Особливості організації навчально-педагогічного процесу у вальдофських школах

Стрижнем вальдорфської педагогіки є свобода, але не в значенні асоціальності людини. Вальдорфська школа не орієнтує дітей у виборі світогляду, конкретної «контркультури», а допомагає їм вільно і плідно самовизначитись, тверезо і відповідально усвідомити реалії світу.
В організаційному аспекті принцип свободи означає, що вальдорфська школа існує на засадах самоуправління, згідно з якими всі важливі організаційні питання і проблеми вирішує колегія вчителів, що збирається традиційно у четвер після занять. У школі відсутня вертикальна структура влади і підпорядкування. В її справах постійно беруть участь батьки. Їхній ентузіазм у заснуванні й підтриманні діяльності школи не менш значущий, ніж ентузіазм учителів. Усі найважливіші питання життя школи вирішуються на спільних педагогічно-батьківських об´єднаннях.
У класичній вальдорфській школі навчання триває 12 років, а ті, хто вирішив вступити до університету, закінчують ще 13-й (абітурієнтський) клас. Відсоток вальдорфських випускників, які стають студентами вищих навчальних закладів, у середньому не нижчий, а подекуди перевищує аналогічний показник серед випускників традиційних шкіл.
Головною фігурою навчально-виховного процесу у вальдорфській школі є класний учитель, який викладає в одному класі (з 1-го по 8-й) усі загальноосвітні предмети (математику, рідну мову та літературу, фізику, ботаніку, антропологію, географію, історію тощо). Навчальний процес відбувається без підручників і методик, весь навчальний матеріал учитель використовує як єдине ціле, що поступово розгортається й формується. Навчальний план «у кожному конкретному випадку повинен вичитуватися з конкретної концепції дитини». Немає у вальдорфській школі й оцінок. Замість них, учитель постійно дає образні характеристики різних дитячих робіт.
У старших класах класних учителів замінюють учителі-спеціалісти (предметники).
Щодня перші дві ранкові години відводять для головного уроку, на якому вивчають один загальноосвітній предмет. Протягом дня вивчення інших загальноосвітніх предметів вважається недоцільним. Опанування дисципліни протягом 3—6 тижнів становить епоху. В одному класі протягом навчального року може бути, наприклад, одна епоха з хімії, дві епохи з літератури тощо.
Після вивчення когнітивних (пізнавальних) предметів методом епох настає черга для художнього, мовленнєвого циклу (малювання, музика, історія мистецтва, іноземні мови та ін.). Діти віком від чотирьох до дев´яти років засвоюють багато казок (дитячий садок і початкова школа), легенд, байок (другий клас), біблійних оповідей (третій клас), вітчизняної міфології (четвертий клас), історій про богів і героїв Давньої Греції (п´ятий клас) тощо. Багато часу відводять на спілкування, обговорення, розповіді з життя і досвіду, на повчальні історії як інструмент виховання моралі.
У вальдорфських школах вивчають предмети, нехарактерні для традиційної школи, що має на меті надати більшої естетичної та практичної спрямованості процесу навчання, забезпечити тісну взаємодію теоретичного навчання з художньо-прикладною діяльністю, інтеграцію різних галузей знань. Такою дисципліною передусім вважають евритмію (грец. eurhythmia — прекрасний ритм, благозвучність, стрункість) — виконання віршів або музики за допомогою ритмічних рухів. В евритмії кожен звук постає як зримий образ, оскільки відповідає специфічному руху. У музиці, наприклад, через рух відкривається тональність, передаються інтервали, тобто весь світ стає зримим. До евритмії як мистецтва руху, «видимої мови», «видимої музики», за переконанням Р. Штейнера, не можна ставитися лише як до сценічного мистецтва, вона мусить бути невід´ємною частиною педагогічного процесу, оскільки здійснює гігієнічний, навіть терапевтичний вплив на дитину, сприяє виробленню її спритності, координації рухів, розвитку музичного слуху, образотворчих здібностей, уяви, фантазії. Особливе значення евритмія має для розвитку волі. За допомогою евритмічних вправ, підкреслював Штейнер, «може бути розвинута така воля, яка залишиться у людини на все життя, у той час як будь-який інший спосіб розвитку волі має ту особливість, що протягом життя вона стає слабшою внаслідок різних подій і випадків». Важливу роль відіграє евритмія й у вихованні соціальної поведінки дітей, адже гармонійності в ній можна досягти лише за взаємної уваги та поваги.
Спектр занять евритмією у вальдорфських школах широкий. Він охоплює виконання найпростіших ритмів і вправ (молодші класи), ретельно підготовлені виступи на шкільній сцені з ліричними, драматичними, музичними виставами (старші класи) тощо.
Навіть предмети природничо-математичного циклу викладають на образно-естетичній основі. Фундаментальний принцип вальдорфської педагогіки — «художнє передує інтелектуальному» — виявляється як у побудові багаторічного шкільного курсу, так і в межах одного уроку.
Важливим у вальдорфській школі є трудове виховання («уроки рукоділля і ремесел»), однакове для хлопчиків і дівчаток: усі діти вчаться переплітати книги, столярувати, в´язати, ліпити з пластиліну й глини, шити ляльки або костюми для вистав. Кожна дитина повинна набути досвіду роботи у кузні, з обробітку землі, борошномелення, складання печі, випікання хліба тощо.
При багатьох вальдорфських школах існують дитячі садки. Перший вальдорфський дитячий садок було створено після смерті Р. Штейнера у 1925 р. його послідовницею Елізабет Грюнеліус (Штутгарт). Це самостійний заклад, що водночас багато в чому педагогічно інтегрується зі школою.
Найважливішим завданням дошкільного дитинства, згідно з вальдорфською педагогікою, є догляд за органами чуття дитини. Реалізувати його допомагає обладнання й організація дитячого садка. Вальдорфський дитячий садок — це невелике затишне приміщення, стіни якого пофарбовані у приємний рожевий колір. Як правило, нижня частина стін (приблизно на висоті 1—1,5 м) обшита природним нефарбованим деревом. Меблі також дерев´яні. В інтер´єрі немає гострих кутів — навіть прямі кути (наприклад, в одвірках) замінені на два тупих, оскільки в 3—4-річної дитини гострий кут викликає надто сильне переживання, що негативно впливає на її психіку, а тупий кут діє заспокійливо.
Використання дерев´яних переносних стояків дає змогу розділити групову кімнату на окремі куточки. На ці стояки діти можуть накинути кольорові хустинки і зробити кімнатку або печерку для гри. В таку хустинку можна загорнутися самому або загорнути в неї ляльку. Це сприяє створенню педагогічно збагаченого розвивального середовища, стимулює розвиток уяви дитини. У вальдорфському дитячому садку вихователі роблять іграшки — зшиті або зв´язані вручну ляльки, тварини з вовни і тканин. Вони приємні на дотик, не викликають у дитини напруження. У ляльок немає облич, що дає змогу бачити в них ті обличчя, які виникають в уяві й можуть змінюватися під час гри. А чим менш фіксовані іграшки, тим більшим є простір для дитячої фантазії, тим різноманітніше їх можна використовувати у грі.
Для будівельних ігор дітям пропонують неоформлені, природно неправильної форми «блоки» з дерева (дощечки, палички), а також шишки, мох та ін. В іграх не використовують кубиків правильної геометричної форми, пластикових та залізних конструкторів.
У груповій кімнаті обов´язково повинен бути витвір мистецтва (наприклад, репродукція картини видатного художника). На столику біля нього може стояти гарна витончена ваза з букетом відповідно до пори року. Дитина змалечку привчається цінувати красу і берегти її. Їй не пояснюють, що з гарною річчю потрібно поводитись охайно, аби не пошкодити її, — таке розуміння породжується естетикою обстановки і ставленням вихователя.
Вальдорфські дитячі садки споруджені за індивідуальними проектами, оформлені просто, гармонійно, красиво. За словами Р. Штейнера, архітектурні форми дитячих садків повинні виражати суть, яка живе в їх стінах. Навіть формою вони мають захищати, оберігати дитину.
За внутрішнім кліматом вальдорфський дитячий садок функціонує як велика сім´я, тому атмосфера в групі нагадує домашню. Усі практичні дії — прибирання, приготування їжі тощо — дорослі виконують у присутності дітей, які теж можуть брати в них участь.
Ранок у вальдорфському дитячому садку — це час вільної гри, яку вальдорфська педагогіка вважає своєрідною фазою видиху (розширення). Вона сприяє розвитку фантазії, ініціативи. Мотивом для ігор дітей є враження, отримані у процесі взаємодії з навколишнім світом. Гра має бути тривалою, щоб дитина могла в ній цілковито виразити себе. Для вільної гри завжди потрібне щось таке, що сприймається дитиною у взаємодії зі всією групою як імпульс.
Розподіляючи на різні види занять час перебування дитини в дитячому садку, вихователь повинен прагнути до співмірності вільної гри дітей за їхньою ініціативою та заняттями з усією групою.
Ігри та заняття у вальдорфському дитячому садку постійно чергуються. Головне — створити певний сприятливий для дитини ритм, який передбачав би гармонійне чергування організованих і самостійних занять.
Одним з організованих занять, у якому бере участь уся група, є малювання, яке Р. Штейнер вважає важливою подією і ключем до емоційного розуміння мистецтва. Діти, однак, малюють не щось конкретне, наприклад пейзаж, тварину, будинок, а наносять акварельні фарби на папір широким пензлем і радіють, коли з´являється новий колір. На заняттях з малювання використовують фарби, виготовлені з природних барвників трьох основних кольорів — червоного, синього і жовтого — які не можуть утворити дисгармонійного поєднання. Якщо молодші дошкільники просто «розважаються» з фарбами, то п´яти-шестирічним дітям пропонують теми малюнків або малювання за задумом. Завершені дитячі роботи не обговорюються. Вихователь разом із дітьми радіє тому, «що можуть фарби». Малюнки висихають на столах, їх збирають і розвішують.
На спільних заняттях із ліплення, як і з малювання, замість пояснень діти отримують безпосередні враження, спостерігаючи за роботою дорослого. Для занять використовують пофарбований віск або пластичну глину. Після попередньої підготовки матеріалу, спостерігаючи за вихователем, діти відтворюють те, що їх надихнуло. Готові вироби також експонуються.
Уся група бере участь і в грі на музичних інструментах, у співах. Як правило, на цих заняттях вихователь у присутності дітей багато співає, грає на флейті або металофоні (ксилофоні), розповідає історії або читає вірші про звуки. Природний людський голос розвиває у дітей слух. На інструментах вони імітують гру дорослого. Для розвитку почуття ритму обирають пісні, які діти готові часто слухати або наспівувати. Вальдорфські вихователі дуже багато уваги приділяють формуванню мови, дбають, щоб вона була зрозумілою, добре артикульованою, плавною, повільною, мелодійною.
Один раз на тиждень у вальдорфському дитячому садку проводиться евритмія як особливий вид художніх занять. Кожна дитина безпосередньо причетна до цього мистецтва, незалежно від того, бере участь у діях чи спостерігає за ними. Згідно з принципами вальдорфської педагогіки це дає змогу відчути радість від вільних природних рухів, пробуджує дитячу фантазію.
Головною подією дня у вальдорфському дитячому садку є народна казка або історія. Діти слухають їх перед обідом або перед тим, як починають збиратися додому, їм подобається слухати одну й ту саму казку (історію) багато разів. Це теж сприяє формуванню ритму. Вихователь запам´ятовує й розповідає казки саме так, як вони записані, — зі складними зворотами, незвичайними граматичними побудовами. Діти засвоюють їх, навіть якщо й не все розуміють. Саме з цього, на думку Р. Штейнера, починається осягнення національної культури. Згодом вони запам´ятовують казку і звертаються до її сюжету в своїх іграх.
Уяву дитини дає змогу пробудити інсценування відомої казки. Для цього вихователь використовує ляльки, якими діти граються, запалює свічку, грає просту мелодію на металофоні, створюючи атмосферу чарівності, загадковості. Під впливом розповіді дитина уявляє певний образ, тобто реалізується той самий принцип, що й у вальдорфській іграшці.
Із закінченням казки завершується день у вальдорфському садку, який традиційно триває 4—5 год. За переконаннями Р. Штейнера, триваліше перебування дитини в товаристві інших дітей і в розлуці з мамою надзвичайно втомлює її. Крім того, дитина повинна усвідомлювати власний світ, у центрі якого перебуває сім´я, а в центрі сім´ї — батьки й вона. Існування власного світу сповнює дитину впевненістю у собі, необхідною їй у житті.
Отже, вальдорфська педагогіка — це не програма, не система методичних прийомів, а багаторічний практичний досвід. У ній поєднані можливості мислительного, естетичного, трудового, соціального, морального виховання, принципи індивідуального підходу і свободи у вихованні, питання режиму дня й ритму року, що мають у своїй основі різнобічні знання про дитину, яка розвивається.
Протягом останнього десятиліття в Україні відкриваються вальдорфські центри, школи, дошкільні заклади (Одеса, Харків, Дніпропетровськ, Донецьк, Кривий Ріг, Луганськ, Львів, Івано-Франківськ, Кам´янець-Подільський, Сімферополь та ін.), розширюється сфера їх впливу на педагогічну громадськість завдяки організації курсів і семінарів для вчителів і вихователів дошкільних закладів, шляхом розповсюдження методичної літератури.

36. Зміст освіти і виховання учнів у школах Японії

Бурхливий розвиток повоєнної Японії, її досягнення в галузі науки, техніки і технології становлять величезний інтерес для вивчення не лише її економіки і політики, але й різних галузей культури, зокрема, системи освіти країни. Після закінчення обов’язкової школи підлітки мають можливість або безпосередньо включитись у трудову діяльність, або вступити у професійне чи технічне училище, або продовжити навчання в 3-річній повній середній школі, яка є необов’язковим і платним ступенем освіти. Однак феномен японської освіти полягає в тому, що абсолютна кількість молоді продовжує свою освіту в повній середній школі (понад 90 %). Японія найосвіченіша країна світу. Вже зараз 95% японців мають середню освіту. Першими в світі вони досягли «всезагальної середньої грамотності». До 25 років більше 40% японських юнаків і дівчат отримують вищу освіту. Рівень освіти винятково високий у всіх прошарках суспільствах. Сьогодні Японія вийшла на провідні позиції в сфері освіти у світі.

Загальна освіта в Японії має свою дуже чітку структуру: початкова школа з початковим навчанням, трирічна середня школа першого ступеня і трирічна середня школа другого ступеня. У структурному плані система загальної освіти в Японії значною мірою нагадує американську. Однак це стосується в основному формальної побудови школи. За своїм змістом, а особливо за духом, японська школа унікальна. Японці наполегливо йшли до створення своєї власної системи освіти. І хоч в ході цього процесу були зроблені способи запозичення спочатку французьких і пруських, а в повоєнні роки американських зразків, соціальна історія японців і японські соціальні цінності заважали засвоєнню зарубіжних стандартів. В результаті поступово склалася справді японська шкільна система.

Початкова школа — масовий навчальний заклад, що знаходиться у віданні муніципалітетів. Приватні початкові школи зустрічаються дуже рідко. Згідно з офіційними документами, початкова школа зобов'язана розвивати дітей розумово, фізично, естетично і морально. Зміст освіти в цих школах досить обширний.

Значне місце в учбовому плані початкових шкіл займає навчання японській мові. Засвоєння ієрогліфіки становить значні труднощі для дітей, і тому вироблення навичок письма і читання вимагає багато часу і зусиль. На японську мову в початковій школі відводиться 7-9 годин на тиждень, що становить 35-36% всього учбового часу. Учні повинні засвоїти 1850 ієрогліфів — мінімум, встановлений Міністерством освіти (але навіть для читання книг і газет їх слід знати значно більше — до трьох тисяч). Половиною цього ієрогліфічного мінімуму треба оволодіти вже в молодших класах. До того ж кожний з ієрогліфів має декілька варіантів читання і вимови.

Арифметиці належить друге місце за питомогою вагою в учбовому плані початкової школи. 8 1-2 класах на арифметику відводиться 3-5 годин на тиждень, а в 4-6 класах — 6 годин.

Молодші школярі вивчають також курс природознавства, який об'єднує елементарні знання з біології, хімії, геології і фізики.

Суспільствознавство, що дає в комплексі знання з географії, історії, етнографії, знайомить дітей з краєзнавчим матеріалом, в поєднанні з уроками моралі, має на увазі політичне виховання дітей.

Серйозна увага в початковій школі приділяється фізичному вихованню (фізкультурі відводиться 3 години на тиждень) та розвиткові естетичних умінь і навичок. Музичні заняття, малювання, ліплення, художня і ручна майстерність обов'язкові для всіх учнів. Заняття будуються із врахуванням культурних і естетичних традицій японського народу і формують художній смак, яким так відрізняються японці. Японських школярів вчать грати на 2-3 музичних інструментах, дають початкові навички образотворчого мистецтва.

«Спеціальна діяльність» включає формування поведінки під час обіду, учнівські ради, гурткову діяльність, спортивні змагання, екскурсії, громадську роботу тощо.

Тривалість навчання в початковій школі — 45 хв. В приватних школах частина годин чи всі години на «виховання моралі» можуть бути замінені релігійним вихованням.

Знання учнів оцінюються за п'ятибальною системою: відмінно, добре, задовільно, незадовільно, погано.

Якщо в США і Європі завдання освіти дітей покладене головним чином на працівників освіти, то в Японії першими учителями і головною опорою японської дитини є батьки, перш за все, мати. Вона показує своїй трирічній дитині, як малювати і робити паперові іграшки. Коли дитина йде в підготовчий клас, як це роблять 90% чотирирічних японців, учитель не вчить її буквам і цифрам: це, як правило, робить вдома мати. Вона щоденно обмінюється записками з вчителем про те, як поводить себе дитина вдома і в школі. Успіхи і невдачі дітей гостро переживаються всіма членами сімей, особливо матерями. На матір сьогодні лягають турботи по влаштуванню дітей у престижні школи, спостереження за їх просуванням в навчанні. Матері настільки входять у свою роль, що забувають про все і нерідко замість дитини, яка через хворобу не може відвідувати школу, на уроках сидить її мати. Вона скрупульозно записує все, що повідомляє дітям вчитель.

Молодша середня школа в складі 7-9 класів виникла в результаті реформи 1947 р. Урок тут триває 50 хвилин. У молодшій середній школі японські школярі приступають до вивчення іноземних мов, однак спеціальних годин на них не виділяють, а використовується час додаткових занять на розсуд викладача (так звані факультативні предмети).

Японський школяр складає жорсткі вступні випробування в середню школу другого ступеня, у коледжі, університет. Екзамени постійно супроводжують його в ході навчання. Тому навчальний процес у японських школах орієнтований часто не на творче оволодіння знаннями, а на запам'ятовування, тобто на здобуття такої інформації (наприклад, дат битв, хімічних формул й т.ін.), яка може знадобитися на екзаменах. Це зумовлює й масове відвідування різних приватних курсів. В Японії процвітають «домашні курси», які забезпечують підготовку учнів до екзаменів на квартирах викладачів. Зриви на екзаменах призводять до виникнення нервово-психічних розладів у дітей, до матеріальних збитків для батьків. Частими є випадки, коли школярі, які не склали іспити, закінчують життя самогубством.

Широкого розповсюдження в Японії набули школи майстерності, хоч правильніше було б їх назвати репетиторськими школами. Це необов'язкова школа, але вкрай необхідна для переходу на наступний ступінь середньої школи і в університет.

Старша середня школа. Диференціація освіти в Японії розпочинається на рівні старшої середньої школи. У 1989 р. 74% учнів цієї школи навчалися на загальноакадемічному потоці, інші — на спеціалізованих і професійних потоках (бізнес — 10,4%, сільське господарство — 2,8%, техніка — 8,7%, догляд за дітьми — 1,4%, рибне господарство — 0,3%, інші — 1%). Закінчуючи неповну середню школу, учні складають екзамени в старшу середню школу. Перший рік в цій школі загальноосвітній, а потім на другому і третьому роках заняття йдуть за вибором. З 5 предметів гуманітарного циклу, наприклад, слід вибрати 2. «Навчальна програма» для старшої середньої школи включає назву предметів для загального і спеціалізованого навчання, а також встановлює мету і зміст освіти. Окрім того, вона визначає число заліків з більшості загальноосвітніх предметів і 35 годин урочних занять зараховуються як один залік. Для закінчення середньої школи, її старшого ступеня, учням необхідно скласти більше 80 заліків. Учні ж, які навчаються на спеціалізованому відділенні, повинні додатково скласти більше 30 заліків з професійних і спеціальних предметів.

На спеціалізованому (професійному) відділенні вчаться за такими напрямками: промисловість, комерція, рибальство, сільське господарство, охорона здоров'я, домоводство.

Учні загальноосвітніх відділень самі складають свої навчальні плани з предметів академічного циклу, віддаючи перевагу або природничо-науковим, або гуманітарним предметам. Не виключається на загальноосвітньому відділенні і вивчення ряду професійних предметів. У всякому випадку, будь-яка повна середня школа надає порівняно широку самостійність учням у відповідності з їх індивідуальними прагненнями і потребами.

В числі загальноосвітніх навчальних предметів в старшій середній школі учні вивчають японську мову, географію, історію, суспільствознавство, математику, природничі науки (загальне природознавство, фізика, хімія, біологія, геологія), здоров'я і фізичне виховання, мистецтво (музика, образотворче мистецтво, художнє ремесло, каліграфія), іноземну мову (основна, як правило, англійська, французька, німецька), економіку домашнього господарства (загальне домоводство, способи ведення домашнього господарства, основи сімейного життя).

В старші школи вступають діти з різних префектур (особливо в привілейовані школи). Склавши вступний іспит, вони поселяються в шкільних гуртожитках, в яких панує дух спартанства. Вузький коридор кожний день миється по черзі учнями. Сплять вони на матрацах, що кладуться прямо на підлогу. Старша середня школа — платна.

Японська школа вивчила і, виходячи з місцевих умов і можливостей, використовує в практиці роботи шкіл різноманітні методи навчання США, Англії і ряду інших країн. Нерідко в практиці роботи застосовується «метод проектів»: клас поділяється на групи і перед ними ставляться «проекти-завдання», різні для кожної групи. При класно-урочній системі клас часто розбивають на 6-7 рухливих груп в залежності від успішності. Йде індивідуальна групова робота: обговорення відповідей на питання учителя йде в групі, потім обговорюється загальна відповідь.

В країні існує невелика мережа приватних шкіл. Відповідно до Закону про освіту, у всіх початкових і середніх школах кожен предмет забезпечується підручником. Підручники для шкіл всіх типів затверджуються Міністром освіти, науки і культури.

Навчальний рік в японських школах починається 1 квітня, а завершується в березні. Він поділений на три триместри з 40-денними канікулами в липні та серпні і зимовими канікулами в кінці грудня. Японські діти відвідують школу 240 днів на рік, включаючи заняття по суботах (у США навчальний рік триває 180 днів). В американських школах тримісячні канікули. Коли ж в Японії наступає 40-денна перерва в навчанні, кожний учень тягне додому купу робочих журналів із завданнями і майже щоденно працює над ними. До закінчення середньої школи у пересічного японського учня нагромаджується занять на один рік більше, ніж у його американського конкурента. За шкільними стінами, як показало недавнє дослідження, японські діти витрачають на підготовку домашніх завдань в середньому дві години на день, а американці — 30 хвилин. Більшість учнів молодших середніх шкіл спить сім з половиною годин на добу. Самі собі вони залишені всього три години. Кожний третій учень з числа опитаних на питання, що б йому найбільше хотілося в даний момент, заявив: спати. Більшість учнів японських середніх шкіл не ходять на побачення, не водять автомашини, не підробляють і навіть не займаються домашніми справами. Вони вчаться. З 6 до 18 років американські діти, в середньому проводять перед телевізором 15 тисяч годин. Це на дві тисячі годин більше, ніж в школі. В Японії ж діти проводять біля телевізора в середньому в 8-10 разів менше.

Наповнюваність класів у японських школах може досягати за встановленою нормою 45 чоловік. Тривалість уроку в старшій середній школі 50 хвилин з шестиденним робочим тижнем. Щодня не менше шести уроків.

Японські педагоги вважають, що всі учні можуть успішно засвоювати шкільну програму. І якщо хтось відстає, то йому радять бути уважнішим у школі і більше часу відводити на читання вдома. Відомо, що учні старших класів загальноосвітніх шкіл Японії на виконання домашніх завдань витрачають не менш як п'ять годин — японська школа функціонує під девізом: «Успіху добиваються невтомною працею», «Якщо відстаєш, наполегливіше працюй над собою». У школі панує принцип; «Працювати на межі своїх можливостей».

На відміну від США чи Англії, де одним із основних прин­ципів організації навчально-виховного процесу в школі є розподіл учнів за здібностями, в Японії, починаючи з елемен­тарної школи, дітей не розподіляють по потоках чи треках, невстигаючих не залишають на повторний рік, а дають можли­вість наздогнати пропущене. Завдання учителя не заохочувати змагання в навчальній групі, а вести її сходинами знань як єдине ціле, щоб досягти досить високого рівня підготовки всіх, виходячи з вимог, розрахованих на середнього учня.

Учбові програми японських шкіл досить насичені. Тут діє один для всіх навчальний план, розроблений міністерством освіти. Предмети за вибором, на противагу американській школі, займають в ньому незначне місце. За підрахунками Т.Ролена, за 12 років навчання у загальноосвітній школі Японії можна отримати такий обсяг знань, який у США дає середня школа плюс коледж.

Гордяться японці і тим фактом, що переважна більшість вчителів у всіх типах шкіл — чоловіки.

Для дівчат, на відміну від хлопців, дванадцять шкільних років стають справді роками безхмарного щастя. Весело наспівуючи зранку, вони одягають свої сині плаття-форми з матроськими комірцями, які були запроваджені майже століття тому. Після уроків, коли хлопчики, борючись за краще майбутнє, сидять над книжками, групки дівчат шикуються біля вітрин магазинів молодіжної моди, подовгу сидять у кав'ярнях. Головне призначення жінки, вважають в Японії, — це все-таки не служба, а материнство. Зрозуміло, дівчина повинна попрацювати декілька років в колективі, щоб взнати життя, але лише до одруження. У юних японок немає того насмішливо-покровительського ставлення до хлопчиків, яке процвітає у наших школах. На хлопців тут дивляться з повагою, як на людей, які трудяться на благо своєї майбутньої сім'ї.

Дисципліна в школах досить строга. Учні початкових і молодших середніх шкіл носять уніформу. Прикраси, косметика, зачіски, як правило, заборонені. В порівнянні з американськими школярами японці в п'ять разів рідше пропускають школу. Становище із злочинністю хоч і погіршилося, але за міжнародними мірками вона на низькому рівні.

Велике значення японська школа надає праці. Згідно з навчальними планами у початковій школі викладають два предмети, пов'язані з працею: «Малювання і ручна праця» та «Домоводство». Протягом шести років на малювання і ручну працю відводиться 452 години навчального часу. Учням дається свобода для самовияву своїх ідей і здібностей. Вони мають навчитися малювати, вишивати, виготовляти корисні й красиві речі, елементарні механічні іграшки, а також уміти сприймати і оцінювати красиве. На уроках домоводства, на які в V і VI класах відводиться по 70 годин, школярі оволодівають елементарними навичками приготування їжі, прибирання і прикрашання житла.

Значне місце трудовому навчанню як самостійному предмету відводиться у навчальному плані молодшої середньої школи.

Дата добавления: 2015-05-26