Методика проведения сравнительно-правовых исследований

Під порівнянням у філософії розуміється пізнавальна опе­рація, за допомогою якої встановлюється тотожність або відмін­ність об'єктів. У пізнавальному аспекті порівняння виступає як процес віддзеркалення у свідомості людини реальних відносин тотожності, схожість різних державно-правових явищ.

Проведення порівняльно-правових досліджень передбачає певні стадії і правила, що відображають методику його проведення, зокрема: вивчення кожного з порівнюваних об'єктів окремо; ви­явлення і дослідження ознак аналогічних об'єктів на основі вста­новлення загальних ознак; виділення ознак, що розрізняють їх; оцінка цих ознак.

Методика порівняльно-правових досліджень є сукупністю взаємопов'язаних етапів (стадій) і правил найбільш відповідного застосування порівняльно-правового та інших наукових методів і способів пізнання правових явищ з метою виявлення подібних і відмітних ознак, групування, класифікації цих явищ.

Порівняння може і повинне стати науковим і результативним, якщо за основу беруться не випадкові факти, а типові й достовірні факти. Тому встановлення фактів є найважливішим методологічним питанням, що визначає і забезпечує успіх та ре­зультативність проведення порівняльно-правових досліджень.

Найважливішою умовою проведення ефективного й результа­тивного порівняння є однорідність, однопорядковість і односистемність порівнюваних об'єктів.

На думку К- Осакве, порівняння права є багатостепеневим процесом, і грамотний порівняльний аналіз правових систем складається з таких восьми поетапних і послідовних стадій:

1) виявлення існуючих правил або підходів у системах «А» і «Б»;

2) зіставлення встановлених правил із метою пізнання їх спільних та (або) відмітних властивостей;

3) визначення історичних причин Існування даного правила в кожній системі;

4) з'ясування життєдатності, ефективності даного правила у відповідному національному законодавстві;

5) установлення необхідності (доцільності) внесення змін в Існуюче правило або заповнення прогалин у законі системи «А» шляхом запозичення певних ідей із системи «Б»;

6) вивчення сумісності ідей, запозичених із системи «Б», з природою правоної системи «А»;

7) адаптація запозиченого правила до національних умов правової системи «А»;

8) вирішення завершуючого кардинального питання законодавчої політики, тобто питання про те, чи дозріло, з погляду своєї правосвідомості і ріння правової культури, суспільство, що приймає, для прийняття пересаджуваного інституту¹.

Як відзначає Ю.О. Тихомиров, при проведенні порівняльно-пра­вового аналізу необхідно дотримуватися шести методологічних правил:

1) правовий вибір об'єктів порівняльного аналізу і ко­ректна постановка цілей;

2) проведення правового порівняння на різних рівнях із використанням методів системно-історичного, ло­гічного аналізу;

3) правильне визначення ознак порівнюваних пра­вових явищ, норм, інститутів і т.ін.;

4) виявлення ступеня схожості і відмінностей юридичних понять і термінів, використовуваних у правових системах, що зіставляються;

5) розроблення і за­стосування критеріїв оцінки схожості, відмінностей порівнюваних об'єктів;

6) визначення результатів порівняльно-правового аналізу і можливості їх використання в нормотворчій і правовій діяльності держави.

Таким чином, дотримання вищезгаданих правил проведення порівняльно-правових досліджень відповідно до перерахованих стадій (етапів) відображає реалізацію і використання методики порівняльно-правових досліджень, що, у свою чергу, забезпечує її правильне застосування та є необхідною умовою об'єктивного розгляду його об'єкта і предмета.

28. Понятійно-категоріальний апарат порівняльного правознавства.

Як і будь-яка інша юридична наука, порівняльне правознавство також розробляє свій понятійний апарат, що є системою компа­ративно-правових понять, термінів і категорій загальноправового, галузевого і спеціального характеру.

Формування власного понятійно-категоріального апарату є однією з найважливіших проблем сучасного порівняльного право­знавства. Одна з центральних проблем полягає в тому, що порів­няльному правознавству доводиться користуватися поняттями, запозиченими з інших дисциплін. Якість кожного поняття перевіряється емпіричним шляхом. У результаті залишаються лише ті поняття, які довели свою здатність забезпе­чити більш-менш достовірний прогноз подальших процесів розвитку.

Систему понять і термінів, що складають понятійний апарат порівняльного правознавства, умовно можна розділити на де­кілька груп.

Перша група складається з понять, вироблених у рамках са­мого порівняльного правознавства. Розглянемо деякі з них.

Компаративістика, яка ототожнюється з поняттям порівняль­ного правознавства, визначається як галузь юридичної науки, що вивчає правову панораму світу, що складається з правових систем різних держав, шляхом порівняльного аналізу різних де­ржавно-правових явищ.

Геоправовий простір — система стійких правових реалій і уявлень, що формуються на певній території в результаті співіс­нування, взаємодії і зіткнення різних правових культур, традицій і норм, ціннісних настанов.

Правова акультурація — це засвоєння і використання пра­вових цінностей, норм, інститутів, процедур, рішень, форм і видів юридичної діяльності, запозичених в інших правових культур, пра­вових систем, правових сімей.

Правова рецепція розглядається як різновид правової акультурації (глобальна правова акультурація), виражена в запозиченні компонентів чужої правової спадщини, при якій відбувається прин­ципова зміна своєї правової культури.

Під поняттям «правова панорама світу» маються на увазі всі національні правові системи, що існують на земній кулі. Для по­значення даної сукупності в компаративістській літературі вико­ристовуються різні терміни: «правова картина світу» (Ю.О. Тихо­миров); «правова карта світу» (В.О. Туманов); «юридична географія світу» (В. Кнапп); «співтовариство правових систем» (Ж. Сталєв) і так далі. Деякі компаративісти представляють правову панораму світу як наднаціональне світове право.

Другу групу формують ті поняття, терміни і категорії, які розробляються в рамках загальної теорії держави і права та інших теоретичних наук. Розглянемо деякі з них.

Під поняттям «правові традиції» мається на увазі ідея безперерв­ного зв'язку між минулим і майбутнім у правовій сфері, історичної безперервності і розвитку, тобто не просте повторення минулого, не формальна прихильність йому, а використання минулого досвіду для вирішення проблем сьогодення. Правові традиції — це сукуп­ність глибоко укорінених у свідомості людей і історично зумовлених відносин до ролі права в суспільстві, природи права і політичної ідеології, а також до організації і функціонування правової системи.

Кодекс — зведений законодавчий акт, в якому об'єднуються і систематизуються правові норми, що регулюють схожі між собою однорідні суспільні відносини. За загальним правилом кодекс нале­жить до певної галузі права (наприклад цивільний, кримінальний, сімейний, трудовий та ін.).

Кодифікація — це діяльність правотворчих органів держави зі створення нового, систематизованого нормативно-правового акта, що здійснюється шляхом глибокої і всесторонньої переробки чинного законодавства. У процесі кодифікації відкидається застарілий нормативно-правовий матеріал, формується структура кодифікаційного акта зі своїм специфічним змістом. Кодифікація завжди має офіційний характер.

Судовий прецедент — це винесене судом у конкретній справі рішення, обґрунтування якого стає правилом, обов'язковим для всіх судів тієї ж або нижчої інстанції при розгляді аналогічних справ. У деяких державах (в Англії, США, Канаді, Австралії та ін.) судовий прецедент визнається основним джерелом права і лежить в основі всієї правової системи.

Правова аксіологія — це учення про цінність права і правові цінності, їх ієрархії і види.

Власна цінність права знаходить своє вираження в тому, що право цінне саме по собі як антипод свавілля і синонім свободи, як альтернатива несправедливості.

Соціальна цінність права — це елемент соціальної сис­теми, що наділяється в індивідуальній або суспільній свідомості особливим значенням і служить регулятором поведінки людей. Соціальні цінності, що слугують мірою оцінок тих чи інших пред­метів (явищ), набувають якості соціальних норм.

До третьої групи понятійного апарату порівняльного право­знавства входять поняття, запозичені порівняльним право­знавством у галузевих юридичних наук. Кількість цих понять величезна.

Довірча власність (траст) — в англо-американському праві особлива форма власності, суть якої полягає в тому, що одна особа (довірчий власник) управляє майном, переданим йому іншою особою (засновником трасту). При цьому відбувається немов «розщеплювання» правомочностей, які полягають у праві власності.

Договір довірчого управління майном — це договір, за яким одна сторона (засновник управління) передає іншій стороні (довірчому керівникові) на певний строк майно в довірче управ­ління, при цьому інша сторона зобов'язується управляти цим майном на користь засновника управління або вказаної ним особи (вигоднабувачем).

Адміністративна юстиція — система спеціальних судових і квазісудових органів, що здійснюють контроль за дотриманням законності у сфері державного управління, а також (у вужчому розумінні) — особливий процесуальний порядок розгляду ад­міністративних справ і вирішення адміністративно-правових спорів між громадянином або юридичною особою, з одного боку, і ор­ганом державного управління — з іншого. В останньому значенні адміністративна юстиція представляє різновид судової діяльності, оскільки здійснюється з дотриманням основних елементів судо­вого розгляду. У ряді держав система органів адміністративної юстиції склалася ще в другій половині XIX ст. У теперішній час її органами є або спеціальні адміністративні суди (Франція, ФРН, Швейцарія та ін.), або суди загальної юрисдикції в поєднанні з відомчими адміністративними судами (США, Англія та ін.).

Понятійний апарат порівняльного правознавства збагачується і за рахунок тих понять, термінів і категорій, які розробляються в рамках міжнародного права. Вони складають четверту групу понятійного апарату порівняльного правознавства.

Гармонізація законодавства представляє собою діяльність з узгодження національних законодавств різних держав із нормами міжнародного права, що є досить складною і трудомісткою. При здійсненні процесу гармонізації використовуються такі прийоми, як рецепція позитивна і негативна. Це означає або включення в національне законодавство норм міжнародного права без змін, або виключення норм, що не відповідають міжнародним актам. Відмова від специфіки національних традицій права, що відобра­жають різноманітність і унікальність організації життя в різних державах, не є метою гармонізації законодавства.

Уніфікація правових норм означає або однакове регулювання суспільних відносин замість не співпадаючих національних зако­нодавств, або створення основи для їх однакового регулювання. Уніфікація права може проводитися шляхом укладення міжна­родних договорів, шляхом застосування примірних договорів між­народних організацій і використання міжнародних звичаїв.

Дата добавления: 2015-05-26