Ек район виступає однією з форм територіальної організації господарства. Завдяки ньому можливим стає прогнозування майбутнього р-ку ПС. 1 страница

Формування економічних районів пов’язано із способом виробництва, рівнем розвитку і особливостями розміщення продуктивних сил. Виникнення і формування їх відбулося в умовах розвинутого товарного виробництва і подальшого розвитку суспільного територіального поділу праці.

Ек рай-ня сприяє підвищенню ефективності використання ресурсного, вир-чого і наук-техн потенціалу регіонів і всієї країни. В Укр здійснюється генеральне ек рай-ня території для цілей прогнозування, розробки і реалізації територіальних комплексних програм і схем природокористування, проектів районного планування, схем розвитку і розміщення п/с та розселення нас-ня. Територіальні схеми розміщення і розвитку п/с певних районів являють собою прогнозні, науково обгрунтовані розробки прикладного характеру, які містять як ретроспективний аналіз розвитку усіх структурних складових господарського комплексу території, так і визначення напрямів перспективного розвитку. При цьому обґрунтовуються основні завдання і показники соц-ек розвитку регіонів та шляхи вирішення соц-х, ек-х і екологічних проблем.

Т.ч., ек-не рай-ня є науковим методом територіальної орг-ції н/г і водночас одним із засобів рац-го розміщ в-ва, вдосконалення його спеціалізації та піднесення соц-ек розвитку.

7. Критерії, принципи та чинники економічного районування.

Ек р-ня – це науково обґрунтований поділ країни на ек р-ни, що склалися історично або сформувалися вв процесі р-ку ПС на основі сусп. І терит поділу праці.

Критерії. – це головні ознаки, основні вимірники, на базі яких відбувається виділення ек районів.

v до складу великих економічних районів повинні повністю включатися території адміністративних областей, країв, автономних республік без порушення їх меж.

v Ек р. має бути великою ек-но цільною територією, на якій є значні природні ресурси;

v врахування при виділенні ек р. принципу економічного тяжіння,;

v економічний район повинен являти собою виробничо-економічну територіальну єдність;

v при виділенні економічного району повинно враховуватися економіко-географічне положення території, спільність історичних, культурних традицій, соціальної поведінки населення;

v на території інтегрального економічного району повинен бути сформований достатньо потужний терит виробничий комплекс з такою галузевою структурою:

Ø профілюючі галузі;

Ø галузі, які розвиваються як суміжні з галузями попередньої групи;

Ø галузі, які забезпечують потреби населення району;

Принципи.

v Встановлення крупних та цілісних господ комплексів

v Виявлення передумов і перспективних можливостей, на базі яких розвиватиметься район

v Відповідність меж ек районів існуючим межам адм.-терит од

v Визначення територіальної єдності ек району

v Встановлення центрів районоформування

v Відображення у назві сутнісних ек, соц. чи геогр. ознак території

Чинники (фактори).

На формування економічних районів впливають різні чинники: природні, економічні та історичні. Основними серед них є економічні.

Головним районоутворюючим чинником у кожній країні є територіальний поділ праці.

Другим важливим районоутворюючим чинником, який є похідним від територіального поділу праці, є територіальні виробничі комплекси (ТВК). Територіальний поділ праці веде до формування галузей спеціалізації окремих територій, які, в свою чергу, обумовлюють склад галузей, що їх обслуговують і доповнюють.

До основних районоутворюючих чинників належать також і найбільші міста країни — великі регіональні і індустріальні центри із зонами економічного тяжіння до них периферійних територій..

Важливе районоутворююче значення мають особливості економіко-географічного положення території району. Вони значною мірою впливають на формування спеціалізації його господарства.

На утворення економічного району великий вплив мають природні умови і ресурси. Наявність великих родовищ і басейнів паливно-енергетичних, рудних і нерудних ресурсів створює передумови для визначення спеціалізації економічних районів на тих чи інших галузях промисловості.

Районоутворююче значення мають також основні форми територіальної організації виробництва — промислові центри, промислові вузли, одногалузеві і багатогалузеві промислові райони, локальні, районні і обласні агропромислові комплекси. Важливу роль у формуванні економічних районів відіграє транспорт.

8. Економічний район, його суть, основні ознаки та об’єктивний характер формування.

Ек р-ня – це науково обґрунтований поділ країни на ек р-ни, що склалися історично або сформувалися вв процесі р-ку ПС на основі сусп. І терит поділу праці. Воно спрямовано на поліпшення територіальної організації вир-ва та управління господар д-тю. Ек районування є науковим методом поділу країни на спец терит-госп частини, що склалися в результаті суспільного і терит поділу праці за певний історичний період.

Ек район виступає однією з форм територіальної організації господарства. Завдяки ньому можливим стає прогнозування майбутнього р-ку ПС.

Серед цілого ряду визначень найбільш вдалим є трактування П. М. Алампієва.

За визначенням П. М. Алампієва, економічний район — це географічно цілісна територіальна частина народного господар­ства країни, яка має свою виробничу спеціалізацію, міцні внутріш­ні економічні зв’язки і нерозривно зв’язана з іншими частинами суспільним територіальним поділом праці.

Є й інші визначення поняття економічного району.

Спільними для них є такі ознаки: територіальна цілісність, спеціалізоване господарство, його комплексність, тісні внутрірайонні і міжрайонні економічні зв’язки, особливість економіко-географічного положення.

Із сказаного вище можна зробити таке узагальнення: економічний район — це форма територіальної організації народного господарства, що утворюється на основі суспільного територіального поділу праці, виникнення і формування районних територіальних виробничих комплексів.

Форм-ння ек районів має об’єктивний хар-р: виникн-я ек р-нів розпоч-ся з виникн тов. вир-ва і розвитком терит. поділу праці (ТПП), який сприяв концентрації вир-ва високоефективної продукції у межах відповідних регіонів. Така концентрація спричинила спец. цих районів на вир-ві відповідної продукції, яка вивозиться за межі даного регіону і визначає його місце в сусп. ТПП, в межах світ. госп. і в госп країни.

Отже, основою формування ек-х р-нів є територіальний поділ праці, що зумовлює виробничу спеціалізацію окремих територій і розвиток міжрайонної кооперації.

Об¢єктивними умовами виділення і розвитку ек-х р-нів виступають наявні природні ресурси, особливості е.г.п. території, чисельність нас-ня, виробничий потенціал, рівень господарського освоєння території.

9. Типи економічних районів та їхні цільові функції.

Науково обґрунтованим є об’єктивне існування двох типів економічних районів — галузевих і загальних або багатогалузевих (інтегральних).

Галузеве (спеціальне) економічне районування потрібне для вивчення особливостей розміщення і проблем розвитку окремих галузей виробництва. Цей тип економічних районів виникає під впливом закономірності територіальної концентрації підприємств окремої галузі народного господарства і пов’язаних з ними обслуговуючих виробництв. Їх територіальна локалізація залежить в основному від наявності на певній території необхідних природних передумов (ґрунтово-кліматичних і сировинних ресурсів), крупного споживача продукції, сприятливих транспортних зв’язків тощо.

Галузеві економічні райони є складовою частиною загальних економічних районів. Галузеве районування посилює наукову обґрунтованість визначення території загальних економічних районів.

Загальне (інтегральне) економічне районування базується на регіональних народногосподарських комплексах, в основі яких знаходяться територіально-виробничі комплекси різного ступеня сформованості або їх складові частини.

За цим районуванням виділяється три підтипи інтегральних економічних районів:

Великі економічні райони — це поділ території країни на найбільші територіальні частини, які об’єднують кілька адміністративних областей, або адміністративні області з автономною республікою, або адміністративні краї з автономними областями.

Ці райони використовуються для довгострокового прогнозування розвитку і розміщення продуктивних сил, формування загальнодержавних баз промислового чи сільськогосподарського виробництва, які не можуть бути сформовані в межах тільки однієї адміністративної області.

Середні економічні райони, як правило, є підрайонами великих економічних районів. Це територія однієї невеликої країни чи адміністративної області.

На території цих районів знаходяться ядра крупнорайонних ТВК або їх складові частини. Ці райони використовуються як для прогнозування рівня розвитку виробництва і невиробничої сфери та розробки державних програм галузевого розвитку, так і для управління господарською діяльністю.

Малі райони (мікрорайони) — це найнижчий ступінь інтегральних економічних районів. Вони органічно пов’язані з низовим адміністративно-господарським районуванням. Їх територія відповідає території внутріобласних адміністративних районів.

Найбільш поширеними виробничими поєднаннями тут є локальні аграрно-промислові комплекси (завод, цех і сировинна зона). Використовуються для поточного планування і оперативного управління розвитком виробництва.

10. Сучасна мережа економічних районів України та її складові.

Економічне районування України на державній організаційній основі, по суті, розпочалося з 1921 р. комісією Держплану Росії під керівництвом І. Г. Олександрова.

Перша спроба виділення економічних районів на Україні була невдалою. За проектом Держплану її територія була поділена на два великих райони: Південний гірничопромисловий і Південно-Західний — в основному сільськогосподарський.

У часи входження України до радянського союзу було зроблено чимало спроб поділити СРСР на економічні райони.

Після розпаду СРСР, в умовах переходу України до ринкової економіки і самостійного економічного розвитку стара мережа великих економічних районів втратила своє призначення. Вона не могла забезпечити більш диференційованого підходу до розвитку і розміщення продуктивних сил з урахуванням особливостей і відмінностей природних, історичних, економічних умов регіонів, існуючих на території України.

В 90-х роках вченими України запропоновано кілька варіантів удосконалення мережі економічних районів. Однак їх основним недоліком було недостатнє наукове обґрунтування та неповне врахування реально існуючих економічних взаємозв’язків.

Враховуючи необхідність здійснення державної регіональної економічної політики, Кабінет Міністрів України у 1998 р. вніс на розгляд до Верховної Ради України проект Закону України «Про концепцію державної регіональної економічної політики», в якому пропонується мережа економічних районів України у такому складі:

v Донецький (Донецька, Луганська області);

v Придніпровський (Дніпропетровська, Запорізька, Кіровоградська області);

v Східний (Полтавська, Сумська, Харківська області);

v Центральний (Київська, Черкаська області, м. Київ);

v Поліський (Волинська, Житомирська, Рівненська, Чернігівська області);

v Подільський (Вінницька, Тернопільська, Хмельницька області);

v Причорноморський (Автономна Республіка Крим, Миколаївська, Одеська, Херсонська області, м. Севастополь);

v Карпатський (Закарпатська, Львівська, Івано-Франківська, Чер­нівецька області).

Запропонований проект нової мережі економічних районів в цілому відповідає науковим критеріям економічного районування.

Подальший розвиток теорії і практики економічного районування в Україні дасть змогу вдосконалювати мережу економічних районів України.

11. Суть, мета і концепція ДРЕП.

Рег політика – це практична д-ть д-ви, спрямована на забезпечення ефекимвного і комплексного соц.-ек р-ку окремих територій країни – її регіонів.

Сьогодні значно розширюються функції і завдання регіонів щодо раціонального використання природних ресурсів, забезпечення зайнятості населення та розвитку зовнішньоекономічних зв’язків. Від того, наскільки оптимально поєднуються інтереси держави і окремих регіонів, залежить збалансованість розвитку народногосподарського комплексу.

В цілому регіональна економічна політика характеризується певною сукупністю цілей, завдань, механізмів, які в кінцевому підсумку визначають її стратегію і тактику. Вона ґрунтується на врахуванні широкого спектра національних, політичних, соціальних факторів, що і дає змогу ефективно впливати на регіональний розвиток.

Кабінет Міністрів України розробив і вніс на розгляд Верховної Ради України проект Закону України «Про концепцію державної регіональної політики», згідно з якою ця політика являє собою систему заходів організаційного, правового та економічного характеру, що здійснюються державою у сфері регіонального розвитку країни відповідно до її поточних і стратегічних цілей.

Головне їх спрямування — це забезпечення раціонального використання природних ресурсів регіонів, нормалізація життєдіяльності населення, досягнення екологічної безпеки та вдосконалення територіальної структури економіки.

Рег.ек.політика повинна запобігати виникненню тенденцій ек сепаратизму регіонів, намаганням певною мірою відокремитися.

На нинішньому етапі соціально-економічного розвитку її головною метою є збільшення національного багатства країни на основі підвищення соціально-економічного розвитку регіонів, ефективного використання їх природно-ресурсного і науково-технічного потенціалу, раціоналізації систем розселення та досягнення внутрірегіональної збалансованості. Ця мета може бути значно деталізована стосовно конкретних сфер суспільного розвитку (у соц.., ек та еколог).

В умовах виходу країни з гострої ек кризи важливе значення має науково обґрунтована концепція рег р-ку країни. Її основні напрямки:

 Активізація д-го сприяння демократичному самоврядуванню й управлінню кожним регіоном

 Поглиблення терит поділу праці

 Здійсненн регіональної науково-техн політики ек і рац використання місцевих ресурсів.

12. Основні завдання ДРЕП.

На основі чіткого визначення мети державної регіональної економічної політики обґрунтовуються її основні завдання.

Серед пріоритетних завдань на тривалу перспективу державними органами управління визначено структурну перебудову економіки регіонів України, насамперед промислових регіонів і центрів з надмірною концентрацією підприємств важкої індустрії та складною екологічною обстановкою (Донецька, Дніпропетровська, Запорізька, Луганська області, міста Київ, Харків, Одеса, Кривий Ріг, Маріуполь та Макіївка).

При здійсненні структурних трансформаційних процесів передбачається поліпшити екологічну ситуацію у промислових центрах Донбасу, Придніпров’я, Прикарпаття та на територіях, що зазнали радіоактивного забруднення внаслідок аварії на Чорнобильській АЕС.

Важливе місце серед завдань регіональної економічної політики посідають соціальні питання, вирішення яких можливе лише на основі радикальних змін у сучасній політиці зайнятості та ринку праці.

Необхідною передумовою соціального прогресу країни та одним з важливих завдань регіональної економічної політики є поліпшення демографічної ситуації у регіонах України на основі подолання процесів депопуляції й покращання соціально-побутових умов життя населення.

У виробничій сфері пріоритетними завданнями визначено розвиток експортних та імпортозамінних виробництв у регіонах, де для цього є сприятливі умови (вигідне транспортно-географічне положення, необхідний економічний та науковий потенціал). Це дозволить суттєво вплинути на експортний потенціал територій, вдосконалити структуру експорту держави, розширити зовнішньоекономічні зв’язки.

Особлива увага приділятиметься розвитку сільськогосподарського виробництва.

Завданнями регіональної економічної політики передбачається повніше використання рекреаційних ресурсів Криму, районів узбережжя Чорного та Азовського морів, Карпат, а також сприятливих за кліматичними та природними факторами районів Волинської, Вінницької, Полтавської, Черкаської та інших областей з метою формування в майбутньому високорозвинутих рекреаційно-туристичних та оздоровчо-лікувальних комплексів державного і міжнародного значення.

13. Механізм реалізації ДРЕП України.

Механізм реалізації ДРЕП — це система конкретних економічних важелів та організаційно-економічних засобів, за допомогою яких здійснюється державний вплив на просторову організацію суспільства, забезпечується соціально-економічний розвиток регіонів, вдосконалюється структура їхнього господарського комплексу.

Основними складовими цілісного механізму ДРП України, як визначено діючими нормативними документами, виступають:

 відповідна законодавчо-нормативна база,

 бюджетно-фінансове регулювання регіонального розвитку, прогнозування і програмування,

 капіталовкладення та їх розподіл між регіонами

 посилення ролі місцевого самоврядування

 розвиток різних форм територіальної організації продуктивних сил (створення спеціальних економічних зон, міжрегіональне та прикордонне співробітництво тощо).

Першоосновою механізму РЕП є законодавча база, що визначає взаємовідносини держави і регіонів та відповідні організаційні структури управління соціально-економічними процесами.

Механізм ДРП повинен поєднувати у собі методи прямого і опосередкованого впливу на соціально-економічні процеси. За своїм характером ці методи можуть бути заохочувальні та обмежувальні, активні та пасивні. Їх комплексне поєднання дає змогу забезпечити високу результативність у досягненні намічених цілей.

В РЕП широко використовуються такі методи прямого економічного регулювання, як цільове фінансування, пряма фінансова допомога, надання субсидій та субвенцій тощо.

Державні органи управління можуть впливати на регіональний розвиток через такі заходи протекціонізму: надання податкових пільг для розвитку наукомістких виробництв, створення акціонерних товариств для завершення раніше розпочатого будівництва, надання регіонам інвестиційних премій за спорудження об’єктів, що дозволяють покращити структуру економіки регіону, працевлаштувати вивільнених працівників, поліпшити екологічну ситуацію тощо.

14. Природно-ресурсний потенціал регіонів України, його структура та економічна оцінка.

Природно-ресурсний потенціал — важливий фактор розміщення продуктивних сил, який включає природні ресурси і природні умови.

Пр ресурси - тіла й сили природи, які за певного рівня розвитку продуктивних сил можуть бути використані для задоволення потреб людського суспільства.

Природні умови — це тіла й сили природи, які мають істотне значення для життя і діяльності суспільства, але не беруть безпосередньої участі у виробничій і невиробничій діяльності людей.

Такий поділ є до певної міри умовним, оскільки окремі компоненти можуть виступати і як ресурси, і як умови.

Розрізняють компонентну, функціональну, територіальну і організаційну структури природно-ресурсного потенціалу.

Компонентна структура характеризує внутрішньо- та міжвидові співвідношення природних ресурсів (земельних, водних, лісових тощо); територіальна — різні форми просторової дислокації природно-ресурсних комплексів; організаційна — можливості відтворення та ефективної експлуатації природних ресурсів.

Функціональна структура природно-ресурсного потенціалу відображає вплив природних ресурсів на формування спеціалізації територій та певних господарських комплексів.

Природно-ресурсний потенціал є багатокомпонентним. Виділяють такі його складові: мінеральні, земельні, водні, лісові, біологічні, рекреаційні, кліматичні та космічні ресурси.

Використання в економічній системі природних ресурсів вимагає їх адекватної оцінки. Існує два основних види оцінки: технологічна (виробнича) та економічна.

Економічна оцінка природних ресурсів — необхідний етап для забезпечення їх ефективного використання. Визначилися дві групи економічних оцінок: перша — характеризує економічні результати використання природних ресурсів, друга — економічні наслідки дії на навколишнє природне середовище (переважно це економічні втрати від забруднення чи порушення природного середовища)..

За народногосподарським значенням запаси корисних копалин поділяють на такі групи: балансові; позабалансові.

В геології виділяють такі категорії запасів корисних копалин:

ü А — докладно розвідані та вивчені;

ü В і С₁ — розвідані менш докладно;

ü С₂ — оцінені попередньо і приблизно.

Запаси корисних копалин за категоріями А, В, С₁, С₂ разом з прог­нозованими запасами становлять геологічні запаси.

При аналізі та оцінці враховуються:

- загальні запаси

- якість

- глибина залягання

- необхідні затрати для збагачення

- транспортні витрати для поставки до споживача

15. Мінеральні ресурси України, їхня структура та економічна оцінка.

Під мінеральними ресурсами розуміють сукупність різних видів корисних копалин, які можуть бути використані за сучасного рівня розвитку продуктивних сил.

Структура. За характером використання мінеральні ресурси поділяються на групи: паливно-енергетичні, рудні й нерудні.

В структурі паливних ресурсів України домінує кам’яне і буре вугілля,. Основні запаси кам’яного вугілля зосереджені в Донецькому і Львівсько-Волинському басейнах; бурого вугілля — переважно в Дніпровському басейні. В Україні виявлено родовища нафти і газу, які зосереджені переважно на північному сході країни, у Прикарпатті і Причорномор’ї. На території України розміщені родовища торфу, що зосереджені переважно у Волинській, Рівненській, Житомирській, Київській, Чернігівській, Черкаській, Хмельницькій, Сумській та Львівській областях.

Основні родовища чорних руд зосереджені в Криворізькому та Кременчуцькому басейнах, Білозерському залізорудному районі та Керченському.Україна має певні запаси руд кольорових металів:

v запаси нікелю невеликої потужності зосереджені у Вінницькій, Кіровоградській та Дніпропетровській областях;

v ртуті — у Донбасі і Закарпатті;

v титану — в Житомирській, Київській, Черкаській, Дніпропетровській областях, на узбережжі Чорного та Азовського морів;

v бокситів — у Дніпропетровській області;

v алунітів — у Закарпатті; нефелінів — у Приазов’ї.

Унікальні родовища сировини для отримання ряду рідкісних і рідкісноземельних елементів розташовані у Житомирському Поліссі та в Приазов’ї. Розробку золоторудного родовища розпочато в Закарпатті.

Україна багата на неметалічні корисні копалини, серед яких: кухонна сіль, самородна сірка, вогнетривкі глини, високоякісний каолін, облицювальний камінь тощо. Великі запаси калійно-магнієвих солей зосереджені в Івано-Франків­ській та Львівській областях.

Використання в економічній системі природних ресурсів вимагає їх адекватної оцінки. Існує два основних види оцінки: технологічна (виробнича) та економічна.

Економічна оцінка природних ресурсів — необхідний етап для забезпечення їх ефективного використання. Визначилися дві групи економічних оцінок: перша — характеризує економічні результати використання природних ресурсів, друга — економічні наслідки дії на навколишнє природне середовище (переважно це економічні втрати від забруднення чи порушення природного середовища). Для економічної оцінки природних ресурсів застосовують передусім методичні підходи, засновані на категоріях ренти та ефективності.

В геології виділяють такі категорії запасів корисних копалин:

ü А — докладно розвідані та вивчені;

ü В і С₁ — розвідані менш докладно;

ü С₂ — оцінені попередньо і приблизно.

Запаси корисних копалин за категоріями А, В, С₁, С₂ разом з прог­нозованими запасами становлять геологічні запаси.

При аналізі та оцінці враховуються:

- загальні запаси

- якість

- глибина залягання

- необхідні затрати для збагачення

- транспортні витрати для поставки до споживача

16. Земельний фонд України та його структура. Регіональні проблеми охорони і раціонального використання земельних ресурсів.

Земельні ресурси виступають територіальною базою розміщення народногосподарських об’єктів, системи розселення населення, а також основним засобом виробництва (в першу чергу сільського і лісового господарства). Всі землі України незалежно від їх цільового призначення, господарського використання і особливостей правового режиму відносяться до земельних ресурсів і складають єдиний земельний фонд держави.

Геополітичне положення України та її високий земельно-ресурсний потенціал обумовлюють провідну роль земельного фонду як одного з важливих ресурсів держави, що виступає первинним фактором виробництва і своєрідним фундаментом економічного розвитку.

Структура. Господарське освоєння території здійснено на 92 %. При цьому с/г освоєння земель перевищує 70 % і є найвищим у світі. Високою залишається розораність території України – 57 %. Частка ріллі в загальній площі с/г угідь складає 79 %. Структура с/г угідь визначається природно-клімат умовами. В останні рр. у структурі с/г угідь зменшилася частка орних земель, а збільшилася частина багаторічних насаджень, сіножатей і пасовищ.

За цільовим призначенням земель та функціональним використанням земельний фонд України охоплює:

Ø сільськогосподарські угіддя;

Ø ліси та лісовкриті площі;

Ø забудовані землі під промисловими і транспортними об’єктами, житлом, вулицями тощо;

Ø землі, що покриті поверхневими водами;

Ø інші землі.

Проблеми. На сучасному етапі економічного розвитку основними проблемами в сфері земельних ресурсів виступають:

v підвищення ефективності їх використання та охорони на основі зменшення розораності земель,

v припинення деградації ґрунтів та зростання їх родючості;

v досягнення збалансованого співвідношення угідь у зональних системах землекористування;

v формування продуктивної та високоефективної системи землекористування як надійної основи розв’язання продовольчої проблеми.

У найближчій перспективі необхідно скоротити вилучення продуктивних земель для несільськогосподарських потреб, знизити рівень землемісткості певних галузей народного господарства до нормативних величин.

17. Водні ресурси України, їх значення та регіональні проблеми раціонального використання.

Значення. Водні ресурси виступають джерелом промислового і побутового водопостачання, а тому відіграють вирішальну роль у розвитку всього народного господарства та у життєдіяльності населення.

Використання. Рівень забезпеченості України водними ресурсами є недостатнім і визначається формуванням річкового стоку, наявністю підземних і морських вод. Найвищий рівень водозабезпечення жителів — у західних і північних областях України.

Територіальний розподіл водних ресурсів України є нерівномірним і не відповідає розміщенню водомістких господарських комплексів. Найменша кількість водних ресурсів формується у місцях зосередження потужних споживачів — Донбас, Криворіжжя, Автономна Республіка Крим, південні області України. Основними споживачами води є промисловість (в першу чергу електроенергетика, металургія, хімічна промисловість), сільське господарство, комунальне господарство.

Основні проблеми щодо раціонального формування, використання та збереження водних ресурсів України полягають у:

Ø забрудненні водних об’єктів шкідливими викидами та недостатньо очищеними промисловими і комунально-побутовими стічними водами;

Ø інтенсивному старінні основних фондів водозабезпечуючого і водоохоронного призначення, низькій продуктивності очисних споруд;

Дата добавления: 2015-05-26