Предмет етики юриста 6 страница

У сучасній науковій літературі розрізняють евтаназію активну і пасивну (критерій - позиція лікаря) та добровільну і недобровільну (критерій - позиція хворого). Змістове ж наповнення різних форм ев-таназії у сучасній літературі немає однозначних тверджень.

Активна евтаназія передбачає прямі дії, спрямовані на умертвіння пацієнта, - введення смертельної дози ліків (це може здійснити сам пацієнт або за допомогою сторонньої особи).

Пасивна евтаназія в сучасній літературі трактується як: 1) відмова від застосування таких методів лікування у невиліковно хворого, що лише подовжують період вмирання і зменшують якість решти його життя; 2) опосередковане санкціонування лікарем вмирання хворого через усунення від дій, котрі б могли підтримати життя.

Добровільна евтаназія - передбачає однозначну інформовану згоду пацієнта (поширеною практикою сьогодення в США та країнах Західної Європи є завбачливо юридично оформлений документ, що виражає волю особи стосовно евтаназії - living will ("воля, висловлена за життя") - підписаний його автором у присутності двох свідків, жоден з них не повинен бути пов'язаний з автором родинними та дружніми стосунками, не повинен бути його спадкоємцем, ні його лікарем, ні особою, котра залежить від будь-якого лікувального закладу; таке розпорядження записується на спеціальному бланку і може бути відмінене, якщо йдеться про вагітну пацієнтку; термін дії такого розпорядження п'ять років).

Недобровольна евтаназія: 1) здійснюється за відсутності безпосередньої згоди хворого за припущення, що його воля не суперечила б прийнятому рішенню; 2) здійснюється на підставі опікунського рішення (з боку родичів чи етичного комітету) за відсутності безпосередньої згоди хворого, що перебуває у коматозному стані, а також у разі вирішення долі новонароджених дітей з певними фізичними вадами.

Комбінування названих форм евтаназії обумовлює чотири основні її види:

- активна добровільна;

- пасивна добровільна;

- активна недобровільна;

- пасивна недобровільна

У науково-практичному вимірі ставлення до названих видів евтаназії різноманітне. Так, активна добровільна евтаназія деякими дослідниками ототожнюється із самовбивством, якщо акт евтаназії здійснюється самим пацієнтом за допомогою смертельної дози ліків, призначених лікарем; активна недобровільна - з примусовою евтаназією, фактично з прямим вбивством і багатьма теоретиками та медичними практиками вважається безумовно морально неприйнятною. Варто наголосити, що специфіка етичного розгляду дилеми евтаназії полягає не в тому, який спосіб умертвіння невиліковно хворого є морально бездоганнішим, а в моральній легітимації прийняття рішення про здійснення евтаназії.

Йдеться про те, якщо людина має право на гідне життя, то чи означає це, що вона має моральне право і на гідну смерть, час якої визначає самовільно? Чи варто покладатися на природу і наукові та практичні досягнення сучасної медицини, тим самим прирікаючи людину на тривале і болісне вмирання, чи можна допомогти невиліковно хворому піти з життя, вчиняючи чи не вчиняючи спеціальні дії? Вирішення цих проблем залежить від відповіді на ще кілька питань: Цінність життя є абсолютною чи вона визначається певними якісними характеристиками? Якщо так, то якими? Смерть - це завжди зло чи бувають ситуації, коли смерть є благом?

Спроби пошуку відповіді на ці, безперечно, фундаментальні питання фіксуються ще в античні часи. Так, Сократ був переконаний, що "більш за все потрібно цінувати не життя як таке, а життя гідне". Сократ, Платон, філософи-стоїки, Сенека виправдовували умертвіння важкохворих навіть без їхньої згоди. Платон вважав, що моральним обов'язком хворого, коли він стає тягарем для суспільства, є самогубство. Існувала й протилежна позиція, котру обстоювали піфагорійці, Аристотель, що були противниками умертвіння важкохворих людей. В "Клятві" Гіппократа зафіксовано не лише заборону на здійснення евтаназії, а й на допомогу самогубцеві. Однак в іншому трактаті "Про мистецтво" Гіппократ не радить надавати медичну допомогу вмираючим, якщо відомо, що медицина неспроможна в лікуванні даної хвороби.

В епоху Середньовіччя традиційне християнство не припускало можливості евтаназії, її розглядали як один із найважчих видів самогубства. Августин і Фома Аквінський різко засуджували самогубство навіть з причин нестерпного болю.

Як уже зазначалося, сучасний підхід до проблеми передсмертного хворого було закладено в Новий час Ф. Беконом. На початку минулого століття зміст поняття "евтаназія" як турбота про комфортне вмирання, започаткований філософом, суттєво коригується. Евтаназію починають розуміти як "милосердне вбивство".

Коротка історія суспільної та правової легітимації евтаназії

1906 р. - у США (штат Огайо) здійснена перша спроба прийняти закон, який би дозволяв евтаназію.

1935 р. - у Лондоні створено перше в світі Міжнародне товариство прихильників евтаназії.

1930-ті роки - у Німеччині в контексті ідей "расової гігієни" теоретично обґрунтовується примусова активна евтаназія. У 19391941 pp. на підставі наказу Гітлера в примусовому порядку знищено в газових камерах приблизно 275 тис. німців - душевнохворих, людей похилого віку та дітей з важкими фізичними вадами.

1941 р. - Швейцарія стала першою країною, котра легалізувала "вбивство з милосердя".

1958 р. - професор юриспруденції Оксфордського університету Гленвілль Вільямс опублікував дослідження "Святість життя та карне законодавство", в якому вперше запропонував використовувати добровільну евтаназію для певної категорії пацієнтів.

1962 р. - Японія легалізувала евтаназію, однак на практиці здійснити таке право надто важко через складність бюрократичних процедур.

1967 р. - у США складено перший "заповіт, котрий підлягав виконанню при житті заповідача" (living will - юридичний документ, що засвідчував волю особи на здійснення евтаназії).

1968 р. - фахівці медичного факультету Гарвардського університету запропонували вважати критерієм смерті людини незворотно втрачені функції головного мозку, а не припинення серцебиття та дихання.

1973 р. - Американська лікарняна асоціація уклала Білль про права пацієнта (Patient Bill of Rights), де зазначалося, що хворий має право відмовитися від процедур, котрі підтримують його життя.

1974 р. - у журналі "The Humanist" опубліковано Маніфест ев-таназії, підписаний більше 40 відомими особами, серед яких лауреати Нобелівської премії.

1974 р. - у США відкритий перший хоспіс.

1975 р. - у Нідерландах вперше відкрито опубліковано рекомендації для безболісного відходу з життя.

1976 р. - у штаті Каліфорнія (США) опубліковано закон про природу смерть (Natural Deacth Act), яким визнається за кожним дорослим індивідом право не використовувати або переривати "терапію підтримки життя" (будь-який медичний засіб чи втручання, що використовує механічну або штучну апаратуру для підтримки чи заміни природної життєвої функції і у випадку застосування може привести лише до відтермінування смерті) за екстремальних життєвих обставин.

1976 р. - відбувся Перший Міжнародний конгрес організацій, що виступали за легалізацію евтаназії.

1978 р. - перша у світі постановка вистави (Лондон, Нью-Йорк), темою якої стало право людини на смерть.

1980 р. - Папа Римський Іоанн Павло Другий опублікував Декларацію про "Евтаназію". Католикам заборонялося "вбивство з милосердя", але дозволялося використовувати будь-які засоби для боротьби з болем та відмовлятися від застосування екстраординарних заходів для підтримки життя.

1987 р. - прийнято Декларацію про евтаназію на 39-й Всесвітній медичній асамблеї, що відбулася в Мадриді (Іспанія). В цій декларації, зокрема, зазначається, що евтаназія як акт навмисного позбавлення життя пацієнта, навіть на прохання хворого, чи на підставі звернення з подібних проханням його близьких, є неетичною. Але це не заважає необхідності поважливого ставлення лікаря до бажання хворого не чинити перешкод природному ходу процесу вмирання в термінальній фазі захворювання.

1990 р. - початок діяльності сьогодні всесвітньо відомого лікаря Джека Кеворкяна ("Доктор Смерть"), що допоміг піти з життя жінці, яка страждала на хворобу Альцгеймера. В цьому ж році Конгрес США прийняв закон, що дозволяв пацієнтам відмовлятися від процедур, необхідних для підтримання їхнього життя.

1996 р. - на території австралійського штату Північна Територія прийнято закон "Права заключного третього акту" (Rights of the Terminalli III Act"), який став першим у світі законодавчим актом, що схвалив евтаназію, розглядаючи її за певних умов як громадянське право. Внаслідок бурхливих дебатів з цього приводу по всій країні у 1977 р. Верхня палата Федерального Парламенту відмінила цей закон.

1997 р. - у Колумбії Конституційний Суд країни дозволив евтаназію, однак відповідний закон не був ратифікований парламентом, тому евтаназія в цій країні вважається злочином.

Від 1998 р. у штаті Орегон (США) діє закон, що дозволяє активну евтаназію.

1999 р. - у США засуджено до 25-ти років ув'язнення лікаря Дж. Кеворкяна за здійснення смертельної ін'єкції хворому, що було кваліфіковане як вбивство.

2002 р. - Бельгія та Нідерланди законодавчо закріпили право на евтаназію.

2003 р. - у Люксембурзі парламент країни більшістю в один голос заборонив легалізацію евтаназії.

2003 р. - у Новій Зеландії парламент країни більшістю в три голоси відхилив проект закону про легалізацію евтаназії.

2003 р. - Нижня палата парламенту Швейцарії більшістю голосів відхилила пропозицію стосовно легалізації евтаназії. Формально евтаназія в Швейцарії заборонена, але фактично дозволена, бо законодавство передбачає, що допомога при здійсненні самогубства не суперечить закону. За ст. 115 Кримінального кодексу Швейцарської Конфедерації, надання допомоги в акті самогубства, якщо це не переслідує особистих корисних цілей, не заборонено. Швейцарія - єдина країна у світі, де евтаназія не заборонена для іноземців, що стимулює розвиток "смертельного туризму" до країни для безнадійно хворих.

2004 р. - Французький парламент ухвалив закон щодо пасивної евтаназії.

2009 р. - у Люксембурзі легалізовано евтаназію.

2010 р. - у Швеції законодавчо дозволено активну евтаназію. У Норвегії подібні дії караються законом. У Великобританії та

Канаді асистентам самовбивць загрожує до 14 років позбавлення волі. Однак в британському парламенті періодично ведуться дебати стосовно дозволу "самовбивства із міркувань гуманності". В Італії, Уругваї, Угорщині, Росії евтаназія заборонена законом. Згідно з Законом України "Основи законодавства України про охорону здоров'я" Ст. 52 евтаназія в Україні заборонена.

Проблема евтаназії є однією з найактуальніших та найскладніших в сучасній біоетиці, оскільки зачіпає інтереси без винятку всіх людей і за драматичністю та складністю морального обґрунтування прийнятного вирішення не має рівних. В обговореннях цієї надскладної проблеми, в котрих беруть участь медики, філософи, релігійні та громадські діячі, численні пацієнти, їх родичі та близькі, напрацьовуються та обґрунтовуються аргументи на користь ліберальної ("за") чи консервативної ("проти") позиції. Розглянемо основні з них.

Аргументи на користь евтаназії

По-перше, право людини на гідне життя, що конкретизується в праві на вільне самовизначення; виборі своєї долі; захисті від неефективного та негуманного лікування; в праві збереження особистої гідності, котра може бути важливішою за смерть; врешті - в праві на саму смерть. Зміст цього аргументу зводиться до того, що втрата особистої гідності - страшніша за смерть.

На думку прихильників ліберальної позиції, визнання права хворої людини на смерть не несе жодної загрози суспільним інтересам, оскільки стосується сфери особистої свободи, що не підлягає соціальній регламентації. Опосередкованим аргументом на користь того, що людина вільна розпоряджатися своїм життям, є вказівка на право людини піддавати своє життя смертельному ризику, наприклад, виконуючи свої професійні обов'язки.

Початок активного формування ідеології на захист евтаназії розпочався після публікації вже згадуваного Маніфесту евтаназії в журналі "The Humanist" (1974). Автори цього звернення закликали надати свободу невиліковно хворим людям "раціонально розпоряджатися своєю власною долею", якщо визнається цінність і гідність людини.

По-друге, життя є благом лише тоді, коли в цілому задоволення домінують над стражданнями, позитивні емоції над негативними. Цей аргумент є найбільш значимим при обґрунтуванні правової легітимації евтаназії, особливо коли життя сповнене нестерпного болю без надії на полегшення і є чітко виражене бажання хворого завершити свій земний шлях.

Таке твердження, на думку російського етика A.A. Гусейнова, не бездоганне, оскільки у випадку евтаназії вибір здійснюється не між життям, наповненим стражданнями, і життям, в котрому домінують задоволення, а між життям та не-життям. Цей аргумент заперечує цінність життя як блага не залежно від того, як у ньому розподіляться задоволення та страждання, оскільки класифікація проявів життя на позитивні та негативні можлива лише за умови початкового припущення, що саме життя як таке є благом, а це є запереченням даного аргументу на користь евтаназії. A.A. Гусейнов переконаний, що життя є благо і залишається благом навіть тоді, коли стає суцільним стражданням.

Життя можна вважати благом до тих пір, поки воно має людську форму, існує в полі культури та моральних відносин. Перебування в коматозному стані виключає наявність таких життєвих параметрів, ознаки особистісного життя зникають, людина деградує до зоологічного, рослинного рівня. Таким чином, прихильники евтаназії вважають, що людина втрачає етичні санкції і може розглядатися як об'єкт, як річ, тому питання про припинення її існування лежить поза моральними вимірами.

Цей аргумент є досить вразливим, оскільки у світовій культурі зафіксована вікова практика збереження пам'яті про померлих, поклоніння місцям їхнього поховання, що свідчить про зв'язок морального змісту з предметом. Як стверджує A.A. Гусейнов, якщо моральне ставлення поширюється на останки, то тим більше воно повинно поширюватися на живе тіло.

Підтримування життя на стадії вмирання, що здійснюється за допомогою складних технологій, є надто витратним у фінансовому плані. Кошти, що витрачаються на збереження безнадійно хворих, було б справедливіше, з погляду прихильників ліберальної позиції, використати на лікування хворих, що мають шанс на одужання. Логічним висновком у концепції обґрунтування правомірності евтаназії є евтаназія неповноцінних. Особливо гостро це складне питання постає у стосунку новонароджених. Очевидно сумнівно, що цей суто практичний аргумент, котрий є значимим в межах винятково практичних рішень, може бути достатнім за моральної легітимації евтаназії.

Турбота про генетичне здоров'я людської популяції. Необхідність позбавлення від неповноцінніх людей, особливо це стосується новонароджених, мотивується біологічними чинниками, турботою убезпечення від загрози виродження людського роду внаслідок накопичення патологічних генів у популяції. Такого типу міркування зазнали практичного втілення в фашистській Німеччині 1939-1941 рр., коли була розроблена та здійснена програма зі знищення "життєво неповноцінних" людей.

Аргументи "проти" евтаназії

Евтаназія порушує принцип святості людського життя, оскільки основним аргументом на користь евтаназії є твердження про благість не самого життя як такого, а життя з певними якісними ознаками. Як стверджує A.A. Гусейнов, евтаназія в такому випадку мислиться як гідний спосіб поведінки в ситуації, коли життя втрачає якості, що роблять її благом. З цього твердження слідує, що життя спрямоване на благо вище за саме життя як таке, що саме по собі життя не є благом. У межах світосприйняття, котре визнає життя благом, аргументувати евтаназію неможливо, переконаний філософ.

Евтаназія є неймовірним навантаженням на людську совість. Вже став хрестоматійним так званий випадок лікаря Джона Краая. У 1965 р. лікаря похилого віку Дж. Краай звинуватили у навмисному вбивстві свого 80-річного пацієнта та товариша Фредеріка Вагнера, що страждав на хворобу Альцгеймера. Щоб припинити страждання свого друга, Краай таємно, нікому не повідомляючи, увів йому потрійну дозу інсуліну, внаслідок чого Ф. Вагнер помер. Краай зафіксував смерть Вагнера, а коли правда відкрилася - лікаря заарештували. На час слідства доктора Краая відпустили під заставу, а через два тижні він зробив собі смертельну ін'єкцію і пішов з життя.

Як зазначає A.A. Гусейнов, неймовірний тиск прийнятого рішення про евтаназію опосередковано підтверджується тим, що відповідні рішення, які приймаються в країнах, в яких практика евтаназії має напрацьовані юридично узаконені форми, ухвалюють колегіально - спеціально створеними етичними комітетами, колективними органами, що представляють достатньо повно інтереси хворого та суспільства. До складу цих комітетів входять лікарі, представники адміністрації лікувальної установи, працівник служби соціального страхування, представники релігійної общини, громадськості, філософи, етики та ін. Таке розширене представництво якраз і обумовлене необхідністю колективного розподілу відповідальності за рішення, що виходить за межі етично прийнятного.

Моральна санкція евтаназії збільшує небезпеку зловживань зі сторони лікарів та родичів пацієнта, особливо в ситуації безнадійного стану, що може привести до дискредитації лікарського фаху та мати негативні наслідки для суспільного життя в цілому (потенційна небезпека формування соціальної стратегії позбавлення від недієздатних громадян, котра матиме правове забезпечення). Мораль є одним з останніх перешкод на шляху зловживань, тому моральна легітимація евтаназії, що надає їй статусу благої справи, може відкривати необмежені можливості для того, щоб "грішити з чистою совістю".

Евтаназія неприпустима з огляду на можливість діагностичних та прогностичних помилок.

Прихильники цього аргументу стверджують, що у випадку неправильного діагностування можна втратити безпідставно людське життя, а також поспішність здійснення евтаназії може не враховувати, що невиліковне захворювання "сьогодні" матиме засоби до лікування "завтра". Правова легітимація евтаназії може стати серйозною перешкодою розвитку медичного знання, спрямованого на пошук нових лікувальних засобів від смертельних захворювань.

Існує альтернатива евтаназії - сучасна паліативна медицина16, котра розвивається на основі розуміння евтаназії як сукупності дій, спрямованих на полегшення процесу вмирання, а не здійснення акту "милосердного вбивства". Як уже зазначалося, таке розуміння евтаназії започатковане Ф. Беконом.

В основі концепції паліативної медицини лежить відмова від екстраординарних (трудомістких, болючих, дефіцитних, високовартісних) методів лікування і зосередження на полегшенні болю хворим, котрі перебувають у вкрай важкому стані. Така допомога надається в хоспісах (англ. hospice - початково означало постоялий двір, особливо для хворих подорожніх, котрий утримувався, як правило, релігійним орденом; від лат. hospitium - гостинність, притулок, готель) - медико-соціальна установа, в якій спеціально підготовлені лікарі та середній медичний персонал ефективно вирішують проблеми боротьби з болем та іншими симптомами, пов'язаними з процесом вмирання. Велика увага приділяється також послабленню душевних страждань, здійснюється психологічна підготовка пацієнта та його родини до прийняття смерті як природного етапу завершення життя. Паліативна допомога може здійснюватися не лише стаціонарно, а й амбулаторно. Тому правильніше розуміння хосггісу буде не лише як спеціальної установи, а як спеціальної концепції надання кваліфікованої допомоги навченим персоналом смертельно хворим людям в останній період їхнього життя. Мета хоспісів - зменшити страждання - нерідко вимагає таких доз знеболювальних ліків, що це прискорює смерть пацієнта. Така тактика називається непрямою (опосередкованою) евтана-зією, "евтаназією подвійного ефекту" (double-effect euthanasia), що в принципі виправдовується сучасною біоетикою.

Перший притулок для догляду за вмираючими від раку хворими відкритий 1842 р. в Ліоні (Франція) Ж. Гарне. Аналогічний заклад 1879 р. відкрито в Дубліні ірландськими сестрами милосердя, а 1905 р. - в Лондоні. Перший сучасний хоспіс, що має назву хоспіс Святого Кристофера, відкрито в Лондоні 1967 р. Саме його лікарями були вперше сформульовані клінічні принципи лікування паліативної терапії. Відкриття цього хоспісу поклало початок хоспісному руху у всьому світі. Перший український хоспіс створено у 1996 р. у Львові під патронатом

УГКЦ. На сьогодні хоспіси діють у Луганську, Донецьку, Харкові, Києві. В Україні функціонує Всеукраїнська асоціація паліативної допомоги.

Паліативний вид допомоги надається тільки в тих ситуаціях, коли медицина не спроможна вилікувати хворого і суспільство зобов'язане забезпечити людині можливість гідного вмирання.

Варто зазначити, що проблема евтаназії є актуальною лише для секуляризованої (вільної від релігійного впливу) свідомості. Позиція представників християнської релігії (католицизм, православ'я) є категоричною щодо можливості здійснення евтаназії, оскільки людина не владна над своїм життям, а звідси і не може самовільно визначати час своєї смерті.

Проблема евтаназії в сучасному етико-філософському знанні не має однозначного вирішення, як це можна спостерігати в медичній теорії й особливо в медичній практиці, а також в юриспруденції, котрі передусім акцентують увагу на питаннях: Чи повинно суспільство наполягати на подовженні немічного людського життя, збільшуючи час вегетативного існування, та продовжуючи муки і біль? Як чинити у тому випадку, коли смертельно хворий приречений при такому виборі на тривале вмирання? Чи потрібно продовжувати життя, коли шанси на повернення до повноцінного життя надзвичайно малі?

Етико-філософський дискурс передбачає пошук відповідей на питання іншого порядку, про які говорить професор Оксфордського університету Філіпа Фут: Чи є акти евтаназії такими, що можуть бути виправданими коли-небудь... Чи існує достатнє виправдання вибору смерті для іншого, чи може смерть коли-небудь вважатися більш корисною, аніж шкідливою, оскільки саме на такій основі приймається рішення? Як право на життя впливає на моральність актів евтаназії? Чи можуть такі акти інколи (чи завжди) суперечити праву людей на життя? Чи маємо ми право вбити кого-небудь заради його власного ж блага, якщо немає ніякої уяви, про те, що він однозначно хоче жити? Що можна сказати про випадок, коли немає жодних сумнівів у тому, що хтось хоче померти: або він сказав нам раніше, що хотів би цього за подібних обставин і не подав ніякого знаку щодо зміни цього, або що він говорить нам це тепер, перебуваючи в повній свідомості та повному розумі. Чому хтось не може відмовитися від свого права на життя?

Проблема евтаназії в етичному вимірі вкорінюється в проблеми життя та смерті, сенсу людського існування, ролі страждання у життя людини, призначення людини як такої. Ці проблеми належать до так званих вічних питань філософського знання, специфіка яких полягає в тому, що кожен цивілізаційний етап розвитку людства потребує власного варіанта їхнього вирішення.

Трансплантологія

Трансплантологія - розділ медицини, що вивчає трансплантацію органів, і галузь медичної практики, котра здійснює трансплантацію.

Трансплантація - спеціальний метод лікування, що полягає в пересадці реципієнту (реципієнт - особа, для лікування якої застосовується трансплантація) органа або іншого анатомічного матеріалу, взятих у людини чи тварини. Розрізняють такі види трансплантації.

o Аутотрансплантація - у даному випадку реципієнт є донором для себе.

o Ізогенна трансплантація - донором трансплантата є генетично ідентичний реципієнту однояйцевий близнюк реципієнта.

o Аллотрасплантація, або гомотрансплантація, - донором трансплантата є генетично та імунологічно відмінний людський організм.

o Ксенотерапія (міжвидова трансплантація) - передбачає трансплантацію органів людині від тварини.

Коротка історія трансплантології

Хоч сучасна ера трансплантології розпочалася в 50-х роках XX ст., але вона, як будь-яке сучасне науково-медичне досягнення, має свою передісторію. Витоки вітчизняної трансплантології пов'язують з ім'ям видатного хірурга М.І. Пирогова, який ще у 1835 р. прочитав лекцію "Про пластичні операції взагалі та про пластику носа особливо" і детально проаналізував проблему пересадки органів та тканин.

Вважається, що початком трансплантації є опанування технікою переливання крові. Наступним етапом стало видалення хірургічним шляхом патологічно змінених органів та тканин. Власне трансплантація як заміна певного органу чи тканини, що втратили функціональне призначення, на здоровий орган чи відповідну тканину розпочинається з пересадки нирки козі від собаки, здійсненої 1902 р. віденським хірургом Е. Ульманом (причиною вибору нирки органом для пересадки як у тварини, так і в людини є її парність та особливість кровопостачання).

Першу у світі трансплантацію нирки від померлої людини до хворої на ниркову недостатність здійснив український учений Ю.Ю. Вороний у 1933 р. (м. Харків, УРСР). На жаль, жінка-реципієнт померла на другу добу після операції. Тільки через два десятиліття (1954 р., Бостон, США) була здійснена перша успішна операція з пересадки нирки, реципієнт і донор в котрій були однояйцевими близнюками. Внаслідок цієї операції, яку провели Дж. Мюррей і Дж. Меріл, прооперований пацієнт прожив понад 20 років.

Найуспішнішим у світовій практиці трансплантології є пацієнт, який прожив з пересадженою ниркою близько 37 років. На сьогодні операції з пересадки донорських нирок широко проводяться практично у всіх розвинених країнах. Наприклад, в Ізраїлі трансплантація нирки є звичною операцією. В Україні першу трансплантацію нирки 26-річному хворому від живого донора-брата здійснено у 1972 р. в тодішньому Київському науково-дослідному інституті урології та нефрології, очолюваному видатним хірургом B.C. Карпенком17.

Першу трансплантацію печінки в клінічних умовах виконав у 1963 р. американський хірург Т. Старзл (Денвер, США), але лише з удосконаленням трансплантаційної техніки та допоміжних заходів, що зменшували відторгнення пересадженого органу чужим організмом, вдалося здобути переконливих успіхів в цій справі.

Технічна можливість пересадки легені вперше була започаткована російським ученим В.П Деміховим у 1947 р.(СРСР).

У 50-х роках XX ст. відкрито роль стовбурових клітин у кровотворенні, а згодом доведено, що пересадка кісткового мозку, що містить такі клітини, сприяє відновленню нормального процесу кровотворення.

Пересадка серця теоретично обґрунтована набагато раніше за інші органи. Першу трансплантацію серця собаці виконав французький учений А. Каррель 1905 p., перша імплантація штучного серця здійснена В.П. Деміховим у 1937 р. Першу пересадку серця від однієї людини іншій провів південноафриканський хірург К. Бернард (до речі, стажувався у свій час у В.П. Деміхова). Це сталося 3 грудня 1967 р. в Кейптауні. Реципієнтом був 54-річний невиліковно хворий чоловік, донором - 25-річна жінка, що загинула під час автомобільної катастрофи в результаті черепно-мозкової травми.

Моральні проблеми трансплантології

Перші операції з трансплантації органів викликали у світі подив, захоплення безмежними науковими та технічними можливостями, професійною унікальністю проведених операцій; отримували однозначну підтримку та схвалення і формували так звану трансплантаційну ейфорію. Але одне із найунікальніших досягнень людської культури - пересадка серця, загострило ряд етико-філософських проблем, зокрема, визначення критеріїв смерті людини, оскільки трансплантація потребує серця, "що б'ється", та й успішність пересадки інших органів залежить від часу, що минув після смерті донора.

До середини XX ст. критерієм смерті людини вважалась біологічна смерть, що позначало стан незворотної загибелі організму і визначалося єдністю трьох ознак: припиненням серцевої діяльності (зникненням пульсу на великих артеріях, припиненням біоелектричної активності серця); зупинка дихання, зникнення усіх функцій центральної нервової системи.

Дата добавления: 2015-05-26