Українська культура 14-18 століть. Українське козацьке бароко

У 14-16 столітті українські землі потрапили під владу Польщі, що визначило розвиток української культури у протиборстві з польською, зумовивши з одного боку - інтенсивний розвиток, з іншого – дисгармонійність різних сфер культури. Своєрідність культурного розвитку 14-1 пол.17 ст. обумовлена відсутністю власної державності. Через Польщу в Україну проникають ідеї Відродження та Реформації, розповсюджується західноєвропейська система освіти. Потреба національного самозбереження обумовила надзвичайний злет культури, оскільки саме вона залишалася єдиною сферою, в якій українці могли захищати свою самобутність, особливо після Люблінської унії.

Братства – національно- релігійні громадські організації українських і білоруських православних міщан і шляхти у 16-18 ст. У 80-х рр. 16 ст. розгорнуло діяльність Львівське Успенське Ставропігійське братство. Наприкінці 16 – на початку 17 ст. братства виникли в Рогатині, Красноставі, Городку, Галичині, Перемишлі, Любачеві, Дрогобичі. У 1615 році засноване Київське, а у 1617 році Луцьке братство.

Ініціатором створення Львівської братської школи у 1568 році були Юрій Рогатинець та Дмитро Красовський. У програму школи входило вивчення курсу „семи вільних наук”, які складалися зі „тривіума” – граматики, риторики, діалектики та „квадривіума”, арифметики, геометрії, астрономії, музики. Поряд з церковнослов’янською й грецькою вивчали польську і латину.

Метою діяльності братств було виховання сиріт, поміч убогим, викуп полонених, поховання, допомога під час суспільних лих. Члени братств мали свої визначені зібрання і вносили гроші до загальної каси. До братства входили православні будь-яких станів. Навчання у школі теж було демократичним – учнів оцінювали не за походженням, а за знаннями, методом виховання залишались різки. Найкращих учнів братство посилало на навчання за кордон.

Братства видавали друком релігійні книги, підручники. Виникнення друкарства в Україні пов’язане з іменами І.Федорова та Дропана, які влаштовували друкарні у Львові та Острозі після того як їх було вигнано з Москви. Першими друкованими книгами в Україні були „Апостол”, „Буквар”, „Острозька Біблія”.

Багатий і впливовий магнат князь Костянтин Острозький заснував 1576 року у місті Острозі культурно-освітній центр нового типу. До нього входила колегія, літературно-науковий гурток, бібліотека і друкарня, яку протягом 1577-1582 р.р. очолював першодрукар І.Федоров. Навчальний заклад – Острозьку вищу школу називали „тримовним ліцеєм”, „Греко – слов’янською Академією”. Першим ректором академії був Герасим Смотрицький, письменник-полеміст і культурно-освітній діяч XIV ст. В Острозькому культурно-освітньому центрі викладання поєднувалося з науковою діяльністю. Навчання здійснювалося за поширеною у Європі системою „Семи вільних мистецтв”. В архітектурі XІV – ХVІІ ст. поширені європейські впливи готики, романського стилю, ренесансної архітектури, зокрема будівлі замків-фортець, костьолів, монастирів, приватних будинків, міських ратуш (Луцька фортеця, Успенська церква у Львові, вежа Корнятка у Львові тощо) Література України цього періоду створювалася латиною, польською, української мовами, відомі поети Павло Русин, Юрій Котермак (Дрогобич), Оріховський (Роксолан).

Вагомі здобутки вітчизняної освіти пов’язані з ім’ям Петра Могили, який був митрополитом Київським, у 1631 році заснував Лаврську школу, а у 1632р. об’єднавши її з Київською братською школою, створив Києво-Могилянський колегіум, який за часів І.Мазепи у 1701 році отримав статус академії, що стала єдиним вищим навчальним закладом у слов’янському світі. Приймали до академії молодь усіх станів, для бідних існувала бурса(гуртожиток). Курс навчання – 12 років у 8 класах з правом переривання навчання. Вивчалися традиційні сім вільних мистецтв, словянську, українську літературну, грецьку, латину, польську мови; вивчали класичну, грецьку і римську, частково середньовічну літературу, історію, географію. Метод навчання був схоластичний, за допомогою диспутів. Після 1731 року за ініціативою Рафаїла Заборовського -митрополита, було запроваджено курс лінгвістики – російської, французької, німецької, староєврейської мови- математику (тригонометрію), фізику, астрономію, архітектуру. Велика увага приділяється музиці.

Нижча освiта в Украіні була широко розповсюджена майже кожне село мало свою школу яка існувала при церкві, у них навчали ченці. Одна школа в середньому припадала на 1000 душ, а у 1765р на території Чернігівського, Городенського, і Сосницького повітів було на кожну школу 746 душ, а вже у 1875 р на цій території - одна школа на 6750 чоловік. У місцевостях, де люди проживали на хуторах, освітою дітей займалися мандрівні дяки.

У мистецтві 17-18 століть в Україні панує художній стиль українського (козацького) бароко, яке було більш демократичне, тісніше переплетене з народною творчістю, утверджуються образи, що характеризують колективні, суспільні, національні риси народу в цілому (образ України у вигляді коронованої Діви, яка просить заступництва у Київського митрополита), в іконопис вносяться нові реалії, зміни в композиції, елементи народного малярства, поєднання суперечливих символів, велика увага приділяється пейзажу, одягу. Як і для європейького бароко для українського було характерним прагнення до екзотики, нечуваного, незвичайного, дивного, химерного, поєднання різнопросторових і різночасових сюжетів, трагізм світосприйняття і тріумф світла і добра, перемога надзвичайна мальовничість, раціоналізм, тверезість.

Художники-українці цієї доби: Микола Петрахнович („Страсті Господні” у Львівській Успенській церкві), Йова Кодзелевич(„Нерукотворний Спас”), Іван Руткович та інші. Відомі архітектори: Григорович-Барський(Покровська церква на Подолі, дзвіниця Кирилівської церкви), Ковнір(корпус Києво-Печерської лаври), Шедель(Лаврська дзвіниця висотою 96,5 м., митрополичий будинок).Формується тип козацького собору – п’ятиверхий, однаковий з усіх чотирьох боків, наприклад Миколаївський Собор у Ніжині. Виникають цільні у своєму художньому образі архітектурні ансамблі Києва, Чернігова, Переяслава, реставруються собори і церкви(Софіївський Собор було реставровано у стилі бароко на кошти Мазепи). В українській культурі 17-18 століть (доба козацького бароко) відомі: Феофан Прокопович(філософ, письменник, автор п’єси”Волоимир”, його діяльності приділив велику увагу ПетроІ), Стефан Яворський(церковний і культурний діяч, протистояв західництву і реформаторству Феофана Прокоповича, поет), Данило Братковський(поет), Довгалевський (автор „Поетики”, обґрунтував існування фігурних віршів), М.Ділецький(автор „Граматики музикальної”), А.Ведель, М.Березовський,Д.Бортнянський (композитори українського (козацького) бароко17-18ст.)Г.Сковорода (автор „Саду божественних пісень”, „Басні Харьковские”, „Всякому городу нрав і права”, український філософ, байкар, просвітитель)І.Мартос (скульптор 18 ст., ректор Петербурзької академії мистецтв, автор пам’ятника Мініну і Пожарському в Москві, Г.Потьомкіну у Херсоні)

З’являються історичні праці, зокрема козацькі літописи Г.Грабянки, Самовидця, С.Величка.

12. Загальні та особливі риси західноєвропейської та української національної культури 19 століття (романтизм, реалізм, імпресіонізм, натуралізм)

Романтизм – напрям у мистецтві 18-19 ст., орієнтація на спадщину середньовічного мистецтва, християнські ідеї; у центрі – духовне життя особистості.

Основні риси романтизму:

Ø перевага суб’єктивного над об’єктивним;

Ø відмова від раціоналізму Просвітництва та класицизму, недовіра до культу розуму;

Ø основою мистецтва є суб’єктивна творча уява і творчі емоції художника;

Ø герой – особистість із сильними почуттями, гострою реакцією на світ, що відхиляє закони, яким підпорядковуються інші;

Ø інтерес до всього екзотичного, сильного, піднесеного, потяг до інтуїтивного і несвідомого;

Ø тяжіння до фантастики, умовності форм, змішання високого і низького, комічного і трагічного, повсякденного і незвичного

Ø відтворення індивідуальних особливостей психології і характерів, відтворення національного колориту;

Ø романтиків приваблює усе віддалене у часі і просторі, дія відбувається на гранично яскравому і барвистому фоні, герой протиставляється природі і суспільству.

Романтизм у літературі: Гете ”Фауст”, О.Дюма „Три мушкетери”, В.Скот „Айвенго”, Ф.Купер ”Звіробій”, Е.По „Чорний кіт”, Брати Грім „Дитячі сімейні казки” Д.Байрон „Дон Жуан”

Романтизм у музиці: Г.Берліоз- опери ” Узяття Трої”, „Беатріче і Бенедикт”, увертюри „Король Лір”, „Роб-Рой”; Ф.Шуберт – опери „Веселий замок сатани”, понад 600 пісень, зокрема „Лебедина пісня”, 9 симфоній; Ф.Шопен – мазурки, полонези, ноктюрни, вальси.

Романтизм у живописі: Делакруа „Свобода на барикадах”, Дж. Тернер – пейзажі

Зачинателем нової української літератури вважається І.Котляревський (бурлескно-сатирична поема „Енеїда”, п’єси „Наталка-Полтавка”, „Москаль-чарівник”) Традиції фольклорної творчості знайшли своє втілення у творах П.Гулака-Артемовського(байки „Пан та Собака”, „Дві пташки в клітці”, романтичні поеми „Твардовський”, „Рибалка”), Г. Квітки-Основ’яненки („Маруся”, „Конотопська відьма”, „сердешна Оксана”, „Солдатський партрет”), Є.Гребінка(поезії „Човен”, „Чорні очі”, байки „Ведмежий суд”, „Зозуля і Снігур”), М.Петренко(„Дивлюсь я на небо, та й думку гадаю...”) Гурток українських романтиків об’єднувався навколо першого на Наддніпрянській Україні університету, створеного у Харкові у 1805 році.

Основоположником нової української літератури по праву називають Тараса Шевченка, який у своїх творах зумів не лише створити сучасну українську літературну мову, але й об’єднати українців в єдину націю, дати їм усвідомлення свого історичного минулого і майбутнього. Перша збірка його творів „Кобзар” видрукувана у 1840 році у Петербурзі. Серед найвідоміших його творів: „Заповіт”, „Катерина”, „І мертвим, і живим, і ненародженим...”, „Кавказ”, „Гайдамаки”, „Наймичка” та інші.

В Україні романтизм у культурі поєднуався з іншими стильовими напрямами, тому романтичні твори були у творчості багатьох письменників: Т.Шевченка, Є.Гребінки, М.Костомарова, П.Куліша та інших, українські романтики зверталися до народної творчості, історичного минулого українського народу (Т.Шевченко “Причинна”, П.Куліш “Чорна рада”). Вукраїнській музиці та живописі романтизм був поширений до кінця 19ст., наприклад М.Лисенко опера “Тарас Бульба”, обробка українських народних пісень, у живописі Т.Шевченко “Каретина”, О.Мурашко “Похорон кошового”, М.К. Пимоненко “Весілля в Київській губернії”

Реалізм (від лат. речовинний) – художній метод у літературі і мистецтві 19-20 ст.

Основні риси реалізму:

Ø основа художнього світу творів – пізнання соціальних зв’язків людини і суспільства;

Ø відбиття життя за допомогою типізації в образах, що відповідають суті явищ самого життя;

Ø правдиве, історично конкретне зображення характерів і обставин у їхній багатосторонній взаємозумовленості;

Ø зображення людини у взаємозв’язках із середовищем: внутрішній світ персонажів, їх поведінка, несуть на собі прикмети часу;

Ø основний критерій художності – вірність дійсності, прагнення до достовірності зображення, „відтворення” життя „у формах самого життя”

Ø утвердження права художника відображати всі сторони життя без будь-яких обмежень;

Ø зображення типових характерів у типових обставинах

Ø розмаїтість художніх форм

Критичний реалізм – тверезе мистецтво втрачених ілюзій. Розвивається в Європі з 20-х років ХІХ ст. Новий тип концепції, що втілився у критичному реалізмі: явища дійсності зображуються у всій складності, багатогранності і багатстві естетичних властивостей, відповідно до ускладненої і збагаченої суспільної практики.

Представники критичного реалізму: Оноре де Бальзак „Шагренева шкіра”, „Втрачені ілюзії”, Чарльз Діккенс „ Записки Піквікського клубу”, Ф. Достоєвський „ Злочин та кара”.

У другій половині ХІХ ст. в Україні розвивається реалізм, зокрема в літературі – це твори Панаса Мирного(„Хіба ревуть воли як ясла повні”, „Повія”), І.Нечуя-Левицького(„Хмари”, ”Кайдашева сім’я ”), І.Франка(„Борислав сміється”, „Украдене щастя”, ”Каменярі”, ”Вічний революціонер”, „Мойсей”) та інших.

На межі 19 і 20 століть українці звертаються до модернізму(гурт „Молода муза”, „Українська хата” у складі В.Пачовського, М.Євшана, М.Яцківа, Б.Лепкого).

Відомими композиторами 19 століття були Семен Гулак-Артемовський(перша укр. опера „Запорожець за Дунаєм ”1863р), К.Стеценко (церковна музика, дитячі опери „Івасик-Телесик”, „Котик і Півник”), П.Сокальський (опери „Мазепа”, „Богдан Хмельницький”, „Облога Дубна”) та інші.

Натуралізм називають науковим, систематизова­ним, фінальним реалізмом., розвивався в останній третині ХІХ ст. теоретик і основоположник натуралізму – Еміль Золя. На теорію і практику натуралізму вплинули успіхи у природознавчих науках. Цей напрям є стильовою домінантою у творчості Е.3оля (“Жерміналь”, “Гроші”) Дж.Еліота (поезії) І.Франка (Борислав сміється), К.Лемоньє (роман “Мрець”), Е.і Ж.Гонкур (мемуари), Г.Гауптман (драми“Боброва шуба”, “Потоплений дзвін”)

Ø Вимога зображення неприкрашеної правди, відмова від будь-яких заборон

Ø Звертання до символіки, формальна відмова від узагальнень, вираження авторської позиції, типізації

Ø Людський світ включено у світ природи, на їх думку, земна куля рухається силами життя, біологічними та економіч­ними. Звідси в їхній творчості біологічний віталізм та прогресивістські сподівання.

Ø Людина - свідома й раціоналістична особа, що зна­ходиться в павутинні соціального й морального, її пове­дінка детермінується(зумовлюється) соціальними, моральними і спад­ковими обставинами. В основі натуралізму лежать гіпо­тези про активність інстинктів та прагнення аналізувати природу людини. Натуралісти показують, як у людині про­кидається звір, ідейний зміст їхніх творів перегукується із соціальним дарвінізмом і вчен­ням З.Фройда.

Ø Завдання натуралістів - створити художньо-наукові соціальні студії(дослідження), реєструвати факти, стилі та системи поведінки, образно відтворювати інституції суспільства, дедуктивне досліджувати невидимі процеси в ньому, художньо омислювати спадковість та історичну еволю­цію. Автор схожий на репортера: він іде містом, все розглядає, записує, перебуваючи на місці події - на фабриці, у робітничих хижах, на сільському подвір'ї, наче фотограф з камерою, яка фіксує раптові момен­ти життя.

Ø У поетиці передусім впадають в око докладно змальований брутальний факт, сексуальна деталізація, відсутність ідеалізму. Натуралісти зображують не типо­ве, а конкретні життєві обставини. Твори будуються за науковим описово-експериментальним методом, що схо­же на клінічну історію, написану лікарем-екслериментатором. Велике значення має опис, який створюється з фактографічною життєподібністю. Природа в натуралі­стичному зображенні не має нічого буколічного, пасто­рального чи, навпаки, трансцендентного(позасвідомого, божественого), а є машиною, яка через підсвідомість — інстинкти, генетичні коди - рухає людиною.

Рішучішим і відвертішим був відхід від реалізму методу, що дістав назву імпресі­онізму (фр. - враження). Склався він у французькому живописі другої половини XIX ст. (Е.Мане, К.Моне, О Ренуар, К.Піссаро, А.Сіслей). Його назва походить від кар­тини К. Моне "Враження Схід сонця".У музиці К. Дебюссі, в літературі брати Гонкури, А.Доде, Гі де Мопассан, С.Цвейг, А.Шніцлер, С.Віткевич, А.Чехов репрезентують імпресіонізм. В українській літературі він домінує у твор­чості М.Коцюбинського, Г.Косинки, М.Івченка, Є.Плужника. Імпресіонізм має такі особливості:

Ø Світ постає пропущеним через певне індивідуальне сприйняття, побаченим з точки зору конкретного спо­стерігача. На відміну від реалізму випадкове, індивіду­ально неповторне, непоширене стало рівноправним ком­понентом художньї системи. Навколишня дійсність, як і психічні процеси, перебувають у постійній мінливості, плинності.

Ø Людина є індивідуальністю, якій для пізнання доступна конкретна мить. Імпресіоніста цікавить чуттєвий досвід людини, її свідомість.

Ø Імпресіонізм вважає своїм завданням фіксувати кон­кретні, нічим не опосередковані чуттєві враження, котрі максимально наближають до правди дійсності, наскільки вона дається людині. С.Крейн базисом імпресіонізму називав "момент життєвого досвіду, активно відчутий і відразу виражений”.

Ø Для імпресіоністичної поетики характерне прагнен­ня дати ілюзію невідібраності, необробленості, невпо­рядкованості матеріалу. Визначальним стає не сюжет, а настрій, емоційний тон. Імпресіонізм уважний до випад­кового. Час, здебільшого особис­тий, майже не співвідноситься з історичним часом. Час­то зображується епізод утечі з суспільства, з узвичаєно­го кола. Імпресіоністичний пейзаж розпливчастий, у ньо­му переважають півтони; картина, природи "перелом­люється" через повітря - куряву, туман, яскраве соняч­не світло, дощ; пейзаж пишеться деталями-мазками (в літературі це художні - звукові, зорові, запаху, смаку, дотику - мікрообрази), які передають не стільки предмети, скільки цілісне враження в його мінливості, миттє­вості й несподіваності. Динамізм, процесуальність, мо­заїчність, незавершеність, прихованість якоїсь загадки, розімкненість у вічність. — риси не тільки імпресіоністич­ного пейзажу, а й будь-якого образу-імпресії. Плин свідомості відтво­рюється за допо­могою невласне прямого мовлення та внутрішнього монологу.

Дата добавления: 2015-05-26