Проблеми війни та миру крізь призму моралі

Людська жадібність і нерозумність змусила виробити і на­копичити таку кількість зброї, якої вистачить для багаторазо­вого знищення Землі з усіма її мешканцями. Заховані в землю й чекають свого часу 110 тис. мін у 64 країнах світу. їх зни­щення потребує 33 млн доларів і 1 тисячу років, а поки що 20 тис. чоловік (перевалено дітей і фермерів) щорічно гинуть і калічаться.

Війни стають коротшими, а наслідки їх — значнішими. Мабуть, нашому часові відповідає афоризм: у війні не буває переможця. Після 5 років американські спеціалісти дійшли висновків, що у блискавичній і переможній операції у Пер­ській затоці американські солдати одержали значні ураження нервової системи внаслідок застосування хімічних речовин і медичних препаратів (так званий «синдром війни у Перській затоці»). Крім цього безпосереднього результату державам— учасницям воєнних дій довелось усвідомити гірку істину: сол­дат, що повернувся з війни, потребує дорогої, добре поставле­ної системи реадаптації (повторного пристосування до соціального середовища), інакше зберігається загроза соціаль­ної напруги та конфліктів.

Людська винахідливість у засобах вбивства удосконалюєть­ся протягом всієї історії — від дрючка до лазера. Ускладнення

- 144 -

техніки потребує все більших матеріальних та інтелектуаль­них витрат. Створення зброї масового знищення робить її не­безпечною вже на етапі випробування. Міжнародні угоди ско­ротили вплив цих випробувань на довкілля. Увійшли в історію сплюндровані на століття райські острови-атоли, заражені озера тощо. Сила ядерної зброї — у володінні нею. На відмі­ну від попередніх типів озброєння ядерна зброя створює не­безпеку на всіх етапах — виготовлення, випробування, збере­ження.

Жахливе пророцтво філософа про те, що Друга світова війна вибухне, як тільки підросте покоління, що не знає Пер­шої, збулося. її страхіття змусили відмовитися від теоретичної апології: культура першої половини XX ст. ще дозволяла собі наївні виправдання вбивств уродженою агресивністю людини і навіть необхідністю періодичних вибухів люті для «очищен­ня» людства, його самооновлення, усунення демографічної на­пруги й проблем голоду. Зіткнувшись із втіленням у життя своїх ідей, теоретики здригнулися. Потрясіння початку віку — Перша світова війна — змусило по-новому оцінити цей вид взаємовідносин держав і народів. Болісний перехід від тради­ційної культури, за якої індивід приносився в жертву загаль­ній справі, до сучасного типу культури, побудованій на цін­ності окремої людини, усвідомлення непоправної втрати із загибеллю кожної людини — з одного боку, а з іншого — за­лучення до воєнних дій величезної кількості солдатів і особли­во, мирного населення; об'єднання зусиль кількох держав у боротьбі одна з одною і, таким чином, охоплення великих те­риторій; і, нарешті, застосування зброї масового знищення корінним чином змінило не лише характер війни, а й зали­шило значний слід у культурі, у житті людей, яких американ­ська письменниця Гертруда Стайн (1874—1946 pp.) назвала «втраченим поколінням».

Спалахи агресивності у міру розвитку технічної оснаще­ності становляться все більше руйнівними. Мабуть, саме труд інженерів, виробництво більшою мірою визначають у наш час хід воєнних дій. Минули часи римської стратегії і тактики, коли війну називали мистецтвом, і на передньому плані були не страждання і смерть, а хоробрість, героїзм, витривалість, мркність, самопожертва та інші людські чесноти, які звеличу­вались співгромадянами. Сучасні засоби масової комунікації в освітленні бойових дій виділяють неможливий для минулих цивілізацій аспект: відповідальність воєначальників за жертви.

!(!- 2-3276 - 145 -

Особливо чутлива сучасна культура до загибелі цивільних лю­дей, а також наслідків залучення мирного населення до воєн­них дій. Перша світова війна з обох боків фронту осиротила приблизно 45 млн. дітей. Представник; обвинувачення у спра­вах учасників недавньої війни в Югославії заявив про нама­гання ввести в коло питань Гаазького трибуналу свідчення про зґвалтування, які в минулі війни до уваги не бралися. Отже, півстоліття, що віддаляє Гаазький процес від Норнберзького, примусило інакше визначити права людини, розширити по­няття гуманізму.

Відомий англійський письменник Гілберт Честертон над­звичайно точно висловив логіку насилля: «Ви ніколи не дове­дете своєму співбесіднику, що синій колір кращий за зелений, зате ви можете так двигнути його по голові, що він побачить усі кольори веселки». На щастя, у сучасній культурі починає переважати тенденція розв'язання конфліктів іншими засоба­ми. Людина — єдина істота, яка, за визначенням Конрада Ло-ренца, у застосуванні зброї не стримується інстинктом само­збереження. Людина керується ідеями. Вона вільна обирати свій шлях, засоби досягнення своєї мети. Не від вродженої програми, а від почуття відповідальності залежить, чи збере­жуться культура, життя, взагалі Земний світлОтже, підготовка до війни, її здійснення, ліквідація її наслідків обходиться люд­ству занадто дорого, торгівля зброєю залишається одним з наиприбутковіших занять, але у сучасній цивілізації у багатьох випадках віддається перевага мирним шляхам розв'язання конфліктів, які виключають пряму агресію; все це — наслідок значних змін у суспільній думці; зміни в системі моральних цінностей відбилися у різних міжнародних угодах, що обме­жують або забороняють випробування, виробництво, збері­гання деяких видів зброї.

Короткий огляд глобальних проблем сучасної цивілізації примушує дійти висновків, що час дій наосліп, методом спроб та помилок пройшов. Настає час обміркованих, зрілих рішень людства, що вимагає не лише практичної участі, а й доброї во­лі всіх урядів і народів. Усвідомлюючи небезпеку, людство по­требує вироблення етики самозбереження.

Розділ IX. Моральна культура особистості та її формування

Моральна культура суспільства, спільноти, особистості — синтетичний, інтегральний наслідок розвитку людства. Вона характеризується як рівнем засвоєння моральних і правових цінностей суспільства, так і причетністю суб'єкта до їх збере­ження і створення. Щоб зрозуміти сутність і особливості мо­ральної культури особистості, треба визначити вузлові пробле­ми, поняття і категорії.

§ 1. Поняття моральної культури

Культуру визначають, по-перше, як спосіб суто людського існування, по-друге, як родовий спосіб життєдіяльності, як узагальнюючу характеристику універсальності розвитку люди­ни. Якщо розглядати культуру як систему, то вона включає сам процес діяльності, що відрізняє людину від інших форм життя. Ця діяльність постійно змінює середовище існування людини, створює світ культури — матеріальних і духовних цінностей — у межах природного світу. Інстинктивної про­грами поведінки в цьому новому, штучному світі з новими — людськими — законами вже недостатньо. Інстинкт розрахо­ваний на сталу систему стосунків живої істоти з певним сере­довищем. Така система формується протягом тисячоліть, це дрке вразливий механізм зв'язку. Культура ж, за своїм визна­ченням, це — постійний розвиток, створення нового. На від­міну від тварини, людська істота в загальних рисах визна­чається не стільки генетичною, скільки соціальною спадковістю. Вона базується на здатності фіксувати і переда­вати досвід, накопичувати і вдосконалювати його через мову, через духовні цінності, форми матеріальної діяльності тощо.

- 147-

Процес перетворення світу означає розвиток і окремої люди­ни, і суспільства в цілому як суб'єкта культурної діяльності, певний характер суспільних відносин, що пов'язано з особли­востями діяльності суб'єкта.

Одним з найважливіших аспектів людських стосунків є рі­вень розвитку моральності. Мораль — це суттєва відмінність світу культури від тваринного світу. З давніх-давен моральні закони забезпечували самозбереження суспільства, спільне ви­живання в дикому тваринному світі.

Але суспільство — це сукупність окремих людей, які мають свої бажання, свої цілі, погляди, інтереси. На перший погляд, вони дрке не схожі, хоч їх і поєднують поняття «су­спільство», «культура», «цивілізація».

Людина створює свій світ, світ культури, який складається з кількох різновидів культури. Кількість їх зростає залежно від рівня розвитку людства: відокремлюються політична, інтелек­туальна, професійна, естетична, моральна культура тощо. У різні епохи одна з них панувала і визначала особливість саме цього часу. Також і індивідуальності розрізняються за схиль­ністю до якогось окремого чи кількох різновидів культури сво­єї епохи. Дійсно, своєрідна, неповторна людина має ознаки свого суспільства. Зовнішнім виглядом, вимовою, манерами, потребами та інтересами людина схожа на своє найближче оточення і відрізняється як від попереднього, так і від наступ­ного поколінь. Навіть за фотокарткою з великою вірогідністю можна визначити час, коли жили зображені на ній люди. Людина — це віддзеркалення свого часу, свого світу культури. Вона відчуває, описує і розуміє цей світ категоріями саме тієї культури, до якої належить.

У першу чергу, це стосується моральної культури. Засвоєн­ня культури індивідом означає не тільки знання про добро і зло, про загальноприйняті форми поведінки, про ідеал і нор­ми, а й втілення знань у дію, реалізацію поглядів у вчинках.

Відомо, що мораль, по-перше, існує як форма суспільної свідомості (уявлення про норми, принципи, ідеали) у двох формах — теоретичній (у творах моралістів) і буденній (у свідомості переважної більшості людей, поясненнях, виснов­ках щодо повсякденних дій). По-друге, як діяльність людей і, нарешті, по-третє — як стосунки (що фіксуються свідомістю і реалізуються через діяльність). Особливістю моралі є при­сутність її у всіх сферах діяльності людини (головним чином, через мотиви, оцінку і самооцінку діяльності).

Отже, моральну культуру можна визначити як спосіб засвоєння, передачі і розвитку моральних цінностей. Із цього випливає, що моральна культура суспільства існує в історії людства, по-перше, як сукупність (система) моральних цін­ностей (правил, норм, принципів, ідеалів), що усвідомлюють­ся на теоретичному та буденному рівнях. Рівень розвитку мо­ральної культури визначається залежно від орієнтації її на загальнолюдські, класові чи національні моральні цінності; по-друге, як об'єктивація цих уявлень, поглядів, переконань, тоб­то моральної свідомості через поведінку, діяльність, вчинки людей, що оцінюються з позицій гуманізму, золотого правила моральності; нарешті, по-третє, як система моральних відно­син, що встановлюються внаслідок втілення моральних уяв­лень через моральні дії. Вони відображають певний рівень розвитку суспільних зв'язків (між індивідами, між індивідом та групою чи суспільством, між групами, прошарками, класа­ми — і таке інше). Основи їх оцінки — рівень розвитку сво­боди і відповідальності, автономізації особистості. З цього випливає, що моральна культура є важливою характеристи­кою суб'єкта (на рівні соціальної системи, спільноти, особис­тості) у певній сфері його діяльності — економічній, право­вій, мистецькій, науковій, релігійній тощо.

§ 2. Зміст і структура моральної культури особистості

Моральна культура особистості — це рівень засвоєн­ня існуючих у суспільстві моральних цінностей, ступінь заду­шення їх до моральних аспектів діяльності, міра особистого морального розвитку.

У буденному житті культурною людиною вважають саме добре виховану людину, стриману, з м'якими, приємними ма­нерами поведінки. Дійсно, оцінити внутрішню культуру — ступінь інтеріоризації (засвоєння) діючих у даному суспіль­стві моральних норм, принципів — можна лише через втілен­ня у повсякденній поведінці, через культуру зовнішню: мане­ру говорити, одягатися, зачісуватися, через охайність тощо.

Рівень моральної культури особистості виявляється через систему функціонально пов'язаних показників (критеріїв). По-перше, це знання основних норм, правил, принципів, ідеалів. Становлення моральної культури особистості в індиві-

- 148 -

- 149-

дуальному житті починається саме з уявлень про добро і зло, сприйняття їх, аналізу, відбору, створення ієрархічної систе­ми моральних цінностей — особистих переваг — на основі інформації про моральну культуру сучасного суспільства.

Другий важливий критерій — оцінка норм, правил, прин­ципів, ідеалів як соціально справедливих, суспільно необхід­них і гуманних. Особливо це ясно, якщо людина, носій тих чи інших принципів, виділяється серед сучасників як визначна особистість. Серед таких ми можемо згадати жерця, пророка, реформатора релігії, що побудував на стародавній міфології майже сучасну моральну систему. Заратустра (близько VI ст. до н. є.) випередив свій час, бо стверджував, що кожна окре­ма людина має право на вибір свого життєвого шляху і саме тому несе відповідальність за свої помисли, вислови і вчинки.

Можна згадати і протилежний, у певному розумінні, при­клад: людину Відродження — Леонардо да Вінчі (1452—1510 pp.). Природжений творець, він захоплювався різними ідея­ми, дослідженнями у різноманітних галузях мистецтва, науки, техніки. Серед його винаходів є і зброя, і різні інші прилади, що можна віднести до військової техніки. Геній — теж люди­на, до того ж він жив у епоху безкінечних війн, що розривали його батьківщину. Але геній має й інший вимір: він не міг не робити винаходів, хоча не хотів навіть припустити, що його витвори будуть застосовані якоюсь із сторін, збільшуючи руй­нівну силу. Леонардо да Вінчі зашифрував свої записи до того часу, коли людство стане розумнішим і гуманнішим.

Джерелом інформації про моральні принципи людини є не тільки повчання, пояснення, ствердження, а й вчинки та їх відповідність проголошеним принципам, втілення поглядів у життя, реалізація через стосунки з людьми і природою (третій критерій).

Еталоном відданості, вірності принципам, поглядам мо­же бути Сократ — давньогрецький філософ-мораліст (470/469—399 pp. до н. є.). Усе своє життя він присвятив «пробудженню співгромадян від моральної сплячки», вважав це своїм призначенням. Він учив, що кожна людина має зва­жувати не тільки на традиції, а й на свій власний розум — тільки тоді можливе добро. Його звинуватили у розпусті (тоб­то зазіханні на традиції). До того ж і на суді Сократ, замість того, щоб (як було заведено) намагатися розчулити обвинува­чів, доводив свою правоту. Його засудили до смерті, Сократ мав можливість залишити рідні Афіни й жити у вигнанні, але

він не міг порушити закони, які раніше підтримував, тільки тому, що цього разу вони були проти нього. Коли прийшов час, 70-річний Сократ спокійно випив отруту і вмер.

Іноді «українським Сократом» називають Григорія Савича Сковороду (1722—1794 pp.). Григорій Савич був відомий своєю обізнаністю у філософії та теології. Але чи можна пояс­нити тільки повагою до його ерудиції приязне ставлення з бо­ку високих посадових осіб держави і церкви? Не можна, особливо якщо згадати тверду вдачу, відвертість Григорія Са­вича, його наполегливу боротьбу за очищення людини, люд­ського розуму, людського життя від лушпиння тліну, тернів

— забобонів, зажерливості, неправди, заздрощів. Мабуть,
причина криється в його особистому магнетизмі, що діяв на
людей незалежно від майнового стану та соціальної належнос­
ті. Йому пропонували досить високі посади, спокійне, забез­
печене життя, радо зустрічали в монастирських стінах, хоча
не завжди сприймали його ідеї. Григорій Савич не спокусився,
бо вважав, що людина може бути щасливою, тільки залишаю­
чись собою, тільки вільною від примх, зайвих бажань — від
спокус світу. Про Григорія Савича Сковороду можна сказати,
що він повною мірою виправдав своє життєве призначення

— гуманіста, просвітника-мораліста. Багатий на таланти, пер­
шої слави він зазнав як співець, музикант і композитор. Він
був поетом, вірші якого співали хори під церковним склепін­
ням і сліпці-кобзарі на сільських ярмарках. Якщо культуру
розуміти як створення світу людиною і для людини, то Григо­
рій Савич — людина культури. Світ не впіймав його, бо він
винайшов свій світ, що будувався за законами поваги до осо­
бистості, до високого людського духу, за законами щирої
дружби і приязні, за простим принципом: «Чого собі не хо­
чеш, іншому не бажай». Природжений педагог, учні якого бу­
ли йому друзями, друзі — учнями. Він навчав на прикладах
стародавніх мудреців. Але, в першу чергу, він сам був етало­
ном, прикладом, бо принципи його вчення збігалися з його
життям. Григорій Савич сприяв моральному, розумовому
пробудженню українського громадянства. За спогадами сучас­
ників, якщо суспільство потребувало порядної людини, її шу­
кали серед сковородинців.

Соціальна значущість мотивів поведінки — четвертий критерій. Як вже зазначалося вище, у моральній культурі не менше, ніж вчинки, важать мотиви суб'єкта моральної дії. Мотивація визначає важливий аспект співвідношення свідо-

- 150 -

-151-

мості й діяльності. Конфлікт між намірами та дією спотворює моральний сенс діяльності. Така ситуація відома із стародав­ніх часів, недарма ж «добрими намірами вимощений шлях до пекла». Мабуть, найтрагічніший образ світової літератури з цього погляду — Дон Кіхот Ламанчський. Шляхетний і совіс­ний Дон Кіхот мріє про відродження лицарства, що захищає всіх скривджених, гнаних і пригноблених — майже за Нагір­ною проповіддю Христа. Ці величні поривання зіткнулися з реальністю життя — оточуючі вважають Дон Кіхота диваком чи божевільним. Замість подяки на нього чекають глум та зну­щання.

У випадку, коли зовні поведінка з погляду моральності має бездоганний вигляд, але здійснена, наприклад, під примусом, через страх, така діяльність не відображає моральної свідо­мості особистості, не визначає ієрархії моральних цінностей. У той же час слід пам'ятати, що вчинки розрізняються за сво­їм значенням: важливі, суттєві чи випадкові, які майже нічого не говорять про суб'єкта поведінки. Ще Аристотель казав, що і добра людина може зробити щось погане. Складність визна­чення моральної культури особистості пов'язана також із можливою суперечністю між дійсними мотивами і тими, які людина вважає такими, чи використовує задля самовиправ-дання.

Найяскравіше важливість відповідності мотиву вчинкам відбивається у прикладах з життя великих особистостей, які увібрали в себе найважливіші тенденції суспільного розвитку. Такими були життєві шляхи, насамперед, великих релігійних реформаторів (пророків) Будди, Христа, Магомета. Вони спи­ралися на старі релігії з їх традиційною міфологією, але спро­моглися виявити в них новий зміст. Яскраве емоційне втілен­ня програми перебудови духовного світу людини, життя народів, країни збігається тут з подвижницьким життям про­років.

Отже, оцінити справжню мотивацію індивіда, а через неї —моральну культуру особистості можна лише, аналізуючи ді­яльність суб'єкта в цілому, як систему.

П'ятий критерій пов'язаний із попередніми: здатність особистості до морального розвитку, до самовдосконалення.

Ідея важливості самовдосконалення в давні часи іноді з'яв­лялася як наслідок невдоволеності суспільством, неможливості змінити світ і оточуючих людей. Отже, уся творча енергія спрямовувалася на внутрішній світ. Це спрямування харак-

терно для сучасних світових релігій. Якщо для попередніх культур це була вимушена активність, що спричинялася дис­гармонією особистих і суспільних інтересів, то сучасна куль­тура, поза всяким сумнівом, визнає цінність гармонічного поєднання особистого і суспільного. Вражаючі розповіді зна­ходимо в життєписах святих, подвижників, що створювалися саме в період, коли формувалися основи сучасної європей­ської культури — у середні віки. Акцент у таких історіях ро­биться саме на еволюції, самозреченості героя.

Франциск Ассізький (XII ст., Італія) сприймав слова Євангелія як наказ, що був звернений до нього особисто. Ку­пецький син, він покинув прибуткову родинну справу, майно, забезпечене життя, розірвав станові зв'язки, бо сам Христос перебував у «святій бідності». Християнство на початку своєї історії стверджувало нестягання, дбання про душу, а не про багатство. Отже ченці «жебрущого» францисканського ордена склали опозицію всевладному заможному папству. У суворий, безжалісний час Франциск навчав самозречення, загальної лю­бові (як навчав і Христос) не тільки людини до людини, а й до всього живого, до дерев і сонячного світла.

Життя Франциска — подвиг, що виходить за межі буден­ного. Неможливо уявити собі, що усі люди (чи навіть біль­шість) можуть наслідувати його. Але кожна звичайна людина у своїм звичайнісінькім житті, не отримуючи німба святого чи всенародного визнання, здійснює повсякденні подвиги у боротьбі із своїми лінощами, егоїзмом, заздрістю тощо. Через аналіз інформації, відбір, визначення лінії поведінки, сам вчи­нок, вивчення його наслідків — крок за кроком людина будує себе як моральну істоту.

Такий тернистий шлях пройшов граф Лев Миколайович Толстой (1828—1910 pp.). Почавши, як і всі з його оточення (і потім соромлячись цього), він став втіленням сумління. Зважаючи на те, що за своїм суспільним становищем він мав багатий вибір, до того ж не кожному шлях морального про­будження до снаги, не дивно, що його життєва програма мала всесвітній резонанс.

/ір цих загальних критеріїв моральної культури особистос­ті необхідно додати й деякі особливості їх функціонування: по-перше, зовнішні прояви моральної культури повинні збіга­тися із внутрішніми, гармонійно поєднуватися з ними; по-друге, ознаки культури повинні бути сталими як за буденних, так і за екстремальних обставин життя, це — важлива умова

- 152 -

-153-

взаємної довіри, можливості взаєморозуміння і спілкування як такого; по-третє, відповідність мотивів меті діяльності, що робить можливою моральну діяльність узагалі.

Отже, якщо коротко, можна визначити основні структур­ні елементи моральної культури особистості: по-перше, це культура моральної свідомості, яка на основі морального знання дозволяє усвідомити мету і спосіб діяльності, обгрун­тувати їх, а також проаналізувати наслідки вчинків. Мораль­на свідомість включає етичне мислення і моральні почуття. Етичне мислення — особливий вид соціального пізнання, що дає можливість освоїти ціннісні властивості суспільних відно­син і вчинків з погляду їх відповідності загальноприйнятим нормам. Моральні уявлення, набувши особистого характеру, стають основою програми поведінки. Рівень культури етично­го мислення можна оцінити з погляду оптимальносгі прийня­тих рішень. Категорії морального мислення засвоюються і ви­являються через моральні почуття.

Моральні почуття — це сталі прояви суб'єктивного, особистого ставлення людини до себе самої, інших людей, предметів і явищ, що мають для неї особисте значення, пов'я­зані з особистими потребами та інтересами. Рівень культури особистості виявляється через здатність людини до самолюб­ства, гордості, цнотливості, любові, ненависті, довіри, жалю, співчуття тощо. Почуття дозволяють обертати «знання» на «свідомість» й робити вчинки, іншими словами, це умова ін­теріоризації, засвоєння моральних норм. Знання моральних принципів і особисте ставлення до них роблять можливими також другий і третій компоненти моральної культури осо­бистості: це культура моральної діяльності й культура мораль­них відносин. Моральна діяльність — це моральна сторона суспільної діяльності, що спричиняється моральними мотива­ми: бажанням творити добро, підкорятися почуттю обов'язку, досягати морального ідеалу. Моральні відносини — це су­купність залежностей і зв'язків, що виникають у людей в про­цесі моральної діяльності (взаємодопомога, чуйність, солідар­ність, згуртованість тощо). Саме через моральну діяльність і моральні відносини формується і реалізується моральна про­грама людини, певний рівень її особистої моральної культури.

Усі ці елементи моральної культури особистості взаємо­пов'язані, не існують і не мають сенсу один без одного. За­лежно від рівня розвитку кожного з цих елементів, їх співвід-

ношення, орієнтації особистості гіпотетично можна визначи­ти кілька типів моральної культури, наприклад:

— низький — що має непевні уявлення про норми і часто порушує загальноприйняті моральні правила;

— «мозаїчний» — що має фрагментарні моральні знання і в поведінці орієнтується більше не на свій розсуд, а на зов­нішні чинники (громадську думку, традиції тощо);

— раціональний — що знає загальноприйняті норми, принципи, правила, але не вважає за необхідне спиратися на них у своїй поведінці;

— емоційно-експресивний — що має загострене відчуття добра і зла, справедливості й несправедливості, але не керуєть­ся ним через відсутність волі, нечіткість знань;

— високий — що характеризується глибокими знаннями, багатством почуттів і практичної діяльності, іншими словами, відзначається цілісністю системи, універсальністю і гармонією розуму і почуттів, теоретичної і практичної діяльності тощо.

Особливість людської натури полягає в тому, що вона ні­коли не зупиняється у своєму розвитку, завжди здатна до по­дальшого зростання і самовдосконалення. Людина не тільки така, якою її виховали, а й така, якою вона робить себе про­тягом свого життя.

§ 3. Моральна культура посадової особи (керівника)

Для виконання функцій керівника, посадової особи пра­цівник повинен мати певні особисті здібності. Моральні ха­рактеристики особистості відбиваються в її ділових характе­ристиках — і навпаки; вони тісно пов'язані, важко визначити між ними межу. Визначається ця особливість, перш за все, со­ціальним статусом посадової особи (керівника), моральними вимогами та ідеалами, очікуваннями, роллю у кожній сфері

життя.

Щоб визначити основу, так би мовити, системоутворюю­чий принцип моральної культури посадової особи (керівни­ка), треба виходити з головного призначення моралі у су­спільному житті. Мораль врегульовує стосунки між окремими людьми і угрупуваннями. Посадова особа, виконуючи своє со­ціальне призначення, виступає і як окрема людина зі своїми моральними принципами, і як втілення колективного інтере-

- 154 -

-155-

су у ставленні до державної системи (у свою чергу, втілення загального, суспільного інтересу), і як уособлення цього за­гального інтересу у стосунках з окремим громадянином. От­же, справедливо буде сказати, цю мораль, дійсно, призначена для захисту прав, інтересів і навіть самого життя людини чи групи людей. Найгостріше це питання постає щодо керівни­ка, бо він поєднує у своїй діяльності, як мінімум, дві мети. По-перше, це здійснення (реалізація) призначення установи чи підігриємства — заради задоволення якоїсь суспільної по­треби. По-друге, це використання певного колективу для спільного виконання суспільних завдань. Тобто, ця діяльність включає стосунки із споживачем, клієнтом та з виконавцями, виробниками — у межах колективу. З погляду моралі необ­хідна рівновага цих цілей. Природно, це справедливо за зви­чайних умов, бо екстремальні ситуації вимагають самопо­жертви, досягнення мети ціною свого життя. Такі приклади не поодинокі не тільки для воєнного часу, а й мирного, у ви­падках, коли хтось чи щось загрожує здоров'ю, життю людей, їх правам. Тож виконання службових обов'язків може стати подвигом. Хоча відомі й такі ситуації, коли фраза: «Я тільки виконував свій обов'язок!» прикривала егоїстичні наміри, спробу зняти з себе відповідальність.

Років п'ятнадцять-двадцять тому в мистецтві інтенсивно розроблялася проблема, яку коротко можна визначити так: «Чи обов'язково керівникові, прекрасному фахівцеві, бути ще й хорошою людиною?» Мабуть, була така суспільна потреба — з'ясувати, якою ціною можна виконати виробничий план. Навіть термін особливий з'явився: «виробнича тематика». Іс­торія розставила крапки над «і». Надумані назви зникли з афіш, книжкових полиць, ефіру. Але проблема залишилася, бо завжди існувала, тільки в інших аспектах: якою ціною досягти успіху або якими засобами досягти мети?

Звернімося до вічного. Ось військовий кореспондент по­вертається з оточення; коли був безпорадним, втратив доку­менти, зустрічає свого колегу і вважає, що тепер настав кінець його поневірянням: співробітник добре його знає, допоможе повернутися до нормального, якщо можна вжити таке слово, стану (К. Сімонов. «Живі й мертві»). Але все виявлялося не таким простим, і редакційний автомобіль не став безпечним притулком. З'ясувалося, що колега везе матеріали для газети, і виконання цього завдання може зірватися, бо на контроль­но-пропускному пункті його (з матеріалами) можуть затри-

мати на п'ять діб, якщо він не позбудеться свого підозрілого супутника. Отже дисциплінований і ревний у виконанні про­фесійного обов'язку чи просто боягуз Люсін кидає на призво-ляще (може, й на смерть) свого товариша і колегу.

Для порівняння згадаймо видатну історичну особу, воїна за покликанням, який не один раз потрапляв у скрутні стано­вища — князя Святослава. «Повість минулих літ» показує йо­го перед загрозою смерті: «Уже нам діватися нікуди, і волею і неволею станемо супроти: так не посоромимо землі Руської, а ляжемо тут кістьми, бо мертвий сорому не має. Коли ж по­біжимо, то сором нам. Тож не маємо втікати, а станемо кріп-ко, я ж попереду вас піду. А коли моя голова поляже, то про свої думайте самі». І сказали вої: «Де твоя голова поляже, там і наші положимо». Ми не випадково наводимо усю цю про­мову. Тут яскраво змальовано не тільки надзвичайно хоробру людину, а й талановитого керівника, який вміло використовує весь арсенал дієвих засобів впливу на своїх воїнів: тут немає й тіні сумніву в їх доблесті. Небезпека їх об'єднує, але найнебез-печніше за все — це сором. Святослав — воїн з воїнів, іде по­переду, але й поважає їх, бо вони рівні йому, довіряє їм, по­кладається на їх власне рішення.

Сіслядність позиції керівника зумовлена тим, що він пови­нен бути не тільки фахівцем, розуміти проблеми галузі, а й мати спеціальні знання з теорії уігравління, розбиратися у психології поведінки людей в групі. Досить звернути увагу на недавній негативний вітчизняний досвід, коли керівник оби­рався на підставі просто його природних схильностей, а керів­ний талант обмежувався вмінням «тиснути», «вимагати», «гнати план» тощо. Одним з найулюбленіших типів для сати­риків був такий собі універсальний Карабас Барабас, якого «перекидали» з сільського господарства на спорт, із спорту — на медицину чи культуру — бо ж у культурі все-рівно важко підрахувати вихід продукції. Але, як ми бачимо, ще з літопис­них часів відомо, що влада керівника дорівнює його авторите­тові. Найважливіша складова авторитету — обізнаність, ком­петентність. Людина, що поважає себе й інших, не візьметься керувати справою, що занадто далека від її спеціальності, отримавши ж посаду, найголовнішим обов'язком вважає на­буття інформації і про суть справи, і про можливості вико­навців. Бо головна відповідальність, що лежить на керівникові — прийняття рішення і саме вчасне його прийняття, чітке визначення участі кожного у виконанні завдання. Практика

- 156 -

- 157-

показує, що саме цим обов'язком керівники іноді нехтують, вважаючи, що підлеглі самі повинні знати, чого хоче началь­ник. Внаслідок цього тільки 20—25% інформації від керів­ництва сприймається (і сприймається вірно) виконавцями. Отже, якось воно відбувається, незважаючи на відсутність 80% інформації. Залишається тільки дивуватися вигадливості людського розуму і примхливості долі. «Темна вода в облацех» — казали колись. Проблема ця набуває іншого наголосу за Л. М. Толстим («Війна і мир»): чи варта чогось особа, коли історія створюється народом. Його Наполеон ще якось нама­гався втручатися у розвиток подій, Кутузов же чудово розуміє, що це не має сенсу: накази командування губляться, перекру­чуються, коригуються природним чином. Але це — величні події і монументальні постаті. Зрештою, відсутність зрозумі­лої, чітко визначеної мети, по-перше, знижує інтерес до робо­ти і продуктивність праці, по-друге, дивним чином висвітлює питання про відповідальність за наслідки. Справді, як можна визначити ступінь відповідальності, якщо неможливо з'ясува­ти, чи якось пов'язані напевно змальована мета і наслідки спроб досягнення цієї мети? Тому важливі для сучасної циві­лізації розвиток засобів комунікації і безпосередність спілку­вання. Деякі компанії цілеспрямовано організують робочі й неробочі приміщення таким чином, щоб заохотити працівни­ків до неформального спілкування.

Поганий керівник, неспроможний прийняти рішення, з якого завгодно приводу скликає наради, тим самим розпоро­шує відповідальність, перекладає її на підлеглих. А отримуючи негативні наслідки своїх розпоряджень, пояснює, що його на­каз був зовсім іншим, його неправильно зрозуміли чи навмис­не перекрутили, і таким чином підставляє під удар своїх під­леглих.

Сучасна теорія управління проголошує, мов закон: найліп­ший керівник — це або генератор, або каталізатор ідей. Зро­зуміло, що людина не може знати все, та в цьому й немає сен­су. Наша ера — ера спеціалістів. Кожен колектив складається з найкращих, просто хороших і не дуже хороших фахівців. Кожен має свої здібності й свої вади. Найкращі — інтелек­туали — можуть мати (і часто таки мають) занадто незалеж­ну вдачу, нестерпний характер. Як будує свою тактику керів­ник? Найкращий — пам'ятає, що:

— є можливість використати досвід і знання цих праців-

ників у тій сфері, в якій він сам не відчуває себе досить впев­нено;

— наголошування на чужих вадах, помилках і своїх осо­бистих досягненнях і успіхах не є рентабельним;

— «породистому коневі ■— довгий повід», іншими слова­ми, ніщо так не заохочує до співробітництва, як надання пев­ної міри свободи і відповідальності;

— кожен повинен отримати те, на що заслуговує — не більше і не менше;

— не завжди заміна робітників новими допомагає справі: невідомо, чи зможуть вони безболісно вписатися в колектив, до того ж важко визначити їх погані риси, бо вони намага­ються мати найкращий вигляд, тоді як сила і слабкість «ста­рих» добре відомі. Розумний керівник пишається здібними, талановитими підлеглими, ніколи не оточує себе безбарвними людьми, бо сума нулів дорівнює таки нулеві.

Що робить поганий керівник? Бореться. Оскільки наша цивілізація пережила довгу історію розвитку такого важливо­го елементу, як адмістративно-управлінський апарат, художня література не обійшла своєю увагою сувору і піднесену по­стать чиновника, що тримає у своїх руках долі людські. Лицарський кодекс чиновництва викладено одним з героїв О. М. Островськоґо Юсовим («Тепленьке місце»): знання, освіченість заважають тому основному, для чого призначена його діяльність, — кар'єрі, заради якої потрібна демонстрація «остраху і трепету» перед начальником. Островський, мабуть, був оптимістом і прізвище для свого героя обрав не випадко­во: «юс» — це літера, яку вже давно вилучено з абетки. Але сподівання на швидке зникнення цієї привілейованої касти були марними. Деякі установи та підприємства існують зара­ди самих себе, і це залишається актуальною темою для сучас­них сатириків. Література дрке чутлива до людських вад і негараздів. Сучасна теорія говорить: не дрке освічений керів­ник аж занадто піклується, щоб зберегти свій вплив, статус, своє лице у стосунках з фахівцями. Адже керівництво — це досягнення мети за допомогою інших людей. Отже, у даному випадку відбувається підміна мети діяльністю, і діяльність від­бувається заради себе самої (самодостатність).

Такі явища характерні не тільки для нашого суспільства із значними залишками традиційної культури, а й для найрозви­неніших цивілізацій світу. Сучасний американський письмен­ник Джозеф Хеллєр «Щось трапилось») визначає дрке склад-

- 158 -

-159-

ну систему стосунків співробітників великої компанії словами головного героя Боба Слокума: «Грін побоюється мене, Байт — Гріна, Блек — Байта, Браун та Грін — Блека, а ми з Гріном та Енді Кейглом — Брауна, і все це — чиста правда...». За цією метушнею навіть важко зрозуміти, чим вони ще займа­ються у своїй великій, багатій і могутній компанії, хоча, між іншим, більша частина чималого за обсягом роману присвяче­на саме розповідям про роботу. Інтереси цих працівників ні­як не пов'язані з інтересами споживачів, клієнтів, а іноді й прямо протилежні їм. Як меланхолійно зауважує один з геро­їв ОТенрі з приводу платні за послуги: «Ваша правда, сер, це коштує 50 центів, але сьогодні мені потрібні саме 2 долари». Замкненість на самодостатній діяльності породжує химерний світ інструкцій, відірваний від реального життя.

Надмірна відданість законам цього штучного світу може привести до повного відриву від людського світу, світу моралі.

Мабуть, треба згадати про те, що моральність існує в єд­ності думки, намірів, ставлення до людей. Розриваючи цю систему, протиставляючи її елементи, людина руйнує пози­тивний сенс своєї моральної культури. Природно, особливо високі вимоги ставляться до посадової особи (керівника), бо люди, що стикаються з нею, чекають від представника держа­ви, суспільства, організації, фірми високих моральних виявів. Цей висновок підтверджується і даними соціологічних дослі­джень, проведених в Україні: серед найголовніших характе­ристик, що визначають керівника, названо почуття відпові­дальності, обов'язку, сулілінність, охайність зовнішня і у справах тощо. Висновок цей зроблено у 1985 році. Чи зміни­лось щось у цьому рейтингу? Новітні підручники з ділового етикету роблять наголос саме на цих цінностях — вони тра­диційні для цивілізованого суспільства.

Втілення принципів моральності у життя через вчинки, через діяльність має важливий аспект — це дотримання ети­кету, зовнішнього, так би мовити, у внутрішній культурі. Але ж недарма етикет називають ще культурою поведінки. Най­ліпшою метою не можна виправдати некоректну, образливу поведінку. Така дисгармонія намірів і форми їх здійснення може бути характерною, наприклад, для підлітка, юнака, для особи, яка має ще не розвинені окремі елементи моральної культури. Особливо ж недоречні такі суперечності для посадо­вої особи, яка за своїм службовим обов'язком має спілкувати­ся як з підлеглими, так і з керівництвом, і з клієнтами. Кон-

кретно-соціологічні дослідження серед керівників нижчого та середнього рівня показали, що в роботі їм допомагають такі здібності: врівноваженість, витримка, ввічливість, тактовність, чесність. Навпаки, нестриманість і несправедливість, невмін­ня дотримуватися слова — заважають. Незнання правил службового етикету ускладнюють виконання обов'язків чи зводять нанівець усі зусилля. Свідоме порушення правил ети­кету суперечить моральним нормам. Оскільки установа чи підприємство призначені для співпраці з виробничою метою, етикет визначає права і взаємні обов'язки у виробничому спілкуванні й дає можливість порозумітися, тобто, врешті-решт, досягти спільної мети. Важливість цього добре знали вже мудрі стародавні єгиптяни, навіть склали своєрідний під­ручник для чиновників. Давньоєгипетський «Карнегі» навчає тогочасних кар'єристів-початківців: «Виконуй правила». Пра­вила, що призначалися для спілкування з рівнею, з підлеглим, з начальником тощо. Що найважливіше у спілкуванні із про­хачем? «Прохач бажає більше уваги а,о його слів, аніж вико­нання того, заради чого він прийшов».

Отже, якщо коротко визначити позитивні риси сучасного керівника, — це комунікабельність (здібність і бажання спіл­куватися), товариськість, відкритість, впевненість у своїх си­лах, справедливість, раціональність дій. Керівник повинен уважно і привітно вислуховувати, сприймати і належним чи­ном оцінювати ідеї. Для цього йому доводиться добре стави­тися до великої кількості пропозицій, навіть, не дрке слуш­них. Але зрештою він буде винагороджений тією єдиною, заради якої працював. До того ж, треба пам'ятати: все, що відкидається зараз, може стати придатним пізніше.

Навпаки, поганий керівник характеризується нервозністю і сумбурністю у діях, нетерпимістю у ставленні до підлеглих, впевненістю, що він знає все краще за всіх, обирає собі лю­бимчиків у колективі, які допомагають приборкувати інших. Поганий керівник при нагоді і без такої нагадує підлеглим про їх помилки і невдачі; впевнений, що тим, хто нижче за нього, належить виконувати те, що їм говорять, і не ставити зайвих запитань.

Тиск та залякування виконавців з боку керівництва так са­мо мало ефективні, як і підкуп. Постійне нервове напрркен-ня у колективі зводить нанівець усі зусилля, породжує недові­ру, знищує авторитет керівника. До того ж така атмосфера виключає відвертість у стосунках керівника і працівників.

- 160 -

11 — 2-3276

-161-

Підлеглі вільно чи невільно дезінформують свого начальника, який, зрештою, залишається у полоні своїх ілюзій щодо стану справ у колективі.

Можна сказати також, що керівництво — це вміння пра­вильно визначити роль і місце кожного працівника у вико­нанні завдання. Керівник, який не вміє цього зробити, або сам виконує більшу частину завдання, або примушує когось з підлеглих. Завдання, виконані з примусу, як свідчить практи­ка, найчастіше пов'язані з провалами і невдачами у вироб­ництві.

Жорсткий стиль може бути досить ефективним за умов неформальної підтримки підлеглих у досить важкій або, нав­паки, досить сприятливій ситуації. Прикладом можуть бути дії екіпажу бомбардувальника. За звичайних умов конформізм (пристосовництво) у колективі породжує консервативне гру­пове мислення, спрямоване на захист егоїстичних інтересів, а не на вирішення творчих завдань. Парадоксально, але, незва­жаючи на всі перепони, у кожному колективі спрацьовує якийсь таємний захисний механізм, і 20% працівників вико­нують 80% усієї роботи. Виявити їх і дати можливість працю­вати — головне завдання керівника, запорука його успіху.

Від керівника нижчого ступеня управління вимагають, перш за все, самостійності, неординарності мислення, неза­лежності й гостроти думки, наполегливості й навіть деякої аг­ресивності у реалізації рішень. Це тільки початок кар'єри. Більш високий рівень пов'язаний вже із набутою зрілістю, ін­шими здібностями і навичками:

— вмінням аналізувати, зважати на думку підлеглих;

— здатністю вчасно приймати рішення і діяти згідно з ним;

— орієнтацією на перспективу, а не короткотермінові завдання;

— здібністю створити згуртований колектив і встановити стимули для його напрркеної роботи;

— спроможністю визначити певну міру свободи і відпові­дальності кожного працівника: менша свобода знищує творчу атмосферу, більша — руйнує колектив.

Якщо ж дивитися на цю справу з іншого боку, очима під­леглих, то можливість успішного виконання обов'язків пов'я­зана із надбанням авторитету, створення якого потребує пев­ного часу. Люди взагалі не дуже полюбляють нововведення, бо це загрожує їх благополуччю. Тож найважливіше в такий мо-

- 162-

мент забезпечити довіру і підтримку з боку підлеглих — через особисту участь, тобто залучити до планування, зберігаючи певною мірою традиції і звичний стиль роботи колективу, ви­значаючи професіоналізм та досягнення робітників у вико­нанні попередніх завдань, але й переконуючи у необхідності деяких змін. Інакше всі грандіозні плани і сподівання зали­шаться на папірцях, у гаслах та деяких спробах реорганізації роботи колективу. Усім цим намаганням буде протистояти велика інертна сила, що захищає свої інтереси. В англійсько­му флоті є навіть приказка: «Нечемно змінювати курс кораб­ля в перші тридцять хвилин після зміни вахти».

Для керівника важлива підтримка як знизу, так і зверху. Організація повинна, по-перше, різними способами забезпе­чити престиж працівника, створювати у нього почуття безпе­ки і впевненості у майбутньому, по-друге, винагороджувати ініціативу. Яскраві, неординарні люди викликають на себе во­гонь критики; безликі невиразні особи не залишаються у пам'яті, то й не викликають заперечень. Вони не створюють нагоди ні для ревнощів, ні для ненависті, ні для любові. Тому їм легше за усіх пройти відбірковий конкурс. Хто виграє від цього? Тільки ця окрема особа, хоча й це не точно. Втрачає ж уся система. Як не буде ентузіастів, не буде й змін на краще.

Важливою умовою розвитку завжди були готовність і вміння аналізувати зроблене з метою визначення хибних кро­ків і перспективи. Тож важливою рисою моральної культури посадової особи (керівника) є здатність ао морального само­пізнання і, на цій основі, самовдосконалення. Розвиток — це життя.

Дата добавления: 2015-05-26