Західна етична думка XX століття

-31

думку філософа, є породженням цивілізації. Руссо робить ак­цент на людській совісті, тому що це — стрижень особистос­ті, прояв її почуття, а не судження, тому що людина — істота емоційна. Моральне зло у суспільстві, вважав Ж.-Ж. Руссо, породжується соціальною нерівністю, приватною власністю. А тому основою позитивного перетворення моральності мають бути соціально-класові зміни та волевиявлення народу.

Аєні Мдро (1713—1784 pp.), відомий своєю «Енциклопе­дією» і філософськими романами («Жак-фаталіст і його хазя­їн» тощо), вважав вихідним джерелом виховання людини по­чуття, але при цьому визнавав і роль розуму (мислення), підкреслюючи їх взаємозв'язок. Мислення впадає у спекуля­цію, якщо відривається від фактів. І просте накопичення фак­тів, які ми пізнаємо чуттєво, не матиме користі без їх раціо­нальної обробки. Такі погляди свідчать про суто матеріалістичну позицію Дідро, який акцентував увагу на лю­дині як носієві наукового знання.

Клод Адріан Гельвецій (1715 — 1771 pp.) у своїй праці «Про розум» розглядає принцип почуття в антропологічному ракурсі, тобто дивиться на почуття як на джерело і двигун усього в світі моральному. Він проголошує домінанту безпосе­редніх життєвих задоволень, радощів, краси, любовної при­страсті. Але Гельвецій не зупинявся на розгляданні культу на­солоди, а йшов далі, стверджуючи рівність людей у їх прагненні та здібності до любові й насолоди.

При єдиному розумінні процесу виховання як сили, що спроможна формувати людську індивідуальність, і визнанні прогресу внутрішньою лінією розвитку людини й людства, просвітителі вказували різноманітні шляхи виховання. Одні, як Руссо, підтверджували, що створеною є природа, а мораль­но створеною — людина, яка існує за законами природи. Во­ни проголошували створеною первісну людину, оскільки саме вона була ближче за всіх до природи. Інші, подібно Дідро і Гельвецію, бачили процес виховання у рамках цивілізації, то­му що саме вона грунтується на розумі, який спрямовує сто­совно до трансцендентного розуміння процес виховання: до цього його критерієм була ідея Бога, тепер стала ідея природи або цивілізації.

Наприкінці XVIII ст. найвизначнішою фігурою у розвитку європейської етичної думки став Імануїл Кант (1724— 1804 pp.), який стверджував, що етика нічого не запозичує з інших наук про людину, а моральні принципи існували наба-

гато раніше емпіричного знання про навколишній світ. У свою чергу, емпіричні знання закладені в людському розумі апріорі (від лат. «аргіогі» — «з попереднього»), тобто як пе-реддосвідне знання. Етика Канта системно розроблена у таких творах, як «Критика практичного розуму», «Метафізика вдач», а також у складених за записами лекціях з етики.

На думку Канта, у моральних законах задається абсолют­на межа людини, та першооснова, остання риса, яку не мож­на переступити, не втративши людської гідності. Оскільки людина є істотою слабкою, недосконалою, для неї моральний закон може мати силу тільки як повеління, імператив. Імпе­ратив — це формула відношення об'єктивного (морального) закону ао недосконалої волі людини.

Категоричний імператив Канта: роби тільки відповідно до такої максими, керуючись якою ти в той самий час можеш побажати, щоб вона стала загальним законом, — це є вимо­гою до людської волі керуватися моральним законом, привес­ти свої максими у відповідність до нього. Категоричний імпе­ратив зобов'язує кожну людину ставитися до людства у своїй особі і в особі будь-якого іншого так само, як до мети, і ніко­ли — тільки як до засобу. Щоб не бути рабом свого природ­ного егоїзму, людина змушена удаватись до вольового само-примушення. Обов'язок для Канта — чистота морального мотиву і твердість моральних переконань. Через обов'язок за­тверджується і загальність морального закону, і внутрішня гід­ність особистості. Індивідуальна воля може трансформуватися у загальну, а чеснота — з'єднатися зі щастям у тому випадку, якщо особистість у самій собі знайде ту тверду моральну опо­ру, яку раніше вона шукала зовні — у природі, у вірі в Бога, у суспільному середовищі.

Аналіз етичних вчень Нового та Новітнього часу свідчить, що вони розвивалися залежно від етапів еволюції суспільства. XX ст. — час бурхливих соціальних та культурних подій, час стрімкого розвитку науки і техніки, якісних змін у вироб­ництві, глобальних проблем. Загальна криза культури і праг­нення гармонізувати й удосконалити світ та душу індивідів віддзеркалилися й в етичних шуканнях.

Розмову про етику XX ст. ми розпочнемо з етики, яку можна назвати марксистсько-ленінською. Марксистська

-32-

З — 2-3276

-33-

філософія, зберігаючи послідовні зв'язки з досвідом поперед­ньої етичної думки, завжди претендувала на принципово но­вий підхід у вивченні сутності моралі. Вихідним пунктом своїх міркувань марксизм обрав критику попередників і вже сфор­мованої з класових позицій системи моралі. Дослідження сут­ності моралі було зведено до завдань класової боротьби проле­таріату, до революційної стратегії й тактики. У рамках соціалістичного суспільства етична наука майже не розвивала­ся до середини 50-х років. Радянська етична наука зосередила свою увагу на таких проблемах як дослідження історії етичної думки; обгрунтування нормативної етики радянського су­спільства; розробка теорії морального виховання — тобто проблемах педагогічної етики; акцентуванні питань професій­ної етики.

З початку XX ст., у зв'язку із посиленням кризових явищ капіталістичного суспільства, відбуваються зміни в буржуазній моралі, які виявилися у відмові від принципу гуманізму, ма­совому насильстві, розпусті, демагогії та популізмі. Все це у найбільш концентрованій формі виявилося у фашистській ідеології. Так, Гітлер, проголошуючи своє кредо, відкрито за­являв: «У політиці я не знаю ніяких моральних авторитетів і законів»; «Не може бути рівного права для усіх»; «Ми повин­ні відібрати людей, які не дозволять, щоб ними керували мір­кування моралі».

Характеризуючи етичну думку XX ст., треба сказати, що у межах різних філософських шкіл виникають самостійні кон­цепції моральності, які базуються на принципах релятивізму, волюнтаризму, суб'єктивізму та відвертого цинізму. Трагічні суперечності XX ст. знайшли відповідний відбиток у пошуках мислителів екзистенціальної орієнтації. Екзистенціалізм (К. Ясперс, М. Хайдеггер, Ж.-П. Сартр, А. Камю) визначає моральність не як істинне буття, а лише як засіб суспільного маніпулювання особистістю, тобто, в цілому, як дещо вороже людині.

Відповідно вченню А. Камю (1913 — 1960 pp.), навколиш­ній світ — світ абсурду, з яким людина постійно конфліктує. Людина, особистість прагне реалізувати свою свободу, тому постійно виступає проти уряду, держави, світового порядку, тобто проти усього, що здається їй втіленням абсурду та не­справедливості. Ж.-П. Сартр (1905—1980 pp.) вважає, що людина вільна абсолютно, а мораль може стати засобом реа­лізації цієї свободи. Маючи право на щастя, людина вільна

розпоряджатися своєю долею, у тому числі, й правом на смерть. Абсолютна свобода людини накладає на неї й абсо­лютну відповідальність, яка, у свою чергу, не пов'язана з кон­кретною відповідальністю за реальні вчинки. Етика екзистен­ціалізму абстрактна і дуже віддалена від реальних суспільних інтересів.

Етична концепція прагматизму (Аж. Д'юї, Ч. С. Пірс, у. &жеймс та ін.) заперечує теоретичний аспект моралі та зво­дить її до розглядання утилітарних життєвих проблем, до «практичної науки». Основу моралі складає досягнення ко­ристі будь-якою ціною й будь-якими засобами, що означає виправдання будь-якої мети й характеру діяльності.

У межах неопозитивізму існує суб'єктивно-ідеаліс­тична теорія моралі (Б. Рассел, Р. Карнап, А. Д Айєр та ін.), яка заперечує об'єктивні засади моралі: особистість сама визначає зміст моральних цінностей, що і виправдовує будь-які її дії.

Серед релігійних напрямів у етиці слід виділити неото­мізм та неопротестантизм. Неотомізм (Ж. Марітен, Е. А. Жильсон та ін.) — офіційне вчення католицької церкви. Етика неотомізму виходить з того, що витоком моралі є Бо­жий розум, який визначає моральні вимоги до людини. Голов­ною причиною морального зла є відступ від норм релігійної моралі. Моральність людини пов'язана із безумовним вико­нанням «Божого закону», який є єдиним дороговказом до «вічного блаженства на тому світі», морального самовдоскона­лення.

Теологічне обгрунтування моралі представлене також у неопротестантизмі (К Борт, Р. Нібур, П. Тіллгх та ін.), який стверджує, що моральність — це звернення та любов ао Бога, всепробачення та справедливість, тоді як світська мораль — лише утилітарні розрахунки і матеріальні егоїстичні інтереси.

Однією з найвпливовіших філософських течій XX ст. є психоаналіз, видатним представником якого є німецько-американський філософ Е. Фромм (1900—1980 pp.). У своїх працях він відстоював традиції гуманістичної етики, започат­ковані ще Аристотелем. Гуманістична етика Е. Фромма вва­жає, що цінності, судження, в тому числі, й етичні, можуть бути створені лише на основі розуму, для чого людина повин­на пізнати саму себе, свою природу, властивості та типи люд­ського характеру. Позитивним типом особистості є такий, для якого характерні продуктивна орієнтація та творча діяльність. Любов, творчість, відповідальність — ось дійсно моральна по-

-34-

зиція людини в цьому світі, якщо вона прагне зберегти світ для себе й для майбутніх поколінь.

Треба зауважити, що кінець XX ст. у європейській етиці характеризується переходом до прикладної етики. Прикладна етика займається моральними колізіями у конкретних сферах суспільної практики та існує як сукупність дисциплін — біо-етика, етика бізнесу, етика науки, політична етика тощо.

У Росії активний розвиток етичної думки спостерігається з середини XIX ст. Російська релігійно-філософська етика (В. С. Соловйов, С М. Булгаков, М. 0. Бердяєв, П. 0. Сорокін та ін.), як і уся загальноєвропейська етика була наповнена ідеєю морально-суверенної особистості. Ідею примата свобо­ди над буттям (на свободу не може впливати навіть Бог) обстоював відомий російський філософ М. О. Бердяєв (1874—1948 pp.). Сучасники Бердяєва — С. М. Булгаков (1871-1944 pp.) та В. С. Соловйов (1853-1900 pp.) -вбачали вплив Космосу на розвиток людства домінуючим. Перший ввів у етично-філософську думку ідею боговтілення, або внутрішнього зв'язку між Богом і створеним ним світом — софії («премудрості Божої»), яка виявляється у світі й у людині, що робить останню причетною до Бога. Другий про­повідував ідею захисту матеріального світу від руйнівної дії ча­су і простору через «премудрість Божу». Відмінність росій­ської етичної думки в тому, що основи моралі й моральності вбачались у божественному Абсолюті, а колективність тракту­валася як релігійно-духовна загальнолюдська соборність.

Отже, ретроспективний погляд у минуле світової культури виявляє важливу особливість її розвитку. Вона полягає в тому, що проблеми морального буття людини завжди викликали пильний інтерес з боку найвидатніших мислителів. Розвива­лась культура і одночасно розвивалась її етична самосвідо­мість. Жоден великий філософ минулого не оминув увагою питання моральності, аналізуючи не тільки дійсне, а й розмір­ковуючи про належне. Це свідчить про їх надзвичайну важли­вість для долі сучасних та майбутніх поколінь.

§ 5. Історія етичної думки в Україні

Аналіз історії етичної думки в Україні не можна зробити окремо від аналізу розвитку філософії. Початок першого пе­ріоду історії української етичної думки припадає на час існу-

вання Київської Русі, коли складається притаманний україн­ській духовній традиції тип мислення (тобто відсутність абст­рактного, відірваного від життя теоретизування). Хронологіч­ні рамки цього періоду можна визначити таким чином: XI ст. (розквіт Київської Русі) — поч. XV ст. — на тій підставі, що Велике князівство Литовське було органічним продовженням і розвитком форм духовності Київської Русі. Не можна говорити про етику, та навіть про філософію того часу, як про відокремлену самостійну науку. Було лише коло питань, пов'язаних з усвідомленням сутності людини, причо­му проблема людського існування розглядається крізь призму проблеми «людина — Бог». Тобто, етико-філософська думка розвивається у щільному зв'язку з релігією. Взагалі, істотна роль у розвитку філософської думки належала християнству, хоча в ній не простежується однозначна замкненість на хрис­тиянській доктрині. Деякі сучасні філософи (В. С. Горський, В. В. Бичков та ін.) вважають, що києво-руська думка значно «етизована», тобто етична проблематика мала перевагу у за­гальному обсязі філософських питань, що розроблялися у культурі. У тогочасній картині світу взагалі відсутні етично-нейтральні явища, все співвідноситься із загальним конфлік­том добра і зла.

У цілому, духовну культуру княжої доби можна охаракте­ризувати як релігійно-філософсько-етичний комплекс, спря­мований, насамперед, на осмислення актуальних проблем то­гочасного суспільного життя. Найвагоміші етичні погляди висловлені у таких пам'ятках писемності Київської Русі, як «Повість минулих літ», «Слово про Закон і Благодать» Іла-ріона, «Ізборник Святослава», «Повчання» Володимира Моно-маха тощо. Взагалі, час становлення філософсько-етичної дум­ки пов'язаний зі зрушенням у самосвідомості людини, яка вже не сприймає себе як частину природи, а усвідомлює себе її господарем. У межах такого антропроцентризму постає проблема співвідношення в людині душі й тіла. Тіло єднає людину з природою, душа ж її — нематеріалістична. «Дер­жавною силою» душі є розум. Він пов'язує душу і тіло. Такий погляд не є свідченням протиставлення тіла й душі, як зла — добру. Зло знаходиться не у тілесному, як такому, а у плоті, яка зіпсована гріхопадінням. Тому ідея спасіння вміщується у концепції звільнення плоті від гріховності. Пам'ятки Київ­ської Русі зосереджують увагу на ціннісній (цілісній) харак­теристиці людини.

-36-

-37-

У контексті такого погляду набувають великої ваги понят­тя «честь» і «слава». На понятті «честь» грунтується ідеальний образ князя, княжого дружинника, що оспівується у «Слові о полку Ігоревім».

Поряд з цим істотну роль в етичних поглядах Київської Русі відіграє розробка образу святого, формування уявлення про святість як втілений моральний ідеал поведінки, що нади­хається цінностями «не від світу цього», але здійснюється на землі. Найважливішими рисами образу морального ідеалу вва­жались мудрість, милосердя, смиренномудріє (з цими рисами пов'язані образи святих Ольги, Володимира, Бориса і Гліба).

Окремо слід підкреслити акцентацію ролі серця, що стає традиційною для української етико-філософської думки. Так, ушановуючи Володимира, Іларіон у «Слові про Закон і Благо­дать» підкреслює, що в серці князя «воссиял разум», пов'я­зуючи серце із розумом і волею. У «Повчанні» Володимира Мономаха та численних пам'ятках києво-руської писемності проголошується заклик вірувати «всім серцем і всією душею». Таким чином, серце постає своєрідним зв'язком розуму, по­чуттів і волі людини, за допомогою якого кожна людина залу­чається до Божої істини. Цей тип філософування, що склався у культурі Київської Русі, визначив своєрідність розвитку філо­софсько-етичної думки України наступних віків.

Наступний період — XVI — XVIII ст. — час козаччини, коли починають активну діяльність братства, розвивається ма­сове книгодрукування, діє Острозька школа (сучасна Волинь). Братства (виникають в Україні у останній чверті XVI — на початку XVII ст.) стають осередками захисту духовних цін­ностей українського народу, поширення освіти. У школах братських громад філософія (та етика) як окремий предмет не викладалася. Але в них був закладений грунт до становлен­ня професійної філософської науки в Україні. Найзначніший внесок у цей процес було зроблено Львівською, Київською, Луцькою братськими школами. Щодо знань з етики, братства здійснюють велику роботу, поширюючи твори Іоанна Злато­уста, інших авторів, у яких розроблялась етична пробле­матика.

Позиція діячів братських шкіл (Мелепгій Смотрицький, Мов Борецький, Касіян Сакович, Фома Євлевич та ін.) репре­зентована у творі Ісаг Копинського (? —1640 pp.) «Алфавіт духовний», який присвячений проблемам людини, питанням духовного, морального її воскресіння. Автор підкреслює необ-

хідність самопізнання і морального самовдосконалення люди­ни. В українській культурі цього часу відбувається формуван­ня етики як самостійної науки, про що свідчить діяльність професорів Києво-Могилянської академії (заснована 1632 р.) та її учнів. Києво-Могилянський колегіум, заснований Петром Могилою, поступово стає одним із значних наукових центрів Європи, своєрідним міжнародним навчальним закладом для представників слов'янських народів (росіян, сербів, хорватів, болгар тощо).

Серед проблематики, що розроблялася вченими академії, переважне місце займають гуманітарні дослідження, орієнто­вані на вирішення певних соціальних, духовних, зокрема етичних проблем людини. Центральною парадигмою, що сут­тєво впливала на розробку етичних проблем, була «Бог—лю­дина—світ». Прикладом такого підходу може бути трактат «Мир з Богом людині» Інокентія Тізеля (близько 1600— 1683 pp.), професора і ректора Києво-Могилянського колегіу­му, архімандрита Києво-Печерської Лаври), у якому автор осуджує надмірні податки на трудящих, вважає це несправед­ливістю і гріхом з боку тих, хто робить побори. В епоху по­ширення буржуазних ідей закладаються підвалини розуміння справедливості у тісному зв'язку з цінностями матеріальними, що мають пряме відношення до життя людини. Стверджуєть­ся принцип справедливості — повага до кожного як до лю­дини.

Значний внесок в історію етичної думки в Україні зробив Феофан Прокопович (1681 —1736 pp.), викладач курсу етики з 1705 p., ректор академії (1712—1715 pp.). Він був енцик­лопедично освіченим ученим і у своїх дослідженнях багато уваги приділив проблемі людини. У своїй «Етиці» він розкри­ває механізм та сенс людської діяльності, тобто кожна людина діє, бо «вона бажає чогось, заради чого це робить». Ф. Проко­пович вважав, що головне завдання етики, яка керує люд­ською поведінкою, «... досліджувати й навчати, у чому полягає найвище добро або найвище щастя й блаженство».

Яскравим представником вихованців Києво-Могилянської академії був Георгій Кониський (1715—1795 pp.). Науковий доробок його свідчить про істотний прогрес у розвитку філо­софсько-етичних ідей у XVIII ст. в Україні. У праці «Моральна філософія, або етика» Г. Кониський досить глибоко для свого часу досліджує природу людини, формулює складну концеп­цію людської активності. Активність він пов'язує з соціальною

-38-

-39-

діяльністю й відповідальністю людини за свій вибір і вчинки, що дуже важливо. Моральний вибір і вчинок людини зале­жать від волі. Воля, вважали києво-могилянці, не є вільною від розуму, вона втілює «практичні» рішення розуму. Доскона­лим є такий моральний вчинок, що грунтується на гармонії розуму і волі. Внутрішня гармонія людини залежить від згоди між розумом і волею, від діяльності відповідно до обраної ме­ти. Метою ж людської діяльності взагалі є благо. Вище благо «приготував людині Бог», але є й земне благо, пов'язане з життєдіяльністю людини. Воно (благо) може бути істинним і уявним: перше — це духовні доброчинності, здоров'я, сили людини; друге — це те, що властиве не людині, а її оточенню (гроші, багатство, почесті). Взагалі благом вважається все, що стало для людини бажаним: наявність здоров'я, доблесті, про­довження роду, почуттєвих насолод, відчуття благополуччя та щасливої долі, але все це має бути у помірних межах. Людина має прагнути насолоди, але не повинна перетворювати її на самоціль. Г. Кониський також був проти проповідування мо­рального ідеалу, що здатен знищувати цінності людського життя.

Філософсько-етична концепція, розроблена професорами Києво-Могилянської академії, є теоретичним виразом культу­ри українського барокко, у межах якої зростає найзначніша філософська система. Автором цієї системи був видатний ук­раїнський мислитель, вихованець Києво-Могилянської акаде­мії Григорій Сковорода.

Г. С. Сковорода (1722—1792 pp.) — видатний представ­ник Просвітницької доби, коли суспільство усвідомлює мож­ливості людського розуму. Сковорода успадковує просвітниць­кі традиції Києво-Могилянської академії, хоча це успадкування не є буквальним. У той час, коли найсвітліші го­лови Академії зосереджували увагу на пізнанні природи, Г. Сковорода звертається до людини, в центрі його вчення — етико-гуманістичні проблеми. Своє розуміння духовності (що тотожне гуманізму) філософ пояснює вченням про два світи: видимий, зовнішній і невидимий, внутрішній. Невидиме при­сутнє у всіх речах як вічне, незмінне, істинне. Людина — це також єдність видимого й невидимого. Через свою невидиму натуру людина тотожна Богові: істинна людина і Бог — це од­не й те саме. Бог пізнається не стільки через освоєння приро­ди, скільки через пізнання самої себе, невидимої людини, че­рез моральне самовдосконалення. Моральне вдосконалення

внутрішнього світу наближає людину до свободи — це один з принципів філософії Просвітництва, що повною мірою вия­вився у філософській системі Г. Сковороди. Європейська філо­софська думка XVIII ст. чітко розділяла античну духовну спад­щину від духу християнства у сфері моралі (антична філософія виходила з ідеї щастя в межах людського життя, а християнська мораль будується на проповідуванні щастя у по­тойбічному світі). В етиці Г. Сковороди переплітаються ан­тична і християнська традиції. Він твердив: якщо щастя та іс­тина можливі, то не десь і колись, а тут і зараз. Щастя треба знайти, ось чому головне завдання — пізнати самого себе. Пізнання людиною самої себе є кінцевою умовою щастя кожної особистості й усього суспільства. Однак для самопіз­нання одних знань мало, потрібно добре серце — висока мо­ральність.

Ще один принцип етико-філософського вчення Г. Сково­роди — всепроникнення моралі, розширення меж функці­онування моралі на усе суспільство, на кожну особистість. У такий спосіб філософ стверджує гуманістичну можливість лю­дини жити за совістю незалежно від матеріального стану чи роду діяльності. Таким чином, етична спрямованість філософії Г. Сковороди продовжує і розвиває національну традицію мо­рального просвітництва і виховання, що склалася у практиці братських шкіл, Києво-Могилянської академії, у вченнях І. Гі-зеля, Ф. Прокоповича, Г. Кониського.

Етично-філософська думка України Нового часу, безпе­речно, багато зробила у справі дослідження проблеми моралі, а XIX ст. — третій період історії етичних вчень України — пропонує нові аспекти дослідження сфери моралі. Це період активного становлення самосвідомості української нації, що визначається постановкою проблеми «людина—нація», і саме це питання є головним у етичних поглядах української інтелі­генції XIX ст.

Професійну філософську думку України XIX ст. репрезен­тували викладачі університетів і духовних академій. Серед них П. Юркевич, С. Тогоцький, П. Аіницький, О. Козлов, 0. Гіляров, Г. Челпанов, Д Богдашевський та ін. Поставивши у центр своїх досліджень проблему людини, вони визнавали принципове значення питань моральності. Ця сфера розглядалася ними як царина, де виявляється практична значущість загальнофіло-софських ідей. Моральні питання безпосередньо пов'язані з пошуками виходу суспільства із світоглядної кризи. Усвідом-

-40-

-41-

люючи важливість етики для вирішення низки загальнофіло-софських та світоглядних питань, українські філософи XIX ст. стали на шлях переосмислення класичної філософської спад­щини крізь призму моральної проблематики.

Радикально настроєна інтелігенція переважно шукала шляхи практичного перевлаштування суспільства, підпорядко­вуючи цій меті свою теоретичну діяльність. У межах їх світо­гляду індивідуальне життя втрачало внутрішній зміст, а проб­лема щастя людини зводилася до зовнішньої перебудови суспільного життя внаслідок перерозподілу матеріальних благ. Представники «академічної думки» в Україні в особі П. Юр-кевича (1826 —1874 pp.) вважали такі ідеї антигуманними. Традиційно для української етичної думки є «філософія сер­ця» П. Юркевича: серце — скарбник і носій фізичних сил лю­дини, центр її душевного і духовного життя. Воно є основою морального життя людини, де зосереджуються усі моральні почуття. П. Юркевич, С. Гогоцький, а пізніше П. Ліницький, О. Гіляров, Д. Богдашевський та ін. у своїх філософських по­шуках виходили з того, що існує потреба в осмисленні місця людського духу в цілісній системі світу, що виходить із ви­знання гармонії розуму і почуттів.

У цей період етика була виділена як самостійна наукова дисципліна, яка в той же час нерозривно пов'язана із філосо­фією. Вважаючи проблему людини центральною в філософії, українські вчені бачили у переосмисленні філософії ключ ао виходу із світоглядної кризи. Отже, представники академічної філософії України були одностайні в тому, що осягнути внут­рішній світ людини, а тилі більше природу моральності не можна без філософії. У цей же період відбулося становлення марксистської філософсько-методологічної позиції, в рамках якої етична проблематика була переведена у площину соціаль­но-революційної діяльності. Подальший розвиток етико-філо-софської української думки відбувався або в межах марксист­ської методології, або згідно з традиціями класичного раціоналізму, чи неокласичного підходу до етичних проблем філософії XX ст.

Розглянувши головні етапи історичного розвитку етичної думки, ми бачимо, що упродовж кількох тисячоліть людство розробляло етичну проблематику у площині філософської нау­ки, зрозуміло важливість створення і поширення моральних настанов, принципів, законів спочатку серед родичів, потім

серед сусідніх народів і зрештою — серед людства загалом. Від натурфілософського космологічного бачення Всесвіту і людства, де останнє розглядалося як невід'ємна частка першо­го і де взагалі не приділялася увага моральній проблематиці, давні мислителі (софісти, Емпедокл, Протагор, Сократ та ін.) започаткували новий підхід у філософській думці — людину почали розглядати як діючу активну частку світу, в дії якої можуть або не можуть втручатися вищі субстанції (боги або Бог), які, у свою чергу, трактувалися неоднаково. Пізніше по­чали розглядати взаємодію людини і божих інститутів — доб­рочинності, справедливості, блага. Спочатку людині була нада­на настанова сприймати свій (земний) шлях як єдиний і непохитний, заданий вищим Розумом, де немає поганого і доброго, а все є справедливим. Потім ця настанова перетво­рилася на альтернативу (великий прорив у філософській дум­ці): людині пропонувалося сприймати світ крізь призму її ставлення до фізичних процесів, які відбуваються поза мож­ливостями втручання людини у їх хід; але таке споглядання вже було активним, тому що призводило до узагальнень цих процесів і створення своєрідних циркулярів поведінки. І, врешті-решт, коли був накопичений достатній розумовий ма­теріал, що закріплювався у міфах, казках, релігійних уявлен­нях, людина таки спромоглася виокремити з філософії науку про мораль — етику (Аристотель), де безпосередньо розгля­далися вчинки людей і надавалася характеристика їх. Посту­пово стався своєрідний перехід від античного теоцентризму до античного антропоцентризму в поглядах філософів: вже не боги, а людина була мірою всіх речей (Протагор).

Давні мислителі шукали відповідь на моральні питання у конкретних виявах людської поведінки, що призводило на деякий час до превалювання у загальній етичній думці таких поглядів, як евдемонізм (пріоритет щастя і насолоди), гедо­нізм (прагнення насолоди), аскетизм (обмеження матеріаль­них задоволень), цинізм (відкидання всіх загальноприйнятих норм і настанов), стоїцизм (пропаганда відмови від задово­лень і прагнення до спокою духу). Взагалі, з'ясовуючи сутність доброчинностей, мислителі античності (як у Давній Греції, так і в Давньому Римі) намагалися вийти на глибинні проб­леми моральної теорії — такі як природа моралі та її похо­дження, як свобода і відповідальність, як специфіка і чинники морального виховання тощо.

-42-

-43-

Для ідеалістичних настанов етики Давнього світу був при­таманний песимізм (людина слабка, порочна і повинна за це страждати). Такі ідеї ми знаходимо у платонізмі, римському стоїцизмі. Навіть, якщо з'являвся шлях позбавлення від страждань, це досягалося свідомим викоріненням у собі всьо­го людського або прижиттєвим усвідомленням корисності від­мови від життя. Навпаки, матеріалістичні вчення (Демокріт, Епікур, Лукрецій) надавали оптимістичні настанови, тому що мислителі-матеріалісти орієнтувалися, насамперед, на земне існування людини і робили акцент на її (людини) творчі си­ли, позбавляли від страху перед богами. Також треба додати, що майже всі давні філософські течії розглядали моральність людських стосунків лише в аспекті їх застосування у релігій­но-юридичній системі тогочасного суспільства. Здебільшого градація доброчинностей не була однаковою, якимось якос­тям час від часу надавалася перевага, якісь забувалися або пе­реходили до категорії неприйнятних для суспільства. Крім то­го, верхівка суспільства не обминала нагоди втрутитися у розвиток етичної думки, пропонуючи свої варіанти доброчин­ностей.

Середньовічна етика (V—XV ст.) узяла на озброєння дог­мат християнської віри в Бога і доброчинності, притаманні цій вірі. Цими доброчинностями були віра, надія і любов до Бога. Раннєсередньовічні моралісти підійшли у багатьох ас­пектах до теоцентризму, вбачаючи у самій можливості сво-бодної волі людини відхід від закладених Богом універсальних моральних законів, в яких вміщується всесвітнє добро. Тому людина, коли не звертається до Бога в своїх діях, завжди ро­бить зло (звідси ідея загальної гріховності і необхідності ма­сового каяття). Але християнська етика все ж мала і такий позитивний момент, як посилення особистісного начала в мо­ральному вченні християнства, незважаючи на соціальний статус людини, до якої звертаються моральні вказівки (це свідчить про рівність усіх перед Богом). Таку позицію поси­лювала ідея боговтіленості Христа в особі людини, яка по­страждала за всі гріхи людства. Таким чином, важливі мораль­ні проблеми в добу Середньовіччя, коли існувало тотальне панування релігії та церкви, вирішувалися у щільному зв'язку з релігійними догматами і в інтересах церкви.

Відродження зуміло аргументованіше і детальніше розви­нути антропологічні надбання античної етичної думки. Відте­пер погляд учених-моралістів (Ф. Петрарки, П. делла Міран-

Розділ III. Походження та історичні типи моралі

Як західні, так і східні культури проходять кілька стадій у своєму розвиткові у рамках традиційного суспільства, бо всі вони попри відмінності, своєрідність, пов'язані з релігійно-ет­нічними, економічними особливостями, мають досить яскра­во виражені схожі риси, тобто стиль життя. Оскільки він задається схожими об'єктивними обставинами, то й поведін­ка людей, їх мотивація, обгрунтування намірів також типізу­ються, незалежно від того, на яких засадах базується теорія, що вивчає звичаї: пояснює вона закономірності економічним чи духовним розвитком. Ми бачимо, як риси, що визначають людську мораль, поступово виявляються у тій чи іншій формі, усе виразніше вимальовуються й переживають свою кризу, руйнуються, витісняються на задній план більш розвиненими формами. Старе, забуте, незрозуміле новим поколінням рап­том відроджується, набуваючи зовсім нового змісту.

Іншими словами, мораль історична. Вона, як чисто люд­ська риса, безумовно, мінлива, як і сама людина. Тому, гово­рячи про виникнення моралі, необхідно з'ясувати найбільш загальні, принципові тенденції, які розвивалися протягом ду­же довгої еволюції людства і спричинили виникнення того, що зараз ми називаємо мораллю.

§ 1. Передумови виникнення моралі

Узагальнююче визначення передумов виникнення моралі включає, по-перше, формування у стародавньої людини абст­рактного мислення, здатності утворювати загальні поняття, визначати зв'язки й закономірності, формулювати принципи — наскільки це взагалі можливо на тому рівні. З розвитком цієї риси людської свідомості пов'язують узагалі появу ідеоло­гії, що вміщує зародки багатьох сучасних форм свідомості: фі-

-44-

-47-

лософії, релігії, науки, моралі, мистецтва, політики, права то­що. Дані про можливий час виникнення цієї синкретичної (злитої, нерозчленованої) ідеології різні: першими ознаками володів, мабуть, рке неандерталець (200—30 тис. років то­му), а явними, стійкими — кроманьйонець (40—10 тис. ро­ків тому). Навички абстрактного мислення дозволяли давній людині формулювати закони світу, природи і людського су­спільства.

По-друге, передумовою моральної свідомості можна вва­жати вироблення на початку людської історії соціального спо­собу передачі інформації, соціальної спадковості, на відміну від генетичної програми поведінки — основи способу життє­діяльності всіх тварин. Якщо виходити з того, що людина є якоюсь мірою продовженням деяких тенденцій розвитку, ви­пробуваних природою на тваринах, можна помітити, що у мі­ру ускладнення живої істоти в її житті збільшується роль ви­ховання через спілкування з собі подібними. Найважливіше це для близьких родичів людини — приматів, що мають дуже складну систему стосунків. З розвитком форм життя зростає ступінь індивідуалізації окремої істоти і ступінь її свободи. Без цих понять неможливо визначити суть моралі. Принциповою характеристикою людського існування, на відміну від тварин­ного, є не стільки відповідність матриці — інформації про життєдіяльність, закладеній у кожному організмі, скільки роз­виток способу життя. Якщо тварина зберігає своє існування завдяки тому, що знає, як слід діяти, то сутність людського буття — у зміненні. Тільки людина сумнівається у своїй суті, суті свого буття, своєму призначенні. Тому вона й визначаєть­ся як істота переважно моральна: постійний розвиток, крім свободи, потребує величезної відповідальності за прийняття рішення і наслідки цього вибору.

Нарешті, ще одна обставина: на відміну від біологічної програми, мораль гнучкіше реагує на зміни середовища про­живання. Людство переживає значні зміни у коротші строки порівняно з природою. Що далі людина від природи, ці зміни інтенсивніші, оскільки суспільство само змінює себе, свій світ і свою діяльність. Безумовно, це також накладає відбиток на всю систему культури, включаючи мораль. Як і все живе, люд­ство не дуже любить різкі й значні зміни в умовах існування. Як і все живе, людина захищає своє життя і добробут. За до­сить значних змін засобів і шляхів досягнення мети з часу сво­го виникнення до наших днів призначення моралі можна вва-

жати порівняним з інстинктивною програмою всього живого у нашому світі: мораль робить можливим збереження існу­вання людини.

У особливості діяльності закладена третя передумова ви­никнення моралі: людська, здатність діяти без розрахунку на негайний очевидний результат. Тварина діє, маючи на меті те, що існує об'єктивно: плід манго чи мишу. Принципова від­мінність людської діяльності полягає в тому, що її мета до по­чатку дії ідеальна, уявна. Початок дії та досягнення мети мо­жуть розділяти роки, отже з людською терплячістю не може рівнятися навіть котяча. Людина планує засоби та спосіб дії і, нарешті, діє, одержує бажане, співставляє із задуманим і, як правило, буває розчарованою: уявне здавалося привабливі­шим. У цій незадоволеності — запорука людського розвитку і, крім того, дуже важлива особливість ставлення до світу, на яку спирається також і мораль.

Людський розвиток і, таким чином, людська мораль, по­чинаються з того моменту історії, коли суспільство набуває можливості підтримувати існування слабких, позбавлених здатності приносити здобич, і цим кладе початок відокрем­ленню ідеології від практичної діяльності, зближенню зв'язку поколінь (накопиченню соціального досвіду, соціальній спад­ковості). Принцип безкорисливого ставлення пом'якшував соціальне напрркення, мабуть, урятував не одне життя у най-жорстокіші часи і втілений у багатьох сучасних релігійних системах, наприклад, християнському милосерді без сподівань на винагороду, славу, вдячність людей.

Отже, характеристики моралі тісно пов'язані з тим, яким чином людина мислить, діє, поєднана з собі подібними в ті чи інші форми суспільства: мораль виникає внаслідок формуван­ня абстрактного мислення, соціальної спадковості, діяльності з «відстроченим» результатом.

§ 2. Особливості моралі традиційного суспільства

2.1. Звичаї родоплемінного суспільства

Якщо спробувати визначити історичний момент виник­нення моралі, мабуть, його можна віднести до родового су­спільства, яке мало певні ознаки структури. Передуючий ро­довому суспільству період залишається темним для всіх фахівців; можна лише припускати, як саме з необхідністю розвитку нового типу діяльності (виробляючої) була зламана

-48-

і 2-.Ї276

-49-

стара система стосунків між передлюдськими істотами, що спиралася на зоологічний індивідуалізм. Ці тваринні стосунки (якщо припустити, що передлюдське стадо було близьким за організацією та способом життя до сучасних приматів) осно­вані на жорсткій ієрархії, відповідно до якої розподілялася їжа, взагалі права й обов'язки. Припускають, що перші кроки від передлюдини до людини пов'язані з невпорядкованістю статевих зв'язків (проміскуїтет) і певною рівністю. Упоряд­кування стосунків у цих первинних групах веде до виникнен­ня уявлень про те, що припустиме, а що неможливе у пове­дінці кожного члена спілки залежно від того, до якої статево-вікової групи він належить. Передусім, така поведінка визначається практичними цілями, корисністю. Кожна група несе певну відповідальність перед рештою членів громади. Традиції забезпечують безконфліктність у стосунках. Індивід зазнає значного тиску з боку родичів (членів роду). Цей тиск обумовлений, по-перше, безпосередністю спілкування (безпо­середній колективізм — рівна участь у праці і рівне право на її результати), по-друге, порівняно невеликою чисельністю людей, що постійно спілкуються, по-третє, відсутністю при­ватного життя.

У той же час, внутрішні спонуки людей, мотиви їх вчинків залишаються таємницею. Поняття гарного, доброго, правиль­ного означає відповідність людини своїй ролі й збігається із загальною користю. Родова спільнота являла собою певну сис­тему, функції кожного елементу якої фіксувалися традиціями. У випадку порушення традиції людина опинялася за межами цієї системи (вигнання — остракізм). Архаїчна мораль вирі­шує питання добра і зла категорично: добро — це виконання приписів, зло — їх порушення. Моральні правила мають по­рівняно простий, лаконічний характер й однозначно поясню­ються. Добро і зло абсолютно протиставлені.

Поділ на «своїх» і «чужих» — один з визначальних прин­ципів тлумачення суті моральних цінностей минулого, аж до наших днів. «Свої» — джерело добра, захищеності, надійнос­ті; «чужі» — пов'язані з небезпекою, загрозою, підступністю, тобто злом. Закони теж мають бути перевернуті: те, що добре для своїх, погано для чужих. Таким чином визначається став­лення до життя, майна, традицій, богів чужинців і, за своєю суттю, є персоніфікацією волі даної спільноти, яка захищає свої інтереси на шкоду іншій спільноті, уособленням мораль­ного суду.

-50-

Оскільки ані вирішення питань, ані відповідальність за са­ме таке вирішення не пов'язані з окремою людиною, мораль­ний ідеал також лежить за межами індивідуальної компетен­ції, його навіть пов'язують з надлюдськими космічними силами. У стародавніх міфологічних образах відбите уявлення про совість, що має об'єктивований, надособистісний харак­тер. Отже, ми бачимо, що основні поняття моральної свідо­мості мають своє об'єктивне втілення (предметна архаїчна логіка на відміну від сучасної абстрактної). Суб'єктом мо­рального судження виступає община, але апелює вона до олюднених стихій природи, до предків, богів, виносячи вирок, спирається на авторитет могутнього захисника. Община ви­ступає також суб'єктом виховання, передаючи кожній групі в певний період дозволене знання.

Особливу увагу в цій складній системі слід приділити забо­ронам (табу). На відміну від сучасного розуміння зла, недо-зволеної поведінки, табу мали більш жорсткий характер і час­то були пов'язані з таємним, забороненим знанням. Найважливіша група табу стосувалася родинно-шлюбних від­носин — заборона інцесту (шлюбу між родичами). Друга важлива група табу регулювала ставлення до чужинців. Влас­не, підозрілість до чужих спиралась, наприклад, на очікування неодмінної ворожнечі між місцевими та захожими духами (що перебували з мандрівниками). Частково цю ворожість намагалися відвернути поборами з подорожніх на користь місцевих богів.

Третьою групою забороняючих правил (табу) регулювало­ся ставлення до померлих; правило не говорити погано чи зов­сім не згадувати вголос ім'я померлого, можливо, спершу означало просте застереження — небажання викликати його до живих. Але про небіжчика, безумовно, турбувалися, забез­печували його притулком, одягом, їжею, знаряддями праці або зброєю, навіть тваринами, які супроводжували його до ін­шого світу. Можливо, ставлення до померлих — перший вияв гуманізму, принаймні, з ним пов'язують перші в історії озна­ки культури. Четверта основна група табу пов'язана з їжею та питвом, і в ній ми можемо знайти коріння деяких сучасних правил пристойності, етикету.

Спочатку правила захищають дуже вузьке коло «своїх» на протилежність «чужим». У міру розвитку культури коло «сво­їх» розширюється. Первісна людина вирішувала для себе проблему «чужих» за допомогою табу, шлюбу, всиновлення,

4-

-51 -

названого споріднення. Універсальним засобом забезпечення рівноваги у світі в ході розвитку соціальної культури і появи згодом держави виявляється кровна помста (звичай убивати когось з роду кривдника у відповідь на образу або вбивство свого родича); її витісняє таліон (відповідна втраті відплата; таліон жорстоко вимагав точності виконання помсти, що, зрештою, припинило його існування). Кровна помста засно­вана на принципі колективної провини і колективної відпові­дальності; таліон — наслідок індивідуалізації відповідальності. Таліон витісняється композиціями: у цьому випадку третьою стороною виступає вже держава, яка визначає розміри мате­ріального відшкодування завданої шкоди.

Дата добавления: 2015-05-26