Сполучені Штати: Статті Конфедерації і Конституційний Конвент 1787 року

Конституція 1787 року була не першою, яку американці написали або ухвалили. У період, що саме передував 1787 рокові, кожен із штатів, які складали Сполучені Штати, за деякими винятками (Конектікут і Род-Айленд) затвердив писану конституцію і керувався нею у своєму внутрішньому житті. Деякі з тих, що зібралися у Філадельфії, відіграли активну роль і у державному процесі. Конституція 1787 року була не лише першою загальнодержавною конституцією. У той самий час, коли Конвент дискутував і дебатував у Філадельфії, у Нью-Йорку відбувалося засідання Конгресу Сполучених Штатів, який обговорював питання національної політики, Конгресу, який отримав свої повноваження на підставі угоди — Статей Конфедерації і Вічної Унії, — укладеної делегатами від тринадцяти штатів у листопаді 1777 року і оголошеної офіційно ратифікованою штатами у березні 1781 року. Конституційний Конвент 1787 року у Філадельфії був по суті скликаний цим Конгресом.

Важливо зауважити, що хоча конституцію 1787 року було написано делегатами-представниками штатів, у ній декларувалося, що то є влада, делегована від “народу Сполучених Штатів” — твердження, яке викликало чимало дискусій. Проблема полягала у тому, що країна керувалася конституцією — Статтями Конфедерації і Вічною Унією — яку, за її власним висловом, можна було змінювати і доповнювати тільки за наявності згоди “легіслатур кожного штату”. Положення про можливість внесення поправок цілком відповідало керівним принципам Статей, а саме принципом квазісуверенності окремих штатів, а цієї суверенності нова конституція не визнавала. До того ж, Конгрес скликав Конвент для перегляду Статей Конфедерації, однак всі визнавали, що конституція, яку породив Конвент, була чимось більшим за перегляд Статей; вона була чимось зовсім новим як за своїм принципом, так і за своїми положеннями. Вона визнала суверенність не кожного окремого штату, а радше народу Сполучених Штатів. Відтоді у конституцію закладено протиріччя між народним суверенітетом і суверенітетом штату.

Спонукою до розробки нової конституції у Філадельфії були відчутні вади державного управління на підставі Статей. Відповідно до Статей Конгрес мав повноваження, за згодою щонайменше дев’яти з тринадцяти штатів, позичати гроші і “видавати векселі в рахунок боргу сполучених штатів”, але не мав жодного джерела надходжень, за рахунок яких міг би погашати позики або викуповувати векселі. У питанні доходів йому залишалося сподіватися на бажання окремих штатів сплачувати податки, накладені на них; він не мав жодних засобів примусити платити. На додачу Конгрес був не в силі змусити, або хоча б спонукати, делегатів відвідувати свої засідання, а тому часто не збирав кворуму, необхідного для ведення справ. На той час загальною проблемою була нездатність Конгресу забезпечити виконання своїх резолюцій, а відтак і керувати. Через це метою Конвенту у Філадельфії була організація дійової державної влади, яка б разом з тим поважала автономію штатів.

Було вирішено, що для надання новій системі юридичної сили конституція повиння бути ратифікованою не просто легіслатурами штатів, а народом Сполучених Штатів. Відповідно до цього Конвент погодився на те, щоб Конгрес передав конституцію спеціально скликаним конвентам кількох штатів, а конвенти, у свою чергу, передали її делегатам, обраним від кожного штату його населенням. Цю резолюцію Конгресу було ухвалено за відсутності Род-Айленду і всупереч спротиву Нью-Йорка. Починаючи з грудня, конституцію невдовзі схвалили дев’ять з тринадцяти штатів. Чотирма штатами, які зайняли очікувальну позицію, були Нью-Йорк, Віргінія, Північна Кароліна та Род-Айленд. Нью-Йорк і Віргінія розглядалися як провідні учасники забезпечення успіху новій конституції, а Північна Кароліна і Род-Айленд не вважалися за надто важливі для функціонування нової влади. Кінець кінцем Віргінія поставила свій підпис, а невдовзі Нью-Йорк наслідував її приклад, позаяк делегати у Нью-Йорку знали, що якщо Нью-Йорк не ратифікує нової конституції, то його південні округи і головне місто відокремляться від штату і приєднаються до більш широкого союзу. Скоро до Нью-Йорку і Віргінії приєдналася і Північна Кароліна, але уряд встиг уже

Іспанія розташована на південному заході Європи, на Піренейському (Іберійському) півострові. Офіційна назва - Королівство Іспанія. Окрім континентальної складової Іспанія охоплює Балеарські острови - Майорка, Менорка й Ібіса у Середземному морі, Канарські острови, що складаються із семи островів і декількох острівців в Атлантичному океані, на південному сході півострова навпроти узбережжя Марокко. В Північній Африці до складу Іспанії входять міста Сеута і Мелілья. Іспанія займає третє місце в Європі за площею території і п'яте за кількістю населення. На півночі межує з Францією (650 км) й Андоррою (63,7 км), на південному заході з Португалією (1232 км).

Береги омиваються Середземним морем (берегова лінія - 1670 км) на сході, від Піренеїв до Гібралтару, і Атлантичним океаном (берегова лінія - 1367 км) на західному узбережжі - від Гібралтару до Галіції, а на півночі - Кантабрійским морем.

Площа країни - 505 990 км² (50 місце серед держав світу). Протяжність з півночі на південь - 880 км, з заходу на схід - 1040 км. Значну частину території країни займають плоскогір'ями і гори, біля яких розташовуються рівнини і низовини. Піренейські гори, що простягаються майже на 435 км. від Біскайської затоки до Середземного моря, є природною межею між Іспанією і Францією. Проте, найголовнішою топографічною межею Іспанії є значне, майже позбавлене рослинності центральне плато Месета, що знаходиться на висоті близько 610 м над рівнем моря. Воно поділене на північну і південну частини декількома гірськими масивами: Сєрра-де-Гуадаррама, Сєрра-де-Гредос і Монтес-де-Толедо. Прибережні рівнини вузькі, рідко перевищують ширину 30 км., в багатьох місцях берег гірський. Шість головних гірських ланцюгів піднімаються на висоту більш ніж 3300 м. Найвищі точки країни: Піко-де-Ането (3404м) в Піренеях і Муласен (3478 м) в горах Сєрра-Невада на півдні країни у континентальній частині Іспанії. Піко-де-Теді (3718 м) знаходиться на острові Тенеріфе у групі Канарських островів. Більшість значних річок Іспанії впадають в Атлантичний океан. Це Дуето, Тахо, Гвадіана і Міко, що починаються в Іспанії і протікають через Португалію, а також Гвадалквівір - найглибша і єдина судноплавна річка країни. Річка Ебро впадає в Середземне море.

Столиця Іспанії - Мадрид, з населенням 2,9 млн осіб. Інші великі міста: Барселона (1497 тис. осіб), Валенсія (741,9 тис. осіб), Севілья (704,5 тис. осіб), Сарагоса (607 тис. осіб), Малага (539,3 тис. осіб).

Населення складає 40,4 млн осіб (30 місце у світі). Державне свято

12 жовтня - День Іспанської Нації. Державна мова - іспанська. Грошова одиниця - євро.

ВВП (2006) - 1,11 трлн дол. США (14 місце), на душу населення -27,4 тис. дол. США (27 місце). Економічно розвинена держава. Член ООН, НАТО, ЄС.

Іспанія - парламентська монархія. Конституція схвалена національним референдумом 6 грудня 1978 р. і набрала чинності 29 грудня 1978 р.,

З 19З9 р. фактично в країні існувала диктатура фашистського типу; довічним главою держави був Франсіско Франко Баамонде. У 1969 р. за пропозицією Франко його наступником на посту глави держави і майбутнім королем Іспанії був затверджений принц Хуан Карлос де-Бурбон. 22 листопада 1975 р., після смерті Франко, він вступив на королівський престол.

Відповідно до Конституції 1978 р., главою держави є король, який має лише символічну владу. Глава держави - Король Іспанії - Хуан Кар-лос І (Juan Carlos I), приведений до присяги 22 листопада 1975 р. Іспанія є соціально-демократичною правовою державою, формою правління якої є парламентська монархія. Столицею держави є Мадрид, де знаходиться Король та Уряд країни. Тут також розташовані законодавчі органи (Сенат та Конгрес Депутатів) та органи судової влади.

Законодавчу владу здійснюють Генеральні кортеси (парламент), які розробляють і приймають закони, що підлягають затвердженню королем, контролюють діяльність уряду. Кортеси складаються з двох палат: Конгресу депутатів і Сенату. Конгрес депутатів складається не менш як з З00, але не більш як з 400 депутатів, які обираються населенням загальним прямим і таємним голосуванням за системою пропорційного представництва терміном на 4 роки. Сенат обирається загальним прямим і таємним голосуванням за мажоритарною системою терміном на 4 роки.

Виконавчу владу здійснює уряд на чолі з головою уряду. Голова уряду призначається королем після консультацій з політичними партіями і головами обох палат парламенту, потім кандидатура голови має бути схвалена абсолютною більшістю голосів конгресу депутатів. Голова уряду має практично президентські повноваження. Члени уряду, які є одночасно і депутатами, можуть суміщувати свою діяльність на обох посадах. Керівник уряду - прем'єр-міністр Хосе Луїс Родрігес Запатеро (з 14 березня 2004 р.).

В адміністративному відношенні країна складається з 19 автономних областей з власним представництвом та парламентом: Андалузія, Арагон, Астурія, Балеарські острови, Країна Басків, Канарські острови, Кантабрія, Кастилья і Леон, Кастилья-Ла-Манча, Каталонія, Сеута, Естремадура, Галісія, Мадрид, Мелілья, Мурсія, Наварра, Ріоха, Валенсія, які поділяються на 50 провінцій.

Конституція 1978 р. закріпила за окремими регіонами і національностями країни право на автономію в межах єдиної держави: Країна Басків (1979), Каталонія (1979), Андалусія (1981), Галісія (1981), Астурія (1981), Валенсія (1982), Кантабрія (1982), Мурсія (1982), Кастилія-Леон (1982), Ла-Ріоха (1982), Канарські острови (1982), Арагон (1982), Кастилія-Ла-Манча (1982), провінція Наварра (1982), місто Мадрид (198З), історична область Естремадура (198З), Балеарські острови (198З).

Вищий консультативний орган уряду - Державна рада, яка складається з 29 членів. Найвищий судовий орган - Генеральна рада судової влади, якою керує голова Верховного суду, складається з 20 членів, яких призначає король на 5 років.

Основні політичні партії: Народна партія (НП) - 183 особи у парламенті, Іспанська соціалістична робітнича партія (ІСРП) - 125 осіб, Конвергенція і союз Каталонії (КСК) - 15, "Об'єднані ліві" (ОЛ) - 8, Баскська націоналістична партія (БНП) - 7, Канарський союз (КС) - 4 та ін. Загальна кількість депутатів - 350.

У теперешній час Іспанська держава складається з сімнадцяти Автономних Співтовариств та двох міст Сеути та Мелільї, кожне з яких має статус автономії.

попрацювати цілий рік, поки нарешті і Род-Айленд не погодився на участь у союзі.

Політичні партії та об´єднання Іспанії • Баскська націоналістична партія - БНП (Partido Nacionalista Vasco - PNV). Налічує 31 тис. членів (1993). Голова - Ксаб´єр Арсальюс (Xabier Arzallus). Секретар - Хосу Бергара Ечебарріа (Josu Bergara Etxebarria). • Демократична конвергенція Каталонії - ДКК (Convergencia Democratica de Catalunya - CDC). Партія налічує 33,7 тис. членів (1992)., заснована 1974 р. Голова - Жорді Пужоль (Jordi Pujol). Генеральний секретар - Пере Естевес (Pere Estevez). • Демократичний і соціальний центр - ДСЦ (Centro Democratico y Social - CDS). Налічує 50 тис. членів (грудень 1990). Партія, створена в липні 1982 р. Адольфо Суаресом Гонсалесом, який вийшов з партії Союз демократичного центру. Генеральний секретар ДСЦ - Антоніо Фернандо Тейксідо (Antonio Fernando Teixido). Голова ДСЦ - Рафаель Кальво Ортега (Rafael Calvo Ortega). • Демократичний союз Каталонії - ДСК (Unio De mocratica de Catalunya - UDC). Налічує 29 тис. членів (1993). Дата заснування - 1931 р. Голова Національної ради - Жоан РІГОЛЬ (Joan Rigol). Голова виконавчого комітету - Жосеп Антоні Дуран і Льєйда (Josep Antoni Duran i LLeida). • Іспанська соціалістична робітнича партія - ІСРП (Partido Socialista Obrero Espanol - PSOE). Заснована 1879 р. У квітні 1978 р. з ІСРП об´єдналася Соціалістична народна партія. У січні 198З р. з ІСРП об´єдналася Партія демократичної дії, заснована 1982 р. у результаті розколу Союзу демократичної дії. ІСРП налічує 366 тис. членів (1995). Входить до Соціалістичного інтернаціоналу. У лютому 1991 р. у цю партію влилася Партія трудящих Іспанії. Керівні органи у періодах між з´їздами - Федеральний комітет у складі 178 осіб і Федеральна виконавча комісія у складі З6 членів. Голова ІСРП - Рамон Рубіаль (Ramon Rubial). Генеральний секретар ІСРП - Феліпе Гонсалес Маркес (Felipe Gonzalez Marquez). Заступник генерального секретаря - Альфонсо Гера (Alphonso Guera). • Конвергенція і Союз Каталонії - КСК (Convergencia i Unio de Catalunya - CiUC). Заснована 1979 р. як передвиборча коаліція. Включає дві партії: Демократичну конвергенцію Каталонії і Демократичний союз Каталонії. Лідер - Жорді Пужоль (Jordi Pujol). • Комуністична партія Іспанії - КПІ (Partido Comunista de Espana - PCE). Заснована 15 квітня 1920 р. З 19З9 р. перебувала у підпіллі. Легалізована у квітні 1977 р. Налічує 70 тис. членів. Найвищий орган партії - З´їзд, який обирають сорок осіб Федерального комітету. Генеральний секретар КПІ - Хуліо Ангіта Гонсалес (Julio Anguita Gonzalez). Друковані органи - газета «Мундо обреро» (Mundo Obrero) і журнал «Нуестра бандера» (Nuestra Bandera). • Комуністична партія народів Іспанії - КПНІ (Partido Comunista de los Pueblos de Espana). Заснована в січні 1984 р. Генеральний секретар - Хуан Рамос Камареро (Juan Ramos Camarero). • Ліві республіканці Каталонії - ЛРК (Esquerra Republicana de Catalunya - ERC). Заснована - 1931 р. Голова - Еріберт Баррера (Heribert Barrera). Генеральний секретар - Анхель Колон (Angel Colon). • Народна партія - НП (Partido Popular - PP). Створена у жовтні 1976 р. як передвиборна коаліція профранкістських політичних організацій. У березні 1989 р. у партію влилася Ліберальна партія. Налічує 463 тис. членів (1995). Почесний голова - Мануель Фрага Ірібарне(Manuel Fraga Iribarne). Голова - Хосе Марія Аснар (Jose Maria Asnar). Генеральний секретар - Франсіско Альварес-Каскос (Francisco Alvares-Cascos). • Об´єднана соціалістична партія Каталонії - ОСПК (Partit Socialista Uni. cat de Catalunya - PSUC). Створена 2З липня 19З6 р. До травня 1977 р. діяла нелегально. Налічує 21 тис. членів. Генеральний секретар - Рафаель Рібо (Rafael Ribo). Друкований орган - газета «Требаль» (Trebal). • «Об´єднані ліві» - ОЛ (Izquierda Unida - IU). Коаліція політичних партій. Заснована 1986 р. як передвиборний блок. Об´єднує Комуністичну партію Іспанії (КПІ), Партію соціалістичної дії (ПСД) і Лівих республіканців Каталонії (ЛРК) («Ескерра республікана де Каталунья»). Найвищий керівний і координуючий орган - Федеральна асамблея, яку скликають раз на 2 роки і яка обирає Федеральну політичну раду (85 осіб). Налічує близько 53 тис. осіб (1995 р.). Генеральний коорд инатор ОЛ - Хуліо Ангіта Гонсалес (Julio Anguita Gonzalez). • Партія соціалістичної дії - ПСД (Partido de Accion Socialista - PASOC). Заснована 1879 р. Теперішню назву одержала 1982 р. Налічує 12 тис. членів. Діє у рамках коаліції «Об´єднані ліві». Керівний орган у періодах між з´їздами - Федеральний виконком. Голова - Пабло Кастельяно (Pablo Castellano). Почесний голова - Хуліан Лара Каверо (Julian Lara Cavero). Заступники голови: Луїс Алонсо Ново (Luis Alonso Novo), Франсіско Бустело (Francisko Bustelo). Генеральний секретар - Алонсо Пуерта (Alonso Puerta). • Соціалістична федеральна партія - СФП (Par tido Socialista Federal). Заснована в липні 1986 р. колишніми членами так званого «критичного крила» Іспанської соціалістичної робітничої партії. Голова - Мурільйо Карраско (Murillo Carrasco). • Союз Валенсії - СВ (Union Valenciana - UV). Голова - Вісенте Гонсалес Лісондо (Vicente Gonzalez Lizondo). Генеральний секретар - Мануель Кампільос Мартінес (Manuel Campillos Martinez). • «Християнська демократія» - (Democracia Cristiana). Партія, створена в липні 1982 р. на базі християнсько-демокретичного крила Союзу демократичного центру. До березня 1988 р. мала назву: Народно-демократична партія. Налічує 40 тис. членів (1987 р.). Голова - Хав´єр Руперес (Xavier Ruperez). Генеральний секретар - Луїс де Грандес (Luis de Grandes). • «Еррі Батасуна» - ЕБ (Herri Batasuna (HB) - Об´єднаний Баскський народ - ОБН). Націоналістична баскська партія. Заснована 1978 р. Офіційно визнана 1986 р. • «Еуско Алкартасуна» - ЕА (Eusko Alkartasuna (EA) - Баскська солідарність - БС). Баскська партія. Заснована 1986 р. Налічує 15 тис. членів. Голова - Карлос ГАРАІКОЕЧЕА (Carlos Garaikoetxea). Генеральний секретар - Іньякі Олібері (Inaki Oliberi). Членство Іспанії у міжнародних організаціях - СОТ, МБРР, ОБСЄ, МВФ, НАТО, ООН, МФЧХ, ОЕСР, РЄ, ЄКА, ЄМС, ЄС. КОНСТИТУЦІЯ ІСПАНІЇ - осн. закон д-ви, прийнятий на спільному засіданні обох палат Генеральних кортесів (31.X 1978). 6 грудня того ж року була схвалена на референдумі; набула чинності 29.XII 1978. Складається з преамбули та 10 розділів, що містять 169 статей. До неї включено 4 додаткових, 9 перехідних, а також скасовуючих і заключних положень, що мають власну нумерацію і не поділяються на статті. Преамбула окреслює цілі К. І. та констатує, що осн. закон виражає інтереси ісп. нації. «Вступний розділ» містить осн. характеристики сусп. та держ. ладу країни. Іспанія конституюється як правова дем. соціальна д-ва, що проголошує вищими цінностями свого правопорядку справедливість, рівність і політ, плюралізм, формою держ. правління в Іспанії є парламентарна монархія (ст. 1). Важливим положенням цього розділу є норма про непорушну єдність ісп. нації та гарантування конституцією права на автономію для національностей і регіонів (ст. 2). Розд. І «Про основні права та обов'язки» регламентує конст.-правовий статус особи і гр-нина. Його гл. 1 «Про іспанців та іноземців» містить норми, які закріплюють інститут громадянства в Іспанії та регламентують статус іноземців, що перебувають на тер. д-ви. Гл. 2 цього розділу «Права і свободи» проголошує широкий спектр громадян., політ., екон., соціальних та культурних прав і свобод особи й гр-нина. Особливістю К. І. є те, що поряд із закріпленням прав та свобод гл. 4 розділу «Про гарантії основних свобод і прав» і гл. 5 «Про призупинення прав і свобод» передбачають механізм реалізації цих прав і свобод та систему їх гарантій. У розд. II «Про корону» визначено статус глави д-ви — короля Іспанії, який є символом єдності д-ви, а також арбітром у повсякденній діяльності держ. органів, здійснює вище представництво Іспанії у міжнар. відносинах (ст. 56). Встановлено порядок престолонаслідування та повноваження монарха, а також порядок контрасигнування його рішень. Розд. III присвячений Ген. кортесам, що «представляють іспанський народ і складаються з конгресу депутатів і сенату» (п. 1 ст. 66). Ген. кортеси здійснюють законод. владу в д-ві, приймають держ. бюджет, контролюють діяльність уряду тощо (п. 2 ст. 66). Розділ встановлює порядок формування палат Ген. кортесів (ст. 68—70), статус депутатів і сенаторів (ст. 71) та порядок роботи парламенту (ст. 72—80). Гл. 2 «Про розробку законів» цього розділу визначає основи законотв. діяльності парламенту. Ген. кортеси, здійснюючи законод. владу, приймають органічні, базові й звичайні закони; ст. 85 передбачає видання урядом на основі делегованих законод. повноважень законод. декретів. Уряд відповідно до ст. 86 за надзвичайних і термінових обставин може також видавати декрети-закони. Особливо важливі політ, рішення можуть виноситися на всенародний консультат. референдум (п. 1 ст. 92). Гл. З «Про міжнародні договори» вказує умови ратифікації та денонсації міжнар. договорів. Правовий статус уряду і заг. питання держ. управління обумовлено у розд. IV «Про уряд і державне управління» і значною мірою у розд. VII «Економіка і фінанси». Розд. V «Про відносини між урядом і Генеральними кортесами» визначає форми взаємодії уряду та парламенту. Розд. VI «Про судову владу» регламентує організацію суд. влади в Іспанії. Суд. влада здійснюється від імені короля судами й магістратами, які є незалежними, незмінними, відповідальними тільки перед законом і підпорядкованими тільки йому (п. 1 ст. 117). Конституція не конкретизує структуру суд. системи, встановлюючи лише принцип єдності суд. влади і заборону на створення надзв. судів. Органом управління у галузі суд. діяльності визначено Генеральну раду судової влади (ст. 122). Вищим суд. органом є Верховний суд, юрисдикція якого поширюється на всю тер. Іспанії (ст. 123). Структуру і функції Конст. суду викладено у розд. IX. Тер. устоій Іспанії визначається у розд. VIII (глави «Загальні положення», «Про місцеве самоврядування», «Про автономні співтовариства»). Осн. одиницями тер. поділу є муніципії, провінції та співтовариства. Д-ва визнає їх авт. утвореннями (ст. 137). Розділ також визначає основи місц. самоврядування та форми взаємовідносин з центр, органами держ. влади. Розд. X «Про конституційну реформу» регламентує порядок внесення змін і доповнень до осн. закону. К. І. належить до «жорстких» конституцій за способом внесення змін до її тексту. Зокрема, для часткових змін К. І. необхідно, щоб проект конст. реформи був ухвалений більшістю у 3/5 голосів у кожній палаті Ген. кортесів, після чого текст поправок, прийнятих парламентом, виноситься на ратифікаційний референдум (ст. 167). Коли вноситься пропозиція про повний перегляд К. І. чи про перегляд її найбільш важливих і принципових положень, потрібна підтримка проекту 2/3 голосів від заг. складу палат, після чого відбувається розпуск кортесів. Заново обрані палати затверджують рішення про перегляд і приймають новий текст К. І., який вважається ухваленим, якщо за нього проголосували не менше 2/3 заг. кількості членів кожної з палат. Після цього текст конст. реформи виноситься на референдум для його ратифікації (ст. 168). В. Л. Федоренко.