Екологічні видатки і збитки

Якщо абстрагуватися від окремих випадків порушення технологічного процесу та організації виробництва, промислове забруднення — не що інше, як супутній результат виробництва того чи іншого продукту за даної технології. Не забруднювати довкілля в конкретних умовах виробництва неможливо. Тому забруднення — це своєрідне технологічне споживання названих елементів довкілля. Своєрідність полягає в тому, що ці елементи матеріально не належать до складу виробленого продукту, вони відділені від нього фізично, але не економічно. Частина вартості забруднених елементів довкілля на рівні необхідних витрат на їх очищення, повинна увійти в собівартість виробленого за цих умов продукту.

У загальному вигляді оцінка забруднення складається з трьох частин: втрат ресурсів, внаслідок утворення великої кіль­кості відходів; витрат на ліквідацію забруднення (очищення вод, повітря, ґрунту, прибирання твердих відходів тощо); збитків, які заподіяні здоров'ю людини.

Орієнтація виробничо-господарської діяльності на досяг­нення високої еколого-економічної ефективності як необхідної передумови сталого розвитку, зумовлює необхідність обліку еко­ло­гічних чинників у витратах сучасного суспільного вироб­ництва.

Цілком очевидно, що для реалізації вимог концепції сталого розвитку потрібно повніше враховувати (поруч з іншими потре­бами), також і потреби людини в належних умовах природ­ного довкілля. Тому зараз, як ніколи, потрібна поглиблене розроблення теоретичних питань комплексної оцінки еколого-економічних результатів не лише природокористування, але й матеріального виробництва взагалі.

Прибуток (П), з якого вноситься плата за природні ресурси і забруднення довкілля, цілком залежить, з одного боку, від рівня ціни (Ц) і, з іншого – від величини собівартості (С) продукції, що реалізується, або від реалізації послуг, що надаються підпри­ємством (П=Ц-С). Жоден з елементів формули П=Ц-С абсолютно не пов'язаний з впливом того, або іншого виробництва на природне довкілля, станом використання природних ресурсів. Підприємство отримує прибуток незалежно від міри його негативного впливу на природне довкілля, як за низького, так і інтенсивного рівня забруднення, як за поганого, так і хорошого використання природних ресурсів. Більше того, поки що С, як правило, нижча на тих підприємствах, які більше забруднюють довкілля (не мають очисних споруд тощо), або недостатньо повно використовують природні ресурси, що експлуатуються (наприк­лад, мало утилізують виробничі відходи, оскільки на виготов­лення з них продукції потрібно більше праці, ніж на її вироб­ництво з кондиційної сировини тощо).

За відносної стабільності Ц, одна тільки плата за природні ресурси неспроможна стимулювати ні поліпшення їх викорис­тання, ні охорону природного довкілля. По суті, в разі досить високого прибутку можна розплатитися за будь-які шкідливі акції щодо природи, в тому числі і за екологічно неприйнятні. Тому необхідно зробити так, щоби всяка діяльність, котра суперечить екологічному імперативу, знаходила економічні бар'єри ще до отримання підприємствами прибутків.

Державна економічна політика у сфері сталого розвитку повинна орієнтувати підприємства на превентивні заходи, що унеможливлюють порушення оптимальної рівноваги в біосфері, шляхом господарської діяльності людини. Тому достат­ній для плати за природні ресурси прибуток, на нашу думку, повинні мати лише ті підприємства, які використовують їх раціонально і не допускають наднормативного забруднення природного дов­кілля. Дане припущення виходить з того, що держава не може санкціонувати отримання прибутків за рахунок антиекологічної діяльності.

Додаткові (в межах нормативів) витрати матеріального виробництва на природоохоронні цілі, що спричиняються кожним новим масовим використанням природних ресурсів, треба визнати суспільно необхідними. Зрозуміло, для конкретних умов потрібно розробити спеціальні нормативи рівня цих додаткових витрат матеріального виробництва, які були б достатніми для підтримання оптимальної динамічної рівноваги в біосфері і раціонального, невиснажуючого природокористування на даній території.

Одне з фундаменталь­них понять екологічної економії — екологічні витрати, які охоплюють сукупність видатків і збитків у сфері не лише природокористування та охорони природи, а й у господарській діяльності загалом. Екологічні витрати склада­ються з, власне, видатків і збитків, які виникають в народному господарстві.

Структура екологічних витрат відображена в таблиці 2.

В економічній літературі під витратами виробництва мають на увазі витрати живої та уречевленої (минулої) праці.

Якщо категорію витрат виробництва розглядати з погляду необхідності економії праці (згідно із загальним економічним законом економії часу), то показником їхньої структури буде співвідношення між питомими витратами уречевленої (минулої), живої (нинішньої) і майбутньої праці.

Зрозуміло, що втрата екологічного потенціалу пов'язана з виснаженням природних ресурсів, які потрібно відновлювати в майбутньому; вона пов'язана також з погіршенням умов природ­ного життєвого довкілля, які необхідно буде поліпшувати за рахунок майбутніх інвестицій, тобто майбутньої праці. Тому врахування в затратах виробництва екологічних змін (ефектів), що відбуваються під впливом виробничо-господарської діяль­ності, а в кінцевому підсумку сприятиме економії майбут­ньої суспільно необхідної праці.

Для досягнення цілей сталого розвитку економічну систему необхідно оцінювати за двома поглядами.

По-перше, з погляду відповідності технологічних процесів та організації виробництва екологічним імперативам. Виробничо-господарську діяльність тієї чи іншої фірми, треба порівнювати з результативністю роботи тих фірм, які забезпечують оптимальне

Таблиця 2

Дата добавления: 2015-05-26