Моральна концепція християнства виходить із розуміння того, що Бог — єдина творча сила. Він — найвище Благо і моральний Абсолют

На думку Сократа, людина належить до двох світів: душа — до вічного світу ідей, а тіло — до мінливого, недосконалого світу реальних речей. Життя тіла вимагає насолоди. Сократ не відкидає його, але не вважає метою життя. Справжня мета життя — це очищення душі від тілесної скверни. Чим більше людина вгамовує свої природні пристрасті, тим легше душа досягає своєї мети — наближення до ідеального життя. Так уперше в грецькій етиці, що завжди відстоювала пріоритет радості земного буття, виникають мотиви аскетизму.

Евдемонічний ідеал Епікура — безтурботність мудреця, який вміє уникнути усього, що турбує і пригнічує, що надходить до людини із зовнішнього світу або зсередини її власної істоти (бажання, пристрасті). До щастя наближує незалежність. Етика Епікура індивідуалістична, хоча він зовсім не відкидав такого міжособистісного блага, як дружба. У його розумінні дружба — це вільне спілкування індивідів, які обрали один одного для бесід і проводження часу з доброї волі.

Фактично, першим філософом, моралістом-просвітником, який присвятив себе, насамперед, людським проблемам, бувСократ (469-399 рр. до н. е.), саме тому прийнято говорити «про сократівську революцію» в античній філософії. Сократ виступив проти етичного скептицизму софістів і захищав позиції морального абсолютизму. Релятивізмові софістів він протиставив переконання в необхідності загальнообов'язкової для всіх моральності. Він першим із грецьких мислителів висловив думку про необхідність вивчення сутності людини, а розробку етичних проблем визначив як центральне завдання філософії. Так було визнано існування етики як самостійної та соціально-актуальної сфери філософського знання. Сократ першим обґрунтував думку про єдиного та вічного Бога як початок морально-етичного, що протистояло скепсису софіста Протагора, котрий стверджував, що він про Бога нічого не знає. У сократівських міркуваннях Бог постає як джерело моральних рис.

Сократівська етика мала яскраво раціоналістичний характер, відстоюючи позицію тотожності знань і чеснот. Відповідно до цього принципу, можна було дійти двох суттєвих висновків: по-перше, ніхто не є злим з доброї волі, а лише через незнання, бо обізнаний не може чинити погано; по-друге, кожний може стати добрим, набувши знань. Люди живуть погано тому, що не знають, як жити правильно, і через це страждають. Тому найвище завдання — не теоретичне, а практичне — мистецтво жити. Отож афінський мислитель зводив традиційні чесноти грецької свідомості (мужність, поміркованість, справедливість, мудрість) до однієї основної — мудрості.

Сократ полюбляв повторювати фразу: "Я знаю, що я нічого не знаю ". Сумнів у достовірності наявного знання був необхідний для того, щоб очистити розум від усього недоведеного та брехливого.

Сократ увів в етику уявлення про духовну свободу, трактуючи її як перемогу розуму над безглуздою волею, вказуючи на необхідність для людини опановувати свої пристрасті, підпорядкувати їх розумові. Він стверджував, що щастя припускає прагнення до насолоди, але потрібно вміти насолоджуватися так, щоби насолода не запанувала над людиною. Для цього і необхідна людині свобода волі, що допомагає їй іти тим шляхом, який обрав розум.

У бесідах і дискусіях Сократ звертав головну увагу на пізнання сутності доброчинності. У зв'язку з цим він ставить запитання: як може бути моральною людина, якщо вона не знає, що таке доброчинність? Для Сократа знання того, що саме є «моральним», — передумова морального життя і досягнення доброзичливості. Так, за Сократом, мораль зливається зі знанням. Сократ вважав, що істинна моральність — знання того, що є благо, що є прекрасним, а разом з тим і корисним для людини, що допомагає їй досягти блаженства і життєвого щастя, яке розумілось як справжня турбота про душу.

Доброчинність є знання, яке засноване на особистих спостереженнях, роздумах, зіставленнях і умовисновках («лише б не вступити у суперечку... з однією людиною — із собою»). Найбільша доброчинність — помірність, яка наближує до Бога. Головними чеснотами Сократ вважав стриманість (приборкування пристрастей), мужність (подолання загрози) і справедливість (дотримання божих і людських законів). Цих чеснот людина досягає шляхом самопізнання й пізнання того, що, якщо робити добрі справи, будеш щасливим, а якщо погані — будеш нещасним.

Сократ підкреслював значення совісті, «внутрішнього голосу», який він називав «даймоніоном» («демоном») і який вважав гарантією збагнення справжньої істини. Даймоніон, за Сократом, має божественне походження. Саме завдяки цьому даймоніонові боги виділяють людину і надають сенсу усьому Всесвіту.

Завдяки теоретичним розробкам Сократа етика стала провідним напрямком грецької філософії, а інколи навіть розчиняла в собі загальнофілософські проблеми. Під упливом сократівських ідей сформувалися основні етичні школи IV-ІІІ століть до Р. X. — школи кініків, кіренаїків, мегарська школа та вчення Платона й Аристотеля. Крім ідейного впливу Сократа, на розвиток етичної думки в цей період впливали и соціально-культурні процеси, що були пов'язані з кризою полісної демократії, котра на цей час уже вичерпала свої історичні можливості.

Морально-етичні традиції християнства. Середньовічна європейська етика безпосередньо пов'язана з християнською релігією. Християнське віровчення — це інтелектуальна традиція, що стоїть поряд зі стародавньогрецькою спадщиною, і стала основою сучасної етики. На початку І тис. саме християнство стало основним чинником формування етичних учень і залишається донині актуальною духовно-практичною силою. Важливо також зазначити, що, на відміну від греко-римського світобачення, християнство від самого початку мало інтернаціональний, відкритий загальнолюдський характер, синтезуючи духовний досвід різних народів. Усе це визначило складність християнської етики.

Можна виділити найбільш важливі етапи її формування.

По-перше, морально-етичні тексти Ісуса Христа та його перших учнів-апостолів, у яких були закладені основи християнського пояснення моральності.

По-друге, це творчість так званих "отців церкви" — мислителів ІІІ-VІІІ століть, пов'язаних, переважно, з культурою Візантії: Орігени, Тертулліана, Пелагія, Григорія Нісського, Августина Блаженного, Опанаса Александрійського, Іоанна Дамаскіна, Василя Великого та ін. Вони створили коментарі етичних текстів Святого Письма, перші розробили системи християнської моралі.

По-третє, діяльність середньовічних філософів, серед яких визначна роль належить Фомі Аквінському (1225-1274 рр.), який систематизував результати релігійно-етичних пошуків попередніх століть, виділив етико-філософське осердя богословської доктрини та заклав основи подальшого розвитку християнської етики.

Християнство здійснило кардинальний перегляд етичних уявлень, які сформувалися в греко-римському світі. Це торкнулося, насамперед, загальних світоглядних передумов пояснення моралі. В їх основу було поставлено поняття про Бога як про абсолютно досконалий Дух, не тільки абсолютний Розум і Всемогутність, але й абсолютну Доброту та Любов. Християнство поставило матеріальний світ у повну залежність від Духу, розглядаючи його як творіння Духу. З цим пов'язувалося вчення про абсолютну цінність людської особистості й ідеальне призначення людини.

Центральне місце у етиці Середньовіччя приділялося темі Бога і людини. Усі морально-етичні повчання цієї епохи зводяться, насамперед, до того, щоб вказати шляхи, які ведуть у царство Небесне. В основі будь-яких філософсько-моральних роздумів лежить тлумачення текстів священного писання — Біблії.

Людина, на відміну від усіх інших істот, схожа з Творцем, тому їй надані дух і свобода волі. Але у своєму реальному існуванні людина не така, яка повинна бути за призначенням. Подолання цієї подвійності, слідування своїй «істинній» сутності і є змістом моральних зусиль людини. Це, за християнським світосприйняттям, досягається за допомогою божественної благодаті, прямої і безпосередньої участі Бога. А образ Христа, який є Богом і одночасно людиною, — це наочний взірець моральності у християнському розумінні, що втілює ідеал.

Загальні нормативні принципи християнської етики зводяться фактично до вищої заповіді — любові до Бога (любов до ближнього свого є, так би мовити, концентрацією любові до Бога). Слідування цій заповіді — зміст доброчинного життя.

Дата добавления: 2015-05-26