Поради етикетного спілкування Я. Радевич-Винницького

Додаток 4.

Десять заповідей Закону Божого

Додаток 3.

1. Я є Господь Бог твій, нехай не буде у тебе інших богів, крім Мене.

2. Не роби собі кумира і всякої подоби з того, що на небі вгорі, або на землі внизу, і що у воді під землею: не поклоняйся їм і не служи їм.

3. Не згадуй імені Господа Бога твого даремно.

4. Пам’ятай день суботній, щоб святити його: шість днів працюй і виконуй у них всю роботу свою, а день сьомий – субота – для Господа Бога твого.

5. Шануй батька твого і матір твою, і добре тобі буде, і довго житимеш на землі.

6. Не вбивай.

7. Не чини перелюбу.

8. Не кради.

9. Не свідчи неправдиво проти ближнього твого.

10. Не жадай дому ближнього твого, не жадай жони ближнього твого, ані раба його, ані рабині його, ані вола його, ані осла його, ані всякої худоби його, ані всього, що у ближнього твого.

Слобідський С. Закон Божий: підручник для сім’ї

та школи / Серафим Слобідський; 3-є вид. – К.:

Видавничий відділ Української Православної Церкви Київського Патріархату, 2004. – – С. 519.

1. Добре уміти слухати, застосовувати методику активного слухання. “Захоплено слухати, – переконував Д. Карнегі, – це найбільший комплімент, який ми можемо зробити тому, хто говорить”. А людям подобаються компліменти!

Хто хоче бути добрим слухачем, повинен:

– забути про особисту упередженість, намагатися бути доброзичливим, навіть коли манера спілкування співрозмовника дратує;

– вникати в суть мовленого, незважаючи на плутаність, нелогічність, занудливість мовлення партнера; “перекладати” собі зміст мовленого простою або професійною мовою;

– приділяти особливу увагу ключовим (найважливішим, тим, які були б вміщені в телеграмі) і структурним (спочатку; насамперед; потім; з часом: по-перше; по-друге; однак; підсумовуючи) словам;

– не ставити надто багато запитань, зокрема особистого характеру, не перетворювати розмову на допит;

– зосереджуватись на фактуальності повідомлення чи критичних зауважень; відокремлювати реальні факти, які повідомляє співрозмовник, від його оцінок і тлумачень, а також суджень, які видаються за факти.

– аналізувати, як реагує партнер на Ваші слова;

– не поспішати з висновками, запереченнями, спростуваннями, критикою, пам’ятаючи, що коли не будуть висловлені різні думки, то не буде з чого вибрати найкращу.

Щоб себе не надто силувати слуханням, доцільно з кожним говорити насамперед про те, що йому добре відомо або про те, що його цікавить.

2. Керувати своїми почуттями. Бажання говорити у багатьох людей сильніше за їхню волю. Аби на другий день не каятися: “Навіщо я, дурний, це сказав!” – треба тримати язик “у шорах”. Недостатньо керуватися правилом: “Говори лише тоді, кола маєш що сказати”. Дуже важливим є, в який спосіб сказати, скільки говорити, а головне – як це сприйметься співрозмовником.

Коли людина роздратована, їй хочеться критикувати, осуджувати, навіть ображати партнера, а не розуміти його думки, твердження, погляди. “Не говори відразу, якщо ти роздратований!” - застерігали шумери ще понад чотири тисячі років тому, а біблійне ім'я Хам, яке стало прозивним, у перекладі з давньоєврейської означає “гарячий”. Отож не треба піддаватися хвилі емоцій, не гарячкувати, не виходити з себе, не підвищувати тону і не збільшувати сили голосу, не відповідати грубощами на грубощі, уникати емоційних коментарів. Не показувати свого роздратування від слів, поведінки, манер партнера. Не переносити враження від попередньої розмови (співрозмовника, аудиторії) на наступну. Не демонструвати своєї переваги над партнером.

Говорити спокійно, виразно, зрозуміло, переконливо, із стриманими, розумно дозованими почуттями. Позбутися настанови (установки), що останнє слово завжди має бути за Вами.

3. Знати, про що говорити. Коли мовець надто переймається якоюсь темою, то – так радять фахівці – її не варто порушувати загалом. У всякому разі недоцільно на цю тему висловлюватися категорично. Не говорити багато про себе. ” Людина, яка говорить тільки про себе, тільки про себе й думає”, – зауважує Д. Карнегі. А інші люди відчувають і розуміють це.

Уникати критики релігійних переконань, політичної заангажованості, статевих орієнтацій співрозмовника. De gustibus non (est) disputandum – “ просмаки не сперечаються”, говорили стародавні римляни. Коли ж розмова торкнулася таких небезпечних, “слизьких” тем і змінити тему не вдається, намагатися не перетворити діалог на суперечку з гарячковим блиском в очах, нервовими рухами, зміною висоти, сили й темпу мовлення, образливими випадами тощо. Щоб цього не сталося, доречно скористатися висловами, які зменшують категоричність тверджень, напр.: Мені здається...; Можливо, я помиляюсь...; Мабуть, я недостатньо компетентний у цьому питанні...; Я не настільки ґрунтовно обізнаний із відповідною інформацією, щоб погодитись з Вами або заперечити Вам та под.

Без страху можна говорити на загальні теми (класична тема – погода).

Проте тут є теж свої нюанси. Відомо, що чоловіки полюбляють говорити про політику, економіку, спорт, подорожі, риболовлю, а жінки – про роботу, дітей (онуків), моду, кохання. Щоб з’ясувати, яка з тем найближча до душі співрозмовникові (співрозмовниці), можна спочатку “прозондувати ґрунт”. А в будь-якому разі треба дати говорити партнерові – і він прийде до своєї теми. Правда, тут також бажано впливати на розгортання розмови, бо є люди, які дуже люблять розповідати про свої хвороби, сімейні проблеми, подробиці особистого життя, всілякі трагедії і т.ін. Особливо тягне їх на такі теми під час випадкових зустрічей: у потягу, в чекальних залах, на пляжі тощо, – де люди стають набагато відвертішими, ніж у спілкуванні з давніми знайомими та приятелями.

4. Не говорити самому безспеціальної потреби про домашні справи, сімейні взаємини, професійні проблеми, хвороби, дитячі сутички, недоліки і слабкості інших людей, чужі гроші, любовні пригоди, речі, неприємні або тяжкі для сприймання, тощо. Не розголошувати довіреної інформації, службових таємниць, не читати своїх віршів, не хвалити власні твори, назагал – свої здібності, таланти, можливості, статки, коштовності, вчинки, досягнення, свої знайомства, зв’язки і т.п. Не намагатися показати себе більшим, значнішим, ніж є насправді.

Коли розмова йде в річищі якоїсь Вашої чи запропонованої партнером теми, неетично “сповзати” з неї, “перестрибувати” на іншу тему тощо. Темовий перехід має бути поступовий і/або в якийсь спосіб мотивований. І за згодою обох сторін.

5. “Спасенну (рятівну) неправду” (наприклад, хворому, що він поправляється, гарно виглядає) говорити з максимальною мобілізацією зусиль у доборі слів, голосових (тембр, мелодика) і соматичних (погляд, міміка, жести) засобів вираження.

6. Жартуючи (хоч і говориться сльози-разом, сміх-навпіл), треба бути неабияк обачливим і тактовним. Люди по-різному сприймають жарти, особливо на свою адресу. Жан де Лабрюєр писав: “Навіть найневинніший жарт можна собі дозволити лише з людьми ввічливими й розумними”. Цьому афоризмові вже понад 300 років, однак він не втратив своєї слушності.

7. Ощадно ставитися до чужого часу, уваги та терпіння. Не захоплюватися своїм мовленням настільки, щоб не бути в змозі своєчасно зупинитись. Не треба чекати, поки співрозмовник не скаже чогось на зразок Мушу йти, бо бачу, що ти вже втомився говорити або Жінко, ходімо спати, бо наш гість хоче йти додому. Коли на обличчі, у позі, рухах співрозмовника (аудиторії) помітне хоч найменше нетерпіння, коли він поглядає на годинника, коли його очі блукають по різних предметах, коли він починає позіхати, переступати з ноги на ногу тощо, треба чимскоріш припиняти монолог і не з’ясовувати, чи співрозмовникові цікаво, а понад то, не спонукати його: Слухай-но далі!

Особливого такту в цьому плані потребує спілкування з людьми високого соціального рангу: політиками, громадськими діячами, керівниками великих колективів, вченими, митцями та ін. У них дні сплановані за хвилинами. Тому до розмови з ними доцільно заздалегідь підготуватися, зокрема орієнтовно визначити її тривалість. Перед початком спілкування бажано сказати, скільки Вам потрібно на це часу. Отримавши згоду, коротко і ясно викласти суть справи. Розмову закінчити точно за домовленістю, якщо її не продовжить Ваш високостатусний співрозмовник.

8. Ініціатива завершення розмови за статусної нерівності спілкувальників має належати особі жіночої статі, людині старшій за віком, вищій за соціальним становищем. Про це особливо слід пам’ятати підліткам, юнакам, молодим людям.

9. Не брати участі у поширенні пліток, чуток, побрехеньок, образливих характеристик і т.п. Уникати людей із схильністю до таких жанрів мовлення, бо цим особам, крім іншого, притаманна звичка з адресата робити адресанта, тобто приписувати співрозмовникові те, що вони про когось наговорили самі.

10. Уникати негативних людей, яких не “пробивають” жодні аргументи й факти, бо вони “своє знають”. Не марнувати сил на скептиків, які не хочуть слухати, тому що “ніколи нікому й ні в що не вірять”. Не витрачати словесної енергії на тих, котрі завжди “все знають” і через те не дають говорити іншим, ані на тих, котрі “завжди проти” і з тієї причини заперечують усе, що б хто не сказав.

11. Не накидати іншим своїх мовних послуг, якщо про це не просять. Не повчати, не давати порад, як позбутися дефектів артикуляції (гаркавості, гугнявості, шепелявості, “ковтання” звуків, заїкуватості), не виправляти помилок у чужому мовленні – як українському, так і особливо в іншомовному, – не піднімати на кпини за манеру говоріння, жестикуляції, регіональну вимову, іншомовний акцент тощо. Переважною більшістю людей це сприймається негативно, як особиста образа. Якщо вже дуже хочеться виявити педагогічні нахили і надати людині мовну допомогу, то треба це робити дуже делікатно, тактовно, доброзичливо. Назагал же у спілкуванні треба не вчити, а вчитися. Люди не люблять повчального тону, і мало хто захоче покластися саме на Вашу мудрість.

12. Приязно ставитись до співрозмовника. Життя не настільки коротке, говорив американський філософ і письменник Ралф Волдо Емерсон, щоб не вистачало часу на привітність. Треба уникати вживання слів і виразів негативного оцінно-емоційного змісту: Ви помиляєтесь!; Ви погано поінформовані; Ви не маєте про це зеленого уявлення!; Ви поводитесь, як дикун та под. У відповідь почуєте такі ж або й “міцніші” слова.

Не робити висновків про комунікативного партнера за однією-двома розмовами. Люди не завше розкриваються відразу: в них може бути якийсь клопіт, зіпсований настрій або поганий фізичний стан, хибна налаштованість на партнера тощо. А крім того, не всі люди однаковою мірою комунікабельні й добре володіють мистецтвом спілкування.

13. Уміти поставити себе на місце комунікативного партнера, загалом інших людей. Це не тільки дієвий спосіб успішного спілкування, а й ключ до оптимальних стосунків із людьми, до піднесення особистого престижу в суспільстві. Це дуже складно, і не всі люди здатні дивитися на речі очима співрозмовника, тому часто наводять докази, які є переконливими хіба для них самих. Такі докази не відповідають обізнаності, уявленням, бажанням співрозмовника – вони його не переконають. Аби цього досягти, треба говорити з ним ”його мовою”, тобто максимально брати до уваги життєвий досвід співрозмовника, його спосіб мислення, погляди, уподобання, рівень мовної компетенції та ін.

14. Завжди пам’ятати, що кожна людина має свою гідність і потребує визнання її важливосгі. Люди більше люблять схвалення, похвалу, ніж критику й осуд. Тому доцільно й до негативних сторін та вчинків людини підходити з “позитивного боку”, використовуючи добро для подолання зла. Важко знайти по-справжньому добру людину, але можна знайти добро в кожній людині. Коли не можна обійтися без критики, то вона має бути доброзичлива, спрямована на ”гріх”, а не на “грішника”, без найменшого наміру принизити гідність людини, образити, зневажити її.

Хвалити – на людях, указувати на недоліки, помилки, хиби – наодинці.

15. Розмова, діалог – це вулиця з двостороннім рухом. Це обмін думками, почуттями, враженнями, оцінками, а не просто оказія показати свої інтелектуальні м’язи та словесну вправність перед партнером. Навіть найкращий мовець-ерудит, який уміє цікаво й дотепно говорити, перетворюється на осоружного красномовця-базіку, якщо не залишає співрозмовникові, за словами Е. Поуст, “нічого іншого, як чекати своєї черги, яка ніколи не настане”.

Сказане стосується й полілогу. У товаристві, компанії “вміння добре вести розмову означає також бути її організатором, так би мовити, упорядником, і надавати можливість висловлюватися всім за чергою, якщо всі прагнуть говорити”.

Уміння своєчасно зупинитися у мовленні – це вияв внутрішньої дисципліни й комунікативного такту людини. Перефразувавши відомий вислів, можна так сформулювати головне правило поведінки в розмові: говори і дай говорити іншим.

16. Давати можливість співрозмовникові і навіть заохочувати його говорити про себе, про свої проблеми. Не забувати, що самовираження належить до найсильніших потреб людини і що ця потреба властива всім, зосібна Вашому теперішньому співрозмовникові. Намагатися зрозуміти його і тоді, коли, на Ваш погляд, він помиляється, стоїть на хибних позиціях, захищає чужі Вам ідеали. Шукати спільну мову – і може виявитися, що Вас із Вашим комунікативним партнером більше об’єднує, ніж роз’єднує.

17. Не бути невільником співрозмовника, в усьому з ним погоджуючись, говорячи його словами, пливучи в його мовленнєвому фарватері. Висловлювати свої думки, погляди, почуття, бажання, наміри ввічливо, але переконливо, з доцільною (дозованою) твердістю. Долати свою сором’язливість, зайву поступливість, надмірну делікатність, особливо якщо партнер намагається цим скористатися Вам на шкоду. Не давати ловити себе на слові. Але не показувати своєї моральної вищості, не демонструвати зневаги, презирства і т.п.

18. У монолозі (промові, доповіді, виступі) початок має мобілізувати слухачів, зосередити їхню увагу – переліком питань, які буде розглянуто, якимось цікавим цитуванням, приповідкою, оповідкою, фактом із життя тощо. Слухачів потрібно втягнути в силове поле промовця, налаштувати, підготувати до сприймання основної частини. Вступ не має бути надто довгий, бо у промовця може не вистачити часу, а в слухачів – терпіння. Завершення монологу повинно бути змістово й емоційно сильнішим за початок, а початок – за середину. Монолог, особливо його початок і прикінцеву частину, бажано продумати заздалегідь. Імпровізувати тут ризиковано.

Успішним вважається виступ, якщо слухачі шкодують, що він закінчився, та відчувають, що промовець сказав не все і спроможний повідомити значно більше.

Навіть найзмістовніша й риторично досконала промова втрачає свої барви, якщо своєю тривалістю втомила аудиторію. Ніколи не варто затягати монолог. Що довше людина говорить, то більше шансів на те, що вона скаже якусь недоречність або й нісенітницю. А те, що вона набридне слухачам, то це беззаперечно.

Найбалакучішою людина є у віці чотирьох років. Тоді вона, знаючи пересічно 920 слів, вимовляє за день 12000 слів. Дитині це потрібно для розвитку її мовлення і мислення. А дорослим треба пам’ятати, що балакучість не належить до комунікативне привабливих прикмет особи.

19. У дебатах учасники намагаються не так переконати опонента(ів), як справити враження на аудиторію. Тому виступи мають демонструвати щиру зацікавленість, переконаність, віру в те, що Ви говорите, довір’я до присутніх (радіослухачів, телеглядачів). У мовленні й поведінці загалом не повинно бути жодних натяків на свої переваги, вищість, не кажучи вже про зверхнє ставлення до опонента й аудиторії, ображання їх. Дуже бажано знати наперед, наскільки аудиторія готова сприймати Ваші твердження, аргументи й висновки.

20. Дотримуватися культури спілкувальної поведінки на людях: не коментувати вголос побачене чи почуте, зокрема в театрі, кінозалі, під час концерту, лекції тощо. Не кидати реплік на адресу інших людей, не прислухатися до чужих розмов і не втручатись у них, не читати з-за спини чужі книги, газети.

21. У компанії не спричинятися до творення групки, комунікативно відірваної від решти товариства, не шептатися (краще людину відкликати), не перегукуватися через зал, не намагатися бути постійно в центрі уваги (як кажуть дотепники, на весіллі – молодою, а на похороні – небіжчиком), навіть якщо Ви господиня (господар) вечора чи іншого заходу.

22. Без запрошення до залу з накритими столами не заходять. Відчиняють двері, як і пересувають крісла, тільки руками, до того ж безшумно. Першими сідають жінки. П’ють і їдять тільки після того, як попросять це зробити. За столом не пудряться, не підмальовують губи, не зачісуються, не бавляться виделками й іншими предметами, нічого не переставляють. Коли не їдять, руки тримають під столом, а не на столі.

Спиратися ліктями на стіл негарно. Неестетично, тримаючи в руці ложку, виделку, посуд для пиття, відстовбурчувати мізинець.

Не говорити, коли їжа в роті. Не коментувати меню, не давати оцінку страв (До такої кількості солі тут надто мало картоплі!), не вправлятися у дотепності в розмові з офіціантами (Я просив Вас дати рахунок за обід, а Ви принесли бюджет Вашого міста!).

Не накидати іншим своїх смаків щодо страв і напоїв. Відмовляючись від якоїсь страви або напою, не пояснювати причини. Не говорити про хімічні, біологічні, гігієнічні та інші властивості страв і можливі наслідки їх споживання.

Першими з-за столу встають дами. Чоловіки теж підводяться, але виходять після жінок. Не можна виходити з ряду спиною до тих, що сидять чи стоять.

23. У гостині не сидіти мовчки, ні з ким не розмовляючи. Це неабияка нечемність щодо господині (господаря) і решти гостей. Як кажуть, мудрості пасує мовчання, але мовчання – ще не мудрість.

Починаючи розмову, треба перепросити потенційного співрозмовника (співрозмовницю), почекати, поки він (вона) зробить ковток, тоді щось запитати чи повідомити. За столом розмовляти з сусідом (сусідкою) як справа, так і зліва, а не тільки з одним (однією) з них. Можна обмінятися репліками і з особою, що сидить напроти. Розмовляти з тими, що далі, неетично. Негарно для того, щоб було зручніше розмовляти з однією особою, повертати крісло спинкою до іншої особи.

Під час аперитиву здебільшого обмінюються репліками, знайомляться тощо. Триваліші розмови провадять після основної частини обіду.

24. Запрошуючи когось потанцювати, підходять до потенційної партнерки (партнера), легко вклоняються і говорять: Дозвольте запросити Вас на танець! Під час танцю не завадить невимушена розмова, а після нього кавалер відпроваджує даму до її попереднього місця (або туди, куди вона скаже). За танець належить подякувати.

Якщо на прохання потанцювати відмовили, треба спокійно, без особливих емоцій висловити жаль. Запрошувати ту (того), хто поряд, не бажано.

У гостині вихований кавалер танцює зі своєю супутницею, господинею, тією, кого найменше або й зовсім не запрошують. Якщо дама з чоловіком (приятелем, братом, батьком), то, за правилами етикету, за дозволом запросити до танцю звертаються спочатку до нього, а тоді – за позитивної відповіді! – до неї.

25. На тротуарі, в коридорі та подібних місцях, розмовляючи, партнери стоять уздовж, а не впоперек, аби не заважати рухові інших людей.

26. На вулиці, якщо про це не просять, не починати розмову з тим, хто поспішає або чекає на даму. Достатньо привітатися й обмінятися однією-двома репліками. Якщо хтось іде з дамою, то звернутися до нього доречно тільки у важливій справі. Не можна залишати даму саму, щоб із кимось поговорити. Цього правила потрібно дотримуватись не лише на вулиці.

27. Поступатися дорогою: молодший – старшому, чоловік – жінці, соціально нижчий – вищому. Біля входу (виходу) не сперечатися, не наполягати, не пояснювати, хто і чому має проходити перший. Останнім іде той, хто запропонував проходити іншому (іншим), відчинивши двері, зробивши жест рукою тощо. Коли людині вдруге запропонували проходити, то потрібно йти, навіть якщо це суперечить якійсь із зазначених вище етикетних вимог. Не говорити: Тільки після Вас!; Ви старший!; Ви начальник і т.п. Не відходити демонстративно від дверей, не відстрибувати від них, аби партнер мусив іти першим. Не втискатися в двері одночасно з партнером. Усе це не узгоджується з добрими манерами. А якщо вже дуже хочеться в такий спосіб з’ясувати, хто кого більше поважає, то для цієї процедури треба вибрати такий час і місце, щоб не заважати проходити іншим.

28. Бути людиною слова. Це одна з найвартісніших соціальних ознак особистості. Коли немає твердої впевненості у дотриманні слова, то доцільно про всяк випадок “застрахуватися” фразами на зразок Я постараюсь (намагатимусь) зробити все, що могтиму; На жаль, не можу дати тобі (Вам) стовідсоткових гарантій. Єдине, що обіцяю, – це докласти максимум зусиль; Якщо не завадять якісь непередбачені обставини, зроблю це обов’язково. Головне ж – справді докласти зусиль і виконати обіцяне. Можна не обіцяти, але зробити. Є така східна мудрість: сказав і зробив – людина, сказав і не зробив – віслюк, не сказав і зробив – лев!

Дата добавления: 2015-05-26