відтворення і використання людьми і їх організаціями (у тому числі державою) як суб'єктами права;

8) призначена для досягнення суб'єктами права приватних і публічних цілей.

28. Структура правової системи.

Структура правової системи — стійка єдність елементів правової системи та їх постійних зв'язків, що забезпечують її правову цілісність.

Як складне правове явище, правова система містить у собі головні конструктивні і похідні елементи, за допомогою яких досягаються кінцеві цілі правового регулювання. Ці елементи структуруються в її підсистеми, що розкривають динаміку правової системи в цілому.

Структура правової системи, що складається з підсистем, виражених через власні елементи:

1) інституціональна — суб'єктний склад: індивідуальні і колективні (суб'єкти права), включаючи державу, соціальні спільності та ін. суб'єкти права;

2) нормативна (регулятивна) — правові норми і принципи, об'єктивовані в нормативно-правових актах, правових прецедентах, нормативно-правових договорах, правових звичаях та ін.;

3) ідеологічна (доктринальна) — сукупність уявлень про правові норми і принципи, що характеризують ступінь усвідомленості правомірної поведінки суб'єктів права, вступу їх у правовідносини, юридичну діяльність — праворозуміння; правові ідеї, концепції; правосвідомість і правова культура;

4) функціональна (соціологічна) — сукупність причинно-наслідкових зв'язків між суб'єктами права, що виникають у процесі їх юридичної діяльності: правореалізація, правозастосування, правовідносини, правомірна поведінка, юридична практика — через них відбуваються дія норм права в соціальному середовищі, визначається режим функціонування правової системи як частини соціальної системи;

5) комунікативна — закономірності взаємовідносин між взаємодіючими і взаємозумовленими підсистемами, що відсутні у них в ізольованому стані: інтегральні (підсумовуючі) зв'язки між інституціональною, регулятивною, ідеологічною, функціональною правовими підсистемами. Внаслідок того, що кожна із самостійних частин правової системи суспільства має власну структуру, свої принципи організації і діяльності — їх комунікативність виражається у нерозривному зв'язку норм; органів, що їх приймають; концепцій, покладених у їх основу; процедур їх прийняття і застосування; зв'язки правової системи в цілому з політичною, економічною й іншими системами суспільства — системами звичаїв, норовів, традицій; зв'язки з міждержавними регіонально-континентальними правовими системами (у Європі — ЄС, РЄ). Саме внутрішньосистемні зв'язки і відносини на національному і міжнародному рівнях перетворюють сукупність елементів у систему, що має властивості єдності і цілісності. Результатом дії комунікативної підсистеми є законність і правопорядок.

Дата добавления: 2015-05-26