Світове господарство: тенденції розвитку структури на межі тисячоліть

При розгляді структури світового господарства та його виробничих систем маємо враховувати як вплив на його формування різних суспільно-економічних процесів, так і умови в середовищах, що динамічно змінюються. З одного боку, слід брати до уваги, що системоутворюючу роль у світогосподарських процесах відіграють динамічні географічне, суспільно-економічне та інформаційне середовища. З другого - вплив на формування структурних характеристик справляють перебіг процесів розвитку світової цивілізації, циклічність розвитку світової економіки, динаміка, географія та масштаби інвестиційних процесів, динаміка балансу порівняльних переваг на світових ринках. Загальні закономірності галузевої структури господарства світу

Наприкінці XX ст. світове господарство має такі середні структурні характеристики (за даними світового банку). Чисельність населення становить 6 млрд. осіб, економічно активного населення - 2,7 млрд. осіб, з них 20% зайняті в промисловості, 49% - у сільському господарстві. В середньому на душу населення в світі продукується близько 4тис. доларів ВВП на рік. З них 8% ВВП дає сільське господарство, 37% - промисловість, понад 50% - обслуговуючі галузі. Проте ці загальні дані мало що говорять про структуру господарства світу.

Суть у тому, що економіка країн і регіонів світу різко диференційована {таблиця 1), що є проявом різностадійності їх розвитку. В економічно розвинутих країнах, частина яких досягла постіндустріальної стадії розвитку, тенденції діяльності промисловості і господарства в цілому складаються під впливом динамічних процесів науково-технічної та інформаційної революції. З іншого боку, в найменш розвинутих країнах ще чекають свого вирішення проблеми (які часто розростаються до глобальних), породжені історичною спадщиною економічної залежності та структурної відсталості, неосвоєністю економічних ресурсів, тягарем демографічної ситуації тощо. І, водночас, в країнах суспільне життя і господарство яких перебуває у стані змін, а рівень прибутків все ще низький (в країнах нової індустріалізації, або постсоціалістичних країнах) набувають розвитку структурні зміни, пов'язані загалом із вирішенням проблем економіки завершальних циклів індустріальної епохи.

Група економічно розвинутих країн з рисами постіндустріального розвитку охоплює лише півтора-два десятки держав, в яких проживає 1/6-1/7 населення планети, але виробляється 3/5 промислової продукції світового господарства, в т.ч. 2/3 продукції машинобудування. Потужний виробничий потенціал накопичений нині не тільки в країнах Північної Америки, особливо в СІЛА, але й Західної Європи та в Японії. Економіка цих країн досягла високого ступеню насичення засобами і предметами праці, в них зосереджені величезні фінансові ресурси і до інвестиційного процесу тут залучаються не тільки власні ресурси, а й 9/10 прямих іноземних інвестицій світового ринку капіталу. Приблизно в тих же масштабах залучають ці країни до свого інноваційного процесу інтелектуальний капітал планети. Процес створення сучасної господарської структури кінця індустріальної - початку постіндустріальної стадії розвитку відбувається в напрямку створення в межах країни, або в межах інтеграційних угруповань всеохоплюючого універсального набору галузей, підгалузей і виробництв, зорієнтованих не тільки на забезпечення потреб внутрішніх ринків, але й світового ринку (таблиця 2).

У постіндустріальний період розвитку господарства обслуговуючі галузі посідають домінуюче положення в структурі зайнятості та структурі ВВП. Але це зовсім не означає зменшення ролі виробничої сфери. Особливого значення набуває діяльність у фінансах та банківській справі, консалтингу, наукових дослідженнях, масових комунікаціях.

Всі економічно розвинуті країни в міжнародній спеціалізації промислової діяльності продовжують виступати як постачальники продукції автомобілебудування, електроніки та ЕОМ, засобів телекомунікації та інформатики, авіакосмічної промисловості, хімічної промисловості. Вони ж залишаються основними продуцентами продукції АПК, особливо зерна, м'яса і м'ясопродуктів, молока і молокопродуктів, різноманітних напоїв тощо. У групі середньорозвинутих країн перехідної економіки теж сформувався доволі високий технічний потенціал і сучасні механізми ринкової економіки, але економічні показники господарства поки що нижчі порівняно з економічно розвинутими країнами. Серед них можна виділити такі підгрупи.

Перша - країни, в яких із запізненням відбувалися процеси індустріальних перетворень. Це Іспанія, Португалія, Туреччина, Греція тощо. Розвиток їх економіки деякий час стримувався пережитками суспільних відносин попередніх формацій. Проте протягом останніх десятиліть саме тут відбувалися динамічні процеси економічної перебудови. Спостерігається також прискорений ріст невиробничої сфери, стабільно працює будівельна індустрія та транспорт. Сільське господарство, при відносному скороченні його частки в структурі економіки, демонструє ефективне функціонування в рамках агропромислового комплексу. В обробній промисловості зростає роль машинобудівних галузей. Винятково велику роль відіграє індустрія туризму. Друга підгрупа - країни нової індустріалізації. На сході Азії це так звані далекосхідні "тигри" (або "дракони") - Республіка Корея, Тайвань, Сінгапур, в перспективі - інші держави; в Латинській Америці - Мексика, Бразилія, Аргентина, Чилі, Уругвай та інші.

В цих країнах відбувалися особливо динамічні процеси перебудови економіки. Поштовх прискоренню економічного розвитку дали залучення значних інвестицій іноземного капіталу (в Східній Азії - американських і японських, в Латинській Америці - американських і міжнародних фінансових організацій) та залучення передових технологій із промислово розвинутих країн. Подальше просування структурних перетворень пов’язано із вдало проведеними економічними реформами, в процесі яких створені сучасна організаційно-управлінська та функціонально-галузева структура господарства. Найважливішим є те, що в цих країнах ключові позиції в структурі господарства займають експортно-орієнтовані комплекси. В Східній Азії - це виробництва, які постачають на світові ринки продукцію автомобільної, суднобудівної промисловості, побутової електроніки, швейної та легкої промисловості тощо. В Латинській Америці - експортно-орієнтовані системи гірничо-металургійної (мідь, поліметали, залізна руда і сталь і т.п.), лісової, нафтодобувної промисловості, агропромислового комплексу (яловичина, цукор, банани, кава, какао і т.п.), індустрії туризму.

Постсоціалістичні країни перехідної економіки, економіка яких теж спирається як на потужну індустріальну базу так і на розгалужений агропромисловий комплекс, стали на шлях побудови ринкового господарства. Враховуючи особливості становлення суверенітету молодих незалежних держав, особливості динаміки і рівні завершеності економічних реформ, а також економіко-географічного положення, виділяють постсоціалістичні країни Євразії і незалежні країни - колишні республіки СРСР. До постсоціалістичних країн Євразії в Східній Європі належать Польща, Чехія, Словаччина, Угорщина, Румунія, Болгарія, Югославія (у складі республік Сербія і Чорногорія), Словенія, Хорватія, Боснія та Герцеговина, Македонія, Албанія; в Азії-Монголія.

Молодими незалежними державами на терені колишнього Радянського Союзу стали Росія, Україна, Білорусь, Литва, Латвія, Естонія, Молдова, Грузія, Вірменія, Азербайджан, Казахстан, Узбекистан, Киргизстан, Таджикистан, Туркменістан. Головні особливості структури господарства цих двох підгруп країн такі: високий рівень суспільного і територіального (географічного) поділу праці, розгалужені і цілком сформовані функціональні і територіальні господарські системи, які за своїми ознаками мало відрізняються від відповідних структур економічно розвинутих країн. Але на сучасному етапі країнам бракує капіталу, і більшість галузей (особливо сільське господарство, легка промисловість, торгівля) використовують застарілі техніку і технологію. В країнах тільки формуються сучасні організаційно-управлінські структури ринкового господарства. Країни, що розвиваються. Такими є понад 120 держав Азії, Африки, Латинської Америки та Океанії, в яких проживає більша частина населення Землі. Багато з них стали незалежними лише з середини XX ст. (або з 60-70 років XX ст.), частина має досить тривалий досвід самостійного розвитку, зокрема, це країни Латинської Америки, де в основному незалежність здобуто протягом XIX ст.

У другій половині XX ст. у країнах, що розвиваються, відбулися значні зміни: помітно зріс національний доход, формується сучасне господарство, стабілізується їх місце в міжнародному поділі праці. Ці країни - важливий постачальник сировини на світовий ринок. Проте на шляху самостійного розвитку молоді держави натрапляють на значні труднощі. В багатьох з них все ще не розв'язана продовольча проблема. Гостро стоять проблеми зайнятості. Все це відбувається в умовах багатоукладності господарства, залежного економічного розвитку, хронічного відставання від світового рівня технології та продуктивності праці. Країни, що розвиваються, відрізняються одна від одної не тільки розмірами територій, кількістю населення, природними умовами, історичними особливостями розвитку, ай структурою господарства, можливостями наукового і технічного потенціалу.

74. Перехід від індустріального до постіндустріального суспільства. Структура постіндустріальної економіки та її еволюція.

Постіндустріальне суспільство - це суспільство, в економіці якого, в результаті науково-технічної революції і істотного зростання доходів населення, пріоритет перейшов від переважного виробництва товарів до виробництва послуг. Виробничим ресурсом стають інформація і знання. Наукові розробки стають головною рушійною силою економіки. Найбільш цінними якостями є рівень освіти, професіоналізм, здатність до навчання і креативність працівника.

Постіндустріальними країнами називають, як правило, ті, в яких на сферу послуг припадає значно більше половини ВВП ^[1]. Під цей критерій потрапляють, зокрема, США (на сферу послуг припадає 80% ВВП США, 2002), країни Євросоюзу (сфера послуг - 69,4% ВВП, 2004), Австралія (69% ВВП, 2003), Японія(67,7% ВВП, 2001), Канада (70% ВВП, 2004), Росія (58% ВВП 2007 рік). Однак деякі економісти вказують, що частка послуг в Росії завищена ^[2].

Відносне переважання частки послуг над матеріальним виробництвом не обов'язково означає зниження обсягів виробництва. Просто ці обсяги в постіндустріальному суспільстві збільшуються повільніше, ніж збільшуються обсяги наданих послуг.

Під послугами слід розуміти не тільки торгівлю, комунальне господарство та побутове обслуговування: будь-яка інфраструктура створюється і утримується суспільством для надання послуг: держава, армія, право, фінанси, транспорт, зв'язок, охорона здоров'я, освіта, наука, культура, інтернет - це всі послуги. До сфери послуг відноситься виробництво і продаж програмного забезпечення. Покупець не володіє всіма правами на програму. Він користується її копією на певних умовах, тобто отримує послугу.

Близькими до постіндустріальної теорії є концепції інформаційного суспільства ^[3], постекономічного суспільства, постмодерну, "третьої хвилі", "суспільства четвертої формації", "науково-інформаційного етапу принципу виробництва". Деякі футурологи вважають, що постіндустріалізм - це лише пролог переходу до "постлюдське" фазі розвитку земної цивілізації.

Термін "постіндустріалізм" був введений в науковий обіг на початку XX століття вченим А. Кумарасвамі, який спеціалізувався на доіндустріальному розвитку азіатських країн. У сучасному значенні цей термін вперше був застосований в кінці 1950-х років, а широке визнання концепція постіндустріального суспільства отримала в результаті робіт професора Гарвардського університету Деніела Белла, зокрема, після виходу в 1973 його книги "Майбутнє постіндустріальне суспільство" ^[4].

В основі концепції постіндустріального суспільства лежить поділ усього суспільного розвитку на три етапи: ^[5]

• Аграрне (доіндустріальне) - визначальною була сільськогосподарська сфера, головні структури - церква, армія
• Індустріальне - визначальною була промисловість, головні структури - корпорація, фірма
• Постіндустріальне - визначальним є теоретичні знання, головна структура - університет, як місце їх виробництва та накопичення

Аналогічно, Е. Тоффлер виділяє три "хвилі" у розвитку суспільства:

• аграрна при переході до землеробства,
• індустріальна під час промислової революції
• інформаційна при переході до суспільства, заснованого на знанні (постіндустріального).

Д. Белл виділяє три технологічних революції:

• винахід парової машини в XVIII столітті
• науково-технологічні досягнення в області електрики і хімії в XIX столітті
• створення комп'ютерів в XX столітті

Белл стверджував, що, подібно до того, як в результаті промислової революції з'явилося конвеєрне виробництво, підвищити продуктивність праці і підготувалосуспільство масового споживання, так і тепер повинно виникнути потокове виробництво інформації, що забезпечує відповідну соціальний розвиток за всіма напрямками.

Постіндустріальна теорія, багато в чому, була підтверджена практикою. Як і було передбачено її творцями, суспільство масового споживання породило сервісну економіку, а в її рамках найбільш швидкими темпами став розвиватися інформаційний сектор господарства. ^[6]

Дата добавления: 2015-05-26