Законы красоты

6.

5.

4.

3.

2.

1.

3.

2.

1.

4.

3.

2.

1.

Проблема морального прогресу

Культура спілкування – форми спілкування як такого, його структурування, ціннісної орієнтації і безпосередньої реалізації. Проблеми: культура морального висловлювання, словесного обговорення етичних проблем, морального дискурсу. М.Бубер «Я і Ти».

Принципи:

1. налаштованість на злагоду, що виходить із принципу розумного воління: доброзичливість (безпосередня чи опосередкована);
2. принцип справедливості;
3. принцип поваги співбесідника і поваги права;
4. співпереживання;
5. зовнішнього налаштування і відкритості;
6. дисципліни почуттів;
7. толерантності;
8. орієнтації на результат.

Етикет – (фр. – ярлик, етикетка); сукупність формальних правил, що регулюють зовнішні прояви людських стосунків (поводження з людьми, формули звертання, вітання, вибачення, подяки, поведінки в місцях загального користування, манери, одяг).

Принципи етикету не є суто формальними, а мають глибокий зміст: звертання «Ти» і «Ви», як складати ніж і виделку, тощо. Окрім того, дотримуючись вимог етикету ми декларуємо власне погодження з контекстом спілкування.

Профетика – галузь етики, що відображає рівень моралісного ставлення людини до суспільства, себе самої та предмету професії в процесі здійснення своєї професійної діяльності. Проблеми: покликання, розумного поєднання професійності і небайдужості, «престижності» професії, фах і аматорство, тощо.

• етика вченого

– «проблема Фауста»; започаткована в Сократа і Арістотеля, актуалізується в Новий час – Ф.Бекон, Гоббс, Декарт, Гельвецій, Руссо – пересторога перед схилянням перед наукою, бо це може привести до аморальних цілей (ядерна фізика і біологія). 2 основних аспекти проблеми:

І. процес творення наукового знання;

ІІ. соціальні наслідки його застосування.

Норми етики вченого: універсалізм, колективізм, безкомпромісність, організований скептицизм. (Р.Мертон) + раціоналізм та емоційна нейтральність (Б.Барбер).

Р.Коен «Етика і наука», 1974 – ряд аспектів зв’язку етики і науки:

1. наукові відкриття можуть примушувати до прийняття етичних рішень;

2. роблять можливими деякі етичні рішення;

3. наукові методи можуть допомогти в раціональному контролі та етичному плануванні суспільного й особистого життя;

4. наука може запропонувати моделі демократичного способу життя тим, хто цікавиться нею.

• лікарська етика

дослідження принципів взаємодії лікаря і пацієнта з метою повернення йому фізичного і психічного здоров’я. Проблеми: гуманність, компетентність, людяність ставлення, гуманність медицини загалом; платний характер лікарських послуг, дорожнеча і якість медичних препаратів, державний контроль, раціональне харчування і фізичне навантаження (лікарі як рекомендують біододатки, тощо), точність діагностики і лікування, право на лікарську помилку, тощо.

Формат західної медицини «органу» і східної – «організму».

• юридична етика

етика суддів, слідчих, прокурорів, адвокатів, судова етика. Сфера компетенції юридичної етики: утвердження права на покарання, захист невідчужуваних прав людини; судова етика – увага на питаннях дотримання правосуддя за фактом наявності злочину та підозрюваної в ньому особи. Проблема смертної кари.

• педагогічна етика

моральна регуляція стосунків у навчально-виховній діяльності (стосунків «вчитель-учень»). Мета – забезпечити ефективність пізнання і виховання в безпосередньому процесі спілкування.

Принципи:

1. моральність відношення до духовного світу дитини як культурної цінності; виходить з необхідності розвивати і вдосконалювати закладені в природі людини її творчі здібності; персональне ставлення;

2. ґрунтується на моральності відношення до духовних цінностей людства, які є формуючим началом свідомості; навчання повинне бути в рамках категорій «добро-зло»;

3. засвоєння досвіду культури шляхом творення спілкування – творче спілкування, емоційно насичене.

• етика бізнесу

етика прагматизму (У.Джеймс); життєва позиція «середнього американця» - Ч.Пірс: «Істина полягає в майбутній корисності для наших цілей»; Дж.Дьюї: «Істина визначається як корисність».

«Етика бізнесу розглядає насамперед взаємозв’язок цілей і засобів бізнесу та специфічно людських цілей. Вона вивчає вплив окремих дій на становище індивіда, фірми, економічної скульптури і суспільства в цілому» (Томас М.Герет, Ричард Дж. Клоноскі).

Д.Карнегі: «мораль – механіка людських стосунків».

Принципи бізнесу:

1. етика базується не на почуттях, а на доцільному виборі;

2. етика розглядає специфічно людські цілі і взаємозв’язки засобів у їх дотриманні; допомагає визначити доречність варіантів людських дій;

3. етика передбачає методи оцінки дій та прийнятих рішень;

4. має бути залучена до всіх видів діяльності і виступати інструментом досягнення успіху;

5. виходить із складності стосунків вільної конкуренції і постійної можливості соціальної незлагоди.

6. «корпоративна етика» і «корпоративний етикет».

Екологічна етика склалася у ХХ ст. Її предмет – розробка і впровадження етичних принципів і норм, які регулюють відносини людини і природи. Головні питання: відповідальність людини за біосферу, екосистему, природу майбутніх поколінь.

• 3 формати стосунків людини з природою:

І. для людини ранніх культур природа є джерелом життя – людина є органічною складовою природи;

ІІ. з появою монотеїстичних релігій – відчуження людини від природи, навіть від власної тілесної – дискримінація природи, її «підпорядкованість»;

ІІІ. Відчуження людини від природи і експансія останньої (промисловий розвиток, масштаби господарювання – глобалізація економіки).

Екологічні проблеми: викиди в атмосферу, забруднення землі і води хімічними речовинами, проблема відходів, стан здоров’я людства, геронтологія – передчасне виснаження організму, старіння і смерті.

Еволюційна етика – Г.Спенсер, Гекслі, Гюйо; необхідно встановити моралісні начала як прояви еволюції, узгоджені з фізичними, біологічними і соціальними законами. Центральна ідея – еволюція інстинктів у процесі антропогенезу у напрямку зменшення залежності від природи.

Етологія – Клод Лоренц: «Суть еволюції органічного світу полягає в тому, що створює абсолютно нові і більш високі ознаки, які на попередній стадії не існували навіть у зародку»; досліджує генетичні основи поведінки та набутий на цій базі впродовж їх життя досвід виживання і по аналогії пояснює певні соціальні явища і вчинки людей. Центральне поняття – виживання.

Біоетика – виникає у 70-их рр. ХХ ст.; розвиток її був започаткований у США, де була видана 5-томна енциклопедія з білетики. Основна проблема: стосунки «лікар-паціент», далі – ставлення до життя і смерті (нові технології трансплантації органів, зародження і підтримання життя, клонування, евтаназія). Моральна і правова основа: вимоги Нюрнберзького кодексу 1947 р., сформований в ході процесу над 23 нацистськими лікарями. 2 типи клінічних досліджень: терапевтичні і не терапевтичні.

Документи, що регулюють експерименти на людині: Міжнародний кодекс медичної етики, 1964; Хельсинська декларація, 1964; документи Швейцарського колоквіуму на тему «Експерименти на людині», документи ООН про громадянські та політичні права, 1966. Міжнародні об’єднання: ВОЗ – Всесвітня організація охорони здоров’я, ВМА – Всесвітня медична асоціація.

Вимоги біоетики:

1. необхідна єдність науки і гуманістичних цінностей;
2. перевага гуманістичних цінностей над дослідницькими;
3. необхідне регулювання наукових досліджень з позицій гуманітарних цінностей;
4. розробка правил біомедичних робіт з врахуванням прав людини і правових норм.

В моралі завжди існує ядро абсолютних цінностей, котрі проявляються відмінно в залежності від епохи, культури і ці прояви релятивні («моральний релятивізм»). Існують моральні кодекси – певні системи моральних вимог, від конкретного до абстрактного. Однак за допомогою чітко сформульованих вимог важко одразу висвітлити моральний ідеал. Отже, кодекси недосконалі й несуть неповне знання. Тому систему моралі неможливо зводити до певного кодексу.. існує ще ідеальна моральність, де спрацьовують значно менші вимоги. Розвиток морального життя описується в таких категоріях як прогрес, регрес, еволюція, революція, інволюція.

Чи існує якась універсальна лінія морального розвитку людства? Є різні відповіді:

- лінійна форма – моральний ідеал ускладнюється і збагачується не лише за змістом, а й способами реалізації цінностей.

- спіральна форма – дійсність завжди менш досконала і моральність відстає від ідеалу, тому створюється враження про регрес суспільства. Але високий ідеал забезпечується високою моральністю. На тлі високого ідеалу події, котрі були раніше нормальними, виглядають неприпустимими. Система моралі перед своїм вдосконаленням чи прогресом може переживати занепад.

Критерій морального прогресу – зростання ступенів свободи на рівні суспільної організації стосунків і свободи в суб’єкті, дійсність якої – вільний вияв всезагального в формах індивідуального утвердження добра.

ЛЕКЦІЯ 6

ЕСТЕТИКА ЯК ПРИКЛАДНА НАУКА: ОБ’ЄКТ, ПРЕДМЕТ, ПРИЗНАЧЕННЯ.

Статус естетики в сучасному світі визначити надзвичайно складно. Розпочинаючи хоча б від того моменту, що це дисципліна «не модна» («чиста» кафедра естетики є лише в МГУ), а завершуючи дискусією про науковий статус, яка, здається, вважається закритою. Загалом, стан естетичної науки в Україні викликає суттєве занепокоєння і передовсім через її незапротребовуваність. Естетичні критерії як такі сприймаються як зайві, такі, що обмежують свободу художнього самовияву. А вимоги суспільного смаку настільки демократичні і занижені, що називати їх естетичними просто незручно. В ХХІ ст. філософія рясніє критикою прагматизму й утилітаризму, однак повсякденність просякнута нею наскрізь. Впродовж усієї своєї історії філософія критикувала, а найчастіше, просто нехтувала світом повсякденного, вважаючи його лише слабкою копією належного, знаходячи відображення останнього в мистецтві, наукових та здебільшого теоретичних розмірковуваннях. Сьогодні ж людина ставить точкою відліку свою повсякденність – побут, життєві проблеми, норми і правила поведінки, закони, моду. Відповідним чином, принципово змінюється і позиція естетичної теорії в ціннісній шкалі. Естетика як органічна складова ідеологій через свою специфічну мову і подачу інформації просто не сприймається.

Класична естетика викладається доволі екзальтовано і пафосно (але інакше за суттю її і бути не може). Однак сучасному студентству сприймати «піднесені» тексти складно бодай через специфічний контекст навколишньої культури. Тому естетична теорія повинна передовсім бути реальною «практикою»: конкретним мистецтвом, інструментарієм розуміння та оцінювання, певною технічною мовою характеристики особливого аспекту буття. Для проникнення в пласт сучасного способу мислення, естетика повинна ніби стати ближчою до людини сьогодення.

Позицій стосовно значення естетичної теорії та її статусу доволі багато: від самостійної, суспільно значимої науки з своїм випрацюваним категоріальним апаратом (Каган), чистої науки про судження (Кант) та супутньої гілки психології (Вітгенштайн).

В.Г. Ляйбніц, вирізняючи види пізнання, приписував митцям пізнання ясне, але мутне (невиразне), пізнання, що дотикається предметів смислу.

А.Г. Баумгартен, вважаючи естетику молодшою сестрою логіки, стверджував, що вона менш досконала, аніж раціональне пізнання; ця перцепція дотична того, що красиве.

І. Кант в «Критиці чистого розуму» під трансцендентальною естетикою мав на увазі філософську науку про чуттєвість взагалі, про закони, що керують наочністю і тим, що наочно дане (простір і час), на противагу до трансцендентальної логіки, що дає нам закони розуму. В нього естетика є повноцінною частиною теорії пізнання.

Г.В.Ф. Гегель підкреслює, що його естетика не тотожня з каллістикою (теорією краси) і є власне філософією мистецтва.

М. Вейц «Роль теорії в естетиці» (1956): «Естетична теорія не може існувати взагалі, бо мистецтво не володіє необхідним і достатнім власним смислом».

Естетика охоплює дві сфери досліджень: мистецтво і власне естетику. Першій з них варто в ієрархії філософської аргументації приділяти більше уваги, аніж це роблять зазвичай (Р. Скрутон: Мистецтво – прерогатива «окремих груп», тоді як релігія розрахована «на всіх»). Відтак, як зауважив Р. Інгарден, в естетиці постійно боролися дві протилежні позиції – об’єктивістична (концентрація на витворах мистецтва) та суб’єктивістична (концентрація на сприйняттях і переживаннях). Польський феноменолог говорить про «естетичну ситуацію», яку вже і слід розглядати з усіх сторін.

Грецькою – estetis – чуттєвий; термін ввів Олександр Баумгартен для позначення особливої сфери філософії, яка вивчає закономірності чуттєвого сприйняття світу. На початку ХХ ст. естетику і науку про мистецтво почали розділяти, аргументуючи цей розподіл тим, що трапляються естетичні переживанні і поза світом мистецтва, а мистецтво несе не лише естетичні функції.

Естетика є наукою про природу і закономірності естетичного освоєння світу, як сфера дії ціннісної свідомості людини.

Предмет – вивчення мистецтв, краси і її проявів.

Спочатку естетика розглядалась лише в контексті філософії, в середні віки – як частина теології, краса, притаманна Богу, ренесанс – акцент на живопис, Новий час – види мистецтва, співвідношення розуму і почуттів у художній творчості; ХІХ ст. – з’являється психологічна, соціологічна, біологічна естетика; ХХ ст. – естетичні властивості природного світу і людини, художня творчість як специфічний процес (напр., особливості художньої ментальності, проблеми розвитку мистецтва, тощо), некласичного мистецтва.

Завдання естетики:

· Будить потяг до досконалості.

· Доповнює цілісність пізнання світу

Головна трудність естетики в лоні західної філософії – вона в першу чергу і з природи своєї нераціональна, а подекуди антираціональна. Раціональний інструментарій осмислення прикладають до чуттєвих фактів існування.

Античність: «Найважливіше для людини: істина – філософія, добро – етика, краса – естетика».

Естетика пов’язана із:

· Психологією: теорія катарсису – Арістотель (що переживає людина при перегляді трагедії), Фройд, Юнг (психологія художньої творчості та сприйняття);

· Соціологією: роль мистецтва в житті особи і суспільства;

· Історією: мистецтв;

· Культурологією;

· Педагогікою: «мистецтво існує, що розважаючи, повчати»;

· Етнологією і етнографією: різні уявлення про прекрасне;

· Лінгвістикою: риторика, поетика

· Математикою: Піфагор, Пікассо, кубісти

· Мистецтвознавством: має більш прикладний характер, естетика виступає теоретичною базою для прикладних дисциплін: теорії літератури, театру, тощо.

Методи:

1. Об’єктний / соціологічний (аналіз, узагальнення)

2. Суб’єктний / психологічний (спроба вивчення особистісних суб’єктивних форм естетичних явищ – свідчення, спогади, щоденники – нпр., Далі «Щоденник одного генія».

a. Емпіричний і теоретичний;

b. логічний та історичний;

c. абстрагування та ідеалізації;

d. дескриптивний та нормативний (класичні методи XVII ст.)

Але передовсім це класичні методи філософії:

i. феноменологічний аналіз;

ii. логічно-лінгвістичний аналіз;

iii. ейдетичний аналіз («того, що істотне»);

iv. метафізичний метод.

ЛЕКЦІЯ 7

ЕСТЕТИЧНА СВІДОМІСТЬ: СТРУКТУРА І ОСНОВНІ КАТЕГОРІЇ. КОНТЕКТУАЛЬНІСТЬ ПОНЯТТЯ КРАСИ.

1. Естетичне почуття
2. Естетичний смак
3. Естетичний ідеал
4. Естетичні погляди та теорії
5. Основні категорії естетики
6. Контекстуальність поняття краси

Естетична свідомість – поняття, що характеризує особливе духовне утворення, яке визначає відношення людини чи суспільства до дійсності. Продукт історичного розвитку людства, існує як форма суспільної свідомості та індивідуальна характеристика людини, що відображає рівень естетичного освоєння світу.

Елементи естетичної свідомості формуються лише на основі естетичної практики.

Естетичні почуття – специфічно людські і притаманні лише людям; один із найскладніших видів людського переживання, яке, мабуть, є найблагороднішим почуттям. Але людське естетичне почуття не дається від народження, а з’являється в дитини порівняно пізно, або й взагалі не зароджується, якщо людина з певних обставин виросла поза суспільством (наприклад, в середовищі тварин). Естетичне почуття зароджується тільки там, де людина вільна від «грубої практичної потреби» (Маркс). І коли тварина «діє лише під владою безпосередньої фізичної потреби», то людина творить і будучи вільною від неї, а в істинному сенсі – тільки тоді творить, коли вільна від неї.

Тільки людина володіє оком, що насолоджується красою та музичним слухом. Ільєнков: «Власна форма (фізіологічна) органів сприйняття людини має форму воску, власне в тому відношенні, що в ній структурно-фізіологічно не «закодована» апріорі жодна з форм її діяльного функціонування».

Естетична проблема виникає лише при наявності естетичного почуття – цього основування естетичного ставлення до світу. Тобто, естетичне почуття – це таке духовне утворення, яке означає визначений рівень соціалізації індивіда, звеличення його потреб до істинно людських.

Людина не може задовольняти будь-яку потребу, не вдовольняючи себе цілісно як особистість. Тому ціннісна орієнтація є важливою соціальною характеристикою особистості. Опосередкованість естетичного відношення попереднім естетичним досвідом людства, зафіксованим в культурі, слугує однією з причин спільності естетичного почуття людей.

Міра спільності естетичного почуття різна, може бути спільною для, наприклад, цілої історичної епохи. Це найчіткіше проявляється в мистецтві: легко розрізнити романтичний і класичний світогляд.

Можна віднайти схожість естетичного почуття в національно-етнічній спільноті. Існуючі форми естетичного світосприйняття виступають не у вигляді норм, але радше набувають значення моделей, на базі яких людина будує власне світосприйняття. Нерозвиненість естетичного почуття вказує на низький рівень духовності.

Міра розвитку естетичного почуття істотно впливає на характер і якість суспільної діяльності (тяга до краси, досконалості, гармонії). Суттєвий вплив на розвиток естетичного почуття справляє мистецтво.

Естетичний смак – є здатність людини до естетичної оцінки явищ дійсності і мистецтва. Ця традиція визначення закладена Кантом, який вважає, що смак – це «здатність судження про красу». Але це питання має досить дискурсивний характер, попри латинське прислів’я пригадане Д. Юмом – «про смаки не сперечаються» - про них сперечаються жваво. Існує одне виключення – кулінарні смаки.

Інша справа – естетичний смак: хоч він і глибоко індивідуальний, але належить до суспільної сфери, це не вроджена якість особисті і її не можна зводити до психофізичних інстинктів та реакцій. Естетичний смак відображає рівень самовизначення людської індивідуальності. Це не просто естетична оцінка, але й присвоєння чи відкидання культурної, естетичної цінності.

Відповідно, правильніше визначити естетичний смак як здатність особистості до індивідуального відбору естетичних цінностей, а тим самим і до саморозвитку і самоформування.

Категорія естетичного смаку оформилась в європейській науці у XVII ст.., як результат розвитку нових течій мистецтва, що руйнували старі канони і потребували нових. Розвиток індивідуальності в епосі Відродження ставив питання про можливість суб’єктивної оцінки художнього твору, яка ґрунтується на задоволенні. Це відчуття має незаінтересований характер, оскільки не є утилітарним чи моральним.

Вікова межа оформлення естетичного смаку – 13-20 років.

Коли говорити про відсутність естетичного смаку – мова про «всеїдність» людини, брак особистісного ставлення до світу, відсутність міри, сліпе слідування моді.

Естетичний смак має і особливу модифікацію – художній смак. Формується тільки через спілкування із світом мистецтва і значною мірою визначається художньою освітою, тобто знанням історії мистецтва, законів формоутворення різних видів мистецтва, тощо.

Єдиних естетичних смаків чи норм немає. Добрий смак теж має багато варіантів. Естетичний і художній смаки не залишаються сталими впродовж цілого життя. Не тільки «несмак» чи «всеїдність» є антиподом доброго смаку, але більшою мірою – поганий чи спотворений смак людини як усвідомлені уподобання.

Чи існує об’єктивний критерій смаку? Ідеалізм відповідає – ні, всі судження смаку суто суб’єктивні. Але естетичний смак є єдністю об’єктивного і суб’єктивного. В ньому видно своєрідність почуттів, інтелект, культуру суб’єкта, його освіченість, соціальну приналежність.

Судження естетичного смаку ґрунтоване на особливому інтелектуальному механізмі естетичної інтуїції.

Естетичний ідеал. Активність естетичної практики і продуктивність творчої уяви формує особливу естетичну свідомість, в якій збігаються цілісність, творчість, творення. Це естетичний ідеал, формування якого є результатом розвитку всіх форм естетичної діяльності і, передусім, мистецтва.

Естетичний ідеал, в певному сенсі, є усвідомленою духовною ціллю естетичної практики. Естетичний ідеал знаходить своє втілення не у абстрактних поняттях, а у чуттєвих формах – тісно пов'язаний із емоційним чуттєвим відношенням людини до світу. В цьому його специфіка.

Естетичний ідеал є відображенням сутності предмета, причому сутності найглибшого порядку, що містить в собі найвищу форму розвитку дійсності. В історії людства естетичний ідеал доволі часто звертався до минулого («золотий вік людства»). Ідеал є вищим об’єктивним критерієм оцінки всього, з чим людина зіштовхується в дійсності; ми свідомо чи несвідомо співставляємо дійсне з ідеалом, з’ясовуючи, якою мірою воно співпадає. Тож, ідеал виступає певним орієнтиром, зразком, моделлю поведінки чи системи цінностей.

Відповідно до рівня розвитку естетичних поглядів та естетичної теорії вони пройшли 3 фази розвитку: канонічну, нормативну, загальнотеоретичну. Традиційно вважають, що основи теорії мистецтва закладені в Аристотелевій «Поетиці» та Горацієвому «Поетичному мистецтві». Поліктет – скульптура «Канон».

Естетичне – це передусім ціннісне ставлення до навколишнього світу, функціонує у повсякденному бутті людини. У буденному житті ціннісне ставлення виявляється у формі почуття, переживання, бажання. Щодо цього естетичне ставлення існує як естетичне сприйняття, естетичне переживання, естетичний смак.

Прекрасне – це найвища естетична цінність, яка збігається з уявленнями людини про досконалість або про те, що вдосконалює життя.

Моделі прекрасного:

1. прекрасне розуміють як втілення Бога (абсолютної ідеї) у конкретних речах чи явищах;

2. розуміння людини як початку, джерела прекрасного;

3. природний прояв якостей явищ дійсності, близький до їх природних особливостей;

4. прекрасне у співвідношенні особливостей життя з людиною як мірою краси.

Особливості:

· діяльність містить у собі об’єктивну основу, що відбилась у так званих законах краси: законах гармонії, симетрії, міри;

· прекрасне має конкретно-історичний характер;

· уявлення про прекрасне залежить від конкретних соціальних умов життя особистості, тобто від її способу життя;

· ідеал прекрасного визначається також особливостями національної культури;

· розуміння прекрасного зумовлюється рівнем індивідуальної, особистісної культури, особливостями естетичного смаку.

Потворне – антипод, протилежність прекрасного. Це категорія пов’язана з оцінкою тих явищ, які викликають людське обурення, незадоволення внаслідок дисгармонії і відображає неможливість або відсутність досконалості.

Отже, якщо людина впізнає втілені в життя свої ідеальні уявлення про дійсність або те, що сприяє її вдосконаленню, то вона сприймає такі явища як прекрасні, якщо зустрічаються з розпадом життя, з дисгармонією зовнішньою або внутрішньою, то це оцінюється як потворне. Тому прекрасне – найвища позитивна естетична цінність, а потворне – негативна естетична цінність.

Піднесене – категорія естетики, яка відбиває сукупність природних, соціальних та художніх явищ, які є винятковими за своїми якісними характеристиками, завдяки чому вони виступають як джерело глибокого естетичного переживання.

Якщо прекрасне несе в собі людську міру, то піднесене – це перевищення міри, тобто те, що вражає людське уявлення силою або масштабом свого прояву. Піднесене – колосальне, могутнє, що перевищує можливості сучасного людства.

Низьке/нице – категорія естетики, яка відтворює негативні явища дійсності і особливості суспільного та індивідуального життя, які викликають у людини співвідносну естетичну реакцію (презирство і зневагу).

Як низькі сприймаються явища, які містять загрозу для життя людини, її гідності, самоповаги, які заважають процесі самореалізації особистості.

Трагічне – це категорія естетики, що відбиває діалектику свободи та необхідності, втілюючи найбільш гострі життєві протиріччя між необхідністю та неможливістю її здійснення.

Таким чином, у центрі трагічного – конфлікт між тим, що людина може (необхідність), і тим, чого вона бажає (свобода).

Трагічний герой – це особистість, яка свідомо і вільно обирає свій шлях, розуміючи, що його неминуче за цей вибір чекає страждання або навіть смерть.

Комічне пов’язане з тим, що історія здійснюється не тільки через трагедію, але й через комедію.

Комізм – результат контрасту, розладу, протистояння прекрасного потворному, низького – піднесеному, внутрішньої пустоти – зовнішньому вигляду, що претендує на значущість.

Комічне, як і будь-яке естетичне явище є соціальним. Воно перебуває не в об’єкті сміху, а в тому, хто сприймає протиріччя як комічне тому поняття комічності завжди дуже контекстуальне і пов’язане з загальною культурою людини.

Форми комічного:

· гумор (використання дотепності та гри слів);

· сатира (критика недоліків, суперечностей);

· іронія (прихований сміх, замаскований серйозною формою);

· сарказм (“зла іронія”, має руйнівну силу).

Контекстуальність поняття краси:

Прекрасне – гр. – нефер, Нефертіті – прекрасна прийшла.

Античність – Космос (недарма має спільний корінь з косметикою); «гармонія сфер»

Піфагор вивів формулу краси – людина в колі., «закон золотого перетину».

Середньовіччя – аскетизм, витонченість плоті, тендітність (образ Беатріче – високе чоло, великі очі, худорляве обличчя; Мона Ліза – обличчя без брів, бо людина має мати вигляд безпристрасності).

Ренесанс – єдність духовного і тілесного, тіло – посудина, в яку бог вклав безсмертну душу.

Класицизм – (Буало) зводила прекрасне до «доглянутого», прекрасною вже є не буяння природи, як в Ренесансі, а «доглянута», «причесана» природа Версальського парку.

ХІХ ст. – зневага до земного, буденного, обличчя одухотворене, палаючі очі.

- декаданс – відчуття розкладу, хворобливої слабкості, томління, в’янення. Все вже випробувано, всі розваги остогиділи – єдине, що залишається, це перебирати змученими виснаженими пальцями дорогоцінності колишніх епох.

- вікторіанська краса – краса, що суміщає практичність, міцність і довговічність. Краса співпадає із вартістю

ХХ ст. –

- краса провокації - П. Пікассо (розклав жінку на куски), авангард, футуризм, кубізм, сюрреалізм, інформальне мистецтво.

- краса споживання (політеїзм краси). Від рокової жінки до «дівчини з сусідньої квартири», чорна краса Наомі Кемп бел і англосаксонська Кейт Мосс.

У. Хоггард: «Аналіз краси»: найвищий вияв краси і гармонії – образ полум’я.

Японська естетика розрізняє 4 види краси:

1. вабі – природна краса;
2. сабі – краса, що викликає сентиментальне захоплення, печаль з приводу нетривалості
3. цуя – краса, що дивує силою, могутністю (Кармен);
4. юген – краса в стадії становлення, ще не сягла кульмінації; «пуп’янок краси»; співучасниками якої ми стаємо, карса асиметрії, незавершеності, перспективи («Пусті місця на сувої вповнені більшого сенсу, ніж те, що начертав наш пензель», Кам’яні сади – каменів 15, видно 14).

05.10.2006

Автор: Елена Ленская

Cosmo Online

Долго считалось, что объективных законов красоты не бывает. Кто-то уверен, что Джоконда - женщина малопривлекательная, кто-то думает, что Памела Андерсон – редкостная красавица… Однако недавние исследования, проведенные в Университете Калифорнии, доказали наличие общей схемы при выборе человеком красивого предмета и человека.

Были проведены несколько экспериментов. В одном из них группам студентов раздавались рисунки, состоящие из множества беспорядочных точек. Молодым людям необходимо было оценить рисунки как красивые, не очень красивые и некрасивые. Всегда самыми красивыми оказывались рисунки, наиболее напоминающие геометрические фигуры.

В процессе другого эксперимента исследователи наблюдали за мышцами лица, отвечающими за улыбку и хмуро сдвинутые брови, в то время как участники эксперимента рассматривали «точечные рисунки». Снова оказалось, что чем меньше времени у студента ушло на то, чтобы распознать знакомую фигуру в рое точек, тем более приятным находили они рисунок.

Выводы, опубликованные в журнале «Psychological Science», были просты – чем быстрее узнаваем предмет или узор, тем более привлекательным его считают.

ЛЕКЦІЯ 8

ЕСТЕТИКА ЯК ФІЛОСОФІЯ МИСТЕЦТВА. ФЕНОМЕН ТВОРЕННЯ ЯК ПРЕДМЕТ ЕСТЕТИЧНОГО АНАЛІЗУ

Творча особистість: психологічні та соціальні риси. Структура та специфіка творчого процесу. Художньо-творчий метод та стиль.

1. Митець як особистість

Дар митця – ніби «згори». Платон: «Чому я не зоряне небо, щоб дивитись на тебе міріадами очей?»

Чезаре Ломброзо «Геній і божевілля» - був багато років тюремним лікарем. Задум книги прийшов раптово, першу частину написав за 12 днів. Пише, що розуміє невдячність своєї місії, бо знімає з п’єдесталу єдине, перед чим не червоніючи варто стати на коліна.

Посилається на Платона («поетичне марення – дар богів») і Арістотеля («прилив крові до голови може зробити з людини поета, пророка тощо). Звертає увагу на те, що всі великі особистості мають певні фізіологічні вади(Монтеск’є, Петро І, Наполеон. «Вольтер надзвичайно худорлявий, що є ніби легкою оболонкою, крізь яку бачиш душу і талант людини».

Г. Гейне: «я живу у матрацній могилі. Аби полегшити свої страждання я складаю вірші». Алкоголізм – Сократ, Глюк, Сенека, Гендель, Шевченко, інші.

Багато хто з митців дуже рано і пристрасно закохувався (Данте – 9 років), хтось з італійських живописців помер, дивлячись на картину Рафаеля.

Юнг: «Кожен митець – той, кого у давнину назвали б божевільним, одержимим. Ця людина підпорядкована своєму генію (творчий імпульс – даймон Сократа).

Мікеланджело вбив натурника, аби реально зобразити страждання Христа.

Ієрархія художньої обдарованості:

• Художня здібність (швидкість мислення, експресивність, асоціативність мислення, оригінальність, гнучкість розуму, вміння надавати художній формі необхідні кшталти);
• Художня обдарованість (гострота уваги до життя, вміння обирати об’єкт уваги, хороша пам’ять, «еруктивність» - доцільне викликання вражень;
• Геніальність – М Бердяєв «Смисл творчества»: «талант є здатність художника, ученого, суспільного діяча, геніальність не відображає людину цілком».

1. Психологічні риси творчої особистості

здебільшого пов’язані з емоційною сферою:

• пам’ять – необхідна (Мнемозіна – мати дев’яти муз)
• творча уява – дозволяє вийти за межі звичайного життя (Флобер перевтілюється в «Мадам Боварі» - як Єлена одягається, зачіска, скільки цитрини потрібно для манікюру, коли писав про її смерть, нерідко ріді думали, що помре насправді). З. Фройд «Поет і фантазія» - реалізовуючи свою фантазію в художньому творі, митець компенсує свої комплекси, зрівноважує внутрішній світ. Фантазія сучасників дещо шизофренічна. Є. Гофман – фантасмагорія. С. Далі – гіпертрофована, хвороблива уява, дещо параноїдальна. Бергман – таємнича уява. Врубель – романтично-піднесена.

1. Структура художньо-творчого процесу:

1. народження задуму – народжується стимульований певною причиною, як «ембріон твору»
2. виношування
3. народження художнього твору

існує певна закономірність виношування – пов’язана із внутрішнім діалогом. Митець розпадається на певні іпостасі, втілюється в персонажів. Саме тому церква забороняла ховати акторів на загальному кладовищі – вони ніби розщеплюють свою душу, нівечать її.

В результаті внутрішнього діалогу постає твір, де різні голоси зливаються в одну єдність – митець може бути героєм і негідником. Трагедія – прагнення до досконалості і неможливість її досягнення.

Залишкові смисли – крім того, що хоче сказати митець, є ще інші смисли, які кожен домислює сам.

Поєднання індивідуального і загального – завдання.

1. Художній метод та стиль

Художній метод – динамічна система принципів освоєння світу.

3 аспекти:

1. гносеологічний – відображає позицію митця в світі: що з його т.з. для людини найважливіше (нпр., в Ренесансі – людина як окремий світ; романтизм – людська особистість, загадка людського «я», класицизм – визнання цінності держави, суспільства, деонтологічне питання обов’язку людини);
2. аксіологічний – конкретна система цінностей даного автора;
3. семіологічний – автор користується певною системою знаків. Знаки без прямих аналогій – те, що потрібно розшифровувати.

К. Юнг – «ми розрізняємо реалістичні і нереалістичні методи. Це пов’язано з психікою і темпераментом – екстраверти і інтроверти (і, відповідно, реалістичні і нереалістичні методи).

Бердяєв – вводить 2 методи: класичний – спроба встановити правила в мистецтві і творчості; романтичний – необмежена свобода митця – «потік свідомості».

Художній стиль – поняття, яке відображає певну цілісність, в якій виражається метод, епоха, культурні стереотипи і індивідуальність людини. Стиль відображає зв’язок форми і змісту. Одні і ті ж риси можуть створювати різні стилі.

Зараз відбувається руйнування стилю, що пов’язано із зростанням індивідуалізму. Деякі митці не підпадають під жодне стильове визначення.

1. Художнє сприйняття: етапи та специфіка

Художнє сприйняття – є співтворчістю, це особлива форма спілкування з творами, де виявляє себе людська особистість. Процес творчого сприйняття має свою структуру, логіку, форму.

Психологічні механізми художнього сприйняття почав досліджувати Арістотель: воно ґрунтується на асоціативності мислення. З художнім сприйняттям пов’язане і поняття катарсису. У ХVIII-ХІХ ст. – новий виток зацікавлення творчим сприйняттям, ряд досліджень. Нпр., певній аудиторії пропонували художні твори і варіанти відповідей (оцінки). Вада – людина не завжди щира.

Гете: «Існує кілька варіантів поведінки людини в процесі художнього сприйняття. Одні схильні до насолоди красою без судження про неї, інші судять про твір, не переживаючи його, треті – ті, хто отримує насолоду через судження і здатні на судження через насолоду. Художнє сприйняття включає в себе раціональні і емоційні елементи.

Платон порівнює художнє сприйняття зі сходженням від землі до неба.

Етапи:

1. емоційна реакція – яскраво виявляють себе психологічні механізми, нпр., асоціація (поєднання попереднього досвіду з теперішнім), синтезія (взаємодія різних почуттів в процесі сприйняття), емпатія (співпереживання, перевтілення – діти в ляльковому театрі), сугестія (навіювання – музика найсугестивніша). Платон в «Державі» - слід розумно використовувати мистецтво – вишукане, з моральною ідеєю;
2. розуміння – полягає в переході з плану зовнішнього у внутрішній, відкриття нового значення. Реципієнт має відкрити форму, проникнути в твір. Щоб зрозуміти твір, людина повинна володіти мовою мистецтва (найважче – балет, поезія). Козловські П. «Культура постмодернізму»;
3. інтерпретація – виявлення смислового каркасу твору, теми, композиції, сюжету. Тема відображає зв’язок з дійсністю (нпр, батьки і діти, донкіхотство). Конкретизація теми – сюжет. Інтерпретація – розшифровка твору, розуміння його всередині нас. Кожен акт художнього сприйняття є унікальним, він ніби нове створення художнього шедевру. Хеппенінг – художній твір, який вимагає від реципієнта активного співпережиття, співучасті – незавершений, спочатку є тільки задумка, а сценарій може розгортатися по-іншому, задана лише провідна лінія;
4. оцінка – вияв нашого «я», наша здатність співвідносити набутий досвід з нашими смаками, сучасними традиціями.

Художнє сприйняття – процес діалектичний, з одного боку носить особистісний (те, що нам близьке) характер, з іншого – надособистісний (загальні особливості культури).

Дата добавления: 2015-05-26