Питання 1. Етикет як сукупність правил поведінки

Питання 2. Моральні основи етикету.

Питання 1. Етикет як сукупність правил поведінки.

Тема 1.1. Основи етикету

Розділ 11. Діловий етикет та професійна культура спілкування

Тематичний план

№ те ми	Назва теми	Питання самостійної роботи	Кількість годин
Розділ 11. Діловий етикет та професійна культура спілкування
1.1.	Основи етикету	1.Етикет як сукупність правил поведінки 2. Моральні основи етикету
1.2.	Етикет службових взаємовідносин	Правила спілкування фахівця
1.3.	Імідж ділової людини	--------------------------------------	-
Розділ 2. Норми мовного спілкування
2.1.	Сутність на значення етики ділового спілкування у професійній діяльності. Історичний розвиток етики ділового спілкування	1. Етика і культура спілкування в пам’ятках історії та літератури. 2. Початок формування в Україні наукової думки про спілкування. Моральні передумови ділового спілкування. 3. Етичні і психологічні вимоги до виступу перед аудиторією.
2.2.	Невербальні засоби ділового спілкування	1.Постава як засіб невербального спілкування. 2.Передавання інформації мімікою.
2.3.	Індивідуальна бесіда як форма ділового спілкування	Спілкування в конфліктних ситуаціях
2.4.	Ділове листування як форма ділового спілкування	----------
2.5.	Основи ділового протоколу	1.Нетрадиційні форми проведення ділових нарад. 2. Організація ділових прийомів
2.6.	Національні особливості ділового спілкування	1.Культурні особливості ділових відносин з іноземцями. 2.Етика усного ділового спілкування з іноземцями
Разом

Зміст самостійної роботи

Рекомендована література: 3,4,5,6,8,11

Методичні рекомендації

Опрацьовуючи дане питання, слід засвоїти, що Етикет - це встановлений порядок, сукупність правил, які регламентують зовнішню культуру людських відносин. Це сукупність правил поведінки, що регулюють зовнішній людських взаємин, поведінку в громадських місцях, манеру та стиль одягу.

Термін "етикет" виник у Франції у XVIII столітті. На од­ному з вишуканих, величних прийомів у французького коро­ля Людовіка XIV гості одержали карточки (етикетки) з пере­ліком правил поведінки. Але відповідні правила були відомі ще в Стародавньому Єгипті. Тут ще в 2350 р. до н.е. була на­писана своєрідна "Інструкція поведінки".

Великий китайський мислитель і філософ Конфуцій (551-479 pp. до н.е.) значну увагу приділяв етикету, зокрема гар­монійним стосункам між людьми, визначенню поведінки лю­дини в різних життєвих ситуаціях. Конфуцій визначив також норми поведінки в сім'ї, правила відносин підданих (або під­леглих) і володаря (керівника), які не втрачають свого зна­чення і понині.

Шляхетна поведінка, норми якої розробив Аристотель, високо цінувалась у Стародавній Греції. Цінувалось мистецт­во шанобливості у Стародавньому Римі. Особливо вишука­ними манерами відзначався перший імператор Римської ім­перії Юлій Цезар.

Гідна поведінка людини цінувалася ще в античному суспільстві. Однак греки вважали, що людина може поводитися добре лише тоді, коли вона має певні моральні якості, гармонію "духу та тіла" (за Платоном), зовнішнього та внутрішнього. Проте зовнішня пове­дінка людини, що відповідає нормам етикету та правилам доброго тону, тільки тоді набуває особистісного смислу, якщо в основі її лежать моральні мотиви. Пристойна поведінка — результат осмисле­ного ставлення до власних вчинків, відповідальності за їх наслідки. Не випадково видатні гуманісти минулого про етикет говорили так: "Хороші манери складаються з дрібних самопожертв" (Р. Емерсон); "Поведінка — це дзеркало, в якому кожен показує свій образ" (Й.-В. Гете); "Спілкуючись з людьми, думай не про свою користь, а про користь того, з ким спілкуєшся, і не про те, як ти будеш судити про нього,.а як він буде судити про тебе" (Л. Толстой); "У будь-якому дрібному, навіть незначному, непримітному вчинку вже вияв­ляється весь наш характер: дурень і входить і виходить, і сідає і встає з місця, і мовчить і посувається інакше, аніж розумна людина" (Ж. де Лабрюйєр).

Етикет наслідує кращі моральні принципи, норми, звичаї, традиції поведінки та культуру спілкування всіх народів. Вони є загально­людськими або притаманними певному народові. Наприклад, японець, як правило, у спілкуванні не вживає заперечення "ні". Те, як він вклоняється під час зустрічі, залежить від статусу особи, з якою він вітається: чим вищий статус особи, тим нижчим буде уклін. Деякі з правил етикету, що спочатку були звичаєм лише одного народу, по­ступово стають надбанням усього людства (наприклад, з Древнього Китаю та Японії — прояв поваги до старших за віком людей, з Древнього Риму — звичай гостинності).

Як система норм поведінки етикет остаточно склався в період Середньовіччя. У середовищі феодалів, зокрема ненависть, породжена соціальною несправедливістю, при­вела до Жовтневої революції в Росії (1917), Лютневої рево­люції в Німеччині (1918) і Листопадової революції в Австрії (1918). Наслідком ліквідації дворянства і боротьби з буржуа­зією у відносинах між людьми став так званий етикетний ні­гілізм. Повсюдно спостерігалось викорінення норм етикету, яке набрало не менш безглуздих форм, ніж деякі вимоги цьо­го етикету. Так, у 20-і роки рукостискання оголосили перено­сником інфекцій, а дівчата вважали за образу, якщо їм пода­вали пальто. Наркома закордонних справ Росії Г.Чичеріна на вулиці в Москві мало не побили за те, що він був у капелюсі і при краватці.

Поступово, в міру затухання непримиренної класової бо­ротьби на Заході, підвищення матеріального добробуту лю­дей в нашій країні класичні норми етикету почали повертати­ся до життя. Цей поворот почався після Другої світової війни, особливо в 70-80-і роки.

В Америці у 1946 році було створено Інститут етикету. Його зас­овала Емілія Поуст, "перша дама етикету", як її назвали тоді. Цей інститут мав па меті зберегти традиції, розвинути нові форми пове­дінки та поширити їх у суспільстві. Створивши нормативний курс етикету, Емілія Поуст постійно вдосконалювала його, аналізуючи нові явища ділового життя, нові форми поведінки людини в бізнесі й суспільстві. Тим самим вона констатувала, що етикет, як і саме життя, є постійно змінюваною системою, а не чимось застиглим, встановле­ним раз і назавжди. її рекомендації щодо ролі етикету в ділово­му житті стали поширюватися і поза межі Америки. У різних краї­нах стали приділяти дедалі більше уваги етикету, аби досягти ус­піху в переговорах, залучити клієнтів до ділових стосунків, створи­ти привабливий імідж.

В Україні письмові настанови про те, як слід поводитись у суспільстві, з'явилися майже одночасно з розвитком писемності. Зви­чайно, на зовнішні форми поведінки людей, їхні манери та уподо­бання, поведінку в оточенні інших випливали умови життя. Тому й правила поведінки та етикету різнилися, скажімо, в дворянському колі та селянській хаті. Дворянських дітей з дитячих років вчили етикету гувернери. Правила доброго топу нерідко були творчістю самих людей, штучно привнесеними, а тому їх треба було спеціально вивчати. Водночас правила пристойної поведінки, що зародилися в надрах загальнолюдської культури, були притаманні всім людям і передавалися з покоління в покоління.

В Україні завжди високо цінувалася ввічливість у ставленні до людей. Про це, зокрема, свідчить чимало слів на позначення цієї якості: ввічливий, вихований, ґречний, запобігливий, люб'язний, обхідливий, поштивий, привітний, уважний, чемний, шанобливий... Цю низку синонімів суттєво доповнюють слова, запозичені з інших мов: галантний, делікатний, коректний, куртуазний, тактовний тощо. Головним у цій низці є слово ввічливий — "який дотримується правил пристойності, виявляє уважність; чемний". Інші синоніми називають різні від-тінки ввічливості. Скажімо, люб'язний — це "уважний, привітний до кого-небудь", тактовний — "який володіє відчуттям міри, такту".

Ввічливість — це чемність, дотримання правил пристойності у вчинках і в мовленні, вияв вихованості. Це основа етикетної поведінки, невід'ємна ознака нормальних взаємин між людьми.

Ще великий князь Володимир Мономах (1053—1125) у славетному "Поученні", звертаючись до своїх дітей та всіх, хто слухатиме цю його "грамотицю", радив: "при старших годиться мовчати, премудрих слухати", "бесіду вести без лукавства, а щонайбільше розумом вбирати", "не лютувати словом, не ганьбити нікого в розмові", "брехні остерігатись", "не проминути ніколи людину, не привітавши її, і добре слово їй мовити". Подібно міркували люди в інші часи та в інших краях. Іспанський філософ XVII ст. Бальтасар Грасіан писав: "Грубість шкодить усьому, навіть справедливому і розумному, люб'язність усе скрашує: позолотить "ні", підсолодить істину, підрум'янить навіть старість. У всіх правилах важливо "як"...". Оце "як" — як сказано, написано, поглянуто, відреаговано, як сидимо, вітаємось, їмо, жестикулюємо тощо — для культури спілкування має першорядне значення. Дуже часто саме від нього залежить успіх чи неуспіх контактів між людьми.

Починаючи з 90-х років, у зв'язку з формуванням на по­страдянському просторі ринкових відносин і появою класу багатих, відбувається деякий поворот до недалекого минуло­го і в сфері норм поведінки, відносин між людьми. Актуалі­зуються світські манери, тонкощі ведення бесіди, розміщення за столом.

Справа, звичайно, не в поверненні до старого, призабутого.

Етикет, звільнений від застарілих формальностей, не ускладнює, а спрощує і нормалізує повсякденне життя. Його правила ґрунтуються на таких моральних категоріях, як ввіч­ливість, порядність, практичність. Знання правил етикету сприяє розвитку почуття такту, поваги до інших людей навіть в умовах гідність.

Складовою частиною етикету є порядність. Етикет допо­магає людині утримуватися від негативних вчинків – таких як обман, підступність, шахрайство.

Володіння правилами етикету дає можливість не образи­ти ділового партнера, підтримувати власну гідність і престиж фірми. Разом з тим етикет сприяє встановленню сприятливо­го психологічного клімату в процесі ділового спілкування, що впливає на успішне вирішення справи.

Культура спілкування має не тільки внутрішню (моральну,психологічну), а и зовнішню сторону — етикет, норми якогодосить значущі в моральному плані. Людина, спілкуючись відповід­но до загальноприйнятих норм і правил, демонструє свою готовність зважати на ту спільноту людей, серед яких вона живе.

Етикет — це сукупність правил поведінки, які регулюють зовнішні прояви людських стосунків (ставлення до інших людей, форми звер­тання, поведінку, манери тощо). Етикет містить вимоги, які набува­ють характеру більш-менш регламентованого церемоніалу і для дотри мання яких особливе значення має певна форма поведінки. Етикет, як правило, відбиває певні моральні принципи, притаманні суспіль­ству, й певною мірою стає ритуалом. Водночас етикет має суто зов­нішню, часом відірвану від морального змісту форму, яка має суво­ро канонізований характер. Він визначається системою детально роз­роблених правил чемності, чітко класифікує правила поведінки з представниками різних класів і прошарків, з посадовими особами (відповідно до їхнього рангу), а також правила поведінки в пев­них місцях. Проте якщо за суворим дотриманням правил етикету криється недоброзичливе ставлення до інших, то він стає формою лицемірства.

Рис.1. Головне завдання етикету - гармонізація відношень між людьми в різних сферах життя.

Традиційно розрізняють внутрішню, глибинну, і зовнішню, поверхову, культуру. Протиставляються, з одного боку, духовні багатства людини, її моральність, а з другого — дотримання норм пристойності. Безперечно, суспільно вартісною є людина з багатим духовним світом, високою моральністю, розвиненим почуттям справедливості, громадянського обов'язку тощо. Проте жодна з цих цнот не підкаже людині, як, наприклад, цілувати дамі руку чи як поводитися на фуршеті. Людство легше любити, ніж конкретну людину, тому часом носії "високої культури" нізащо не поступляться літній людині нижньою полицею в купе потягу і не допоможуть їй винести валізу з вагона. Внутрішня і зовнішня культури мають органічно поєднуватися, гармонійно доповнюючи одна одну.

Ввічлива людина не буде говорити непристойні речі або ж порушувати теми, що через певні причини можуть бути неприємними для співрозмовника, наприклад, із лисим про зачіски, з бездітним — про дітей, з людьми, які мають фізичні вади, — про конкурси краси тощо. Вихованість і природний такт не дозволять кепкувати з дефектів чийогось мовлення, з манери говоріння, наділяти людей образливими прізвиськами, лихословити щодо незвичних імен і "неестетичних" прізвищ. Ґречність вимагає ніколи не згадувати про те негативне, в чому людина не винна. Чемний спілкувальник не питатиме про вік жінки, сімейні таємниці, хвороби, нещастя, не цікавитиметься чужими доходами й витратами, не рахуватиме гроші "в чужій кишені". Водночас він не надто посвячуватиме інших людей у свої проблеми — не розповідатиме про те, що їм нецікаво слухати і не потрібно. Тактовна людина не висміюватиме інших людей як приватних осіб, не обговорюватиме їх "поза очі", не повчатиме, не "читатиме мораль", не вправлятиметься в ущипливості, не підштрикуватиме напівзавуальованими натяками, порівняннями, метафорами на зразок З цією валізою обережно, як із родичем: вона із свинячої шкіри!

Ввічливі люди знають, що мовчати з розумним виглядом і кривою посмішкою, коли запитують, ще непристойніше, ніж просторікувати, коли не питають. Ґречній людині відомо, — і цим вона керується, — що не можна говорити все, що я про неї (нього) знаю і думаю, принаймні тому, що дурні думки навідують усіх людей, але тільки дурні висловлюють їх уголос. Якщо ввічлива людина позбавлена почуття гумору, вона не дратуватиме присутніх вимученими власними або, частіше, чужими дотепами й "бородатими" анекдотами та не буде сама з них реготати.

Вихована людина не відповідатиме грубістю на грубість, хамством на хамство. Така реакція, на перший погляд, видається найприроднішою, а головне — зрозумілою для ініціатора образливого тону, проте не варто опускатися до його рівня. Європейці говорять: порядна людина завжди програє у сутичці з хамом, бо вона поводиться з ним, як із порядною людиною, а він із нею — як із хамом. Це правда, але правда перебільшена, оскільки "дуже важко бути грубим, коли інший поводиться ввічливо і коректно. Особливо на людях"1. Ввічлива поведінка не лише засвідчить самоповагу вихованої людини, а й буде наукою для грубіяна.

У наш демократичний час етикет — це просто правила по­ведінки, які регулюють взаємини між людьми у різних ситуа­ціях. Ідеться про поведінку в присутності іншої особи (осіб). На самоті людина може бути незачесана, розхристана, може каш­ляти і чхати, не прикриваючись носовиком, підносити до рота м'ясо руками чи ножем, колупатися в зубах виделкою, з шу­мом сьорбати гарячу страву, чадити цигаркою і висловлювати свої емоції нецензурними словами. Звичайно, все це порушен­ня норм культурної поведінки, її естетики. Недарма в Англії говорять, що справжній джентльмен і наодинці одягається до обіду у відповідний костюм і бере шматочки цукру спеціальальними щипцями. Але "неджентльменська" поведінка не є порушенням етикету, коли цього ніхто не бачить і не чує, тобто не сприймає, оцінюючи і "проектуючи" на себе. Тут не заторкується етичний бік поведінки, бо вона не пов'язана зі взаєминами між людьми, їхнім контактуванням.

Рис 2. Продуманий підбір одягу і аксесуарів – невід’ємний елемент єтикета.

Найширшою і найважливішою ділянкою міжлюдських взаємин є спілкування — обмін думками, волевиявленнями, почуттями. Тут інша особа не просто присутня, а є об'єктом (і суб'єктом) цілеспрямованої комунікативної дії. Саме спрямованість на іншу людину (людей) надає етикетові комунікативного сенсу.

Дотримання узвичаєних норм поведінки у спілкуванні людей можна назвати комунікативним (спілкувальним) етикетом. Він становить основну частину етикету загалом. Доцільно розрізняти три близькі, але не однакові за змістом і обсягом поняття: мовний етикет, мовленнєвий етикет і спілкувальний етикет.

Мовний етикет — це система словесних форм ввічливості, узвичаєних у певному суспільстві, певній спільноті (етнічній, територіальній, соціальній). Це сфера мови, точніше, її функціональна підсистема зі своїм набором знаків (слів, стереотипних фраз) та граматикою (правилами поєднання знаків). Кожен знак цієї підсистеми має свою значеннєву й етикетну цінність, яка випливає із його співвіднесеності з іншими знаками. Для кожної стандартної етикетної ситуації існує впорядкована сукупність знаків, або парадигма (із грец."приклад, взірець"), яка дає можливість мовцеві вибирати потрібний знак, зважаючи на його цінність, що визначається його відмінністю від інших знаків цієї мікросистеми. Наприклад, в українській мові для ситуації вітання є такі одиниці:

Доброго ранку! / Добрий ранок! Здоровенькі були!

Доброго дня! / Добрий день! Здрастуй (те)!

Доброго вечора! / Добрий вечір! Дай, Боже, щастя!

Моє шанування! Слава Ісусу Христу!

Вітаю! Слава Україні!

Привіт! Тощо

За етикетом упізнають "своїх" — своїх ет­нічно (національно) і/або соціально (за віком, родом занять, релігією тощо). Мовний етикет діє на мовця, спрямовує його комунікативну діяльність, формує його як мовну особистість.

Різним етикетним знакам властива неоднакова семантична (значеннєва) і формальна (граматична) поєднуваність з інши­ми мовними одиницями. Можна, наприклад, привітатися: Доб­рого дня, шановні пані і панове!, але не можна без порушення норм ввічливості сказати: Привіт, шановні пані і панове!

Мовленнєвий етикет — це мовний етикет у реалізації, тоб­то застосовуваний у конкретних актах спілкування. Відмін­ність між мовленнєвим і мовним етикетом приблизно така ж, як між нотами музичного твору і його виконанням. Для остан­нього важливий і вибір твору, і манера його виконання, і май­стерність виконавця. Взагалі мовленнєвий етикет — це шир­ше поняття, ніж мовний етикет, оскільки мовлення може бути етикетним або неетикетним і тоді, коли йдеться про ситуації, які не потребують уживання знаків мовного етикету. Коли мо­вець, розповідаючи нефахівцеві, скажімо, про досягнення мікро­біології, вживатиме без пояснень вузькоспеціальні терміни, час від часу переходитиме на іноземні мови і не зважатиме на те, чи співрозмовник його розуміє, то це буде порушенням мов­леннєвого етикету, хоч і не стосуватиметься мовного етикету.

Якість мовлення визначається його розумінням. Незрозу­мілість не може не кидати тіні на адресанта, особливо якщо це очевидно для адресата. Інформаційний розрив між співрозмов­никами збільшується, переходить в оцінно-емоційну сферу і впли­ває на оцінку та ставлення адресата до адресанта. А це вже без­посередньо стосується етикету.

Нарешті, формально правильно вжиті етикетні знаки мо­жуть бути вимовлені таким тоном, у такому контексті чи ситу­ації, що від їхньої етикетності нічого не залишиться. Що біль­ше, вони звучатимуть образливо, зневажливо, відмовно тощо — після слова прошу адресатові не захочеться того, що йому про­понують, а після виразу Вельмишановний пане! він зрозуміє, що його аж ніяк не шанують.

Між ідеальним мовним етикетом і реальним мовленнєвим етикетом конкретної людини не може бути повного паралеліз­му. У мовленні бувають несвідомі і свідомі відхилення, пору­шення, помилки, інокультурні впливи, іншомовні вкраплен­ня тощо. Мовець — це не "говорильний апарат", який просто озвучує чи графічно фіксує закладені в його пам'ять формули мовного етикету. Він має "простір для маневру", у нього є мож­ливість виявити свою індивідуальність навіть у межах цієї по­рівняно вузької мовної підсистеми.

В усному спілкуванні дуже важлива роль немовних (невербальних, несловесних) засобів вираження: погляду, виразу об­личчя, пози, жестів, "неканонічних" фонетичних знаків (покаш­лювання, свист, оплески), навіть предметів.

Комунікантам немає потреби вигадувати засоби вираження та способи їх використання. Етикетні знаки, у тому числі сло­восполучення і речення, не створюються, а відтворюються за правилами "спілкувальної гри", узвичаєної в мовній спільноті. Уживані в цій грі знаки мають не так інформативний, як ри­туальний і/або контактопідтримувальний сенс. Адже не завж­ди слова вельмишановний, дорогий, щиросердо (щиросердно) є адекватною оцінкою чеснот адресата і засвідчують таке ж став­лення до нього, а запитання Як поживаєте? — бажання дові­датися про стан його справ. Це насамперед данина звичаєві, умов­ностям у взаєминах. Щоправда, є люди, що сприймають такі та подібні слова буквально. Тому в анкетах на кшталт "Чи Ви нудна людина?" серед запитань є і таке: "Коли Вас запитують: "Як справи?" — чи відповідаєте Ви детально?".

Етикетне спілкування потребує досконалого знання і дореч­ного вживання мовних і позамовних засобів вираження у всіх комунікативних ситуаціях. Інакше навіть найвишуканіші фор­мули мовного етикету можуть справити на адресата (аудиторію) враження, протилежне бажаному, виставити адресанта у сміш­ному світлі, спричинити ефект, відомий з приказки Ангель­ський голосок, та чортові думки. Наприклад, цілком етикетна фраза Як поживаєте?, вимовлена за всіма стандартами ввічли­вості, без зверхності чи зневаги в інтонації, погляді, виразі об­личчя, матиме антиетикетний сенс, коли запитати так визнач­ну особу або людину, що недавно перенесла горе.

Спілкувальному етикетові, як зазначалося, властива націо­нальна своєрідність, ідіоетнічність. Так, французи, виражаю­чи пошанне ставлення до співрозмовника, "викають", німці "во-никають", а поляки, попри декілька спроб офіційно запрова­дити пошанний займенник Ви, і нині вживають слова пан, пані, тобто до другої особи звертаються, як до третьої, неприсутньої.

Засвоєнню правил етикету (насамперед спілкувального) при­ділялася увага завжди і в усіх суспільствах. 1770 р. в Почаєві надруковано видання "Політика свіцкая от иностранных авто­ров вкратці собранная", в якій, серед іншого, рекомендувалося:

• Не хвали себе, ані принижуй, ані ганьби, ні справу свою, або ім'я, або рід не вивищуй, бо так чинять тільки ті, хто не­давно прославився.

• Не важся торкати ліктем того, кого про щось питати хочеш.

• Не говори про свої приватні і домашні справи, хіба що із щирим приятелем.

• Пристало, щоб ти сам про себе рідко що мовив, як і про те, з чого тобі похвала могла б бути.

• Старатися, аби не говорити по-простацькому.

•

Дата добавления: 2015-05-26