Передоручення

1. Представник зобов’язаний вчиняти правочин за наданими йому повноваженнями особисто. Він може передати своє повноваження частково або в повному обсязі іншій особі, якщо це встановлено договором або законом між особою, яку представляють, і представником, або якщо представник був вимушений до цього з метою охорони інтересів особи, яку він представляє.

2. Представник, який передав своє повноваження іншій особі, повинен повідомити про це особу, яку він представляє, та надати їй необхідні відомості про особу, якій передані відповідні повноваження (замісника). Невиконання цього обов’язку покладає на особу, яка передала повноваження, відповідальність за дії замісника як за свої власні.

3. Правочин, вчинений замісником, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов’язки особи, яку він представляє.

34 Цивільно - правове зобов'язання: поняття, суб'єкти, предмет та підстави виникнення

. Якщо у сфері цивільного обігу право власності визначає стан приналежності речей (майна), то зобов'язальне право регу­лює обов'язки передачі речей від однієї особи до іншої, виконання певних дій, надання послуг і т. ін.

У цивілістичній літературі даються різні визначення зо­бов'язання. Найчастіше його визначають як один із видів цивіль­них правових відносин. В якості правовідношення зобов'язання визнається і Цивільним кодексом України. Зокрема, у ст. 509 пря­мо вказується, що зобов'язання є правовідношенням, у якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь іншої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, надати послугу, виконати роботу, сплатити гроші та ін.) або утриматися від певної дії, а кре­дитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

Отже, зобов'язальне право - це система цивільно-правових норм, які на засадах юридичної рівності регулюють майнові відносини у сфері товарообігу, а також майнові відносини з пок­риття заподіяної шкоди за участю юридичних і фізичних осіб.

Зобов'язальне право становить певну систему, яка поділяється на загальн у і особливу частини. В загальну частину вхо­дять норми, які поширюються на всі зобов'язання, що виникають у цивільних правовідносинах (наприклад, норми про поняття та підстави виникнення зобов'язань, їх виконання, відповідальність суб'єктів за їх порушення, їх припинення). Особливу частину становлять норми, які регулюють окремі види зобов'язань (як-от: купівлю-продаж, майновий найм, поставку, підряд, підряд на капі­тальне будівництво і т. ін.).

Елементами зобов'язання, як і будь-якого іншого виду цивіль­ного правовідношення, є суб'єкти, об'єкт і зміст.

Суб'єктами зобов'язання є кредитор (особа, якій належить право вимоги) і боржник (особа, яка несе обов'язок, що відповідає праву вимоги кредитора). У якості і кредитора, і боржника мо­жуть бути фізичні та юридичні особи, держава та інші соціальні утворення (Автономна Республіка Крим, територіальні громади та інші суб'єкти публічного права).

Об'єктом зобов'язання є певна поведінка боржника, яка відоб­ражається найчастіше в діях (наприклад, у договорі купівлі-про­дажу - передання речі і відповідна її оплата; в договорі підряду надання послуг; в договорі позики - повернення боргу). Слід заз­начити, що в деяких випадках об'єктом зобов'язання може бути і бездіяльність (наприклад, із власником земельної ділянки укла­дено договір, за яким він не буде перешкоджати випасу худоби на його ділянці). При цьому об'єкт зобов'язання потрібно відрізняти від предмета зобов'язання, оскільки об'єкт - це певна поведінка його суб'єктів, а предмет - це матеріальні і нематеріальні блага, стосовно яких існує інтерес суб'єктів цього правовідношення.

Зміст зобов'язання - це право вимоги кредитора і відповідний цій вимозі обов'язок боржника. Ці зобов'язання спрямовані на: передачу майна, виконання робіт, надання послуг, сплату грошей на підставі різного роду договорів, а також покриття шкоди, за­подіяної протиправними діями.

Зобов'язання виникають на загальновизнаній підставі, якою є юридичні факти. В конкретному вигляді вони можуть виникати з таких підстав:

а) за договорами та іншими правочинами;

б) у наслідок створення літературних, мистецьких творів, ви­ находів та інших результатів інтелектуальної діяльності;

в) унаслідок заподіяння матеріальної та моральної шкоди іншій особі;

г) через інші юридичні факти.

Поряд із цим зобов'язання можуть виникати безпосередньо з актів органів державної влади, з настання або ненастання певної події у випадках, встановлених актом цивільного законодавства або договором.

35 Цивільно- правовий договір: поняття, види процес (порядок) укладання. Основною підставою виникнення зобов'язальних правовідносин є договір, який встановлює певні суб'єктивні права і суб'єктивні обов'язки для сторін, які його уклали.

Зміст договору складають умови, за якими досягнута згода сторін Причому ці умови можуть бути як ті, що погоджені сторонами, так і ті, що приймаються ними як обов'язкові з огляду на чинне законодав­ство.

Договір вважається укладеним, коли між сторонами досягнуто згоди за всіма його істотними умовами в потрібній у належних випад­ках формі. Оскільки договір є видом угоди, то до його форми застосо­вуються загальні правила про форму угоди. До цього слід додати, що договір може укладатися не лише шляхом складання одного докумен­та, підписаного сторонами, а й шляхом обміну листами, телеграмами, телефонограмами тощо, підписаними стороною, яка їх надсилає.

Договори повинні виконуватися належним чином і в установлений строк відповідно до їх умов. При цьому одностороння відмова від виконання договору і одностороння зміна його умов не допускається за винятком випадків, передбачених законом.

Ст. 626 ЦК поняття договору визначає як домовленість двох або більше сторін, спрямовану на встановлення, зміну або припи­нення цивільних прав і обов'язків.

Предмет договору - це завжди визначена правомірна дія (при неправомірній дії договір є недійсним), а тому договір визнається дійсним при дотриманні таких умов:

а) законності дії;

б)волевиявленні сторін;

в) дотриманні встановленої законом форми договору;

г) правоздатності та дієздатності сторін.

Отже, характерною ознакою договору як юридичного факту є взаємна воля сторін, які вільні у виборі виду договору. Класифіка­цію видів договорів здійснюють за різними підставами, наприклад:

1. Залежно від вибору сторонами традиційних положень дого­вору чи формулювання його змісту на свій розсуд, договори
поділяють на:

- традиційні, які безпосередньо передбачені Цивільним кодек­сом чи іншим нормативним актом;

- змішані, які поєднують у собі ознаки кількох видів дого­ворів.

2. Залежно від моменту виникнення прав і обов'язків сторін,
договори поділяють на:

- консенсуальні, які вважаються укладеними з моменту досяг­нення між сторонами згоди з усіх істотних умов та у визначеній законом формі;

- реальні, для яких недостатньо самої угоди, а необхідна ще й передача речі (договір позики вважається укладеним не з момен­ту досягнення згоди про передачу грошей у борг, а з моменту самої передачі їх позичальнику).

Власне момент набрання договором чинності є визначальною його ознакою, оскільки саме з цим моментом пов'язані певні юри­дичні наслідки (перехід власності до покупця, ризик випадкової загибелі речі та ін.).

3. Залежно від форми договори поділяють на:

- усні, які виконуються під час їх укладання (купівля-продаж

за готівку).

- письмові, що поділяються на прості та нотаріально засвідчені. Проста письмова форма застосовується щодо дого­ворів між юридичними особами, між фізичними та юридичними особами, між громадянами, коли це вимагається законом (до­ говір майнового найму - оренда). Нотаріальне посвідчення письмового договору є обов'язковим у випадках, передбачених законом (відповідно до ст. 657 ЦК договір купівлі-продажу земельної
ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири), іншої нерухомості повинен бути обов'язково но­таріально посвідчений, а також підлягає державній реєстрації під загрозою його недійсності).

4. Залежно від характеру розподілу прав і обов'язків між учас­никами договори поділяють на:

-односторонні (заповіт, відмова від прийняття спадщини, позика);

- дво- і багатосторонні, в яких сторони наділяються водночас і правами, і відповідними їм обов'язками (наприклад, договір купівлі-продажу).

5. Залежно від наявності або відсутності еквівалентності відносин договори поділяють на:

- оплатні, якими є договори купівлі-продажу, найму, підря­ду і т. ін.;

- безвідплатні, наприклад, договір дарування, за яким дарувальник безвідплатно передає у власність майно іншій особі.

6. Залежно від ступеня юридичної завершеності договори

поділяють на:

- остаточні, які безпосередньо породжують права й обов'язки сторін щодо таких дій, як виконання робіт, надання послуг, пере­дача майна і т. ін.; саме такого характеру має бути переважна більшість договорів;

- попередні, під якими розуміють угоди про укладання дого­вору в майбутньому. Тому попередній договір сам по собі не по­роджує прав і обов'язків сторін, а лише створює своєрідний обов'язок - після закінчення певного строку або з настанням визначеного терміну укласти передбачений ним новий (основ­ний) договір на умовах, встановлених попереднім договором

(ст. 635 ЦК).

7. Залежно від значення договору для визначення кола повно­правних учасників договори поділяють на:

- основні, які є первинною і головною підставою визначення прав і обов'язків учасників зобов'язання;

- договори приєднання, або продиктовані договори, умови яких визначені однією зі сторін у формулярах або інших стандартних

формах і які можуть бути укладені лише шляхом приєднання до них іншої сторони в цілому без пропонування будь-якої своєї умо­ви. Такі наперед визначені умови в літературі характеризують та­ким виразом: «Або погоджуєшся з усім, що я пропоную, або дого­вору не буде». Цей вид договору спочатку досить широко застосо­вувався в юридичній практиці у сфері господарської діяльності, що й зумовило його подальше введення у новий Цивільний кодекс (ст. 634).

8. Залежно від цілей укладання розрізняють такі групи цивіль­них договорів:

а) про передачу майна у власність, повне господарське відання або оперативне управління (договори купівлі-продажу, постачан­ня, контрактації, позики, міни, дарування, постачання);

б) про передачу майна у тимчасове користування (договори майнового найму, оренди, житлового найму, побутового прокату, безоплатного користування майном, лізингу);

в) про виконання робіт (договори побутового підряду, підряду на капітальне будівництво, на виконання проектних і розвідувальних робіт, на виконання аудиторських послуг);

г) про передачу результатів творчої діяльності (договори авторські, ліцензійні, про передачу науково-технічної продукції);

д) про надання послуг (договори перевезення, страхування, доручення, комісії, зберігання, про посередницькі послуги, довічне утримування, кредитний договір);

є) про спільну діяльність (установчий договір, угоди про науко­во-технічну співпрацю).

Відповідно до загальних положень процес укладання догово­ру починається з пропозиції, яка в юридичній літературі нази­вається офертою. При цьому офертою може бути лише пропо­зиція:

а) яка направлена конкретній особі (кільком особам);

б) містить вказівку на конкретні положення, які пропонуються
включити у договір;

в) містить умови, що визнаються істотними для конкретного
виду договору (зокрема, в договорі купівлі-продажу істотними
є предмет, ціна, строк).

Прийняття пропозиції, визначеної законом у різних варіантах, називається акцептом.

Момент укладання договору (набрання юридичної чинності) визна­чається або Цивільним кодексом на загальних положеннях (наприк­лад, договір купівлі-продажу житлового будинку (квартири) має бу­ти нотаріально посвідчений, але він набирає юридичної сили лише з моменту його реєстрації в місцевих органах управління - БТІ), або безпосередньо сторонами (в договорі зазначається, що він набирає чинності з певної дати).

Згідно із загальним правилом зміна або розірвання договору допускається лише за добровільною згодою сторін. На підставі од­носторонньої вимоги зміна або розірвання договору допускається:

а) за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у випадку істотного порушення договору іншою стороною;

б) на підставі відмови однієї із сторін, яка можлива лише у пря­мо передбачених законом або договором випадках.

36 Загальні умови, способи забезпечення виконання зобов'язань.

Виконання зобов'язань - це здійснення його сторонами по­кладених на них прав і обов'язків, що складають його зміст, на­лежним чином відповідно до умов договору чи закону, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділово­го обороту чи вимог, що звичайно ставляться.

Належне виконання зобов'язання полягає в точному та своє­часному виконанні сторонами договору всіх зобов'язань відпо­відно до умов угоди та вимог закону, а за відсутності таких вка­зівок — відповідно до вимог, що звичайно ставляться. Крім того, боржник не має права виконувати зобов'язання частинами, якщо інше не випливає з суті договору або не визначено договором чи законом. Не допускається також одностороння відмова від виконання зобов'язання чи зміна умов договору, якщо інше не передбачено договором чи законом.

Згідно з принципом реального виконання зобов'язання воно повинно бути виконано в натурі, тобто не допускається заміна боржником предмета виконання зобов'язання.

Спосіб виконання зобов'язання — це порядок виконання, ви­значений нормативними актами чи договором.

Зобов'язання повинні виконуватись в установлений строк. Якщо строк не визначено, то зобов'язання повинно бути викона­не на вимогу кредитора. Боржник повинен виконати таке зобов'я­зання в семиденний строк з дня пред'явлення вимоги, якщо інший строк не випливає з закону, договору чи суті зобов'язання.

Для належного виконання зобов'язання існують також певні засоби стимулювання боржника. Такими засобами є відшкоду­вання збитків, а також інші способи забезпечення виконання зо­бов'язання. Такими способами є неустойка (штраф, пеня), за­става, порука, завдаток, гарантія, притримання. Вони забезпе­чуються законом чи договором і є додатковими до договору.

Неустойкою (штрафом, пенею) визнається визначена зако­ном чи договором сума, яку боржник повинен передати креди­торові у разі невиконання чи неналежного виконання зобов'я­зання. Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми не­своєчасно виконаного зобов'язання за кожен день прострочен­ня виконання. Право на неустойку виникає незалежно від наявності у кредитора збитків, завданих невиконанням або нена­лежним виконанням зобов'язання.

Застава — зобов'язання, за яким кредитор має право в разі невиконання боржником зобов'язання, забезпеченого заставою, одержати задоволення за рахунок заставленого майна переваж­но перед іншими кредиторами цього боржника. Заставою може бути також забезпечена вимога, яка виникне в майбутньому. За новим Цивільним кодексом України передбачені такі види за­став: іпотека — застава нерухомого майна, що залишається у во­лодінні заставодавця або третьої особи; заклад — застава рухо­мого майна, що передається у володіння заставодержателя або за його наказом, до третьої особи; інші види застав, які перелічені в законі України «Про заставу».

Порука — зобов'язання, за яким поручитель повинен перед кредитором іншої особи відповідати за виконання нею свого зобов'язання в повному обсязі або в частині, яка не виконана.

Завдаток — грошова сума або рухоме майно, яке передаєть­ся кредиторові боржником у рахунок належних з нього за дого­вором платежів на підтвердження його виконання. Якщо основ­не зобов'язання не виконане з вини сторони, яка дала завдаток, сума не повертається, а якщо з вини особи, яка отримала завда­ток, то вона повинна повернути подвійну суму завдатку.

Гарантія — це субсідіарне зобов'язання, що видається бан­ком, іншою фінансовою установою, страховою організацією, за яким відповідний банк (гарант) гарантує перед кредитором (бенефіціаром) виконання боржником (принципалом) свого обо­в'язку.

Притримання — це правовідносини, за якими кредитор, який правомірно володіє річчю, що підлягає передачі боржникові, має право притримати її у себе до моменту належного виконання зобов'язання боржником щодо цієї речі (оплата речі, відшкоду­вання витрат за її утримання). Але до кредитора, який притри­мує річ у себе, право власності на неї не переходить. Право на притримання речі може бути передано третій особі, вказаній боржником.

Дата добавления: 2015-05-26