Формування особистості та її культури

Процес формування людини визначається діалектичною єдністю об'єктивного і суб'єктивного, спадкового і соціального, матеріального і духовного, цілеспрямованого і стихійного, позитивного і негативного. Серед основних чинників цього процесу можна виділити вплив природного середовища та со­ціального оточення, суб'єктів суспільного та сімейного виховання, самовиховання, предметно-практичну діяльність та спілкування.

Проблема формування особистості, впливу різних чинни­ків у цьому процесі, співвідношення понять, за допомогою яких аналізується це явище, не нова. Вона має свою історію, свою філософсько-соціологічну, психолого-педагогічну тради­цію. Представники французького матеріалізму XVIII ст. і уто­пічного соціалізму вважали людину продуктом обставин та виховання: щоб змінити людину, треба змінити середовище і забезпечити виховання. Послідовники суб'єктивного ідеаліз­му, навпаки, абсолютизували значення самовдосконалення. Проте людина не лише продукт обставин (впливу соціального середовища), а й творець, будівник; у процесі перетворення навколишнього природного і соціального світу він змінює і свій внутрішній світ, свідомість, себе як фізичну, психічну й соціальну істоту. Водночас людина формується як об'єкт соці­альних відносин.

Розвиток суспільства забезпечується завдяки фізичному та духовному відтворенню його членів, виробництву засобів жит­тя. Людина набуває людських рис, формується як особистість шляхом включення в діяльність, суспільні відносини, через привласнення накопиченого попередніми поколіннями досві­ду, спілкування з сучасниками, самовдосконалення.

Зміст складного, суперечливого процесу становлення і роз­витку соціального індивіда, окремих його складових може бу­ти розкрито за допомогою низки понять. Поняття «форму­вання особистості» означає сукупність об'єктивних та суб'єктивних чинників (природних, соціальних, що спонтан­но, стихійно діють і цілеспрямовано використовуються), які справляють істотний вплив на становлення і розвиток люди­ни, її соціальних характеристик, соціально-психологічних властивостей. Таким чином, поняття «формування особистос­ті» включає соціальне середовище, виховання, самовиховання, діяльність і спілкування.

Соціальне середовище як сукупність об'єктивних чинни­ків, що впливають на формування і поведінку особистості, охоплює макро- та мікросередовище. Макросередовище — це єдність способу виробництва, характер суспільного розпо­ділу праці, соціальної структури суспільства, способу життя, систем освіти, виховання та інших соціальних інститутів, які опосередковано впливають на людину, здебільшого через мік­росередовише. Мікросередовище як безпосереднє стійке со­ціальне оточення індивіда впливає на розвиток людини через сім'ю, школу, трудовий, навчальний колектив та різні рефе­рентні групи. У соціальному середовищі індивід здобуває по­зитивний і негативний досвід. Соціальне середовище справляє вплив на потреби, інтереси людини, визначає мету її діяльності. Проте, саме по собі соціальне середовище не може формувати позитивні риси у людини, автоматично породжувати розвинену, зрілу особистість; зовнішні чинники створюють лише передумови для реалізації потреб та інтересів людини. Соціальне середовище з його численними сферами — це ли­ше об'єктивна основа соціалізації індивіда.

Соціалізація — процес засвоєння індивідом зразків пове­дінки, психологічних механізмів, соціальних норм і цінностей, необхідних для успішного функціонування у конкретно-історичному суспільстві. Соціалізація охоплює всі процеси прилучення до культури, комунікації та навчання, за допомо­гою яких людина набуває соціальної природи і здатності бра­ти участь у суспільному житті. Соціалізація забезпечує адапта­цію людини до суспільної практики шляхом засвоєння попереднього досвіду, набуття знань, умінь і навиків діяльнос­ті та спілкування.

Цілеспрямовану діяльність з формування у людей програ­мованих характеристик, як правило, називають «вихован­ням». Виховання призначене пом'якшити, скоригувати сти­хійні негативні впливи соціального середовища на людину, посилити і використати позитивні впливи для виконання со­ціального замовлення на відповідний тип особистості. Воно носить конкретно-історичний характер, має соціально-класову спрямованість, яка концентрує загальнолюдські цінності й класовий, груповий інтерес. За суб'єктом дії виховання можна розділити на суспільне і сімейне. Суспільне виховання можна визначити як цілеспрямовану духовну і практичну діяльність з формування розвинутих особистостей і колективів, що мають активну життєву позицію.

Як свідома цілеспрямована діяльність виховання відрізняється від стихійних впливів наявністю певної програми, засобів і методів впливу, що концентрують у собі історичний досвід минулих поколінь, результати спеціальних наукових досліджень. Виховання покликане не підміняти об'єктивний соціальний вплив чи конкурувати з ним, а виявляти в хаотич­ному процесі цих дій найсприятливіші чинники для створення бажаної моделі особистості й нейтралізувати, наскільки це можливо, негативні впливи. Суспільне виховання в основному збігається з об'єктивною дією буття. Воно охоплює всі види ОВОЛОДІННЯ досвідом (знаннями, вміннями, соціальними настановами) і здійснюється через освіту, навчання та опосередковану виховну дію з метою формування системи цінностей.

Виховання, як вже зазначалося, це й залучення людини до діяльності, і організація її, і розкриття її мети й сенсу для су­спільства і особистості. Через виховання індивід одержує біль­шу частину знань, норм, умінь, принципів, ідеалів, що явля­ють собою теоретично узагальнений досвід суспільства. Але людина засвоює не лише цінності свого оточення та сучасного йому світу, її ціннісні орієнтації виробляються з урахуванням усіх досягнень людської культури. Засвоєння досвіду, знань, системи цінностей завжди індивідуальне. Це не просто засвоєння, а перетворення свідомістю індивіда на унікальну, неповторну комбінацію.

Виховання повинне розкрити зміст суспільних цінностей, сприяти усвідомленню суспільних і особистих інтересів, розу­мінню суспільних інтересів як інтересів особистості, сутності суспільних вимог до неї, формуванню розумних потреб, засте­регти від помилок, навчити людину бачити себе збоку, пра­вильно оцінювати себе і свої вчинки. Завдання суспільного ви­ховання полягають у засвоєнні суспільного ідеалу, визначенні свого місця у боротьбі за його досягнення, у формуванні здат­ності регулювати свою діяльність, поведінку відповідно до норм і принципів гуманізму, у створенні умов для збагачення особистості.

Головна особливість морального виховання як одного із напрямів суспільного виховання полягає у спрямованому пе­ретворенні зовнішніх для людини нормативних вимог на сис­тему особистих характеристик, які стверджують добро і спра­ведливість. На моральне виховання спираються всі інші види виховної діяльності, оскільки, врешті-решт, будь-яка діяль­ність є формою, способом функціонування моральних ціннос­тей. Виховання таких рис, як самодисципліна, почуття обов'язку, відповідальність, совість виступають важливою складовою частиною професійної підготовки працівників. Ме­тою морального виховання є розвиток у людини свідомого ставлення до суспільне необхідних норм поведінки, перетво­рення моральних принципів на особисті переконання, які складають ядро індивідуальної свідомості, Ідо організує інші його елементи: знання, уявлення, погляди, почуття. Моральне виховання націлене на досягнення єдності інформативних, ціннісних та вольових сфер свідомості (поєднання знань, пе­реконань та дій). Оволодіння моральними принципами у процесі виховання означає перетворення вищих цінностей. суспільства на факт свідомості і поведінки людини. Єдність свідомості та діяльності складає основу моральної культури особистості.

Формування в індивідів моральних здібностей поряд з мо­ральними потребами становить найвищу мету морального ви­ховання. Моральне виховання, як і будь-який виховний про­цес, складається з єдності послідовних завдань: етичної освіти, перетворення етичних знань на моральні переконання, вироб­лення навичок належної поведінки, формування потреби та здатності до морального самовдосконалення, вироблення не­примиренного ставлення до аморальності, виховання готов­ності й уміння протистояти злу. Виховання, таким чином, орієнтує, переконує, прилучає. Моральна дієздатність, культу­ра людини виявляються у тому, що вона знає, бажає, вміє до­сягти бажаного. У процесі духовно-практичної діяльності та спілкування накопичується моральний досвід, закріплюються переконання, набуваються звички моральної поведінки. У системі виховних засобів особливе місце посідають сила по­зитивного прикладу, моральна оцінка вчинків, громадська думка.

Отже, у процесі суспільного виховання формуються свідо­мість і самосвідомість людини в єдності її пізнавальної, емо­ційно-оціночної, дієво-вольової та регулятивної сторін, су­спільна орієнтація індивіда, його світогляд, потреба у самовихованні, відбувається становлення особистості відповід­но до існуючих і створюваних умов, наближення його світо­гляду та поведінки до характеру цих умов. У досягненні мети виховання дедалі більшого значення набувають свідомі зусил­ля самої особистості. Залишаючись об'єктом виховної дії су­спільства, індивід у процесі самовиховання, самовдосконален­ня стає більш активним суб'єктом виховання. Без його внутрішнього прагнення, активності виховання малоефек­тивне і недієве.

Отже, виховання закономірно доповнюється й завершу­ється самовихованням. Самовиховання за формою — суб'єк­тивний процес, за метою та змістом, зрештою, — обумовлене потребами суспільного розвитку. Соціальне середовище й ви­ховання детермінують самовиховання і сприяють створенню необхідних соціально-психологічних передумов для нього. У суспільстві вони підпорядковані єдиним цілям і вимогам. Вирішення будь-якого завдання виховання особистості не­можливе без самовиховання.

Самовиховання — це вища духовно-практична здатність особистості до програмування та регулювання особистістю поведінки і діяльності. Самовиховання забезпечує різноманіт­ність предметної і практично-духовної діяльності людини від­повідно до конкретно-історичного ідеалу і способу життя і спрямоване на вироблення, удосконалення соціальних та фі­зичних якостей людини для забезпечення її ефективної жит­тєдіяльності: усунення відживших, негативних (пов'язаних із впливом середовища, природною схильністю), удосконалення психічних процесів (уваги, пам'яті, уявлення тощо), подолан­ня фізичних, психічних вад, зміцнення здоров'я, розвиток во­лі, характеру, емоційної, інтелектуальної сфери, моральних якостей.

Процес самовиховання може бути ефективним лише за умови відповідності завданням і цілям виховання, власним ба­жанням особистості. Тільки в такому разі цей процес не сприймається людиною як ідейно-психологічний вантаж, не обтяжує її, а навпаки, задовольняє морально. Самовиховання — це спосіб виявлення індивідуальності людини, сугубо осо­бистий засіб її розвитку, власного самоздійснення. Без цього суб'єктивного чинника практично неможливе становлення со­ціальне зрілої, суспільне активної особистості з життєвою по­зицією гуманістичної спрямованості. Самовиховання висту­пає системною характеристикою особистості й важливим показником її культури, свідоцтвом усвідомлення відповідаль­ності перед суспільством за формування свого обличчя, якість діяльності та поведінки.

На різних етапах життєдіяльності індивіда співвідношен­ня зовнішнього та внутрішнього чинників змінюється. Якщо до підліткового віку зовнішні виховні дії відіграють визначну роль, то у міру соціального змужіння дедалі більшої питомої ваги набуває самовиховання: особистість поступово перетво­рюється з об'єкта на суб'єкт власного виховання. У зрілому ві­ці у кожного індивіда це співвідношення залежить від ступеня засвоєння культури, рівня соціальної зрілості особистості, роз­виненості окремих її структур (інтелектуальної, емоційної, вольової сфер, світогляду тощо). У соціальне зрілої особистос­ті самовиховання стає головною рушійною силою її розвитку, у конформістської — зовнішні чинники завжди будуть займа­ти домінуюче становище і пригнічувати внутрішні.

Самовиховання, оскільки воно залежить від способу жит­тя певної спільності й системи виховання у колективі, сім'ї, відносно самостійне й за певних умов може мати асоціальну спрямованість. Суперечливі впливи соціального макросередовища та різних його елементів, а також мікросередовища та вихователів можуть створювати суперечність між вихованням та самовихованням. Великою мірою це залежить від рівня пе­дагогічної та загальної культури різних суб'єктів виховання, включаючи й саму особистість.

На єдність суспільного виховання і самовиховання можуть впливати світогляд індивіда, слабкість або бездіяльність вольо­вого чинника. Без волі перетворення бажаного у дійсність не­можливе. Слабкість волі — основна або одна з основних при­чин поразки особистості у самовихованні, що призводить її до внутрішнього розладу. Така неспроможність виявляється у невмінні концентрувати свої духовні, діяльні зусилля для ви­роблення й удосконалення у себе фізичних, психічних власти­востей, соціальних та моральних характеристик. Крім цього, можлива неспроможність працювати над собою, здійснювати самовиховну діяльність. Цій діяльності, як і будь-який інший, слід навчатися, накопичувати досвід. Отже, нерозвиненість особистості, суперечливість її світогляду, слабкість волі, відсут­ність досвіду роботи над собою можуть стати причинами нездатності людини до самовиховання, трансформації програ­ми виховання у програму власного розвитку. Важливо, щоб зовнішні впливи на особистість та її внутрішня робота над со­бою не протистояли, а доповнювали одна одну, щоб самови­ховання стимулювалося соціальним середовищем, розвивало­ся у межах програми виховання. Але така єдність не завжди забезпечується на практиці.

Рівень розвитку самовиховання, самовдосконалення є од­ним з показників соціально-морального здоров'я суспільства, ефективності й дієвості виховної роботи. Аналіз виховної практики дозволяє зробити висновки, що можливість, само­виховний потенціал особистості у її формуванні та розвитку значною мірою ще не використовуються. До того ж, перебіль­шується впливів зовнішніх чинників у розвитку особистості, що призводить її до соціальної пасивності, морального утри­манства, безвідповідального ставлення індивіда до власного розвитку, діяльності та стилю життя.

Отже, завдяки самовихованню розширюється сфера роз­витку особистості, її соціалізації (особливо вторинної). Без самовиховання не буває повноцінного розвитку особистості, не можуть сформуватися її самостійність, висока соціальна активність, відповідальність. Аналіз біографій, щоденників, мемуарів, життєписів великих людей (Сократа, Л. Толстого, М. Ганді, А. Швейцера, О. Шмідта та багатьох інших) свід­чить, що у виробленні цілісного світогляду, працьовитості, ін­телектуальної, професійної, естетичної, моральної та інших видів культури, у відновленні втраченого здоров'я, звільнення від фізичних та психічних вад виключна роль належала само­вихованню. Відомий письменник В. Пікуль у бесіді з корес­пондентом акцентував увагу на тому, що він сам виховував свій характер за тяжких, складних часів на «Мартині їдені» Джека Лондона й що лише невтомна праця душі спроможна викувати особистість.

Дата добавления: 2015-05-26