Концептуальне визначення півпрезиденталізму

Занятия проходят 1 раз в неделю. Продолжительность занятия 1,5ч.

Теорія півпрезиденталізму повинна забезпечити визначення даного терміну й ідентифікувати набір півпрезидентських країн. Концепція півпрезиденталізму вперше була запропонована М. Дюверже. Вводячи в науковий обіг даний термін, дослідник стверджував: «політичний режим розглядається як півпрезидентський, якщо конституція, яка його встановлює, передбачає, що режим комбінує три елементи: (1) президента республіки обирають на підставі універсального права голосу; (2) він наділений значними повноваженнями; (3) напроти себе, проте, він має прем'єр-міністра і міністрів, які володіють виконавчою й урядовою владою і можуть залишитися в уряді доти, доки парламент не виразить їм свою опозицію» [3, с. 166].

Деякі дослідники, зокрема Дж. Сарторі [16], переконують, що, критерій універсального права голосу неоднозначний щодо того, чи президент обирається через пряму або непряму процедуру. Автор використовує інший принцип: президент обирається через всезагальне голосування - або безпосередньо, або непрямо.

Тому Дж. Сарторі пропонує виправлене визначення. Він ідентифікував п'ять критеріїв півпрезиденталізму: (1) Глава держави (президент) обирається через всезагальне голосування - безпосередньо чи непрямо - на встановлений термін; (2) Глава держави поділяє виконавчу владу з прем'єр-міністром, таким чином підтверджуючи подвійну структуру виконавчих повноважень, яка характеризується такими критеріями: (3) Президент незалежний від парламенту, але не має право особисто або безпосередньо управляти і тому його політична воля повинна супроводжуватись і оброблятись через його адміністрацію; (4) З іншого боку, прем'єр-міністр і його кабінет незалежні від президента, адже вони залежні від парламенту: вони підвладні або парламентській довірі, або недовірі (або і довірі, і недовірі), і в будь-якому разі потребують підтримки парламентської більшості; (5) Подвійна структура повноважень у півпрезиденталізмі уможливлює різні баланси, а також зміщення превалентності (поширення) влади в межах виконавчих структур, за суворої умови, що «потенціал автономії» кожної складеної одиниці виконавчої структури насправді співіснує [16, с. 131-132].

Проблема визначення М. Дюверже також полягає у другому критерії, щовипливає із питання: «хто відповідальний за те, що конституйовано президенту як «значні повноваження»?» Відповідь полягає у тому, що кожен науковець може суб'єктивно вирішити, які повноваження достатні для того, аби вважати їх «значними». В результаті цього набір півпрезидентських країн змінюється від одного дослідника до іншого. М. Дюверже запропонував шість західноєвропейських півпрезидентських режимів - це Австрія, Фінляндія, Франція, Ісландія, Ірландія і Португалія. І це попри той факт, що австрійські, ісландські й ірландські президенти були значною мірою символічними лідерами. У 1992 р. М. Дюверже додав до цього списку Польщу та Румунію. Слабкість президентів в інших дослідженнях означала, що ці та подібні до них випадки непотрібно класифікувати як півпрезидентські взагалі. Наприклад, А. Степан і С. Скач ідентифікували тільки дві західноєвропейські країни як півпрезидентські - Францію і Португалію - і класифікували Австрію, Ісландію й Ірландію як парламентські, тому що вони позиціонуються зі слабкими президентами, хоча й безпосередньо обраними [21, с. 8-9].Цікаво, що Швейцарію та Фінляндію автори класифікували як «приклади змішаних випадків політичних систем». Тому критерій М. Дюверже підтверджує свою контраверсійність і, на нашу думку, повинен бути доопрацьований.

Х. Бехро, Б. Бейерлейн та Е. Везер [2] виправили й третій критерій М. Дюверже - президент повинен стикатись із прем'єр-міністром, що володіє виконавчою й урядовою владою і залишається в уряді, допоки парламент не висловить йому своє заперечення. Крім того, деякі науковці, зокрема Ж. Блондель [3] та В. Богденор [4, с. 561-562], зробили наголос на подвійній структурі (президент і прем'єр-міністр) повноважень в умовах півпрезиденталізму.

Ж. Блондель у праці «Подвійне лідерство в сучасному світі: крок до стабільності режиму» апелює до дуальної виконавчої структури, згідно якої «виборний президент - це не просто глава держави, який відчуває нестачу політичної влади, але й не головний керівник держави із-за існування сильного прем'єр-міністра, який, ймовірно, не строго підлеглий президенту». Стосунки президента з прем'єр-міністром (урядом) і останнього з парламентом змінюються впоперек режимів, які відповідають елементарній концепції півпрезиденталізму [3].

С. Ніно, говорячи про особливості півпрезиденталізму, зауважує, що, по-перше, посади глави держави і прем'єр-міністра є окремими; по-друге, кабінет міністрів формується за втручанням парламенту; по-третє, уряд формується з волі виборців [14, с. 170]. Проте це визначення, на нашу думку, не включає ключової особливості півпрезиденталізму - процедури відставки уряду.

Один із варіантів тлумачення півпрезиденталізму, що був запропонований у ранніх ідеях Р. Елгі, передбачає розгляд тільки фактичних повноважень політичних акторів, або, іншими словами, реляційних властивостей демократичних типів режимів [6]. Приклад такого визначення півпрезиденталізму пропонує й П. О'Нейл. Він заявляє, що півпрезидентський режим єдиний, у ньому виконавча влада поділяється між президентом і прем'єр-міністром, але президент обов'язково має істотні повноваження. Із цього визначення випливає, що ми можемо визначити тільки те, які країни потрібно класифікувати як півпрезидентські, розглядаючи відповідні повноваження глави держави і глави уряду, або ідентифікуючи, як зауважує автор, системи, в яких глава держави володіє реальною виконавчою владою над прем'єр-міністром і кабінетом [15].Проте на підставі цієї логіки прямі вибори президента недоречні до результату того, чи країну потрібно класифікувати як півпрезидентську. Натомість, список півпрезидентських країн П. О'Нейла охоплює низку країн в Центральній і Східній Європі, зокрема більшість держав колишнього Радянського Союзу, багато серед яких традиційно класифікуються як парламентські.

Наслідок такої ситуації є більш ніж просто семантичним. Пропонуючи фундаментальну суб'єктивність у визначенні терміна, ми розуміємо, що його операціоналізація стає проблематичною. Інакше кажучи, вона призводить до ситуації, коли науковці розходяться в думках про набір півпрезидентських країн. В результаті вони часто не можуть порівняти схожі випадки півпрезиденталізму. Наприклад, якщо ми приймаємо строге визначення «значних повноважень» і аналізуємо тільки країни з сильними президентами як півпрезидентські, то не дивно, що ми повинні зауважити, що півпрезиденталізм, ймовірно, заохочує конфлікт влади в межах виконавчих структур влади. Це робиться тому, що ми включаємо тільки країни, які завжди аналізуються в контексті даної проблеми в наборі півпрезидентських режимів, які ми розглядаємо. І навпаки, якщо ми приймаємо менш строге визначення і перераховуємо такі країни, як, наприклад, Австрія, Ісландія й Ірландія, як півпрезидентські, то ми не зможемо стверджувати, що півпрезиденталізм створює властиву йому напругу в межах виконавчої влади.

Проблема означених підходів визначення півпрезиденталізму, на нашу думку, полягає в тому, що вони включають посилання на реляційні властивості політичного процесу. І роблячи так, вони неминуче вводять елемент суб'єктивності у процес класифікації. Крім того, розглядувані підходи заохочують різних авторів ідентифікувати різні набори країн як півпрезидентські. Проте це тягне за собою встановлення дуже проблематичних альтернатив. Наприклад, автор, який ідентифікує Францію і Португалію, як єдині діючі півпрезидентські системи в Західній Європі, можливо, виправдано вказує на те, що їм властивий дефект півпрезиденталізму, тому що дослідним шляхом ці країни випробували потенційну дестабілізацію у виконавчому конфлікті. Проте інший автор, який ідентифікує не тільки Францію і Португалію, але й Австрію, Ісландію й Ірландію як півпрезидентські режими, на підставі емпіричного спостереження доходить висновку, що півпрезиденталізм в основному пов'язується з відсутністю виконавчого конфлікту. Тому визначення поняття „півпрезиденталізм" повинно визначати набір країн, які можуть бути класифіковані як півпрезидентські, а це, в свою чергу, потребує висновків, які можуть бути використані для аналізу діяльності півпрезидентських режимів.

На цьому тлі ми вважаємо за доцільне використовувати підхід визначення півпрезиденталізму Р. Елгі, який похідний лише від диспозиційних властивостей режиму. Згідно з цією логікою півпрезидентський режим потрібно визначити як ситуацію, за якої всенародно обирають на визначений термін президента, який співіснує пліч-о-пліч з прем'єр-міністром і кабінетом, що відповідальні перед парламентом [7]. Це визначення не вимагає обговорення думки про те, наскільки могутнім повинен бути президент: повноваження президентів змінюються. Таке визначення півпрезиденталізму виключає реквізит суб'єктивності, що характерний для попередніх визначень. Крім того, у термінах політичного аналізу даний підхід легко піддати порівнянню, адже ми можемо визначити і категорично проаналізувати країни, які класифікуються як півпрезидентські [5].

Р. Елгі вважає, що цей варіант вирішення методологічного непорозуміння пропускає другий критерій визначення півпрезиденталізму М. Дюверже [7, с. 13].Тому ми підтримуємо ідею, що півпрезидентське правління полягає в наявності комбінації безпосередньо обраного на фіксований термін президента і прем'єр-міністра, який відповідальний перед законодавчою владою. Проте й це визначення повністю не виключає умовності, яка може проявитись у визначенні набору півпрезидентських країн, наприклад, у випадку Боснії-Герцеговини, де безпосередньо обираються три президенти. За процедурою виборів головний президент обирається більшістю, потім парламент вирішує ротацію двох інших президентів. Для цього незвичайного випадку потрібно використовувати логічне судження стосовно того, чи є Боснія-Герцеговина півпрезидентським режимом. Ми вважаємо, що не потрібно залічувати цю країну до півпрезидентських, оскільки система значно девіює від визначення півпрезиденталізму у ситуації, коли є один безпосередньо обраний президент.

Разом з тим у Словаччині й Ісландії президент може бути усунутий через референдум. Тому главі держави не гарантовано, що він залишиться при владі на визначений термін. Проте у даному разі, ми вважаємо, що потрібно класифікувати ці дві країни як півпрезидентські, адже для проведення референдуму потрібна кваліфікована більшість і тому, що президент не відповідальний перед потенційно мінливою парламентською більшістю так, як прем'єр-міністр. Тому статус президентів цих країн дуже подібний до ситуації в інших півпрезидентських країнах: фактично вони служать фіксований термін.

Дата добавления: 2015-05-26