Зовнішня політика президента Ш.де Голля

Зовнішньополітична доктрина голлізму.

Червень 1946 року – виступ де Голля в Байо, де він пропагував ідею сильної президентської влади.

Два основних постулати політики де Голля:

· Національний чинник

· Фактор сили

Доктрина обставин.

Франція має набути ядерну зброю, інакше вона не може розпоряджатися своєю долею. Де Голлю належать два кардинальні рішення у зовнішній політиці Франції: набуття ядерного потенціалу та вихід з військової організації НАТО.

Принципи політики де Голля:

· Національна незалежність

· Національна безпека

· Пошук міжнародної рівноваги (балансування)

· Орієнтація на політику розрядки та підтримку миру

Тільки могутня Франція може мати союзників, а не хазяїнів і співпрацювати з усіма найрозвиненішими країнами без зайвих комплексів.

Пріоритетною цари­ною Шарль де Голль вважав зовнішню політику. Він домагався піднесення Франції в усіх сферах суспільно-політичного, економічного і духовного життя, забезпечення їй статусу великої світової держави. Вся політична діяльність першого президента П'ятої республіки була підпорядкована цій меті. Особ­ливо піклувався про зміцнення обороноздатності своєї батьківщини. Не раз говорив: "Потрібно, щоб оборона Франції і була французькою, якщо такій країні як Франція доведеться вести війну, треба, щоб це була її війна".

Діючи відповідно до своїх поглядів, він докладав зусиль, щоб змінити орієнтацію французької зовнішньї політики. Одне з головних завдань прези­дента полягало в тому, щоб поступово звільнитися від дещо васальних формі методів співробітництва Франції і США. Пізніше він згадував: "Мій план зводився до того, щоб звільнити Францію від Атлантичного союзу, від інтег­рації, яку здійснює НАТО під американським керівництвом". Франція, на його думку, має стати рівноправним партнером США. Як відомо, на той час на французькій землі перебувало 26 тисяч американських солдатів та офі­церів, 29 військових баз і склади атомної зброї США. Це викликало тривогу: на випадок війни, чи якогось серйозного непорозуміння. Франція може стати об'єктом нападу, її, як союзницю США, в будь-який момент можуть втягнути у збройний конфлікт. 24 вересня 1958 року де Голль направив Д. Ейзенхауеру і Г. Макміллану меморандум, у якому зажадав влаштувати низ­ку тристоронніх консультацій між Францією, США та Великобританією з тим, щоб розробити нову політичну та військову стратегію союзницьких відносин.

Цю пропозицію американський президент і британський прем'єр відки­нули. Тоді де Голль дав наказ вивести з-під командування Північноатлан­тичного союзу французький Середземноморський флот, заборонив утриму­вати на території Франції американську ядерну зброю та будувати установ­ки для запуску ракет. Згодом було запроваджено систему контролю за польо­тами військових літаків над територією Франції.

Так було започатковано курс на вихід французької держави з військо­вої організації НАТО. Не зустрівши підтримки з боку США і Англії, де Голль, прагнучи підкреслити свою незалежність, почав діяти всупереч політиці Ва­шингтону. В березні 1966 року він повідомив президента США та уряди 14 країн - членів НАТО про рішення Франції припинити свою участь в інтегро­ваному військовому командуванні і про виведення своїх збройних сил з-під юрисдикції натівського командування. В меморандумі з приводу цього рішен­ня де Голль навів такі аргументи: Європа перестала бути центром міжнарод­них конфліктів, а Сполучені Штати втратили монополію на атомну зброю. Генерал якось висловився, що операція з НАТО - "це остання битва у моєму житті".

Дії Шарля де Голля щодо НАТО дають підстави вважати, що він був реально мислячим політиком і усвідомлював, що світ постійно змінюється і потребує адекватних рішень: якщо раніше президент схвалював підписан­ня Атлантичного договору, то в 1960-ті роки стало очевидним, що блок, який заснований був на принципі інтеграції під керівництвом США, став неперс­пективним для Франції. Де Голль одним з перших визнав, що атомна війна - це війна на самознищення.

Справедливими є слова одного з американських кореспондентів про те, що в цей період де Голль "не пропускав жодної нагоди, щоб завдати удар по англосаксах". Одне із підтверджень цього - публічна критика де Голлем мілітаристських акцій США. Особливо засуджував він воєнні дії американців у В'єтнамі. Так, виступаючи в Пномпені у вересні 1966 року, де Голль зажа­дав припинити бомбардування і вивести американські війська із В'єтнаму. Звичайно, що це не могло не призвести до загострення франко-американсь-ких відносин.

Слід звернути увагу на ту підтримку, яку Франція надавала Індокитаю під час його війни зі США. На знак протесту про втручання Сполучених Штатів у внутрішні справи цієї країни Париж відкликав своїх представ­ників із СЕАТО. Такі дії Франції стали прикладом для інших держав. Так, уряд Пакистану також заявив, що не буде брати участі в військових манев­рах СЕАТО.

Вже в 1958 році де Голль зумів критично оцінити досвід колоніальних воєн в Індокитаї і Алжирі і визнати неминучість деколоніалізації. Він цілком усвідомив усю матеріальну збитковість колоній для метрополій, її економіч­ну і моральну нерентабільність. З цьго приводу писав: «Я розумію, що коло­ніалізм віджив свій вік. Тому я надав незалежність тринадцяти африкансь­ким країнам -колишнім колоніям Франції. Я надіюсь розв'язати алжирське питання на основі принципу самовизначення. Але тоді, в 1958 році, через виняткову гостроту цієї проблеми розв'язати її не вдалося. Пізніше де Голль зауважив: "Якби в червні 1958 року я заявив, що хочу надати Алжиру незалежність, я позбувся б своєї посади того ж дня. Але я завжди знав, чого я хотів."

Головною причиною останньої колоніальної війни Франції, що трива­ла до 1962 року була діяльність могутньої організації ультраколоніалістів, яку потрібно було нейтралізувати, а водночас виторгувати в алжирців такі умови незалежності, які були вигідні Франції. Тому де Голль діяв поступо­во, але цілеспрямовано. Спочатку запропонував план економічного і полі­тичного реформування Алжиру. Потім, 16 вересня 1959 року, офіційно зая­вив, що Алжир є алжирською територією і має право на самовизначення. Згодом 1960 року виголосив в Алжирі промову, в якій визнав, що ця країна є державою з власним урядом, установами і законами. І, нарешті, в березні 1962 року, були підписані Евіанські угоди про припинення вогню, про суве­ренітет, про подальші відносини між Францією і незалежним Алжиром.

Де Голль довів справу до кінця, припинивши семилітню війну і визнав­ши політичну незалежність Алжиру. Цим самим він звільнив Францію від непомірної для неї колоніальної відповідальності, відкрив перспективу при­скореної модернізації французької економіки і можливісі ь перейти до ши­рокої зовнішньої політики, перш за все в Європі.

Головними напрямками європейської політики П'ятої республіки були: по-перше, курс на зміцнення двосторонніх відносин Франції з ФРН, що діста­ли назву "вісь Париж - Бонн", і, по-друге, співпраця з "Спільним ринком". Переконавшись у нереальності своїх планів щодо політичного союзу західноєвропейських країн, в якому б Франція не лише здійснювала власну неза­лежну політику, але й мала б вирішальний вплив на діяльність співтовари­ства, генерал звернув увагу на співробітництво з ФРН. У де Голля сформу­валось власне бачення ролі цієї країни. Він розумів, що Німеччина - найб­лижчий сусід Франції і вирішив зробити свого суперника - ФРН - союзни­ком. Справедливою є думка одного із соратників генерала про те, що де Голль і Аденауер багато в чому не погоджувались між собою, але розуміли необхідність союзу. Конрад Аденауер, канцлер ФРН, прагнув зблизитися з Францією, щоб зміцнити свої позиції в Західній Європі та заручитися підтримкою Франції у своїх планах щодо німецького питання (об'єднання Німеччини). Таким чином, союз був вигідний обом державам. Щоправда. стосунки між де Голлем та К. Аденауером справляли враження своєрідної гри-змагання: хто кого перехитрить? Але разом з тим ця гра в січні 1963 року привела до підписання угоди про співдружність між ФРН та Францією. Вона передбачала регулярні консультації урядів двох держав з усіх питань військової стратегії й тактики, і по суті, офіційно проголошувала кінець давній ворожнечі двох країн. Ця угода викликала сенсацію: адже в Західній Німеччині ще пам'ятали наміри Шарля де Голля розчленувати Німеччину.

Відносини між ФРН і Францією були непростими. Де Голль і Аденау­ер допомагали один одному. Так, останній обіцяв підтримати президента Франції в питанні перебудови НАТО, в утворенні «Малої Європи», у виз­нанні інтересів сільського господарства Франції в «Спільному ринку», в ней­тралізації спроб Англії вступити до ЄЕС. Аналогічними були дії де Голля при дислокації складів та навчальних баз бундестагу на території Франції. Де Голль підтримав канцлера ФРН з німецького питання.

Водночас де Голль завжди намагався підкреслити контроль Франції над ФРН. Так, він не підтримав Аденауера в його спробі одержати від США право самостійно розпоряджатися атомною зброєю. Постійно наголошу­вав також на незмінності кордону по Одеру-Нейсе. "Ми не зацікавленні в зміні кордону Німеччини ні сьогодні, ні в майбутньому. Німеччина повинна примиритись із заслуженим покаранням за свою агресію."

Особлива сторінка в зовнішньополітичній діяльності де Голля належа­ла його стосункам з Радянським Союзом. Не можна погодитися з тверджен­нями радянських істориків, що ніби причиною зближення Франції з СРСР було лише те, що де Голль вважав СРСР гарантом миру. Більш переконли­вим є те, що це зближення він розглядав як певний тиск на ФРН та США.

Деякі дослідники виділяють у франко-радянських відносинах два пер­іоди: 1958- 1964 роки, зв'язаний з ім'ям М.С.Хрущова та 1965- 1969 роки - з ім'ям Л.1. Врежнєва. Шарль де Голль відводив Радянському Союзу знач­не місце в світовій політиці, враховуючи його внесок у розгром гітлерівської Німеччини та наявність в СРСР атомної бомби. Налагодженню контактів з Москвою сприяло прагнення де Голля зупинити нагнітання "холодної війни", навести мости економічного, гуманітарного, політичного співробітництва між двома військовими блоками - НАТО і Варшавським договором. Але це упиралося насамперед у позицію СРСР. Зі спогадів де Голля видно, що надії на поліпшення стосунків між державами виникли в березні 1960 року під час відвідин М.С.Хрущовим Парижу. Саме в ході цього візиту уряди СРСР і Франції підписали угоду про мирне врегулювання всіх питань. Було домо­влено про розвиток радянсько-французських торговельних і наукових звязків, про співробітництво в галузі використання атомної енергії в мирних цілях. Після від'їзду М.С.Хрущова де Голль писав: "На заключному етапі перего­ворів радянський прем'єр пообіцяв мені свою активну участь у нараді голів чотирьох урядів. Він вплинув на мене силою і енергією своєї особи і поро­див надії на те, що всупереч усьому, мир на землі набув шансу, Європа - своє майбутнє."

Дві авантюри М.С. Хрущова викликали осуд Шарля де Голля. Перша з них стосувалася «німецького питання», а саме ініціативи керівника радянсь­кої держави щодо зміни статусу західних держав в Західному Берліні. Тоді ж де Голль разом з лідерами США і Великобританії зайняв жорстку позицію проти перегляду статусу-кво. Відомо, що 1960 року, після дискусій і навіть провалу паризької зустрічі на вищому рівні, статус-кво в Західному Берліні було збережено. Авантюра М.С. Хрущова не привела ні до чого, окрім побу­дови "берлінської стіни", яку де Голль засудив.

Непродумані зовнішньополітичні кроки СРСР прискорили підписання франко-західнонімецького договору 1963 року. Загострила франко-радянські відносини і відмова де Голля приєднатися до тристоронньої угоди про част­кову заборону ядерних випробовувань. У Московському договорі (липень 1963 року) де Голль вбачав небезпеку ліквідації французьких ядерних сил.

Одним з атрибутів національної незалежності у повоєнні роки стало володіння ядерною зброєю. Відсутність у Франції цієї зброї, а також ядерна монополія США (до 1949 року) спричиняли, на переконання голлістів, за­лежність Парижа від Вашингтона. 1962 року Франція набула статус ядерної держави.

Дата добавления: 2015-05-26