Вихід Франції з військової організації НАТО

Після відносно складних перевиборів генерала де Голля у грудні 1965 року модна було припустити, що він обере примирливішу позицію. А сталося якраз навпаки. 7 березня 1966 року французький міністр закордонних справ Кув де Мюрвіль вручив американському послові Чарльзові Боленові особисте послання генерала де Голля президентовіДжонсонові. У цьому посланні генерал заявляв, що Франція, залишаючись вірною Атлантичному союзові, вирішила вилучити свої частини з об’єднаних військових сил у складі НАТО. “Франція має намір відновити суверенність на всій своїй території, порушену в даний час постійною присутністю союзницьких військових елементів, а також використання ними французького неба, отже, припинити свою участь в об’єднаному командуванні і більше не надавати свої збройні сили в розпорядження Атлантичної організації”. Тобто, Франція залишалася союзницею США та інших членів Атлантичного пакту, але відмовлялася від об’єднання в мирний час у тій формі, в якій воно було встановлено наприкінці 1960 р., для армій континентальних держав союзу та для британських і американських сил, розташованих у Німеччині. 10 березня французький меморандум з проголошеним принципом передано чотирнадцятьом іншим членам Атлантичного союзу.

Французька ухвала створила чимало складних проблем. По-перше, вона передбачала виведення американських та канадських баз, розташованих у Франції. Вона начебто забороняла літакам НАТО пролітати над французькою територією. Слід урахувати, крім того, інцидент, що стався, коли американський літак пролітав над заводом збагачення урану у П’єрлаті. Отже, тепер, ураховуючи, що Швейцарія, як і Австрія, залишились нейтральними країнами, заборона перельотів французьким повітряним простором відрізала північну частину атлантичної Європи від південної.Далі, залишилось близько 60 тисяч французьких солдатів у Німеччині, які досі входили до складу об’єднаних сил. Німеччина дуже прагнула утримати ці війська на своїй території для доповнення американських та британських; але є чи було б юридично прийнятним утримувати їх поза організацією НАТО? Через Францію також пролягали важливі шляхи сполучення, життєво необхідні для діяльності американських баз у німеччині, як-от нафтопроводи, лінії постачання матеріалів, транспортні магістралі тощо. Все це слід було демонтувати і вивезти. Нарешті, психологічно, йшлося про послаблення союзу. Дехто вважав, що у квітні 1969 року, на час двадцятої річниці Атлантичного пакту, Франція скористається нагодою закінчення повного терміну угоди для її розриву. Непокоїло питання, чи Франція не обере нейтралістську позицію або навіть не перейде на бік СРСР? Тим часом 14 союзників Франції поводились неоднаково. Троє з них – Норвегія, Данія, Португалія – висловилися проти суворих звинувачень. Президент Джонсон 23 березня дав генералові де Голлеві детальну відповідь, намагаючись спростувати його аргументи. “Позиція, згідно з якою військова присутність союзників на французькій землі створює загрозу для суверенітету Франції, - сказав він, - приголомшує мене: адже ці сили перебувають там на запрошення Франції, згідно зі спільним планом допомоги і гарантії безпеки Франції та її союзників”. Британці запропонували французькому урядові розпочати переговори щодо реорганізації НАТО, яка зберігала свою структуру з 1950 року і яка, цілком очевидно, через 15 років уже не зовсім відповідала реальній ситуації. Німців задовольняла система організації НАТО, але вони згодні були на переговори щодо питання французьких сил, розташованих у Німеччині. Ці війська 1 липня 1966 року вийшли з-під командування НАТО, як і решта повітряних французьких сил. Французький персонал, представлений у об’єднаному командуванні, відкликався, і його замінювали на звичайні представництва зв’язку. Верховне командування об’єднаннями збройними силами НАТО в Європі, штаб командування військами НАТО в Центральноєвропейській зоні і Кодегія з оборони НАТО виводилися з французької території до 1 квітня 1967 р. Об’єднане комендування переводилося до Брюсселя, а Колегія з оборони – до Рима. Нарешті, всі американські й канадські бази та військове обладнання повинні були покинути французьку територію до 1 квітня 1967 р., причому передбачалася можливість надати і додатковий строк. Стриманий тон офіційних повідомлень не міг приховати бурхливу реакцію громадськості Америки, а також інших союзників. Знову генерал де Голль діяв у односторонньому порядку; дипломатичний успіх, якого він ще раз досягнув, набрав негативного забарвлення. Така політика, принаймні психологічно, послабила боєздатність НАТО. 3 травня 1966 р. французький уряд заявив, що дозвіл на використання французького повітряного простору літальними апаратами союзників, досі поновлюваний щороку, віднині дійсний лише місяць, і то може бути скасований з попередженням у 30 днів. На знак протесту американський уряд задовольнився забороною експорту до Франції гігантських електронних обчислювальних машин, необхідних французам для виготовлення водневої бомби. Американці змирилися з французькими постановами, якщо не враховувати різні фінансові застереження; виведення союзницьких збройних сил з французької території завершилося на передбачену дату у квітні 1967 р., причому американці провадили політику докорінно відмінну від приактикованої Радянським Союзом щодо його союзників, як це побачимо, розглядаючи чехословацькі події. Провал канцлера Ергарда в Німеччині слідом за відставкою чотирьох ліберальних міністрів та прихід до влади його наступника, християнського демократа Курта Кізінгера, у листопаді 1966 р. спричинив пом’якшення франко-німецьких незгод. Міністерство закордонних справ, очолюване досить ворожим до Франції Шредером, який став тепер міністром оборони, перейшло до соціаліста Віллі Брандта, колишнього мера Берліна, і 21 грудня 1966 р. підписано угоду про розташування та статус французьких збройних сил у Німеччині. Візит Кізінгера і Брандта до Парижа у січні 1067 р. підтвердив поворот на поліпшення взаємних стосунків.

Дата добавления: 2015-05-26