Етична думка Середньовіччя та Відродження

Е

2 - 2-3276 - Г7 '--

>

Першим філософським вченням Давньої Греції, в якому започаткувалася моральна проблематика, була натурфілосо­фія, яка вийшла з грецької міфології, але на відміну від неї ставила запитання не про те, хто народив усе сугдє, а з чого це суше вийшло, при цьому майже не розглядався моральний бік існування людини. Представниками натурфілософії були: мілетці (Фалес, Анаксімен, Анаксімандр — VI ст. до н. є.), Геракліт, елєати, піфагорійці, софісти, Емпедокл, Анаксагор і Демокріт.

У рамках натурфілософії були висунуті перші космологічні моделі світу (мілетська школа), в яких Космос вважався жи­вим, мав розум і душу і розвивався за своїми законами, голов­ним з яких був Логос (закон), а Земля зображалася здебіль­шого у вигляді диска, оточеного повітрям або водою. Космос був своєрідним абсолютним принципом, універсальним зраз­ком, гцо породжував подібний до нього тип людського існу­вання — гармонійна відповідність Універсуму. Вважаючи за першооснову одну з матерій — у Фалеса це вода, у Анаксі-мена — повітря, у Анаксімандра — невизначена матеріальна сутність (апейрон) — перші натурфілософи розглядали фізич­ні взаємодії різних речовин (взаємовідносини праматерії та руху), не приділяючи уваги моральній стороні поведінки ок­ремої людини.

На думку Гераклгта (близько 544—483 pp. до н. є.), усім править Доля (необхідність), з якою тісно пов'язаний Логос (закон). Останній існує об'єктивно, не є добрим чи злим у людському розумінні, і дотримання його є істинним і муд­рим. Усе пізнається через розум, а орієнтація на чуттєве від­даляє людину від Логосу.

Людина, на думку натурфілософів, — це істота «природ­на». Вона не може пізнавати себе відокремлено від природи, а лише як складову частку її, що має всі якості цілого і змі­нюється адекватно йому. Завдяки Логосу людина пізнавала сенс головних вимог космічного ладу — спорідненість з алей­роном. Якщо відбувалася несправедливість (отримання інди­відуальних рис у тому розумінні, що ці риси не виражали за­гальної справедливості), космічна необхідність виявляла себе в образі жорстокого Року, що карає. Здійснення справедли­вості відбувається згідно з нормами таліона і розуміється як «рівна відплата».

Елєати (Ксенофан, Парменід та Зенон — VI—V ст. до н. є.) також дотримувалися думки про безмежність і вічність

світу, людину вважали невід'ємною часткою цього світу. Впер­ше розглядали рух як парадоксальне явище — він не може ні початися, ні закінчитися (апорії Зенона).

Піфагор і його послідовники (Алкмеон, Єпгхарм та ін. — уі—IV ст. до н. є.) розглядали світ з позицій співвідношення і боротьби двох першопочатків — одиниці (безмежна вища сфера, Сонце, Місяць) і двійки (обмежена нижча сфера, Зем­ля). Вперше почали вважати людину поєднанням цих двох сфер. Моральний імператив вимагав від людини дотримання міри в усьому (помірність, простота, вірність і розсудливість — головні закони існування), відкидання і уникнення над­мірності.

Софісти (Торгій, Протагор, Гіппій та ін. — V ст. до н. є.) переорієнтували філософію з вивчення природи на етичний бік — вивчення людини.

Емпедокл (487(82)—424 pp. до н. є.), який вважав, що людський розум може сприймати лише те, до чого подібний, і Анаксагор (близько 500—428 pp. до н. є.), який стверджу­вав, що людина сприймає лише те, що не споріднене з нею, також вважали першопочаток матеріальним, вічним і без­межним. За їх переконанням, всім керує всесвітній розум (нус); доброчинність і справедливість — головні критерії людського існування і взагалі Всесвіту.

Аемокріт (близько 460—370 pp. до н. є.) вважав, що все у світі складається з малих часток (атомів), з чого виходило, що душа (вогонь) також матеріальна і смертна, бо складаєть­ся з атомів. Вище благо — це блаженство, а останнє — спокій і веселощі душі, яких можна досягти лише завдяки помірно­му способу життя, приборканню своїх пристрастей. Усе ви­никає через необхідність, яка розглядалася як першопочаток.

Погляди Демокріта привели його до атеїзму: «Розумом вигадали люди божі справи». Етичні погляди його пов'язані з соціальними: вважаючи «вірність» рабовласницькому устрою головним етичним принципом, філософ засуджував накопи­чення багатств «дурним» способом (завдяки насиллю і при­мушуванню), що вело до загибелі доброчинності. Останньої можна досягти переконанням і вихованням у дусі моральнос­ті. Мірою моральності виступає сама людина.

Щастя (гармонія духу, симетрія) розуміється як розме­жування задоволень на тілесні і духовні, причому слід віддава­ти перевагу останнім. Тіло не ототожнювалося зі злом, лише вважалося, що душа займає вище положення у ціннісній

- 18-

-19-

ієрархії. Людина сама може досягти знання про погане і доб­ре завдяки своєму розуму і черпати насолоду в собі (моральна автономність індивіда). Проте не людина існує для моралі, а мораль — для людини. Демокріт заклав гуманістичну і мате­ріалістичну орієнтацію в європейській етиці. На противагу їй виступив Сократ (войовнича ідеалістична моральна теорія) і пізніше — Платон.

Фактично, першим філософом, моралістом-просвітником, який присвятив себе, насамперед, людським проблемам, був Сократ (469—399 pp. до н. є.), саме тому прийнято говори­ти «про сократівську революцію» в античній філософії.

У бесідах і дискусіях Сократ звертав головну увагу на пізнання сутності доброчинності. У зв'язку з цим він ставить запитання: як може бути моральною людина, якщо вона не знає, що таке доброчинність? Для Сократа знання того, що саме є «моральним», — передумова морального життя і до­сягнення доброзичливості. Так, за Сократом, мораль зливаєть­ся зі знанням. Сократ вважав, що істинна моральність — знання того, що є благо, що є прекрасним, а разом з тим і ко­рисним для людини, що допомагає їй досягти блаженства і життєвого щастя, яке розумілось як справжня турбота про душу. Люди живуть погано тому, що не знають, як жити пра­вильно, і через це страждають. Тому найвище завдання — не теоретичне, а практичне — мистецтво жити.

Доброчинність є знання, яке засноване на особистих спо­стереженнях, роздумах, зіставленнях і умовисновках («лише б не вступити у суперечку... з однією людиною — із собою»). Найбільша доброчинність — помірність, яка наближує до Бо­га, як і знання, за Сократом, є привілеєм «непрацюючих». Го­ловними чеснотами Сократ вважав стриманість (приборку­вання пристрастей), мужність (подолання загрози) і справедливість (дотримання божих і людських законів). Цих чеснот людина досягає шляхом самопізнання й пізнання того, що, якщо робити добрі справи, будеш щасливим, а якщо по­гані — будеш нещасним.

На відміну від попередніх філософів, які шукали відповіді на питання стосовно людини, насамперед, щодо ставлення до природи і закликали «прислухатися до природи», Сократ ос­новою розуміння етичних принципів вважав саме послідовне пізнання «себе самого». Він підкреслював значення совісті, «внутрішнього голосу», який він називав «даймоніоном» («де­моном») і який вважав гарантією збагнення справжньої істи-

ни. Даймоніон, за Сократом, має божественне походження. Саме завдяки цьому даймоніонові боги виділяють людину і надають сенсу усьому Всесвіту.

Основу етики Платона (427—347 pp. до н. є.) складають вчення про ідеї і про душу. У вченні про ідеї Платон ствер­джував, що існує відмінний від земного світу вищий світ ідей — ідеальних сутностей, які перебувають поза фізичним часом і простором і є прообразами усіх земних речей та явищ. Най­вища ідея — ідея блага (Бог). За Платоном, мораль — над­бання «неба», де знаходяться загальні зразки блага, справедли­вості, вона піднімається над реальними конкретними людьми. Однак у світі ідей перебуває, споглядаючи його, безсмертна душа людини. Душа співпричетна до світу ідей, тому що її ви­ща, найчистіша, розумна частина повернута ао цього світу. Але її палка і нерозумна частина тяжіє до грішної землі. Цей розлад двоєдиної душі Платон уявляє як боротьбу візника (розуму) з гарячими кіньми (палкою, емоційною частиною душі). Час від часу коні беруть гору, викидають душу зі світу ідей, вона втілюється у тіло, і тоді народжується людина. За Платоном, людина досягає фізичної досконалості, але не роз­вивається духовно. В діалозі «Теєтет» Платон намагається до­вести, що розвиток людини є розгортанням тих потенцій, тих якостей, які були спочатку притаманні її душі. І якщо перше положення платонівської етики, як і у Сократа, наголошує: «Джерело духовності знаходиться поза людиною і поза су­спільством», то друге полягає в тому, що моральні якості (чес­ноти) споконвічно притаманні окремому індивіду (точніше, його душі), тому, що душа згадує світ ідей, в якому перебувала до появи у матеріальному світі. А у світі ідей панує головна доб­рочинність — справедливість. У складі душі Платон виділяє три першопочатки — розумне, вольове, афективне, — які зумовлю­ють три доброчинності — мудрість (чеснота розуму), мркність (чеснота волі), помірність (чеснота почуттів), і над усіма добро-чинностями стоїть головна — справедливість.

Вища людська чеснота — мудрість, прояв розумної части­ни душі, притаманна мудрецям-філософам, котрі є єдиними достойними правителями держави. Мужність — чеснота вої­нів, які захищають державу. Помірність, пов'язана з чуттєвою частиною душі, притаманна ремісникам і землеробам. Ще нижче на щаблях чеснот перебувають раби, які існують узага­лі поза мораллю і позбавлені будь-яких чеснот, тому що сум­нівно, щоб у них була душа. Усі виконують належні їм

-20-

-21 -

обов'язки, що й забезпечує збереження у державі справедли­вості.

Аристопгель (384—322 pp. до н. є.) першим увів етику як самостійну дисципліну у систему науково-філософського знання, розмістивши її між психологією — наукою про душу, і політикою — вченням про державу. Він першим дав назву науці, що займається сферою міжособистісних стосунків і поведінкою індивіда як розумної і політичної (суспільної) істоти.

Трактат, у якому викладено вчення Аристотеля про мо­раль, має назву «Нікомахова етика». Цей твір являє собою практичні поради щодо правильної поведінки, які було адре­совано Аристотелем своєму синові. Таким чином, якщо ранні етичні вчення Давньої Греції значною мірою є зібранням афо­ризмів життєвої мудрості, якщо Платон висловлював свої думки у формі діалогу, то «Етика» Аристотеля — монолог, тобто за своєю формою це — наукова робота, не схожа на ху­дожній твір та повсякденні роздуми. Окрім названого Арис-тотель написав також «Евдемову етику» і «Велику етику». У своїх етичних роздумах він порушував різні питання, головни­ми з яких були вчення про благо, вчення про доброчинність, вчення про виховання, вчення про свободу волі тощо.

Етика Аристотеля евдемонічна — він вважав найвищим благом людини блаженство. Але, на думку філософа, люди формують поняття блага і блаженства згідно з життям, яким вони живуть. Брутальний і неосвічений натовп бачить благо і блаженство у насолоді, і тому проводить життя у втіхах. Осві­чені і діяльні люди вищим благом вважають почесті, які є ме­тою політичної діяльності; для мудреця блаженство — у спо-глядальницькій діяльності. Для Аристотеля блаженство — не сума благ, а те, що само по собі робить життя бажаним; благий — той, хто діє найкращим чином за будь-яких обста­вин. Але благою людиною може бути тільки знатна особа — успішна, багата, красива, яка має друзів і заслуговує на гро­мадську пошану. Наявність таких характеристик спонукає людину робити тільки правильні вчинки. Тому етика поклика­на вчити не знанню як такому, а правильній поведінці, пра­вильним вчинкам.

Аристотель вважає доброчинність не природженою, а на­дбаною якістю, яка виховується на основі природних перед­умов. Намагаючись визначити специфіку доброчинностей, він розподілив усі доброчинності на діаноетичні, пов'язані з розу-

мовою частиною душі (мудрість, практичність, винахідливість тощо), і етичні, що стосуються характеру людини. Доброчин­ності першої групи виникають здебільшого шляхом навчання, другої — як результат, насамперед, звички. Щоб досягти мо­ральної мети, необхідне поєднання діаноетичних і етичних доброчинностей, саме тому намагання повинно бути свідо­мим, щоб бути моральним, і, навпаки, правильна думка, тіль­ки узгоджена з прагненням, здійснюється, а не залишається благим побажанням. Гарантія доброчинного життя (істинне блаженство) вміщується у принципі: уникай крайнощів і до­тримуйся середини, ^о того ж, згідно з Аристотелем, добро­чинне життя є життя людське, що переслідує земні блага.

Уперше в історії етики Аристотель зробив предметом до­слідницької уваги питання про добровільність вчинків і свобо­ду вибору. Він розділяв добровільні і недобровільні вчинки. При цьому, з його точки зору, лише добровільні діяння потре­бують подяки або засудження, а ті, що зроблені без свідомого волевияву, мають отримувати або прощення, або співчуття.

Аристотель високо оцінював дрркбу. Він вважав, що це стосунки, позбавлені розрахунку. Істинна дружба вміщує мету в самій собі. Тільки розумна і доброзичлива людина спромож­на до вищого виду дрркби — дрркби, єдиними підвалинами якої є однодумство і повага.

Ідеалом морального життя Аристотель вважав життя муд­реця, саме тому споглядальна діяльність розуму відрізняється значущістю і цінністю заради себе самої і вміщує у собі при­таманне їй одній блаженство, тільки воно надає інтелектуаль­ну і духовну насолоду, яка в принципі не може бути надмір­ною.

Видатним моральним вчителем елліністичного періоду був Епікур (341—270 pp. до н. є.). З його ім'ям пов'язана одна з важливіших традицій філософської етики, що отримала назву евдемонізм (від грец. «eudaimonia» — «щастя»). Епікур вва­жав, що вирішення етичної проблеми міститься у правильно­му тлумаченні щастя. Щасливі люди є доброзичливими, у них немає ані потреби, ані приводу сваритися поміж собою — та­кий моральний пафос має вчення Епікура.

Попередник Епікура, Аристотель, розчленив поняття щас­тя на дві складові: а) внутрішня (душевна) досконалість — те, що залежить від самої людини, та б) зовнішня (матеріаль­не благополуччя) — те, що не залежить від людини. Вони співвідносяться поміж собою таким чином, що душевні якос-

-22-

-23-

ті людини суттєвою мірою зумовлюють її щастя, але не пов­ністю. Епікур пішов далі, вважаючи, що відчуття щастя ціл­ком знаходиться під владою людини. Вищим благом він вва­жав блаженство, насолоду (гедоне), які складаються із задоволення природних потреб і досягнення душевної рівно­ваги, безтурботності — спокою душі (атараксії), а з цим — і щастя (евдемонії); останнє розумілося як самодостатність ін­дивіда. Головна етична ідея Епікура — обгрунтування свободи як незалежності від зовнішнього. Найкраще задоволення для людини — у відсутності будь-яких страждань.

Головними джерелами страждань, згідно з Епікуром, є страх перед богами, страх перед необхідністю і страх смерті. Коли людина усвідомить, що ні боги (існують в «міжсвітових просторах» і не втручаються у дії людей), ні невблаганна не­обхідність слідувати долі (не всепоглинаюча), ні смерть (коли є людина, смерті нема, а коли є смерть, то немає вже люди­ни) не впливають на її життя, тільки тоді вона буде дійсно вільною і зможе повністю віддатися вищій меті — блажен­ству.

Евдемонічний ідеал Епікура — безтурботність мудреця, який вміє уникнути усього, що турбує і пригнічує, що надхо­дить до людини із зовнішнього світу або зсередини її власної істоти (бажання, пристрасті). До щастя наближує незалеж­ність. Етика Епікура індивідуалістична, хоча він зовсім не від­кидав такого міжособистісного блага, як дружба. У його розу­мінні дружба — це вільне спілкування індивідів, які обрали один одного для бесід і проводження часу з доброї волі.

Одночасно з вченням Епікура виникає такий напрям еллі­ністичної думки, як стоїцизм, який мав дві форми — грець­ку і римську. Засновником стоїцизму був грецький філософ Зенон (336—264 pp. до н. є.), який вбачав вищий сенс люд­ського існування у підпорядкуванні природі, у повному сприйнятті світу. У світі, згідно з поглядами стоїків, царює жорстока необхідність, яка є вираженням космічного розуму. Протидіяти цій необхідності безглуздо, а підкорюваність їй — є залученням до вищого розумного першопочатку. Але для та­кого повного і свідомого підкорення треба удосконалити осо­бистий розум (наблизитися до космічного Розуму), навчитись не піддаватись суб'єктивним почуттям — бажанню, страху, насолоді та скорботі. Ідеал спрямувань стоїків — спокій (ата­раксія) чи стан, вільний від пристрастей (апатія) або, хоча б безпристрасне терпіння (анатея). Якщо людина помірна,

мужня, справедлива і розсудлива, позбавлена жалощів і зав­жди діє за наказом обов'язку, якщо вона з радістю і легкістю приймає все, що надається невблаганною долею, тоді вона іс­тинно мудра. Саме вільне і свідоме підкорення долі є досто­їнством, одним із проявів якого є самовільний відхід з життя.

Давні римляни, які запозичили багато ідей від греків у сфері етики, найбільшу зацікавленість виявили до стоїцизму та еклектицизму. Найвідомішими і найвпливовішими з них були представник еклектицизму Марк Тулій Цицерон, та сто­їки Сенека, Епіктет, Марк Аврелій, які зробили важливий внесок у розвиток суспільної свідомості та моралі.

Марк Тулій Цицерон (106—45 pp. до н. є.) — працював у сфері розробки державного устрою, шукаючи найкращий варіант державного будівництва; відомий також як розробник латинської філософської термінології. Найкращий суспільний лад вбачав у комбінації трьох головних державних форм: мо­нархії, аристократії та демократії. Мета держави, за Цицеро-ном, є забезпечення цивільної безпеки і вільне використання майна (в останньому можна бачити зародки комунізму). У сфері етики поділяє позицію стоїків стосовно доброчинності: людина є розумна істота, яка має у собі щось божественне. Доброчинність — подолання всіх життєвих труднощів через свідоме і активне вольове втручання самої людини. Цицерон на відміну від багатьох філософів того часу, пропонував об'єд­нати всі філософські вчення в єдине.

Сенека (4 р. до н. є. — 65 р. н. є.) майже всі свої твори, серед яких найвідомішими вважаються «Про милосердя», «Про щасливе життя», «Про вільний час», «Про доброчин­ність» тощо, присвятив етичним проблемам. Головними ідея­ми і напрямами етики, за Сенекою, є принцип злагоди з при­родою (жити щасливо — жити у злагоді з природою) і принцип підкорення людини долі. Сенека відкидає намагання багатьох сучасників накопичувати матеріальні багатства, отри­мувати високі посади у державі, мотивуючи це так: «Що вище хто піднявся, то ближче той до падіння...». Сенс життя він убачав у досягненні абсолютного душевного спокою, чого можна досягти, переборовши страх перед смертю. Людина, за Сенекою, повинна постійно прагнути досягти вдосконалення, бо тоді її життя буде найбільш достойним.

Головним ядром філософсько-етичної концепції Епіюпета (50—138 pp.) була думка про покорення даній реальності, що призводило до пасивності. Дійсною суттю людини є ро-

-24-

-25-

зум, тому слід турбуватися не про тілесне задоволення, а тіль­ки про душевний спокій. Через те, що головним чинником і джерелом розвитку світу є Світовий розум — Логос, Епіктет обмежує свободу і незалежність лише духовною свободою, свободою упокорення з дійсністю.

Марк Аврелій Антонім (121—180 pp.) як імператор, на відміну від інших стоїків, міркував великими масштабами: спостерігаючи суцільне падіння моралі в імперії, вбачав у цьому початок загибелі держави загалом, а тому в етиці сто­їків бачив єдиний вихід зі скрутного становища. У роздумах «До самого себе» проголошує, що «єдине, що знаходиться у владі людини ■— це її думки... Зазирни у свої нутрощі! Там... джерело добра, яке здатне бити, не висихаючи...». Головною метою людських прагнень має бути досягнення доброчиннос­ті, або підкорення «розумним законам природи у злагоді з людською суттю».

Менш провідними напрямами у римській філософії були епікуреїзм (Tim Аукрецій Кар — близько 95—55 pp. до н. є. — обстоював принципи спокійного і щасливого життя, якого можна досягти тільки завдяки звільненню від страху, особливо перед богами, а також через пізнання), неоплатонізм (Пло-тін — 205—270 pp. — пов'язував добро з розумом (душею), а зло — з почуттєвим світом. При цьому акцент на першому призводить до повного придушення усього матеріального — (зародки аскетизму).

Узагалі у давньоримських філософів домінують не гордість і відчуття єдності з розумовим началом світу, а навпаки, від­чуття мізерності людини, розгубленості, надлому. Окрім цього, у римських стоїків присутні релігійні переживання, ідеї спасіння і спокутування. Різко підсилюється тема індивідуа­лізму, а разом з нею — тема повного відходу від земних справ у особисте моральне самовдосконалення. Мораль втрачає риси суворості й все більш виступає як співчуття, милосердя і жа­лість. У ній з'являється мотив любові і роздуми про її втілення у жорстокому світі.

Середньовічна європейська етика безпосередньо пов'язана з християнською релігією. Центральне місце у ній приділяло­ся темі Бога і людини. Усі морально-етичні повчання цієї епо-

хи зводяться, насамперед, до того, щоб вказати шляхи, які ведуть у царство Небесне. В основі будь-яких філософсько-мо­ральних роздумів лежить тлумачення текстів священного пи­сання — Біблії.

Моральна концепція християнства виходить із розуміння того, що Бог — єдина творча сила. Він — найвище Благо і мо­ральний Абсолют.^

Людина, на відміну від усіх інших істот, схожа з Творцем, тому їй надані дух і свобода волі. Але у своєму реальному іс­нуванні людина не така, яка повинна бути за призначенням. Подолання цієї подвійності, слідування своїй «істинній» сут­ності і є змістом моральних зусиль людини. Це, за християн­ським світосприйняттям, досягається за допомогою божест­венної благодаті, прямої і безпосередньої участі Бога. А образ Христа, який є Богом і одночасно людиною, — це наочний взірець моральності у християнському розумінні, що втілює ідеал.

Загальні нормативні принципи християнської етики зво­дяться фактично до вищої заповіді — любові до Бога (любов до ближнього свого є, так би мовити, концентрацією лю­бові до Бога). Слідування цій заповіді — зміст доброчинного життя.

Особливе місце в осмисленні цих та інших питань христи­янської етики займають два її найяскравіші представники — Августин Аврелій (Блаженний) і Фома Аквінський (Акві-нат).

Августин Блаженний (354—430 pp.) — автор сотень тво­рів, значними серед яких є «Про святу Трійцю», «Про град Божий», «Сповідь».

Для Августина Бог — джерело і критерій моральності, ви­ща сутність, протилежна земній чуттєвості. У постаті Бога вті­лена вся повнота добра (все існує завдяки Богу, тому й будь-яке благо йде від нього), а зло (до нього має відношення людина, яка за це відповідає перед Богом) вміщено у волі, яка відвертається від вищого (космічних доброчинностей) заради нижчого (тілесні втіхи). Але метою і сенсом людського жит­тя є щастя, якого можна досягти тільки через пізнання Бога й випробування душі. Інструментами для цього є християн­ська віра і розум.

Людина є поєднанням світу Божого — душа людини, і світу земного — її тіло. Людська душа за своєю природою

-26-

-27-

досконала, тому ідо наближена до Бога, але інколи тіло дола­ють спокуси (гріхи).

Августин стверджує існування трьох головних видів гріха, які він називає похіттю. Перший вид — похіть плоті, спряму­вання до почуттєвих радощів і насолод. Другий — похіть гор­дині, жадоба самоствердження на тлі різних видів діяльності. Третій — похіть очей: це потяг до пізнання, осягнення таєм­ниць природи, дізнавання про світ того, про що знає тільки Бог. Всі ці намагання є для Августина грішними, тому що на­цілюють людський розум і душу на земне, а не на небесне, кличуть його до чуттєвої дійсності, а не до трансцендентного.

Християнські доброчинності, за Августином, — послідов­не відкидання язичницьких уявлень про доброчинності. У сво­їй «Сповіді» Августин на власному прикладі намагається до­вести марність людських зусиль, неспроможність людини звільнитися від гріха доти, поки вона безмежно не віддасться провидінню і не виявиться знаряддям Божої волі. Августин вимагає від християнина повного аскетизму й відмови від сво­єї індивідуальності, беззаперечного слідування вказівкам Бога.

Новий напрям духовного життя, який досяг розквіту в XIII ст., був пов'язаний з раціоналізацією світосприйняття, а його виразником був Фома Аквінський (1225—1274 pp.), го­ловними працями якого вважаються «Сума теології» і «Сума язичників».

За Аквінським, найвище людське благо — поєднання лю­дини з Богом, а найвище блаженство — у безпосередньому інтелектуальному спогляданні Бога. Кінцева мета людини — у пізнанні, спогляданні й любові до Бога. Шлях до цієї мети сповнений випробувань, розум веде людину до морального ла­ду, який виражає Божий закон; розум вказує, як слід себе по­водити, щоб прийти до вічного блаженства і щастя./Перед-умовою моральної поведінки Аквінат вважає свободу волі, без якої неможлива відповідальність людини, тобто Аквінський відходить від Августинського фаталізму.

Що стосується доброчинностей, то Аквінський, відтво­рюючи чотири традиційні доброчинності — мудрість, відвагу, помірність і справедливість, — додає ще три християнські — віру, надію, любов. Фома Аквінський менш критично ставить­ся до потреб людського тіла та пристрастей, ніж Августин Блаженний. Він визнає за людиною можливість прагнення земних радощів.

На думку Фоми, моральний образ дії гарантує людині спа­сіння у потойбічному світі; моральна поведінка і вища відпла­та пов'язані між собою. Але як саме здійснюється ця Божа справедливість, людині знати не дано.

Етика Аквінського чітко розмежовує мораль і релігію, зро­бивши акцент на тому, що людські доброчинності без віри і Божої благодаті майже ніщо, більш того, вони не дають лю­дині мож\ивості безпосередньо наблизитись до Бога, жити благочинним життям. Тому лише безпосереднє споглядання Божої суті у потойбічному світі й з волі самого Бога є істин­ним блаженством. Такий постулат стверджує несумісність людської моралі та релігії. (/^

Перехід від теоцентричного до антропоцентричного розу­міння світу відбувається в епоху Відродження, коли на пер­ший план у культурі виходять гуманістичні мотиви. Гуманізм (від лат. «humanus» — «людський») узагалі означає визнання цінності людини як особистості, її права на необмежений розвиток і безперервний вияв своїх здібностей. Гуманізм по­чинається тоді, коли людина розмірковує про саму себе, про свою роль у світі, про свою сутність і призначення, про сенс і мету свого буття, коли презирство до земного єства заміню­ється визнанням творчих здібностей людини, розуму, нама­ганням досягти людського щастя.

«Батьком гуманізму» вважається Франческо Пеіпрарка (1304—1374 pp.), який намагався поєднати культурні на­дбання «золотого віку» античності і досягнення сучасних йому філософів. Здебільшого Петрарку цікавили етичні питання (у роботі «Моя таємниця» він робить акцент на розгляданні внутрішніх конфліктів людини і засобів їх розв'язання), він добре розумів радощі та пристрасті людини, і не вбачав у них тільки потяг до гріховного.

Гуманістична орієнтація Ренесансу дуже яскраво втілилася у вченні про людину Піко делла Мірандоли (1463 — 1495 pp.), який стверджував, що доля людини є наслідком її природної вільної активності. У промові «Про гідність люди­ни» філософ описував людину як особливий мікрокосмос. На його думку, людина має виключне право на те, щоб створю­вати свою особистість, своє існування за особистою волею і відповідним вибором. Таким чином, людина займає особливе місце у природі й крокує до «Божого вдосконалення». Мож­ливість прагнення до цього вдосконалення не задана спочатку, людина сама її формує.

-28-

-29-

Особливе місце серед етичних вчень епохи Відродження займає концепція Пікколо Макіавеллі (1469—1527 рр.)> який вперше чітко розподіляє принципи моралі та політики. Макіавеллі не відкидає моральний ідеал християнства, але вказує на його невідповідність реаліям життя. Його мораль втрачає самостійність, виступає як залежна від політики і спрямована на збереження і зміцнення держави. Макіавеллі вважає: володар, який бажає втриматися при владі та успішно вирішити політичні проблеми, може використовувати всі за­соби. Омана, хитрість, підступність, насилля з повним правом можна залучати до справи, якщо переслідується блага полі­тична мета. Мета виправдовує засоби. Будь-яке зло, як ствер­джував автор «Володаря», виправдано метою — творінням за­гальнодержавного інтересу, який розуміється як інтерес народу. Реальна політика не залишає місця для моралізування. Той, хто в цьому бажає дотримуватися добра, вважав Макіа­веллі, обов'язково загине серед багатьох людей, для яких доб­ро — чуже. Щоб запобігти цьому, треба навчитися не диви­тись на своє життя фаталістично, а вміти досягти успіху за допомогою «фортуни» (долі), яка, хоча й має Божеську ви­значеність, але може слугувати вмілим у справі досягнення ус­піху. Вчення Макіавеллі стало основою для ідейних настанов «макіавелізма», взяло на озброєння тезу про чіткість розпо­ділу моралі й політики та підлеглість моралі політичним зав­данням.

§ 3. Етичні вчення Нового часу

Культура Нового часу (XVII—XIX ст.) і, відповідно, ново­європейська етична думка формуються за умов розвитку бур­жуазного засобу виробництва і раціоналістичного типу свідо­мості.

Етичні системи Західної Європи XVII ст., епохи зароджен­ня раціоналізму, характеризуються складною і суперечливою взаємодією християнського вчення про розумність створеного Богом світу і думкою гуманістичною, яка життєстверджує до­мінанти свідомості, перейняті вірою у можливість розумної перебудови світу та його удосконалення; розумово-прагматич­ним характером самої раціональності з орієнтацією на під­приємницький успіх, ділову ініціативу і «здоровий глузд».

Мислителями того часу, Томасом Гоббсом (1588—-1682 pp.), Джоном Аокком (1632—1704 pp.), Бенедиктом Спінозою (1632—1677 pp.) та іншими, створювалася одна з найзначні-ших побудов суспільної думки Нового часу — теорія природ­ного права, відповідно до якої право зумовлюється силою, що визначає суверенітет як особистості, так і держави. Стан дер­жави у світовому співтоваристві подібний до стану громадя­нина у самій державі: і там, і тут діє не висока мораль, не во­ля Бога, а тверезий і холодний егоїстичний розрахунок. Як окремі індивіди, так і народи у своїх взаємовідносинах повин­ні покладатися лише на здорове, природне почуття самозбе­реження.

Концепція створення моральності, що виходила виключно із земних інтересів людей, одержала назву теорії «розумного егоїзму». Суть її полягає в наступному: якщо людина у своїх вчинках може віддавати перевагу тільки власним інтересам, то варто вчити її не відмови від егоїзму, а тому, щоб вона ро­зуміла свої інтереси «розумно», відповідаючи вимогам своєї справжньої «природи»; якщо суспільство організоване так са­мо «розумно», то інтереси окремих особистостей не призве­дуть до конфлікту з інтересами оточуючих і суспільства в ці­лому, а, навпаки, будуть слугувати їм.

У філософсько-етичній рефлексії XVIII ст., що успадковує та змінює одночасно ідеї морального розвитку XVII ст., од­нією з центральних стала тема осмислення людської природи, її сталості та мінливості, залежності й незалежності від зов­нішніх умов або середовища. Серцевиною даної проблемати­ки є теорія виховання, що розроблялася філософами-просві-тителями Жан-Жаком Руссо, Дені Дідро, Клодом Адріаном Гельвецієм та іншими.

Ж.-Ж. Руссо (1712—1778 pp.) у своїх головних творах «Нова Елоїза», «Еміль, або про виховання», «Сповідь», а та­кож «Мрії аматора самотніх прогулянок», «Міркування про походження і підставу нерівності серед людей», «Про суспіль­ний договір людини, дані йому природою основи здоров'я і моральності» ставить питання про емоційну спільність індиві­дів, про можливість здолання морального відчуження між людьми. Так, у романі-трактаті «Еміль, або про виховання» Руссо стверджував, що, розвиваючи у дитині почуття м'якості, співчуття, людяності, вихователь повинен за допомогою необ­хідної корекції природних якостей (співчуття і жалості) ви­корінювати у ній риси жорстокості й деспотизму. Останні, на

-30-

Дата добавления: 2015-05-26