Quitters, inc. 1 страница

2.1

Політика молодої держави СРСР в 1919-1921 роках ввійшла в історію під назвою "воєнного комунізму".

Уже перші кроки пролетарської держави дали першу реально діючу модель соціалізації зразка весни 1918 року. Вона припускала поступовий перехід від багатоукладної економіки до соціалістичної, проводилася націоналізація банків і промисловості, на підприємствах вводився робочий контроль, одночасно зберігався грошовий обіг, гарантувалися інтереси дрібних вкладників, намітився розвиток кооперації у формі споживчих комун. Практика реалізації моделі соціалізації весни 1918 року виявилася дуже короткочасною, бо громадянська війна й військова інтервенція, які розгорілися вже до літа 1918 р., не дозволили її здійснити. Важливо підкреслити, що вона мала вплив й на модель "воєнного комунізму", й на НЕП.

Багато більшовиків бачили в "воєнному комунізмі" не викликану війною й розрухою політику, а справжнє будівництво комунізму, правда поки на примітивній економічній основі. Вони повністю відкидали можливість використання кредитно-фінансової й грошової систем у практиці побудови нового суспільства, розглядали, наприклад, ліквідацію плати за комунальні послуги й транспорт як свідчення комуністичної тенденції розвитку, а зовсім не як наслідок того, що через розруху й порушення грошового обігу гроші втратили всяку цінність. "Воєнний комунізм" узаконив тверду централізацію, продрозверстку, трудову повинність, принцип "хто не працює, той не їсть" у буквальному значенні, відносини між містом і селом на принципах не товаро-, а продуктообміну. При цьому ресурси для обміну були незначні, вони практично були відсутні, сільськогосподарська продукція попросту вилучалася. В.И.Ленін пізніше писав: "Воєнний комунізм" полягав у тому, що ми фактично брали від селянства всі надлишки й навіть іноді не надлишки, а частину необхідного для селянина продовольства. Брали здебільшого в борг, за паперові гроші... Тільки зберегти залишки промисловості, щоб не зовсім розбіглися робітники, мати армію - ось завдання, що ми собі поставили. І не можна було вирішити його ніяк інакше, як розверсткою без винагороди. Тому, що паперові гроші, звичайно, не винагорода".

Проте у свідомості багатьох затвердилося переконання, що знайдено ефективний шлях, по якому варто йти й далі. Це відбилося на характері заходів, проведених в області господарювання в період "воєнного комунізму". Були скасовані фінансові перерахування між постачальниками й споживачами, ліквідовані всі зобов'язання підприємств одне одному, вводилася система безгрошових відносин усередині націоналізованої промисловості, всі підприємства повинні були відпускати вироблену продукцію державним організаціям повністю, безкоштовно й по спеціальних ордерах, грошові доходи підприємств передавалися безпосередньо в скарбницю. У цей період відбувалися істотні зміни в кредитній системі, яка перестала функціонувати як один з економічних інструментів організації виробництва.

Промисловість не давала продукції для товарообміну із селом. Одночасно з цим на зміну торгівлі хлібом прийшла фактично його конфіскація. Юридично ж дії продзагінів, санкціоновані декретом ВЦІК від 9 травня 1918 р., що ввійшов в історію як декрет про "диктатуру Наркомпрода", вважалися торгівлею за твердими цінами. Однак в умовах галопуючої інфляції тверді ціни були чистою символікою. Емісія паперових грошей у роки "воєнного комунізму" досягла астрономічних розмірів, виробництво грошей було єдиною процвітаючою галуззю промисловості, продукція якої багаторазово перевищила довоєнний рівень.

Селянин, випотрошений продзагіном, втрачував можливості реалізувати свою продукцію на ринку. Ринкові ціни перевищували державні „тверді” ціни на початку 1919 р. в 7 разів, а в 1920 році - в 54 рази.

Економічні заходи періоду "воєнного комунізму" не можна розглядати у відриві від процесів мілітаризації праці, які особливо почали проявлятися з початку 1920 року. Очевидно, причиною цього є наступне.

По-перше, до цього часу вже виразно з'ясувалося, що робоча революція на Заході запізнюється, тому негайно очікувати появи соціалістичного господарства в капіталістичних країнах Західної Європи не доводиться. Отже, треба було самостійно створювати соціалістичне господарство, що за першою моделлю соціалізму весни 1918 року мислилося в загальноєвропейському плані.

По-друге, - швидкість ліквідації "білих фронтів", закінчення громадянської війни всього в 2 роки породжувало надію, що справа піде також швидко й у господарському будівництві, варто тільки пустити в хід військові прийоми.

Однак застосований метод "трудової казарми", хоча й дав швидкі позитивні результати, не міг бути перспективним у часі, оскільки був заснований на позаекономічному примушенні.

Тепер необхідно зупинитися на формах оплати праці робітників в умовах "воєнного комунізму". Вона практично була натурализирована, виходячи із принципів грошового обігу того періоду. Якщо в 1917 році натуральні форми оплати праці становили 5% загальної заробітної плати, то в 1918 - 48%, 1919 - 80% й в 1920 - 93%. Відбувався значний підрив грошей як загального еквівалента. У ряді районів країни з'явилися свої місцеві еквіваленти. Так, в 1919 р..на калузькому ринку діяли співвідношення: 3 фунти гасу = 1 фунту масла = 1 фунту мила = 2 фунтам бензину = 1 парі чоловічих чобіт = 1 возу сіна. З'явилися й місцеві "загальні еквіваленти", наприклад 1 пуд борошна = 0,66 пуда сала = 30 фунтам гасу.

Введення продрозверстки не зняло повністю проблему товарообміну. Це свідчить про те, що в період "воєнного комунізму" відбувався лише процес різкого й інтенсивного стиску товарно - грошових відносин, їхня значна деформація, але не повне подолання. У реальній дійсності гроші, ціна, торгівля все-таки функціонували. Особливість полягала в тім, що пролетарська держава їх не використала як інструмент економічної політики. Інакше кажучи, істотним протиріччям економіки "воєнного комунізму" є її подвійність: існування натурального й централізовано планованого секторів паралельно з офіційно забороненим "нелегально- ринковим", без якого не забезпечувався б процес відтворення.

Соціально-політичні й економічні наслідки такого підходу відомі. Реакцією влади на нестерпність положення народу було скасування "воєнного комунізму" і перехід до НЕПу.

2.2 Територія України була полем останніх великих боїв громадянської війни. Завершення бойових дій проти армії Врангеля й початок мирних переговорів з Польщею означало настання нової доби в історії Радянської держави. Військове питання втратило своє значення. Висунулося завдання відродження розореної революційними потрясіннями й війнами країни.

Економічне становище Радянських республік у цей період було винятково важким. Їхні загальні втрати за роки інтервенції й громадянської війни становили близько 39 мільярдів золотих рублів, у тому числі України - 10 мільярдів. Виробництво промислової продукції в Україні знизилося до одної десятої довоєнного рівня.

Війна важко позначилася й на сільському господарстві. Різко скоротилася кількість великої рогатої худоби, виявилася значна нестача сільгоспмашин, інвентарю. В 1920 році виявилося рішуче небажання селянства терпіти продовольчу розверстку. Уведена як захід надзвичайного порядку, вона розглядалася сільським населенням як важке, але необхідне зло - доти, поки існувала погроза з боку інтервентів і білогвардійщини. Тепер же селянство стало завзято вимагати повернення до системи вільного розпорядження виробничими продуктами, до свободи торгівлі. Затримка з ухваленням відповідного рішення органами Радянської влади обернулася потужними селянськими виступами.

Всі ці події були ознаками втрати більшовиками контролю за політичною ситуацією. Необхідна була швидка зміна політичного й економічного курсу. Величезну роль у цей переломний момент історії зіграв В.И.Ленін. відкинувши "військово - комуністичні" ілюзії, він прийшов до висновку про необхідність задовольнити бажання селян замінити розверстку продовольчим податком і надати можливість використовувати продукт, що залишався, на свій розсуд. Так був покладений початок новій економічній політиці.

НЕП був націлений насамперед на виведення радянських республік із глибокої соціально - економічної кризи, на відновлення господарства й підйому народного добробуту. Для досягнення цих цілей у ході НЕПу були використані такі найважливіші засоби, як:

- відновлення еквівалентного обміну між містом і селом;

- введення комерційного розрахунку в сфері промисловості й торгівлі;

- створення твердої валюти й розвиненої кредитно-банківської системи;

- дозвіл приватнопідприємницької діяльності, відновлення ринку.

Сприятливий вплив НЕПу виявився, зокрема, після постанови ВЦІК від 19 квітня 1921 року "Про відновлення й зміцнення сільського господарства України". У республіці було створено акціонерне товариство "Сіло-допомога", якому держава виділила великі матеріальні й фінансові кошти. Таким чином селяни отримували посівний матеріал, робочу худобу, сільськогосподарський інвентар і т.п. Цільові кредити селянам на розвиток технічних культур, на придбання машин, добрив й ін. видавав Сільгоспбанк, створений в 1923 році.

Подальшим розвитком нової економічної політики в селі стала заміна продовольчого, натурального податку єдиним грошовим сільськогосподарським податком. Він склав тільки 2-3% загального доходу селян. До того ж він згодом кілька разів зменшувався в розмірі.

В умовах НЕПу значно активізувався кооперативний рух селян. Найпростішою й найбільш доступною для сільських трудівників формою кооперації була споживча кооперація (заготівля й збут продукції). У її рамках створювалися об'єднання як для спільного ведення сільського господарства, так і для постачання селян знаряддями виробництва, насінням, добривами, для переробки надлишків продукції й т.д. Усього до середини 20-х років на Україні існувало 6712 споживчих й 11320 сільськогосподарських кооперативних суспільств. Всіма видами виробничої кооперації було охоплено 1,5 млн. або понад 30% селянських господарств, а з урахуванням споживчої кооперації - більше половини сільського населення.

Загальні підсумки відновлення сільського господарства республіки були значні, хоча й суперечливі. Уже навесні 1925 року посівні площі на Україні становили 95% рівня 1913 року.

Разом з тим, низькою залишилася культура сільськогосподарського виробництва, а держава не мала можливості різко нарощувати вкладення в сільське господарство. У результаті воно залишилося, в найкращому разі, на рівні, досягнутому в дореволюційний період.

Логічним наслідком денатуралізації господарських відносин у країні стало відновлення товарно - грошової й фінансово - кредитної підсистем. Відновили роботу банки. Промбанк увів порядок видачі трестам довгострокових позичок під нове будівництво на конкурентній основі. В результаті грошової реформи 1922-1924 років був здійснений перехід до твердої валюти. От лише невелика ілюстрація знецінювання цих грошей: у січні 1924 року курси золотого рубля прирівнювалися до грошових знаків 1923 року в такий спосіб: 5 січня - 3000 рублів, 9 січня - 3750, 13 січня - 4600, 21 січня - 6100, 2 березня - 33000, 7 березня - 45000.

Таке стрімке падіння вартості банкнот вимагало відповідних дій держави. У якості твердої рахункової одиниці було уведене поняття "товарний рубль". Це були своєрідні коефіцієнти, що постійно мінялися. Товарним рублем називалася вартість набору з 24 предметів широкого вжитку (включаючи продукти). Ціна набору товарів установлювалася 4 рази на місяць, по ній обчислювався товарний рубль, про що повідомлялося населенню через пресу.

У період НЕПу здійснюється корінна реформа керування промисловістю. Схема керування галуззю придбала такий вид: Вища рада народного господарства (ВРНГ) - синдикат - трест. ВРНГ, будучи звільненим від оперативного керівництва підприємствами, став займатися розробкою тільки планів розвитку промисловості в цілому, здійсненням контролю за їхнім виконанням, проведенням єдиної технічної політики. Синдикати (створені на паях госпрозрахункові торговельні об'єднання трестів) виконували функції збуту продукції, за допомогою замовлень регулювали роботу трестів. Основною же виробничою одиницею стали (до кінця 30-х років) госпрозрахункові об'єднання - трести. Вони були наділені правами планування, розподілу коштів, розміщення кадрів. Трести цілком відповідали за беззбитковість своїх підприємств. У кінцевому ж рахунку це означало, що з пасивного об'єкта керування зверху державне підприємство перетворювалося в активний суб'єкт соціально - економічної політики.

Надання значної господарської самостійності трестам органічно узгоджувалося з розвитком планових засад у народному господарстві. Так, в 1921 році був створений центральний плановий орган країни (Держплан). При цьому в умовах НЕПу важливого значення набувала проблема поєднання плану й товарно - грошових відносин, плану й ринку.

У найперші роки свого існування ні трести, ні синдикати із завданням організації більш масштабного товарообігу не справлялися. Не було й компетентних державних органів, які займалися б на належному рівні вивченням ринку, що зароджувався, обліком попиту та пропозиції, діючим регулюванням товаропотоков у межах міст,губерній (областей), республік, країни в цілому. У зв'язку із цим був відновлений такий найважливіший елемент капіталістичної практики господарювання як біржа. Біржа являла собою регулярно діючий ринок по торгівлі певними товарами, що мають чіткі якісні й кількісні характеристики, підтверджувані документами, і ціни, які офіційно встановлюються на основі попиту та пропозиції. Перші радянські біржі виникли з ініціативи самих торгуючих.

Виникнення, розвиток і ліквідація синдикатської форми оптової й біржової торгівлі пояснюється зміною положення й ролі державної торгівельної системи в економіці країни. Вони функціонували доти, поки не зміцнилися державна оптова й оптово-роздрібна торгівля.

Поряд з державним і кооперативним сектором у найважливіших галузях народного господарства певний розвиток у період НЕПу одержав приватнокапіталістичний сектор. Розвитку приватного підприємництва заважала відсутність необхідних капіталів, законодавства, що гарантує його існування, загальний антиринковий настрій широких мас населення й інші причини. Самим негативним образом на приватному підприємництві виявлялося його неприйняття з боку державно-партійних структур. Всесвітньо відомий англійський економіст Д. Кейс, побувавши у СРСР, в 1925 році у своїй роботі "Швидкий погляд на Росію" писав із цього приводу наступне: "Система начебто аж ніяк не забороняє торговельні й посередницькі угоди. І політика начебто б їх не стримує, але займатися ними вважається або небезпечним, або соромним і ганебним. Приватні торговці - свого роду дозволені знедолені, як євреї в середні століття: тим у кого є схильність до торгівлі, створена видимість віддушини, але вона не вважається природним і схвалюваним заняттям звичайного громадянина". У Радянському Союзі, і в тому числі на Україні, підприємців, що бажають обзавестися власною справою ставало усе менше.

У першій половині 20-х років промисловість України все-таки змогла вирішити багато завдань, використовуючи потенціал НЕПу. Уже в 1924 - 25 роках вся промисловість республіки виконувала виробничі плани на 108%, а через ще рік - на 110%. У республіці інтенсивно розвивалося машинобудування, особливо сільськогосподарське. Новою галуззю стало тракторобудування.

У першій половині 20-х років обсяги промислової продукції приростали досить швидко (1922 рік - на 43%;1923 - на 30%;1925 - на 62%). Однак тодішні економісти справедливо вказували, що такі темпи не були свідченням якісного росту індустрії. Вони створювалися за рахунок введення в дію не використаного ще основного капіталу (машин, виробничих будинків і т.п.), створеного ще до революції. До середини 20-х років стало ясно, що джерело розширення виробництва практично вже вичерпане. Крім того, зношування основного капіталу в українських республіканських трестах становило 50%. Подальше зростання промислового виробництва стало б можливим лише на засадах модернізації діючих підприємств і великомасштабного нового будівництва.

НЕП виявив свою внутрішню суперечливість і можливість кризових ситуацій.

В 1925-26 роках активні члени більшовицької партії, з огляду на успіхи, досягнуті на гребені НЕПу, і вірячи у величезні можливості країни, рішуче підтримували ідею побудови соціалізму в СРСР, індивідуальне господарство бачилося як основа виробництва на довгі роки вперед.

Одночасно з'явився й інший варіант розвитку. За ним стояли І.В.Сталін, В.В.Куйбишев, В.М.Молотов, Г.К.Орджонікідзе й інші. Проголошуючи ті ж цілі - піднесення промисловості, кооперування в селі, поліпшення умов життя трудящих, вони вважали неможливим домагатися цього одночасно. Ними був зроблений вибір на користь першочергового й форсованого розвитку важкої промисловості, у тому числі за рахунок інших галузей народного господарства. І насамперед за рахунок села.

Відкрите зіткнення двох стратегій розвитку відбулося в 1928-29 роках. Його початком стала так звана "хлібна криза". У силу різних причин - помилок у ціноутворенні, нестачі промтоварів у селі й т.п., селянство восени - узимку 1927 року скоротило продаж хліба державі.

На початку 1928 року було ухвалене рішення про використання надзвичайних, адміністративно - примусових мір, включаючи конфіскацію зерна. Одночасно поширюється сфабрикована Сталіним ідея загострення класової боротьби в країні в міру руху до соціалізму. Почався наступ на стару технічну, гуманітарну й військову інтелігенцію, здатну критично оцінити нові підходи в економіці.

У промисловості неухильно скорочувалася роль комерційного розрахунку. Заробіток робітників не залежав від кінцевих результатів підприємств. Він визначався адміністративно встановленими нормами, тарифами й розцінками.

У сільському господарстві всі можливості розвитку було вирішено перебороти розгортанням швидкої й тому неминуче насильницької колективізації сільського господарства. Вона дозволяла встановити твердий адміністративний контроль за виробництвом у колгоспах, продиктувати їм порядок і форми відносин із промисловістю.

У такий спосіб до початку 30-х років на Україні, як і по всій країні, нова економічна політика була практично ліквідована. Господарська система, що базувалася на ринковому механізмі, замінялася адміністративно - бюрократичною системою як частиною складного тоталітарного режиму.

2.3 НЕП була непопулярною в правлячій партії. Більшість партійних апаратів мріяли про повернення до командних методів керування господарством, випробуваних під час громадянської війни. Атаки на НЕП відбувалися під гаслами подолання економічної відсталості й перетворення країни у високорозвинену індустріальну державу. Це були дуже зручні гасла, тому що об'єктивна необхідність індустріалізації країни дійсно існувала.

По результатах першого десятиліття СРСР виявився на тій же стадії індустріального розвитку, який Росія досягла напередодні війни й революції. Промисловість давала лише 20-25% національного доходу, тоді як сільське господарство давало близько 50%, у ньому було зайнято близько 80% працюючого населення країни, причому велося воно винятково домашнім способом.

Звідси випливала потреба в рішучій й швидкій форсованій загальній індустріалізації, що припускає не просте збільшення ролі промисловості, а перехід від домашнього до індустріального технологічного типу виробництва у всіх галузях економіки.

Індустріалізація проходила в поєднанні з командно - адміністративним плануванням, що включає суцільну колективізацію. Держава установлювала високі ціни на промислові товари, уживані селом, і низькі на сільську продукцію, змушуючи селян платити щось накшталт "данини".

З погляду центральної влади Україна була одним з головних економічних плацдармів. Наприклад, республіка була головним постачальником кам'яного вугілля, тому успішна робота Донбасу вважалася запорукою успіху індустріалізації.

XІ з'їзд КП(б) (1930 р.), що проходив під знаком повної підтримки сталінського курсу на форсовану індустріалізацію, схвалив понадоптимістичну оцінку можливості промислового розвитку України. Керівництво республіки погодилося із запланованими союзним урядом показниками, згідно яким майже половину всього виробництва в 1931 році чавуну, сталі, прокату повинна дати промисловість України. У дійсності, її промисловість працювала на грані можливостей.

У результаті індустріалізації Україна випередила за рівнем розвитку галузей важкої промисловості ряд західноєвропейських країн. Вона посіла друге місце в Європі (після Німеччини) по виплавці чавуну, четверте місце у світі по видобутку вугілля. По виробництву металу й машин Україна була попереду Франції й Італії, доганяла Англію.

Однак, за блискучим зовнішнім фасадом індустріалізації радянського типу таїлися невтішні економічні результати. Ціна, що заплатив український народ за форсовану індустріалізацію, була занадто велика. Дійсною трагедією для українського народу було проведення індустріалізації переважно за рахунок селянства. Проводилася насильницька соціальна колективізація, викачування різними способами засобів для індустріалізації. Уже в 1929 році обмолочений хліб прямо з колгоспних полів вивозився на збірні пункти й елеватори.

Гасло суцільної колективізації офіційно проголосив листопадовий (1929 р.) Пленум ЦК ВКП(б). Сталін називав колективізацію "революцією зверху". І він був правий, тому що селяни - власники не проявляли особливого бажання відмовитися від своїх господарств і йшли на це тільки під погрозою їхньої повної ліквідації.

Взаємозв'язок форсованої індустріалізації й насильницької колективізації був обумовлена тим, що вони проводилися в рамках єдиної політики "соціалістичного штурму". Природно, індустріалізація створювала певні передумови для колективізації сільського господарства, забезпечуючи його технічне переоснащення, що розраховане на ведення великого господарства. До того ж, індустріалізація й колективізація відкривали прямий шлях до ліквідації багатоукладної економіки, що було одним з найважливіших критеріїв соціалістичного радянського суспільства.

Сталінським керівництвом Україна була віднесена до тієї зони, де колективізація повинна розвиватися найвищими темпами й закінчитися найближчим часом. У Постанові ЦК ВКП(б) від 5 січня 1930 року, що визначило темпи колективізації для різних зон Радянського Союзу, Україна включалася до групи районів, де колективізацію планувалася закінчити восени 1931 року або навесні 1932 року. Однак, у лютому 1930 року ЦК КП(б)У к поставив завдання місцевим парторганізаціям колективізувати всю Україну - до осені 1930 року, тобто термін скорочувався більше, ніж на рік. В окремих районах місцеві керівники проявляли готовність до ще більш прискорених темпів. Складно сказати, що при цьому переважав: страх перед покаранням за неслухняність або бажання вислужитися перед вищестоящим керівництвом. У результаті прискорення темпів колективізації в середині 1930 року на Україні було колективізовано 38% селянських господарств, а наприкінці 1932 року - майже 70%. У республіці росли кризові явища в сільськогосподарському виробництві. Насильницьке відчуження працівників від способу виробництва породжувало безвідповідальне відношення до узагальненого майна, землі, худобі, а також байдужість до результатів праці. За всім цим стояло зниження продуктивності праці, падіння валового збору сільськогосподарської продукції. До того ж ні технічно, ні організаційно колгоспи не встигали за темпами колективізації. Все це привело до більших економічних втрат (іноді 50%) урожаю,який залишився незібраним, невивезеним або загубленим при обмолочуванні. Справа погіршувалася тим, що вирішальна роль у процесі соціальних перетворень на селі приділялася не селянству, а робітничому класу. Тим самим були порушені нормальні відносини між робітничим класом і селянством.

Сталінський варіант насильницької колективізації суперечив не тільки інтересам селянства, але він був необґрунтований з погляду загальнодержавних інтересів. Колгоспи були поставлені в такі умови, які різко обмежували їхню господарську самостійність і заповзятливість, культивували зрівнялівку, безгосподарність, позбавляли економічних стимулів розвитку сільського господарства. Фактично відбувалося повернення до "військовокомуністичних" методів організації виробництва, громадського життя. Як й у період "воєнного комунізму" системою державного регулювання знову був оголошений нееквівалентний обмін між містом і селом. Останнє зробили дешевим джерелом поповнення державного бюджету. Селянин не мав права розпоряджатися зробленою продукцією. Державні органи визначали який обсяг продукції необхідно залишити колгоспу й колгоспникам, а скільки необхідно вилучити в централізований фонд (фактично це була продрозверстка).

Природною причиною голоду на Україні в 1932 - 1933 роках була політика примусових, із застосуванням репресій, хлібозаготівель. Застосовувалися надзвичайні заходи тиску з метою вилучення хліба. Навіть тотальна конфіскація всіх продовольчих товарів не поліпшила положення й план 1932 року був виконаний менше, ніж на 50%.У результаті Україну охопив небачений за всю її історію голодомор. Згідно даних демографічної статистики 30-х років, прямі втрати населення України від голоду 1932 року склали близько 150 тисяч чоловік, від голоду 1933 року - 3 млн.чоловік.

Криза, що охопила народне господарство, стапа очевидною. Надзвичайна ситуація, що виникла в сільському господарстві, вимагала особливих методів керівництва. Були створені політичні відділи МТС і колгоспів, які повинні були сприяти подоланню кризи. Влада политвідділів була безмежної, і вони використали її насамперед для репресій.

У колгоспах створювалися бригади з постійним складом працюючих, за яких закріплювалися машини, механізми, робоча худоба. Поява матеріальної зацікавленості відбилася на продуктивності праці в суспільному господарстві. У наступні роки сільськими райкомами партії організується боротьба за високі врожаї сільськогосподарських культур, що потім здобуває масовий характер. Організаційне зміцнення колгоспів, надана їм допомога технікою сприяли подоланню кризи. У листопаді 1934 року була скасована карткова система розподілу продовольчих товарів для міського населення.

Колгоспний лад, що виник у результаті соціально - економічних перетворень 1929-1939 р.г. створив економічний фундамент тоталітарного режиму. Перевтілення селянина в колгоспника значило, насправді, позбавлення його власності на засоби виробництва. Колгоспи перетворилися в державні підприємства, а колгоспники в найману силу.

Тема 7 Господарство України (1939 р. – поч.ХХІ ст.)

1. Розвиток економіки України в 40-60 роки.

2. Господарська реформа 1965 року в СРСР й особливості її здійснення в Україні.

3. Економіка України в умовах перебудови (1985 - 1990) і її протиріччя.

4. Проблеми переходу України до ринкового господарства.

5. Проблеми незалежної України в рамках країн СНД.

6. Сучасний стан економіки України (підсумки 2004 р.)

1. Колосальний збиток був заподіяний народному господарству республіки за роки Великої Вітчизняної війни: практично повністю були виведені з ладу промислові підприємства, елекростанції, шахти, залізниці, було зруйновано й спалено безліч міст і сіл, знищено матеріально - технічна база сільського господарства.

Перебудова народного господарства на військовий лад відбувалася в складних умовах швидкого наближення фронту й необхідності організації евакуації на Схід країни устаткування заводів, фабрик, техніки радгоспів і колгоспів, сировини, матеріалів і мільйонних мас населення. Ця титанічна робота була виконана в надзвичайно стислий термін. У результаті вже в першому півріччі 1942 року майже всі перебазовані з України підприємства працювали на повну потужність і вносили великий вклад у розвиток народного виробництва.

У період тимчасової окупації України (1941 - 1944 р..) німецькі фашисти по заздалегідь розробленому плані мали намір перетворити її в "внутрішню колонію" рейха. Суть економічної політики на Україні була сформульована рейхсканцлером Кохом, що цинічно заявив: " Немає ніякої вільної України. Ціль нашої роботи повинна полягати в тому, що українці повинні працювати на Німеччину, а не в тім, щоб ми ощасливили цей народ. Україна повинна дати те, чого не вистачає Німеччині." Під час свого панування на Україні фашистами було відправлено в Німеччину багато встаткування, сировини й інших матеріальних цінностей.

Відбудовні роботи на Україні почалися наприкінці 1943 року й у міру звільнення республіки від окупантів здобували усе більше широкий розмах. Найважливіша особливість відбудовного періоду в розвитку народного господарства України полягала в тому, що її економіка опиралася на зміцнілу економіку всієї країни й зокрема східних районів, які не потерпіли від воєнних дій. На Україну з усіх кінців країни суцільним потоком йшли ешелони з устаткуванням, будматеріалами, насінням, худобою, прибували кваліфіковані фахівці, робітники. Це обумовило винятково швидкі темпи відновлення й розвитку промисловості України на значно більш високому технічному рівні, ніж до війни.

Дата добавления: 2015-05-26