Завдання 13.1

Практичне заняття № 1

Тема 13 Організаційно-економічний механізм реалізації платного природокористування в Україні

Мета заняття – ознайомитися з економічним механізмом природокористування та охороною навколишнього середовища.

1. Визначте головні екологічні проблеми регіонів світу та України.

2. Назвіть і охарактеризуйте існуючі Закони України в сфері охорони довкілля.

3.Проаналізуйте офіційні методики про порядок обчислення і сплати платежів за спеціальне використання надр і корисних копалин, рибних ресурсів, водних ресурсів, ресурсів рослинного і тваринного світу тощо (податкові збори та екологічний податок – Тема курсу № 13).

Завдання 13.2 Дослідіть світовий досвід і міжнародне співробітництво в сфері охорони навколишнього середовища та заповніть наступну таблицю:

Країни світу	Особливості екологічної політики у країні	Органи контролю в сфері охорони довкілля
Великобританія
Індія
Канада
Мексика
Польща
Росія
США
Угорщина
Україна
Швеція
Японія

Виклад матеріалу

В усіх високорозвинених країнах світу визнана необхідність теоретичного обґрунтування й здійснення практичних кроків у формуванні екологічної політики, яка передбачала б турботу про збереження природи, якість навколишнього природного середовища, раціональне використання існуючих і потенційних природних ресурсів, підтримку екологічної рівноваги в природі та забезпечення врешті-решт умов існування самої людини. У наш час в багатьох країнах світу розроблені й діють національні програми охорони навколишнього природного середовища і раціонального використання природних ресурсів. Вони носять принципово новий характер порівняно з минулою політикою охорони природи, яка мала обмежену сферу дії й виходила з концепції ліквідації наслідків порушень природної сфери, ігноруючи причині й джерела цих порушень (що фактично відбувається в нашій країні і зараз).

Прикладом практичного здійснення таких програм є програма збереження болотних угідь, прийнята канадським урядом у 1991 р. Основними завданнями цієї програми є створення умов природоексплуатації, використання природних ресурсів, територій, земель таким чином, щоб це не призводило до виникнення збитків та погіршення їх стану. Головними критеріями, які визначають напрямки діяльності за короткостроковий період, є попередження подальшого знищення цих природних угідь і запобігання завданню шкоди природним ресурсам, у довгостроковому періоді – збільшення кількості й якості ресурсів боліт (рибних ресурсів, надання послуг є рекреація, тваринний та рослинний світ) з тим, щоб обсяги еколого-економічних збитків були зменшені, а прибутки – збільшені.

Аналогічні програми були розроблені і в інших країнах: Сполучених штатах Америки The US Wetlands Action Plan (US Fish & Wildlife Service,1990), The US Environment Protection Agency and Army Corps of Engineers (Lynch-Stewart, 1992); Нідерландах – Danish "no loss" wetlands policy (Moller, 1995); Європейське співтовариство – European Union principles for the implementing a no net loss policy (Commission of the European) Communities,1995). В усіх країнах прийнято кодекси законів про охорону природи та її окремих компонентів, де закріплено функції держави з регулювання природоохоронної діяльності, а також визначено права й обов’язки природокористувачів. Низку законодавчої піраміди завжди вінчає єдиний регіональний (основний) закон про охорону природи, який визначає загальні основи й ціль політики та покликаний забезпечувати концептуальну однорідність й цілісність законодавчої політики в сфері природокористування.

В усіх розвинених країнах світу держава бере на себе основну частину витрат на фундаментальні наукові дослідження й підготовку кадрів для видів діяльності охорони навколишнього природного середовища і раціонального використання природних ресурсів, залишаючи за приватним бізнесом розробку та здійснення високорентабельних прикладних науково-технічних робіт. Обсяги щорічних державних асигнувань на дослідження видів діяльності екології й охорони природних ресурсів постійно збільшуються. Так, наприклад, витрати на здійснення природоохоронних програм в Австралії за період з 1996 по 2001 рр. зросли більше ніж удвічі, а вже у 2004 р. витрати на охорону довкілля й екологічний менеджмент перевищили 4 млрд. дол. У 2007 р. із державного бюджету Австралії на природоохоронні потреби було виділено 4 млрд. дол.

У розвинених країнах прийнято спеціальні програми створення й розвитку національних систем моніторингу. Створення служби моніторингу означає розміщення в усіх районах країни, де має місце концентрація джерел забруднення навколишнього природного середовища, мереж дозиметричних і дослідницьких станцій, лабораторій, пунктів, подібних гідрометеорологічних службам. Інформацію, що надходить, обробляють у спеціальних регіональних й національних центрах і доводять до відома всіх громадян.

Основні зусилля в Західній Європі та США зосереджують на скороченні обсягів емісії залишків продуктів у біосферу. Першочергове місце відводиться трьом головним напрямкам – боротьбі з забрудненням атмосфери, водних ресурсів та накопиченням твердих відходів. У країнах Західної Європи витрати на охорону водних ресурсів від шкідливого впливу залишкових продуктів виробництва й споживання становлять більше половини усіх національних витрат на природоохоронні цілі. У США більше половини витрат спрямовується на зниження рівня забруднення атмосфери. У ряді країн діє система державних гарантій за кредитами, які надаються на придбання „екотехніки” приватним фінансовим установам. Використовуються такі методи економічного стимулювання підприємства, як звільнення власників спеціального природоохоронного та контрольно-діагностичного обладнання від податків на майно й податків з прибутку.

У Японії законодавство і управління охороною навколишнього природного середовища орієнтовані на розробку в першу чергу стандартів здоров’я, додаткових обмежень емісій на санітарно-гігієнічні стандарти якості води. Особливість екологічної політики Японії – широке використання системи компенсацій за шкоду від забруднення довкілля, які виплачуються потерпілим від промислових фірм – забруднювачів довкілля.

Екологічна політика Великобританії ґрунтується, перш за все, на якісних характеристиках об’єктів навколишнього середовища. Тут визнано за необхідне давати оцінку навколишнього середовища до початку проектування будь-якого будівництва, а в подальшому необхідно проводити періодичний контроль за станом навколишнього природного середовища. В екологічному плануванні й управлінні в Англії початковий варіант екологічної експертизи порівнюється з іншими варіантами оцінок, що дозволяє більш оптимально визначати параметри антропогенного впливу.

Екологічна політика Швеції орієнтована на розробку екологічно чистих виробничо-технологічних процесів й обладнання, які сприяють недопущенню антропогенних забруднень атмосфери, вод, ґрунтів та інших природних об’єктів.

Правове регулювання охорони навколишнього природного середовища у Франції пов’язане з соціальним поняттям якості життя, рівнем екологічної свідомості й освіти населення, відображенням у чинному законодавстві об’єктивних потреб охорони середовища життя і діяльності людини.

В Індії створений національний комітет з планування і координації в збереження навколишнього середовища, якому доручено розробляти для уряду рекомендації з правових, адміністративних й техніко-екологічних питань навколишнього середовища.

У Мексиці всіма програмами з поліпшення середовища керує координаційний комітет під головуванням міністра охорони здоров’я.

Національні координаційні комітети із збереження навколишнього середовища існують у Бразилії, Кенії, Заїрі, Камеруні, Гані та інших країнах.

В Угорщині управління діяльністю з охорони природи розподілене між різними міністерствами і відомствами.

У Польщі питання використання та охорони природного середовища регламентується Конституцією, законами й іншими законодавчими загальнодержавними актами. Дотримання законів і правил контролюється Державною інспекцією з охорони навколишнього середовища.

Кінець ХХ століття ознаменувався усвідомленням взаємної відповідальності держав за стан навколишнього середовища. Стало нормою міжнародного спілкування співробітництво у вирішенні екологічних проблем, взаємні консультації та обмін інформацією. Головною метою є вироблення системи світової екологічної безпеки.

Необхідність міжнародного співробітництва обумовлюється:

– глобальним характером багатьох екологічних проблем;

– транскордонним характером забруднення;

– міжнародними зобов’язаннями України щодо охоронидовкілля;

– вигодами від міжнародного обміну досвідом та технологіями,можливостями залучення міжнародних інвестицій.

Україна є учасником майже 100 міжнародних двосторонніх та багатосторонніх угод, пов’язаних з охороною навколишнього природного середовища та раціональним використанням природних ресурсів. У найближчі роки слід очікувати значного збільшення міжнародних зобов’язань України, оскільки існує ціла низка конвенцій, приєднання до яких (а також підписання нових) мало б велике політичне значення та значно посилило б можливості охорони довкілля, використання і відтворення природних ресурсів.

Поряд із виконанням зобов’язань України, що випливають із багатосторонніх договорів на охорону довкілля, в перспективі важливе значення має подальше розширення міжнародного співробітництва за такими напрямками:

– співробітництво з міжнародними організаціями системи ООН з охорони довкілля (ЮНЕП – Програма ООН з навколишнього природного середовища, ЄЕК ООН – Європейська економічна комісія ООН, ПР ООН – Програма розвитку ООН, МАГАТЕ – Міжнародне агентство з атомної енергетики ООН, ФАО – Продовольча і сільськогосподарська організація ООН, Центр ООН по населених пунктах, комісія сталого розвитку, Глобальний екологічний фонд та ін.);

– співробітництво на двосторонній основі з охорони довкілля, раціонального використання природних ресурсів та ядерної і радіаційної безпеки з урядами сусідніх держав, держав – стратегічних партнерів та донорів у рамках двосторонніх угод, спільних програм тощо; участь у регіональних природоохоронних заходах (Чорне та Азовське моря, Дніпро, Дунай, Карпати, Донбас тощо); участь у міжнародних програмах ліквідації наслідків Чорнобильської аварії, зокрема, в рамках Меморандуму про взаємопорозуміння між урядами країн "великої сімки", Європейської комісії та Плану підвищення безпеки об’єкта "Укриття", завершення будівництва нових атомних енергоблоків, які компенсують втрату потужностей Чорнобильської АЕС, проблеми радіоактивних відходів, нейтралізація перенесення забруднень повітряними та водними потоками тощо.

Робота з охорони і поліпшення навколишнього природного середовища може бути успішною тільки при поєднанні національних програм кожної країни з колективними діями держав на основі міжнародного співробітництва з екології.

Європа належить до числа регіонів з високим рівнем концентрації промисловості, сільського господарства, транспорту, густоти населення й урбанізації. Господарська діяльність у будь-якій країні Європи позначається на екологічних умовах інших країн, національні екологічні проблеми безпосередньо переростають у міжнародні, загальноєвропейські. У зв’язку з цим на європейському континенті вимоги до інтенсивності співробітництва між країнами є особливо значними. Європа виступає як єдиний континентальний комплекс, складові частини якого – окремі природно-географічні пояси і зони, природно-господарські територіальні підрозділи – об’єднуються системою екологічних зв’язків взаємодій і взаємозалежності. Цілісність природного середовища Європи вирішальною мірою залежить від наявності й ступеня ефективності співробітництва між країнами, проведення ними загальної узгодженої екологічної політики, відповідної єдності і спільності їх природних умов.

Занепокоєння станом навколишнього середовища активізувало наукові й ділові кола, широку світову громадськість, уряди в напрямку розвитку міжнародного екологічного співробітництва за лідируючої ролі в ньому ООН.

Міжнародне екологічне співробітництво вирішує два взаємопов’язані важливі завдання – зменшення екологічної безпеки і міжнародної напруженості у світі.

Дата добавления: 2015-05-26