Змінна тесто­вого психодіагностичного зав­дання

У професійній практиці психодіагностику прийнято вважати експериментом. Тому психодіагност у протоколах психодіагностичного обстеження називається «експериментатор», а людина, яку обстежують, - «обстежуваний», тобто той, котрий проходить іспит. Діагностичний експеримент у психологи - це свідомо чи спе­ціально спонтанна, але обов'язково контрольована ситуація, що ви­никла, за допомогою якої викликають заплановані для вивчення явища психіки. Експерименти в психологічній практиці поділяються на: орієнтувальні; критичні; методичні.

Орієнтувальний («пілотажний») - експеримент, який призначе­ний для пошукового рішення поставленої задачі. Коли явище неві­доме чи передбачається множинність форм його прояву, коли ще не­має принципів і підходів, відсутній концептуальний лад у розумінні обстежуваного, вдаються до експерименту, що орієнтує. Звичайно він припускає значні варіації використовуваних тестових завдань, інструкцій, форм організації поведінки як самого дослідника, так і обстежуваних, - різні тренінги, проблемні ситуації, мозкові атаки і т.п. Критичний експеримент покликаний перевірити сформовану гіпотезу за строго організованою програмою і діагностичною проце­дурою. Це не тільки наукові, тобто дослідницькі, діагностики, але і будь-яке прикладне обстеження, оскільки в останньому ми також припускаємо одержати (чи не одержати) те чи інше бачення, а отже, перевірити гіпотезу. Методичний експеримент, як правило, уточнює передбачувану логіку проведення дослідження (діагностики), перевіряє ще раз ме­тодичний апарат психодіагностики. До задач методичного експери­менту входить валідизація тестів, перевірка їх на вірогідність і надійність. Методичний експеримент відпрацьовує нормативні дані, критерії для порівняння популяційних вибірок, патологічних відхи­лень, професіографічних номіналів тощо.

Крім принципів складності й адаптивностг, до тесто­вих завдань пред'являються й інші вимоги, що мають як проце­суальне, так і змістовне значення:

1. Непрогностичність і неочевидність у розв'язанні завдань. Як­що завдання такі, що усі будуть давати на них однакові відповіді, то такий стимульний матеріал непридатний для використання в якості тестових завдань. Вони повинні бути своєрідними і специфіч­ними в рішеннях.

2. Індиферентність соціального схвалення (несхвалення) резуль­татів і оцінок. Якщо в опитувальнику чи діагностичній бесіді зву­чать твердження нейтральні або оціночні, що навішують «ярлики», то в якості тестових однаково непридатні як перші, так і другі. Підби­раються тестові завдання, що є значимими для особистості обсте­жуваного, цікавими, але не ображають і не є оцінними. За рідкісним винятком такі, що виявляють самооцінку, - це допускається.

3. Виключення з боку обстежуваних намагань відповідати споді­ванням і очікуванням експериментатора. Формулювання і стимульні задачі, «провокаційні» запитання, що свідомо працювали б на гіпоте­зу, на абсолютне й однозначне її підтвердження, з тестових зав дань повинні бути виключені.

Змінна тестового завдання залежить ще й від того, у якій вимірювальній системі даних здійснюється диагностика L даних.

L-дані - це зведення, отримані шляхом реєстрації реальної по­ведінки людини в повсякденному житті. Безперечно, було б ідеально мати повний і докладний опис способу життя обстежуваної особи, однак на практиці це не можливо. У кращому випадку вдається одержати інформацію щодо окремих періодів чи сторін життя люди­ни, наприклад, скільки разів учень правильно відповідав на запи­тання з математики, скільки разів порушував дисципліну, звертався до лікаря і т.д. Тому найчастіше L-дані одержують шляхом форма­лізації оцінок експертів, що спостерігають за поведінкою обстежу­ваного у визначених ситуаціях протягом деякого періоду часу.

З L-даних звичайно починають дослідження проблеми. L-дані вигідно відрізняються тим, що усі види поведінки в них представ­лені в мовній формі, а це дозволяє легко інтерпретувати досліджу­вані явища. Однак таке використання L-даних не завжди достатньо інформативне, оскільки зовнішні оцінки не є адекватною мірою внут­рішнього психічного життя людини. Сприйняття поведінки іншої людини завжди трохи перекручене в зв'язку з особливостями осо­бистості самого експерта. Оскільки різні експерти будуть давати різні оцінки, виникає проблема виміру надійності експертів.

Інша проблема, яка тут виникає, - підвищення надійності зов­нішніх оцінок за рахунок зняття систематичних перекручувань. Одним з параметрів систематичних перекручувань і помилок при зовнішніх оцінках може бути вплив гарного чи поганого ставлення експерта до обстежуваних осіб.

Для підвищення надійності L-даних у психодіагностиці розроб­лені і використовуються правила, що орієнтують сам процес одер­жання експертних оцінок.

1. Риси, якості чи властивості психіки, які оцінюються, повинні описуватися в термінах і поняттях поведінки, що спостерігаються

ззовні.

2. Експерти повинні мати можливість спостерігати за поведін­кою обстежуваного досить довго.

3. Кількість незалежних експертів повинна бути не меншою де­в'ятьох на одного обстежуваного.

4. Експертиза повинна здійснюватися не довільно, а за спеціаль­но заданою схемою. Доцільніше проводити ранжирування обстежу­ваних тільки за однією рисою, однією властивістю, за один раз замість оцінювання одного обстежуваного відразу по всьому набору якостей чи властивостей. Іншими словами, експерта просять упо­рядкувати всю групу по одній ознаці, наприклад, проранжирувати 20 чоловік по якості товариськості, а не однієї людини по всіх досліджуваних якостях. Послідовний перебір якостей на усій вибір­ці маскує дійсну мету й особистість того, хто цікавить дослідника конкретно, тим самим забезпечується об'єктивність експертизи.

Q-дані являють собою діагностичну інформацію, отриману за допомогою опитувальників та інших методів самооцінок (самозвіти, шкалування та ін.). Завдяки простоті конструкції і легкості одер­жання інформації Q-дані займають одне з центральних місць у пси­ходіагностиці взагалі. Кількість методик для одержання психодіаг-ностичних вимірів у системі Q-даних воістину величезна. Це і тести Айзенка, Кеттелла, ММРІ, усілякі методи шкалування, проективні методи і багато інших. Психодіагностична практика свідчить, що і Q-дані значною мі­рою підлягають дії інструментальних перекручувань, хоча меншою мірою, ніж L-дані. Причини перекручувань психометричної системи Q-даних носять в основному пізнавальний і мотиваційний характер.

Пізнавальні перекручування здебільшого пов'язані з незнанням людьми самих себе, власної особистості, «Я-самості». Виникають ці перекручування переважно з наступних причин:

а) низький освітньо-культурний рівень і рівень загальної еру­диції;

б) відсутність навичок інтроспекції (самоспостереження) і спе­ціальних знань психології чи хоча б елементарних уявлень про

психічні явища;

в) орієнтація на довільні еталони: звичайно себе порівнюють із близьким оточенням і практично не використовують популярні мо­делі (зіставлення з деяким представником своєї національної етно­культури). На рівні повсякденної свідомості ми не тільки не знаємо цього, але і не задумуємося над такими «високими матеріями».

Таким чином, не можна сподіватися на вірогідність самозвітів, якщо їх не організувати спеціально.

Мотиваційні артефакти ще більш значимі в психодіагностичних вимірах по лінії Q-даних.

Різна мотивація обстежуваних може служити джерелом пере­кручування відповідей або убік соціальної бажаності (дисиміляція), або убік підкреслення своїх дефектів (агравація і симуляція). Це різні форми симуляції (від лат. simulatio - удавання) - зображення різних специфічних станів чи їхніх симптомів людиною, якій вони не властиві. Мотиваційні перекручування, у тому числі симуляція, дисиміляція й агравація найчастіше носять свідомий характер і ма­ють на меті свою користь або мають несвідомий характер і зумов­лені пізнавальними обмеженнями. Свідомі перекручування можуть призводити до повної відмови від співробітництва, грубих помилок і зовсім випадкового характеру відповідей. Ефект несвідомих пере­кручувань менш значний і піддається корекції.

Т-дані - це психодіагностичні матеріали, отримані в результаті об'єктивного виміру різних форм прояву психіки (вербальних і невер-бальних, соціальних, індивідуальних тощо) без звертання до само­оцінок і експертних оцінок. Це той випадок психологічної діагностики, коли при участі необхідного об'єктивно-вимірювального інструмен­тарію створюються спеціальні мікроситуації, що сприяють прояву і фіксації досліджуваних властивостей психіки. Як окремий випадок Т-даних можна розглядати лабораторний експеримент.

Об'єктивність тестів тут досягається за рахунок:

-одержання оцінок за реакціями обстежуваного;

- приховування як справжньої мети дослідження, так і його процедури;

- зменшення перекручувань, внесених у тестову діагностику самим експериментатором (формалізація процедур обстеження й інтерпретації, комп'ютеризація діагностики, фіксація фізіологічних корелятів психіки).

Для забезпечення об'єктивності Т-даних звичайно використо­вують такі прийоми і принципи:

1. Маскування справжньої мети дослідження.

Це один з найбільш розповсюджених тактичних прийомів. У та­кому випадку справжня мета дослідження, як правило, обстежуваним не повідомляється. У явному вигляді йому називають іншу, помил­кову мету, що дозволяє одержати менш перекручений результат. Дуже часто цей спосіб маскування такої мети використовується в особистісних діагностиках, зокрема в проективних методиках (ТАТ, тест Роршарха, малюнкові тести).

2. Несподівана постановка задачі.

Цей прийом аналогічний фактору «раптовості», що застосовуєть­ся слідчим при веденні допиту. Раптовість порушує систему чекань і викликає емоційний стан, близький до стресового, що заважає до­тримуватись обраної лінії поведінки і реагування.

У такий самий спосіб, без попередньої підготовки інструкцією висувається вимога згадати зміст раніше виконаного тесту або на­звати картинки, що були в стимульному матеріалі, хоча обстежу­ваний працював тоді з цифрами (методика Виготського-Сахарова). Або в асоціативному експерименті обстежуваного попередньо просять відтворити групу ключових слів-асоціантів, а потім, після відтворен­ня, знову пред'являють групу слів, але раптово просять відповідати асоціаціями. У підсумку обстежуваний виявляється перед дилемою: якої лінії дотримуватися — відповідати якомога швидше першим словом, що прийшло на думку, як того вимагає інструкція, чи зосе­редити свої зусилля на запам'ятовуванні ключових слів, які були задані спочатку?

3. Невизначеність, нечіткість цілей тестування.

Обстежуваному дають такі інструкції, щоб він не міг зрозуміти вимоги експериментатора і не знав, у яку сторону варто змінити свої реакції, щоб вони відповідали соціальним нормам і вимогам. У цих випадках обстежуваному говорять, що робити, але не говорять, як робити, не дають критеріїв якості виконання.

5. Створення емоційної ситуації.

Такий прийом досить часто використовується в психодіагнос-тичній практиці. Емоційний стан напруги досягається різними спо­собами, наприклад, негативними відгуками про якість виконання завдання, про здібності чи уміння обстежуваного, вимогу відповідати дуже швидко чи повільно й ін.

Може викликати емоційну напругу і сам тестовий матеріал: не­етичний зміст, трагічне (катастрофа), смішне, азартне у взаємодії будуть породжувати відповідні психоемоційні стани. На тлі виклика­них емоцій виконується тестова задача й одночасно відзначаються вербальні реакції, вегетативні, моторно-рухові, мімічні, інтонаційні, інші зміни. Іноді створюють ситуацію емоційного стресу для того, щоб виявити психогенну стійкість організму до дії екстремальності.

При цьому паралельно виконується який-небудь тест чи над­ходить прохання розповісти про суто особисті справи і враження, висловити своє відношення до тестів чи до тих, хто їх проводить. Експериментально поряд з вербальними фіксуються вегетативні ре­акції, моторно-рухові, мімічні, інтонаційні зміни.

6. Стереотипізовані форми психіки, автоматизми.

Почерк, манеру поведінки, експресивні рухи важко контролю­вати і змінювати навіть при великому бажанні, тому вони часто ви­користовуються в особистісних тестах і діагностиках спеціального призначення: генетичні дослідження, експертна криміналістика, пси­хоемоційна резистентність в екстремальних умовах тощо. Поряд з особистісною інформацією такий діагностичний прийом дає багато цінної інформації про психофізіологічні механізми саморегуляції поведінки і діяльності людини взагалі.

7. Психофізіологічні, чи «мимовільні», індикатори психіки.

Поняття «мимовільні індикатори психіки» введене і розробля­ється в науковій школі Б.М.Тешюва, В.Д.Небиліцина їхніми учнями і послідовниками. Це поняття охоплює лише ті явища психіки, що реєструються в проявах функцій, що не залежать від волі і намірів обстежуваного. У якості «мимовільних» індикаторів психіки звичай­но використовуються електроенцефалографічні, електрофізіологічні, біохімічні, вегетативні зміни, що супроводжують психічні процеси. Прикладом таких методик може служити так званий «детектор не­правди», уперше запропонований А.Р.Лурією, який отримав засто­сування в рішенні спеціальних практичних задач.

Дата добавления: 2015-05-26