Формування особистості та її культури

Процес формування людини визначається діалектичною єдністю об'єктивного і суб'єктивного, спадкового і соціально­го, матеріального і духовного, цілеспрямованого і стихійного, позитивного і негативного. Серед основних чинників цього процесу можна виділити вплив природного середовища та со­ціального оточення, суб'єктів суспільного та сімейного вихо­вання, самовиховання, предметно-практичну діяльність та спілкування.

Проблема формування особистості, впливу різних чинни­ків у цьому процесі, співвідношення понять, за допомогою яких аналізується це явище, не нова. Вона має свою історію,

п* -163-

свою фкософсько-соціологічну, психолого-педагогічну тради­цію. Представники французького матеріалізму XVIII ст. і уто­пічного соціалізму вважали людину продуктом обставин та виховання: щоб змінити людину, треба змінити середовище і забезпечити виховання. Послідовники суб'єктивного ідеаліз­му, навпаки, абсолютизували значення самовдосконалення. Проте людина не лише продукт обставин (впливу соціального середовища), а й творець, будівник; у процесі перетворення навколишнього природного і соціального світу він змінює і свій внутрішній світ, свідомість, себе як фізичну, психічну й соціальну істоту. Водночас людина формується як об'єкт соці­альних відносин.

Розвиток суспільства забезпечується завдяки фізичному та духовному відтворенню його членів, виробництву засобів жит­тя. Людина набуває людських рис, формується як особистість шляхом включення в діяльність, суспільні відносини, через привласнення накопиченого попередніми поколіннями досві­ду, спілкування з сучасниками, самовдосконалення.

Зміст складного, суперечливого процесу становлення і роз­витку соціального індивіда, окремих його складових може бу­ти розкрито за допомогою низки понять. Поняття «форму­вання особистості» означає сукупність об'єктивних та суб'єктивних чинників (природних, соціальних, що спонтан­но, стихійно діють і цілеспрямовано використовуються), які справляють істотний вплив на становлення і розвиток люди­ни, її соціальних характеристик, соціально-психологічних властивостей. Таким чином, поняття «формування особистос­ті» включає соціальне середовище, вихозання, самовиховання, діяльність і спілкування.

Соціальне середовище як сукупність об'єктивних чинни­ків, що впливають на формування і поведінку особистості, охоплює макро- та мікросередовище. Макросередовигце — це єдність способу виробництва, характер суспільного розпо­ділу праці, соціальної структури суспільства, способу життя, систем освіти, виховання та інших соціальних інститутів, які опосередковано впливають на людину, здебільшого через мік­росередовище. Мікросередовище як безпосереднє стійке со­ціальне оточення індивіда впливає на розвиток людини через сім'ю, школу, трудовий, навчальний колектив та різні рефе­рентні групи. У соціальному середовищі індивід здобуває по­зитивний і негативний досвід. Соціальне середовище справляє вплив на потреби, інтереси людини, визначає мету її діяльнос-

ті. Проте, саме по собі соціальне середовище не може форму­вати позитивні риси у людини, автоматично породжувати розвинену, зрілу особистість; зовнішні чинники створюють лише передумови для реалізації потреб та інтересів людини. Соціальне середовище з його численними сферами — це ли­ше об'єктивна основа соціалізації індивіда.

Соціалізація — процес засвоєння індивідом зразків пове­дінки, психологічних механізмів, соціальних норм і ціннос­тей, необхідних для успішного функціонування у конкретно-історичному суспільстві. Соціалізація охоплює всі процеси прилучення до культури, комунікації та навчання, за допомо­гою яких людина набуває соціальної природи і здатності бра­ти участь у суспільному житті. Соціалізація забезпечує адапта­цію людини до суспільної практики шляхом засвоєння попереднього досвіду, набуття знань, умінь і навиків діяльнос­ті та спілкування.

Цілеспрямовану діяльність з формування у людей програ­мованих характеристик, як правило, називають «вихован­ням». Виховання призначене пом'якшити, скоригувати сти­хійні негативні впливи соціального середовища на людину, посилити і використати позитивні впливи для виконання со­ціального замовлення на відповідний тип особистості. Воно носить конкретно-історичний характер, має соціально-класо­ву спрямованість, яка концентрує загальнолюдські цінності й класовий, груповий інтерес. За суб'єктом дії виховання можна розділити на суспільне і сімейне. Суспільне виховання можна визначити як цілеспрямовану духовну і практичну діяльність з формування розвинутих особистостей і колективів, що мають активну життєву позицію.

Як свідома цілеспрямована діяльність виховання відрізня­ється від стихійних впливів наявністю певної програми, засо­бів і методів впливу, що концентрують у собі історичний дос­від минулих поколінь, результати спеціальних наукових досліджень. Виховання покликане не підміняти об'єктивний соціальний вплив чи конкурувати з ним, а виявляти в хаотич­ному процесі цих дій найсприятливіші чинники для створен­ня бажаної моделі особистості й нейтралізувати, наскільки це можливо, негативні впливи. Суспільне виховання в основному збігається з об'єктивною дією буття. Воно охоплює всі види оволодіння досвідом (знаннями, вміннями, соціальними на­становами) і здійснюється через освіту, навчання та опосеред­ковану виховну дію з метою формування системи цінностей.

- 164 -

-165-

Виховання, як вже зазначалося, це й залучення людини до діяльності, і організація її, і розкриття її мети й сенсу для су­спільства і особистості. Через виховання індивід одержує біль­шу частину знань, норм, умінь, принципів, ідеалів, що явля­ють собою теоретично узагальнений досвід суспільства. Але людина засвоює не лише цінності свого оточення та сучасного йому світу. її цшнісні орієнтації виробляються з урахуванням усіх досягнень людської культури. Засвоєння досвіду, знань, системи цінностей завжди індивідуальне. Це не просто засвоєння, а перетворення свідомістю індивіда на унікальну, неповторну комбінацію.

Виховання повинне розкрити зміст суспільних цінностей, сприяти усвідомленню суспільних і особистих інтересів, розу­мінню суспільних інтересів як інтересів особистості, сутності суспільних вимог до неї, формуванню розумних потреб, засте­регти від помилок, навчити людину бачити себе збоку, пра­вильно оцінювати себе і свої вчинки. Завдання суспільного ви­ховання полягають у засвоєнні суспільного ідеалу, визначенні свого місця у боротьбі за його досягнення, у формуванні здат­ності регулювати свою діяльність, поведінку відповідно до норм і принципів гуманізму, у створенні умов для збагачення особистості.

Головна особливість морального виховання як одного із напрямів суспільного виховання полягає у спрямованому пе­ретворенні зовнішніх для людини нормативних вимог на сис­тему особистих характеристик, які стверджують добро і спра­ведливість. На моральне виховання спираються всі інші види виховної діяльності, оскільки, врешті-решт, будь-яка діяль­ність є формою, способом функціонування моральних ціннос­тей. Виховання таких рис, як самодисципліна, почуття обов'язку, відповідальність, совість виступають важливою складовою частиною професійної підготовки працівників. Ме­тою морального виховання є розвиток у людини свідомого ставлення до суспільно необхідних норм поведінки, перетво­рення моральних принципів на особисті переконання, які складають ядро індивідуальної свідомості, що організує інші його елементи: знання, уявлення, погляди, почуття. Моральне виховання націлене на досягнення єдності інформативних, ціннісних та вольових сфер свідомості (поєднання знань, пе­реконань та дій). Оволодіння моральними принципами у процесі виховання означає перетворення вищих цінностей суспільства на факт свідомості і поведінки людини. Єдність

свідомості та діяльності складає основу моральної культури особистості.

Формування в індивідів моральних здібностей поряд з мо­ральними потребами становить найвищу мету морального ви­ховання. Моральне виховання, як і будь-який виховний про­цес, складається з єдності послідовних завдань: етичної освіти, перетворення етичних знань на моральні переконання, вироб­лення навичок належної поведінки, формування потреби та здатності до морального самовдосконалення, вироблення не­примиренного ставлення до аморальності, виховання готов­ності й уміння протистояти злу. Виховання, таким чином, орієнтує, переконує, прилучає. Моральна дієздатність, культу­ра людини виявляються у тому, що вона знає, бажає, вміє до­сягти бажаного. У процесі духовно-практичної діяльності та спілкування накопичується моральний досвід, закріплюються переконання, набуваються звички моральної поведінки. У системі виховних засобів особливе місце посідають сила по­зитивного прикладу, моральна оцінка вчинків, громадська думка.

Отже, у процесі суспільного виховання формуються свідо­мість і самосвідомість людини в єдності її пізнавальної, емо­ційно-оціночної, дієво-вольової та регулятивної сторін, су­спільна орієнтація індивіда, його світогляд, потреба у самовихованні, відбувається становлення особистості відповід­но до існуючих і створюваних умов, наближення його світо­гляду та поведінки до характеру цих умов. У досягненні мети виховання дедалі більшого значення набувають свідомі зусил­ля самої особистості. Залишаючись об'єктом виховної дії су­спільства, індивід у процесі самовиховання, самовдосконален­ня стає більш активним суб'єктом виховання. Без його внутрішнього прагнення, активності виховання малоефек­тивне і недієве.

Отже, виховання закономірно доповнюється й завершу­ється самовихованням. Самовиховання за формою — суб'єк­тивний процес, за метою та змістом, зрештою, — обумовлене потребами суспільного розвитку. Соціальне середовище й ви­ховання детермінують самовиховання і сприяють створенню необхідних соціально-психологічних передумов для нього. У суспільстві вони підпорядковані єдиним цілям і вимогам. Вирішення будь-якого завдання виховання особистості не­можливе без самовиховання.

- 166-

- 167-

Самовиховання — це вища духовно-практична здатність особистості до програмування та регулювання особистістю поведінки і діяльності. Самовиховання забезпечує різноманіт­ність предметної і практично-духовної діяльності людини від­повідно до конкретно-історичного ідеалу і способу життя і спрямоване на вироблення, удосконалення соціальних та фі­зичних якостей людини для забезпечення її ефективної жит­тєдіяльності: усунення відживших, негативних (пов'язаних із впливом середовища, природною схильністю), удосконалення психічних процесів (уваги, пам'яті, уявлення тощо), подолан­ня фізичних, психічних вад, зміцнення здоров'я, розвиток во­лі, характеру, емоційної, інтелектуальної сфери, моральних якостей.

Процес самовиховання може бути ефективним лише за умови відповідності завданням і цілям виховання, власним ба­жанням особистості. Тільки в такому разі цей процес не сприймається людиною як ідейно-психологічний вантаж, не обтяжує її, а навпаки, задовольняє морально. Самовиховання — це спосіб виявлення індивідуальності людини, сугубо осо­бистий засіб її розвитку, власного самоздійснення. Без цього суб'єктивного чинника практично неможливе становлення со­ціально зрілої, суспільно активної особистості з життєвою по­зицією гуманістичної спрямованості. Самовиховання висту­пає системною характеристикою особистості й важливим показником її культури, свідоцтвом усвідомлення відповідаль­ності перед суспільством за формування свого обличчя, якість діяльності та поведінки.

На різних етапах життєдіяльності індивіда співвідношен­ня зовнішнього та внутрішнього чинників змінюється. Якщо до підліткового віку зовнішні виховні дії відіграють визначну роль, то у міру соціального змужніння дедалі більшої питомої ваги набуває самовиховання: особистість поступово перетво­рюється з об'єкта на суб'єкт власного виховання. У зрілому ві­ці у кожного індивіда це співвідношення залежить від ступеня засвоєння культури, рівня соціальної зрілості особистості, роз­виненості окремих її структур (інтелектуальної, емоційної, вольової сфер, світогляду тощо). У соціально зрілої особистос­ті самовиховання стає головною рушійною силою її розвитку, у конформістської — зовнішні чинники завжди будуть займа­ти домінуюче становище і пригнічувати внутрішні.

Самовиховання, оскільки воно залежить від способу жит­тя певної спільності й системи виховання у колективі, сім'ї,

відносно самостійне й за певних умов може мати асоціальну спрямованість. Суперечливі впливи соціального макросередо-вища та різних його елементів, а також мікросередовища та вихователів можуть створювати суперечність між вихованням та самовихованням. Великою мірою це залежить від рівня пе­дагогічної та загальної культури різних суб'єктів виховання, включаючи й саму особистість.

На єдність суспільного виховання і самовиховання можуть впливати світогляд індивіда, слабкість або бездіяльність вольо­вого чинника. Без волі перетворення бажаного у дійсність не­можливе. Слабкість волі — основна або одна з основних при­чин поразки особистості у самовихованні, що призводить її до внутрішнього розладу. Така неспроможність виявляється у невмінні концентрувати свої духовні, діяльні зусилля для ви­роблення й удосконалення у себе фізичних, психічних власти­востей, соціальних та моральних характеристик. Крім цього, можлива неспроможність працювати над собою, здійснювати самовиховну діяльність. Цій діяльності, як і будь-який інший, слід навчатися, накопичувати досвід. Отже, нерозвиненість особистості, суперечливість її світогляду, слабкість волі, відсут­ність досвіду роботи над собою можуть стати причинами нездатності людини до самовиховання, трансформації програ­ми виховання у програму власного розвитку. Важливо, щоб зовнішні впливи на особистість та її внутрішня робота над со­бою не протистояли, а доповнювали одна одну, щоб самови­ховання стимулювалося соціальним середовищем, розвивало­ся у межах програми виховання. Але така єдність не завжди забезпечується на практиці.

Рівень розвитку самовиховання, самовдосконалення є од­ним з показників соціально-морального здоров'я суспільства, ефективності й дієвості виховної роботи. Аналіз виховної практики дозволяє зробити висновки, що можливість, само­виховний потенціал особистості у її формуванні та розвитку значною мірою ще не використовуються. До того ж, перебіль­шується впливів зовнішніх чинників у розвитку особистості, що призводить її до соціальної пасивності, морального утри­манства, безвідповідального ставлення індивіда до власного розвитку, діяльності та стилю життя.

Отже, завдяки самовихованню розширюється сфера роз­витку особистості, її соціалізації (особливо вторинної). Без самовиховання не буває повноцінного розвитку особистості, не можуть сформуватися її самостійність, висока соціальна

- 168-

- 169-

активність, відповідальність. Аналіз біографій, щоденників, мемуарів, життєписів великих людей (Сократа, Л. Толстого, М. Ганді, А. Швейцера, О. Шмідта та багатьох інших) свід­чить, що у виробленні цілісного світогляду, працьовитості, ін­телектуальної, професійної, естетичної, моральної та інших видів культури, у відновленні втраченого здоров'я, звільнення від фізичних та психічних вад виключна роль належала само­вихованню. Відомий письменник В. Пікуль у бесіді з корес­пондентом акцентував увагу на тому, що він сам виховував свій характер за тяжких, складних часів на «Мартині їдені» Джека Лондона й що лише невтомна праця душі спроможна викувати особистість.

Розділ X. Моральна культура спілкування та етикет

Людське «життя безпосередньо пов'язано із спілкуванням, сфера якого є тим фокусом, де зливаються як вічні, так і що­хвилинні людські проблеми. Оволодіти наукою і мистецтвом спілкування прагнуть, напевне усі культурні люди. Хоча би підсвідомо, кожна людина мріє про те, щоб завжди вільно по­чуватися як з «ближнім», так і з «стороннім», бути завжди ба­жаною, справляти приємне враження, приносити радість собі й оточуючим.

Успіх чи неуспіх у стосунках супроводжує нас від наро­дження до самої смерті. На роботі, крім професійної май­стерності, величезне значення має вміння (чи невміння) вста­новлювати й підтримувати добрі стосунки з людьми. Те саме можна сказати і про взаємини з протилежною статтю. Також у ставленні /^о друзів, колективу, суспільства в цілому.

Скількох непотрібних сварок, нарікань, конфліктів можна було б уникнути, якби люди знали і вміли формувати високу культуру стосунків! У наш час формування культури спілку­вання передбачає перш за все оволодіння знаннями про ос­новні закономірності процесу спілкування, уміння аналізува­ти хід і результати спілкування з точки зору його моральної наповненості і ділової ефективності, розуміння механізмів взаємодії між людьми.

Важливим залишається і знання конкретних норм і пра­вил, які регулюють спілкування між людьми, в даному випад­ку, етикету. Практичне ж оволодіння культурою спілкування передбачає формування певних якостей особистості — кому­нікативних здібностей, тобто здібностей до спілкування.

Розглянемо, що ж таке спілкування. Які його зміст і типи. В чому полягає моральна культура спілкування?

- 171 -

§ 1. Сутність спілкування, його мета і моральний сенс

Спілкування — особлива форма людської взаємодії і міжособистісних взаємин, комунікативна діяльність.

Люди не можуть нормально жити, обмінюватися досві­дом, трудовими і побутовими навичками, не контактуючи один з одним і не впливаючи один на одного (прямо чи опо­середковано). Без спілкування не може відбуватися повноцін­ний розвиток людини як особистості і суб'єкта діяльності. Міжособове спілкування становить собою персоніфіковану форму суспільних відносин.

За своєю природою спілкування — соціально-психологіч­не явище. Як показали соціально-психологічні дослідження, основні психічні здібності, властивості, якості і характеристи­ки особи, форми її поведінки й діяльності формуються в про­цесі спілкування з іншими людьми.

Роль спілкування у становленні особи переоцінити немож­ливо: «Тільки у спілкуванні, у взаємодії людини з людиною розкривається людина в людині, як для інших, так і для само­го себе», — писав М Бахтін. Спілкування є обов'язковою умо­вою формування загального інтелекту, розвитку емоційної сфери і волі людини. (Тут можна навести красномовний при­клад з дитиною, яка жила у зграї вовків). Спотворене, пору­шене спілкування веде до деформації внутрішнього світу і психічних властивостей особи. Розвиток індивідуальної свідо­мості також неможливий без спілкування.

Метою спілкування є планування і координація спільної діяльності індивідуума або суспільства в цілому, тобто воно обслуговує іншу, некомунікативну діяльність. Ця продуктивна діяльність може мати як матеріальний характер (матеріальні об'єкти — носії соціальних цінностей — знаряддя, предмети, засоби людської праці), так і духовний (ідеї, думки, ідеали, цінності).

Можливі цілі спілкування надзвичайно широкі і знахо­дяться за межами самого спілкування, тобто спілкування здій­снюється задля чогось: отримати чи надати матеріальні блага (предмети, послуги), забезпечити взаємодію при виконанні спільної роботи (практичної і теоретичної), дістати чи пере­дати ті чи інші дані, змінити стан, допомогти іншому у вирі­шенні його духовних проблем, виробити власне ставлення до важливих явищ життя тощо.

Спілкування — це суб'єкт-суб'єктні відносини із зворот­нім зв'язком, і залежить воно перш за все від цілей і ціннос­тей, на які орієнтується.

У процесі спілкування люди не тільки формують свої уяв­лення про світ, доходять взаєморозуміння, знаходять «спільну мову». Спілкування — це одночасно обмін діями, вчинками, думками і почуттями, переживаннями з іншими людьми, а також звернення людини до самої себе — до власної душі, спогадів, совісті, мрій. Все це складає зміст спілкування. По суті своїй спілкування являє собою форму творчої активності, яка допомагає виявити і розкрити різні грані особистості.

Для культурного розвитку людини спілкування стає потре­бою, його відсутність сприймається як тяжка, непоправна втрата.

Потреба у спілкуванні не у всіх однакова, вона залежить від цілого комплексу біосоціальних характеристик людини (темпераменту, психічної спрямованості особи — екстравер­ти й інтроверти, цінностей, норм, принципів, традицій, стану здоров'я, нервової системи тощо). Поряд з потребою у спіл­куванні можна говорити про здібність до спілкування (тобто про практичне оволодіння його нормами і правилами).

Спілкування інколи є практично єдиним способом задово­лення людських потреб, однак було б невірним заперечувати самоцінність людського спілкування як засобу духовної вза­ємодії і формування особистості. Кожна людина — молода чи похилого віку — завжди дуже хворобливо переносить стан са­мотності, відірваність від оточуючих. Змінюються об'єктивні і суб'єктивні умови спілкування, загальносоціальні та індивіду­альні ціннісні орієнтації, засоби, форми сучасного спілкуван­ня, але потреба у спілкуванні у людей ніколи не зникає.

Призначення і сенс спілкування в тому, щоб людина са­мовизначилася, самовиразилася, самореалізувалася, само-ствердилася, взаємозбагатилася у процесі взаємодії з іншою людиною, яка являє собою вищу цінність у спілкуванні, тобто вона є «дзеркалом», в якому людина пізнає самого себе.

«Все життя ми прищеплюємо собі одні властивості і нама­гаємося придушити інші, все життя свідомо чи несвідомо на­слідуємо, все життя, знаючи про це, чи не знаючи, граємо сво­їх батьків, друзів, знайомих, героїв кіно, літератури й ще незлічений легіон різноманітних персонажів, спільне ім'я яким — історія. Навіть якщо ми із себе нікого не «корчимо»,

- 172-

-173-

вони «творять» нас. Крізь нашу тілесну оболонку, як посто­яльці готелю, проходять багато різних «я», — відзначає В. Леві.

Саме у спілкуванні людина має можливість дізнатися, хто є та особа, з якою вона спілкується, встановлює стосунки, ви­значити погляди, почуття, світосприйняття, цінності, устано­ви. І, сприймаючи іншу особистість, може зрозуміти особис­тість у собі, самоствердитись. Саме спілкування сприяє самовираженню, реалізації і презентації свого внутрішнього світу, своєї людської гідності. Тому призначення і сенс спілку­вання полягає у визнанні цінності іншої людини, як самої се­бе, і через це, — визначення своєї людської, моральної цін­ності, реалізації її. Спілкування, як ніяка інша діяльність, спроможна вдовольнити цю людську потребу.

Але якщо людина бачить вищу цінність тільки в самій со­бі, якщо ставить перед собою неблагородні, корисливі цілі, якщо інша людина для неї є тільки засобом для досягнення особистих цілей, то таке спілкування можна назвати тільки аморальним і безкультурним.

Визнання цінності коленої людини виявляється у конкрет­них вчинках, оцінках, поглядах, міркуваннях, а також у мімі­ці, жестах, умінні виділити позитивні якості й ставити їх ви­ще окремих недоліків.

Дата добавления: 2015-05-26