Лекція 1 предмет і завдання курсу

“Етика ділового спілкування” як навчальна дисципліна та її завдання ь Спілкування як основа життєдіяльності людей та їхньої взаємодії ь Ділове спілкування, його особливості ь Культура ділового спілкування ь Гуманістична спрямованість етики спілкування та її значення Об’єкт дисципліни — ділове “Етика ділового спілкування” спілкування, її предмет — його як навчальна дисципліна моральний та психологічний та її завдання аспекти, етичні й психологічні механізми.

Етика ділового спілкування — це нова навчальна дисципліна, становленню й розвитку якої сприяли різні галузі науки (етика, психологія, філософія, соціологія) та практики (управління, менеджмент та ін.). Проте найсуттєвіший вплив на неї, звичайно, справили етика і психологія — науки, що займаються людинознавством і вивчають одну й ту саму природу людської поведінки (але під різними кутами зору) і чинники, що впливають на життєдіяльність людей та їхню взаємодію.

Етика — наука про мораль, її розвиток, принципи, норми й роль у суспільстві, іншими словами — про правильне (і неправильне) у поведінці. Отже, треба розрізняти етику як науку, а мораль — як реальне явище, яке вона вивчає. Мораль є формою суспільної свідомості, спрямованою на утвердження самоцінності людини, її прав на гідне та щасливе життя.

Слід розрізняти поняття “мораль” і “моральність”. Мораль передусім є певною формою свідомості — сукупністю усвідомлюваних людьми принципів, правил, норм поведінки. Що ж до моральності, то її здебільшого розуміють як втілення цих принципів, правил і норм у реальній поведінці людей та стосунках між ними. Природно, що таке втілення має дещо інший зміст, аніж сукупність абстрактних правил і приписів моралі [8, с. 15–16].

Цариною людської моральності один із сучасних українських етиків В. Малахов вважає спілкування. Він наголошує, що людська моральність реально виявляється не у свідомості й навіть не в діяльності людини, а саме в її спілкуванні з іншими. Оскільки у повноцінному спілкуванні людина постає саме як суб’єкт, то завжди актуальною є проблема морального самовизначення партнерів один відносно одного. Залежно від цього вибору й самовизначення спілкування може виявитися для людини найвищою, найжаданішою розкішшю (А. де Сент-Екзюпері) і справжнім пеклом (Ж.-П. Сартр) [8, с. 259].

Моральна свідомість, що лежить в основі такого спілкування, є відображенням моральної практики й моральних відносин. Вона випливає із сукупності певних норм, моральних принципів, мотивів і ціннісних орієнтирів. Під останніми найчастіше розуміють суб’єктивну значущість певних явищ реальності для конкретної людини й суспільства. Дослідження про ціннісні орієнтації молоді свідчать, що в їхній ієрархії за останні десять років відбулися помітні зміни. Якщо раніше на перше місце молодь висувала такі цінності, як чесність, дружба, любов, то останнім часом вона виокремлює ділові (кар’єра, бізнес, успіх). Отже, моральні цінності знецінилися і розміщуються на “нижніх щабелях” ієрархії, тобто ієрархічна піраміда цінностей останнім часом немовби перевернулася.

Тому важливо, щоб молодий спеціаліст був не тільки підготовлений до майбутнього як знавець своєї спеціальності, а й розумів загальнолюдську моральність, закономірності як загальної, так і соціальної психології.

Психологія — наука про закономірності розвитку та функціонування психіки. Під останньою традиційно розуміють суб’єктивний образ об’єктивного світу. Нині вітчизняні психологи уточнюють це по няття, доповнюючи його: “психологія — це наука про людину як суб’єкта психіки, психічної діяльності, що включає психічну діяльність самого суб’єкта” [12]. Закономірності взаємодії і діяльності людей, які об’єднані в групи, та психологічні особливості самих цих груп, вивчає така галузь психологічної науки, як соціальна психологія.

Оскільки і етика, і психологія вивчають поведінку особистостей у взаємодії, у процесі їхньої спільної діяльності, то можна сказати, що етика ділового спілкування — дисципліна, що виникла на стику етики й психології. З огляду на це вона використовує основні категорії та поняття такої загалом філософської науки, як етика, і деяких важливих галузей психології.

Спочатку етичне та психологічне у спілкуванні вивчали разом, потім ці підходи до спілкування відокремили з метою наукового поглибленого вивчення. Оскільки у практичній діяльності етична та психологічна культура спілкування постають у єдності, бо це відповідає реаліям життя, то у пропонованій монографії етику та психологію спілкування подано також у єдності. Саме такий підхід дає змогу говорити про культуру спілкування.

Завдання курсу “Етика ділового спілкування” — допомогти студентам: · здобути знання про філософські, етичні, психологічні основи ділового спілкування, його норми й правила, шляхи їх застосування, особливості етикету в різних умовах трудової діяльності; · навчитись аналізувати конкретні ситуації, розпізнаючи типи людей, рівень їхньої моральності та інші індивідуальні особливості, що проявляються під час ділового спілкування; · оволодіти системою способів і засобів ділового спілкування, його стратегіями, навчитись їх обирати відповідно до психологічних і соціокультурних особливостей співрозмовників, до норм і правил гуманістичної етики; · навчитися гнучко застосовувати обрані способи й засоби у процесі спілкування із співвітчизниками та іноземними партнерами під час індивідуальної бесіди й колективного обговорення проблем, у виступах перед різними аудиторіями, на переговорах, при розв’язанні конфліктів та ін.; · накреслити шляхи формування культури спілкування, становлення та самовдосконалення індивідуального стилю спілкування спеціалістів відповідно до етичних та психологічних норм і правил.

Спілкування як основа Спiлкування є однiєю з центральжиттєдіяльності людей них проблем, через призму якої та їхньої взаємодії вивчаються питання сприймання й розумiння людьми одне одного, лiдерство й керiвництво, згуртованiсть і конфлiктнiсть, мiжособистiснi взаємини та ін. Спiлкування допомагає глибше розглянути процес мiжособистiсної взаємодiї та міжособистісних взаємин.

Інтерес до спiлкування виявляють представники різних наук, бо воно є багатовимiрним, багаторiвневим феноменом. Фiлософи, наприклад, аналiзують спiлкування як спосiб реалізації суспiльних вiдносин, розглядають його як вид дiяльностi, де фiксуються суб’єкт-суб’єктнi вiдносини, дослiджують вплив спiлкування на формування особистостi.

Саме вони наголосили на необхiдності усвiдомлення значущості Іншого i цiнності звернення до нього як до рiвноправного та вiдповiдального суб’єкта. Дослiдження проблем спiлкування в загальнофiлософському планi є методологiчною основою, на якiй базується вивчення цього феномена в iнших наукових дисциплiнах, наприклад в етиці, психології, соцiологiї, медицинi, педагогiцi.

Цiкаво, що в основному iз розумiння ролi й знання механiзмiв спiлкування виник менеджмент як функцiя з керiвництва людьми i галузь людського знання, що допомагає здiйснити цю функцiю [9, с. 5]. Менеджер, керiвник витрачають на спiлкування 50–90% робочого часу, аби реалiзувати свою роль у мiжособистiсних взаєминах, iнформацiйному обмiнi та процесі прийняття рiшень і виконання управлiнських функцiй планування, органiзацiї та контролю. Тому спiлкування для них — процес, який пов’язує всi основнi види управлiння. 75% американських, 63% англiйських і 85% японських пiдприємцiв вважають, що неефективне спiлкування є основною перешкодою на шляху досягнення позитивного результату в їхній дiяльностi, тобто нерезультативне спiлкування — одна з основних причин виникнення проблем у їхній роботi [9, с. 5]. Спiлкування стало основою маркетингу i його головним методом. Спеціалісти з маркетингу повинні знати запити та бажання споживачiв тільки з перших рук, зустрічатися особисто з клiєнтами, кожний з яких має свої риси характеру, темперамент, звички тощо. Головне гасло маркетингу: “Споживачi вимагають вiд виробникiв спiлкування. Вони хочуть, щоб з Вами було легко спiлкуватися” [15, с. 158–159].

Щоб зрозумiти наукову природу спiлкування, можна скористатися підходами, в основi яких лежить роль, яку вiдiграє для нас Інший, з яким ми вступаємо в контакт: моносуб’єктивний, полiiндивiдний, iнтерiндивiдний та суб’єкт-суб’єктний [4]. Згiдно з моносуб’єктним пiдходом людина в цьому свiтi майже самітня. Спiлкування для неї — епізод з її життя, в якому інша людина не вiдiграє помiтної ролi.

Полiiндивiдний пiдхiд до спiлкування грунтується на уявленнi, що iндивiд не просто один, а один з-поміж iнших. Особистостями стають лише окремi люди — “вожаки”, “герої”, “керiвники”. Тут вплив однiєї людини передбачає врахування психiки iнших. На визнаннi цього чинника побудована, наприклад, прикладна дисциплiна “iмiджелогiя”. В основi iнтерiндивiдного пiдходу лежить згода, тобто однакове розумiння людьми ситуацiї. Під час такого спiлкування люди поступаються одне одному, пристосовуються одне до одного.

Проте якщо роль Іншого не відповідає сподіванням людини, то для неї основною буде власна позицiя, а Інший стане об’єктом, а не суб’єктом спiлкування. Якщо ж Інший залишається для співрозмовника значущою, унiкальною, неповторною особистiстю, то спiлкування матиме характер суб’єкт-суб’єктного. Цей пiдхiд можна визначити як дiалогiчний. Жодний з описаних пiдходiв не є “позитивним” або “негативним”. Усi вони допомагають пiзнати механiзми спiлкування, розширюють спектр наукових даних. Автори, використовуючи все цiнне, що притаманне рiзним пiдходам, при розглядi того, що становить найвищий рiвень спiлкування, спираються насамперед на суб’єктсуб’єктний пiдхiд. Саме вiн є найближчим до гуманiстичної орiєнтацiї в етиці та психології, а отже, i у спiлкуваннi.

Спiлкуючись, люди обмiнюються iнформацiєю, узагальненнями, думками, почуттями. Тому спiлкування можна охарактеризувати так: · комунiкацiя, приймання i передання iнформацiї (зрозумiло, що iнформацiю можна отримати також завдяки спостереженню); · взаємодiя, взаємовплив, обмiн думками, цiнностями, дiями; · сприймання та розумiння одне одного, тобто пізнання себе та iншого.

Отже, спілкування — це мiжособистісна та мiжгрупова взаємодiя, основу якої становить пiзнання одне одного i обмiн певними результатами психiчної дiяльностi (iнформацiєю, думками, почуттями, оцiнками тощо) [1]. Іншими словами, спілкування — це взаємодiя двох або бiльше людей, спрямована на узгодження та об’єднання зусиль з метою налагодження взаємин і досягнення загального результату.

Зауважимо, що в англiйськiй мовi немає слова “спiлкування”, є лише слово Communication, яке тлумачать набагато ширше, нiж “комунiкацiя” в нашiй лiтературi.

Без спiлкування неможливе існування людського суспiльства.

Особливо це вiдчувають ті, хто тривалий час живе один. Наприклад, дослiдник Р. Бард, який протягом шести мiсяцiв перебував один серед снiгiв Антарктиди, писав, що людина не може обiйтися без звукiв, голосiв, без спiлкування з iншими, як не може жити без фосфору або кальцiю. У самітностi вiн шукав спокою та духовного збагачення, а знайшов лише розчарування й безвихiдь. Вiдомо, що найтяжчим покаранням у Стародавнiй Грецiї був остракiзм, тобто заборона спiлкуватись із засудженим.

Звичайно, iнодi людинi треба побути наодинцi. Таке перебування сам-на-сам зі своїми думками М. Монтень, наприклад, вiдносить до одного з видiв спiлкування [11, с. 33]. Цей погляд подiляють не всi вченi, однак і вiн має право на iснування.

Люди, як правило, починають спілкуДілове спілкування, ватися з якогось приводу. При цьойого особливості му їхні дії спрямовані на предмет спілкування, який визначає його сутність, дає змогу визначити спрямованість спілкування. Існує, наприклад, спілкування інтимне, професійне, ділове та ін. Предметом нашого аналізу є ділове спілкування.

Змістом ділового спілкування є “діло”, з приводу якого виникає й розвивається взаємодія. У літературі є різні описи його специфіки. Виокремлюються такі характеристики ділового спілкування: співрозмовники є особистостями, значущими одне для одного, вони взаємодіють з приводу конкретного діла, а основне завдання такого спілкування — продуктивна співпраця [3]. На думку деяких учених, спілкування слід вважати діловим, якщо його визначальним змістом є соціально значуща спільна діяльність [7]. Інші вважають, що ділове спілкування — це усний контакт між співрозмовниками, які мають необхідні для цього повноваження і ставлять перед собою завдання розв’язати конкретні проблеми [10].

Під час дiлового спiлкування легше встановлюється контакт мiж людьми, якщо вони говорять “однiєю мовою” й прагнуть до продуктивного спiвробiтництва. При цьому засадами культури їхнього спiлкування є етичні норми та ритуальнi правила дiлових взаємовiдносин, знання й умiння, пов’язані з обмiном iнформацiєю, використанням способiв і засобiв взаємовпливу, взаєморозумiння. Велике значення має моральний аспект ділового спілкування. У професійній діяльності люди намагаються досягти не лише загальних, а й особисто значущих цілей. Але в який саме спосіб? Завдяки власним знанням і вмінням чи використанням Іншого? Егоїзм у стосунках між людьми може їх порушити.

Етика ділового спілкування базується на таких правилах і нормах поведінки партнерів, які сприяють розвиткові співпраці. Передусім ідеться про зміцнення взаємодовіри, постійне інформування партнера щодо своїх намірів і дій, запобігання обману та невиконанню взятих зобов’язань. У деяких зарубіжних корпораціях і фірмах розроблено кодекси честі для службовців. Доведено, що бізнес, який має моральну основу, є вигіднішим і прогресивнішим.

Професiйне спілкування формується в умовах конкретної дiяльностi, а тому певною мiрою вбирає в себе її особливостi, є важливою її частиною, засобом цiєї дiяльностi. У професiйнiй культурi спiлкування можна виокремити загальнi норми спiлкування, що зумовлюються характером суспiльного ладу і грунтуються на здобутках минулого i сучасного. Водночас ця культура має iндивiдуальний характер і проявляється у способах спiлкування, що їх обирає суб’єкт у певних дiлових ситуацiях щодо конкретних людей.

Під час проведеного опитування стуКультура ділового денти iнститутiв, коледжiв, учнi старспілкування ших класiв м. Києва на запитання “Що таке культура спiлкування?” дали такі відповіді: це сукупнiсть вмiнь людини аналiзувати вчинки iнших людей, поважати їх; складова культури мовлення; вмiння поводитися культурно, мати добру вимову; вмiння в будь-якій життєвій ситуацiї знайти правильний та делiкатний пiдхiд; вмiння спiлкуватися, поводитися в товариствi; бажання бути культурним і приємним спiврозмовником та ін. Як бачимо, опитувані не диференціюють культуру мовлення, поведінки та спілкування.

Про що ж свiдчить аналiз трактувань, наведених у лiтературi?

Так, культура поведiнки, культура мовлення й культура спiлкування в життi найчаcтiше постають у єдностi. Проте людина, ввiчливо та доброзичливо звертаючись до iнших, може вживати слова, порушуючи граматичні правила. Iнодi її дiї начебто вiдповiдають нормам поведiнки, прийнятим у суспiльствi, однак успiшно спiлкуватися вона не може, тому що не розбирається у психологiї, психiчному станi людей, особливостях їхнього темпераменту, характеру тощо. Тому вона й не може знайти такi способи i засоби спiлкування, якi б найбiльшою мiрою вiдповiдали ситуацiї. Культуру спiлкування найчастiше плутають з культурою мовлення. Дослiдження генезису спiлкування показали, що воно передує мовленню [5], тобто з наукового погляду це, безсумнiвно, рiзнi феномени. Культура мовлення — це здатнiсть використовувати оптимальнi для конкретної ситуацiї мовнi засоби. Система ритуалiв i вiдповiдних словесних формул, які вживаються з метою встановлення контакту та пiдтримання доброзичливої тональностi спiлкування, становить мовний етикет. Водночас етикет — це сукупнiсть правил поведiнки, що регулюють зовнiшнiй вияв людських взаємин, їхню поведiнку в громадських мiсцях, манери та стиль одягу [18]. У словниках етикет ототожнюється з культурою поведiнки. Слово “етикет” (як порядок і форма ввічливості при дворах монархів) увійшло до лексикону за часів правління французького короля Людовика ХIV.

Культура спiлкування є складовою культури людини загалом. Вона, як i будь-яка iнша культура, мiстить певну суму знань, у цьому контексті — про спiлкування.

Для культури спiлкування характерною є також нормативнiсть. Вона визначає, як мають спiлкуватися люди в певному суспiльствi, у конкретній ситуацiї. Зазвичай норми визначаються станом суспiльства, його iсторiєю, традицiями, нацiональною своєрiднiстю, загальнолюдськими цiнностями. Для кожної епохи розвитку людства характерна певна своєрідна культура спiлкування, що вiдповiдає загальнолюдським цiнностям. Тому саме тепер важливо закласти засади такої культури спiлкування в нашому суспiльстві, яка вiдповiдала б часовi, нашiй iсторiї та духовно-творчому потенцiалу українського народу.

Безумовно, лише знання не забезпечать культури спiлкування, якщо ними не скористатися. Для того щоб спiлкування було успiшним, потрібні вмiння, а їх набувають з досвiдом, психологiчними засобами, за допомогою певних вправ. Отже, культура спiлкування у вузькому розумінні слова — це сума набутих людиною знань і вмiнь та навичок спiлкування, якi створенi й прийнятi в конкретному суспiльствi на певному етапi його розвитку Чи достатньо лише знань і вмiнь, щоб одна людина зрозумiла iншу i щоб спiлкування стало успiшним? Багато в чому культура спiлкування залежить вiд особистостi, її якостей. Один поводиться пихато, як всезнайко, його не цiкавить думка спiврозмовника. Інший говорить тiльки сам i не дає змоги iншим вставити навiть слово. Третiй презирливо ставиться до чужої думки. Четвертий є людиною спокiйною й терплячою, завжди має що сказати. Отже, спiлкування — це своєрiдний театр, де є п’єса певного змiсту, актор, що виконує конкретну роль, i глядач, який сприймає цю п’єсу й цю роль. А потiм глядач виступає як актор i хоче, щоб його також сприйняли як особистiсть. До того ж глядач в обох випадках є активною стороною.

Для того щоб контакт був справдi глибоким, особистiсть окрiм знань про спiлкування, певних навичок і вмiнь повинна мати ще й вiдповiдну комунiкативну установку на спiлкування. Причому установку не просто на встановлення контакту, а на людину як загальнолюдську цiннiсть. Тодi цей контакт стане олюдненим, i спiлкування відбуватиметься на високому рiвнi.

Підбиваючи підсумки, виокремимо компоненти, що створюють високий рiвень культури спiлкування: · комунiкативнi установки, якi “включають” механiзми спiлкування; · знання етичних норм спiлкування, прийнятих у конкретному суспiльствi, психологiї спiлкування (категорiй, закономiрностей, механiзмiв і психологiї сприймання й розумiння одне одного); · вмiння застосовувати цi знання з урахуванням ситуацiї, відповідно до норм моралi конкретного суспiльства та загальнолюдських цiнностей.

Схематично культуру спілкування в широкому розумінні можна зобразити так: КС = КУ+З+В, де КУ — моральні та комунiкативнi установки; З — знання з етики та психології; В — вмiння застосовувати ці знання на практиці.

Іншими словами, культура спiлкування — це цiлiсна система, що складається iз взаємопов’язаних моральних і психологічних культур, кожна з яких вносить своє в характеристику цiлого.

Проте важливо пам’ятати, що ця система реалiзується в певних умовах. Відомо, що поведінка людини змінюється залежно від ситуації. Змiнюються навiть такi основнi риси, як чеснiсть і здатнiсть викликати довiру. Людина буває чесною в однiй ситуацiї та нечесною в iншiй. Багато в чому це залежить вiд зовнiшнього середовища, його впливу на людину. У кожної людини є особисте безпосереднє оточення, тобто люди, з якими вона живе, вчиться, вiдпочиває, працює. Усiх їх людина вiддзеркалює у психіці, на кожного емоцiйно вiдгукується. Залежно вiд того, як найближче оточення задовольняє потреби людини, проявляється її реагування на близьких. Іноді ввiчлива, доброзичлива та терпляча на роботi людина в домашньому оточеннi є тираном. Трапляється i навпаки. Справжнiй рiвень культури спiлкування такої людини низький. Людину можна вважати тим бiльшою мірою внутрiшньо культурною, чим частіше в неї спостерiгається “ставлення на Ви” до близьких людей.

Пристосуватися до оточення, в якому доводиться працювати, не завжди легко. Тоді людина вiдчуває себе не досить комфортно, продуктивнiсть її працi набагато знижується. Якщо це розумiють керiвники пiдприємства, де вона працює, то вони допоможуть їй швидше пристосуватися до нового оточення. Деякі західні компанiї, добре розумiючи необхiднiсть адаптацiї нової людини, створюють спецiальнi програми профорiєнтацiї та iнформацiї, де йдеться про те, як службовцi мають спiлкуватися мiж собою та з клiєнтами, щоб пiдтримувати високий iмiдж корпорацiї. У деяких зарубіжних фiрмах навiть створено спеціальну службу людських стосункiв.

Крiм того, на культуру поведiнки й спiлкування людини впливає те, з чим вона начебто безпосередньо не стикається, але водночас залежить вiд нього. Її, безумовно, хвилює те, що дiється у свiтi, якi закони ухвалює парламент, як підвищуються цiни на товари й продукти харчування i т. ін. Від цього залежить поведінка людини під час спілкування з іншими.

Загальнолюдські цінності, в Гуманістична спрямованість основі яких лежить загальноетики спілкування людська мораль, не є чимось та її значення сталим, незмінним. Вони наповнюються новим змістом, можуть мати інший рівень значущості. Однак упродовж усієї історії людства цінувалися такі чесноти, як правдивість, співпереживання, ввічливість, підтримка інших, передусім слабких і молодших, повага до старших за віком і статусом та ін. Водночас засуджувалися брехливість, брутальність, нечесність, жорстокість, байдужість до інших, агресивність, нетерпимість.

Великі гуманісти минулого були філософами й психологами водночас. Вони усвідомлювали, що природу людини можна зрозуміти, лише виявивши норми й цінності її життя [17, с. 24]. Оскільки людина є мірою всіх речей, вона є найвищою цінністю й головним багатством суспільства. Розвиток цього спрямування в етиці та психології сприяв становленню гуманістичної етики та психології.

Гуманістична етика — напрямок у філософії, що поширився у США з 20-х років ХХ століття (І. Файт, К. Гарпет, І. Левін та ін.).

Автори цієї теорії тісно пов’язують моральність з психологією окремої особистості, певною мірою виокремлюючись від загальних принципів моралі. У сучасній інтерпретації ідеї гуманістичної етики обгрунтували Ж.-П. Сартр і Е. Фромм. Так, останній зазначав, що любов до себе, яка неможлива без любові до інших, є вищою цінністю.

Якщо в авторитарній етиці норми, що встановлені авторитетом або владою, завжди превалюють над індивідуальними, то в гуманістичній “сама людина може визначити критерій доброчесності та пороку” [17, с. 35]. За Е. Фроммом, характерна особливість людини — можливість реалізуватись і знайти своє щастя тільки у зв’язку з іншими людьми, у солідарності з ними. Вітчизняні етики й зарубіжні вчені стверджують, що науці треба перемістити увагу з вивчення людини як об’єкта, речі серед речей до вивчення її як суб’єкта, як міри всіх речей [12]. Послідовники гуманістичної етики дотримуються тези, що людина може реалізуватися й стати щасливою лише в єдності з іншими, у взаємодії та спілкуванні з ними. Любов до ближнього, повага до нього — це сила людини, що об’єднує її зі світом, який є і її власним світом. Добро в цьому контексті — розкриття та реалізація можливостей людини, зло — безвідповідальність, передусім, щодо себе. Тому, щоб зрозуміти суть добра і зла, треба звернутися до природи людини, яку вивчає психологія.

Гуманістична психологія — напрямок у психології, представники якого визнають головним предметом цієї науки особистість як унікальну цілісну систему, для якої характерною є відкрита можливість самоактуалізації та самореалізації. Цей напрямок зародився в 50–60-ті роки в Каліфорнії (США). Назву йому дав А. Маслоу, а значний внесок у його розвиток зробив К. Роджерс [2]. Основним у цій орієнтації є віра у можливість особистісного зростання кожної людини, яка може самостійно обирати свою долю. Людина народжується доброю (або нейтральною), а суспільство робить її злою, агресивною. Згідно з положеннями, введеними К. Роджерсом, у кожній людині закладено прагнення до добра, до самореалізації, і вона здатна їх досягти. Проте виховання та норми поведінки, запропоновані суспільством, змушують людину знехтувати власними почуттями та потребами і пристати на цінності, нав’язані іншими. А. Маслоу вважає, що в людини замало можливостей для задоволення своїх основних потреб, а це врешті-решт гальмує задоволення таких вищих потреб, як самоповага та самореалізація.

Отже, гуманістична етика грунтується на сучасній психології, яка сприяє розвиткові етики. Як стверджує Е.Фромм, вищі цінності гуманістичної етики та психології — це не егоїзм, а любов до себе, не відкидання індивідуальності, а ствердження людської самості. Щоб бути впевненою у своїх цінностях, особистість має знати й розуміти себе, свою здатність до добра та самовіддачі [17, с. 29]. Автори дотримуються положень гуманістичної етики та психології в сучасному її розумінні.

!

ВИСНОВКИ · Спiлкування є важливою формою людського буття, умовою життєдiяльностi людей, способом їх об’єднання.

· Культура спiлкування охоплює етичну та психологічну культуру, відповідні знання, необхiднi для взаємодiї, вмiння застосовувати їх у конкретних ситуацiях.

· Високий рiвень культури спiлкування характеризується гуманiстичними установками, в основі яких лежать гуманістична етика та гуманістична психологія.

· Гуманістична етика та гуманістична психологія орієнтують на те, що людина є мірою всіх речей.

· Для успішного спілкування треба створювати умови, які сприяли б самоактуалізації та самореалізації співрозмовників, їхній продуктивній співпраці.

?

ПИТАННЯ ДЛЯ ОБГОВОРЕННЯ 1. Що таке спiлкування i в чому полягає його гуманiстична природа?

2. Чому iнодi людина, навiть та, яка вмiє спiлкуватися, раптово перетворюється на несвiдому, навіть дику iстоту?

3. Чому на сучасному етапі важливо втілювати норми й правила гуманістичної етики в наше життя?

4. Чому в багатьох іноземних фiрмах велику увагу придiляють саме етиці спiлкування?

5. Антуан де Сент-Екзюперi сказав, що “спiлкування — це розкiш”. У чому ж полягає цiннiсть спiлкування?

6. Який рiвень культури спiлкування можна назвати високим?

7. Що дають знання з етики та психології спiлкування для майбутньої професiйної дiяльностi та особистого життя?

ТЕМА ПРАКТИЧНОГО ЗАНЯТТЯ “Спiлкування в життi людей (аналiз ситуацiй)” СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ТА РЕКОМЕНДОВАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ 1. Андреева Г. М. Социальная психология.— 2-е изд.— М., 1988.

2. Гриншпун И. Б. Введение в психологию.— М., 1994.

3. Добрович А. Б. Воспитателю о психологии и психогигиене общения.— М., 1987.

4. Конева Е. В. Психология общения: Учеб. пособие.— Ярославль, 1992.

5. Лисина М. И. Проблема онтогенеза общения.— М., 1986.— С. 11–14.

6. Лозниця В. С. Психологія менеджменту: Навч. посібник.— К., 1997.

7. Лунева О. В., Хорошилова Е. А. Психология делового общения.— М., 1980 8. Малахов В. А. Етика: Курс лекцій.— К., 1996.

9. Мескон М. Х., Альберт М., Хедоури Ф. Основы менеджмента: Пер. с англ.— М., 1992.

10. Мицич П. Как проводить деловые беседы: Пер. с серб.-хорв.— М., 1987.

11. Монтень М. Опыты.— Кн. 3.— М., 1979.

12. Основи психології / За ред. О. В. Киричука, В. А. Роменця.— К., 1995.

13. Психология и этика делового общения / Под ред. В. Н. Лавриненко.— М., 1997.

14. Словарь по этике / Под ред. А. А. Гусейнова, И. С. Кона.— М., 1989.

15. Современный маркетинг / Под ред. В. Е. Хруцкого.— М., 1991.

16. Человек в системе наук / Отв. ред. И. Т. Фролов.— М., 1989.

17. Фромм Э. Психоанализ и этика.— М., 1998.

18. Шеломенцев В. Н. Этикет и культура общения.— К., 1995

Дата добавления: 2015-05-26