Охарактеризуйте державну діяльність С.Петлюри

Симон Васильович Петлюра народився 10-го травня 1879 року на передмісті Полтави. Рід Петлюр був козацький, але батько Симона Васильовича був приписаний до міщан міста Полтави. Мати, Ольга Олександрівна уроджена Марченко, теж була козацького роду.

Як з боку батька, так і з боку матері, Симон Васильович мав багато родичів духовного стану. Рідна баба його, мати Василя Петлюри, була ігуменею і співосновоположницею Тепловського манастиря коло Феодосії в Криму. Дід Симона Васильовича з боку матері, повдовівши, постригся в ченці і помер ієромонахом. Разом з ігуменом Іоною був основоположником Київського Іонівського Скиту.

Початкову освіту Симон Петлюра одержав у церковно-приходській школі рідного передмістя, вчився потім у Полтавській бурсі.

Від 1895 року він учився в полтавській семінарії. В 1898 році належав до української семінарської громади; ще під час перебування в семінарії він вступив до заснованої в 1900 році Революційної Української Партії. 1901 року Симон Петлюра брав участь у конференції РУП та у всеукраїнському студентському з'їзді делеґатом від української семінарської громади, хоч тоді вже не був у семінарії. На початку 1901 року його було виключено з останньої кляси за вияв революційно-національних настроїв. Безпосередньою причиною виключення був інцидент в зв'язку з запрошенням до семінарії композитора Лисенка.

З 1902 року, співпрацею в Літературно-Науковому Вістнику, почалась журналістична діяльність Симона Петлюри.
Весною 1902 року вибухли великі селянські бунти, в яких полтавські семінаристи відіграли поважну ролю. Симонові Васильовичу загрожував арешт, а тому восени цього року він виїхав на Кубань і короткий час був учителем міської школи в Катеринодарі. Потім працював над архівами Кубанського Війська під керівництвом Ф. А. Щербини. Одночасно був діяльним у Чорноморській Вільній Громаді РУП в Катеринодарі і співпрацював у нелеґальних виданнях РУП, що виходили у Львові. В наслідок цієї діяльности він в середині грудня 1903 року був заарештований і просидів у в'язниці коло трьох місяців. Випущений „на поруки", виїхав до Києва, а звідтіля восени 1904 року за кордон, до Львова.

У Львові Симон Петлюра віддається партійній та журналістичній праці.

У грудні 1904 року там відбувалася конференція РУП, на якій обговорювалася справа об'єднання з Російською Соціял-Демократичною Робітничою Партією. Петлюра належав до течії, що не пішла на об'єднання.
Повернувшись після амнестії в кінці 1905 року до Києва, Симон Васильович ще раз їде до Львова на з'їзд галицької української соціял-демократії, де виступає під псевдонімом Святослав Таґон від Української Соціял-Демократичної Робітничої Партії, як стала називатись РУП.

В січні 1906 року Симон Петлюра виїхав до Петербурґу для редагування партійного органа „Вільна Україна", але незабаром повернувся до Києва. В липні 1906 року став секретарем щоденника „Рада", а від літа 1907 року до 1908 співредактором леґального соціял-демократичного часопису „Слово".

Увесь цей час Симон Петлюра містить статті в різних українських часописах та журналах.

В кінці 1908 року Петлюра виїхав до Петербурґу для заробітку, працював там як бухгальтер, але скоро переїхав до Москви. Там він одружився з Ольгою Опанасівною Більською і там же народилась його єдина дочка, Леся.

В Москві від 1912 року Симон Петлюра редаґував „Украинскую Жизнь", журнал про Україну і українців російською мовою для інформування росіян про українські справи.

Під час першої Світової Війни Симон Петлюра став на працю до „Союза Земств и Городов". Революція застала його в Мєнську і він зразу ж став головою Українського Військового Комітету Західнього фронту.

Як представник Комітету Петлюра прибув на перший Всеукраїнський Військовий З'їзд, що відбувся 22-го травня 1917 року в Києві. На цьому з'їзді його було обрано головою Українського Військового Генерального Комітету.

18-го червня того ж року відбувся другий Всеукраїнський Військовий З'їзд, на якому Петлюра головував.

Після створення в червні 1917 року Генерального Секретаріяту, Симон Петлюра став першим секретарем військових справ. Не погоджуючися з політикою голови секретаріяту, Володимира Винниченка, він у кінці 1917 року залишив це становище і виїхав на Лівобережжя. Там він зформував Гайдамацький Кіш Слобідської України, що складався з червоних та чорних гайдамаків. Коли російський большевицький уряд оголосив Україні війну, Кіш Слобідської України з Петлюрою на чолі відзначився в боях, але був відкликаний до Києва, де в кінці січня 1918 року вибухло большевицьке повстання.

Симон Петлюра особисто керував бойовими операціями для звільнення Києва від комуністів, здобув арсенал, де засіли головні їх сили, і зайняв центр міста. Але перемога була недовготривалою. Під Київ уже підступила армія Муравйова, і після завзятих, але нерівних боїв, українське військо мусіло відступити на Житомир.
Після Берестейського Договору Симон Петлюра перший своїми частинами зайняв Київ 1-го березня 1918 року.
Під час уряду гетьмана Павла Скоропадського Симон Петлюра став на чолі Київського Губерніяльного Земства і Всеукраїнського Союзу Земств. Проте справі українського війська він не перестав служити, публікуючи протягом 1918 року в „Книгарі" статті і замітки на військові теми.

Літом 1918 року, після виступу на зборах Сільсько-Господарського Товариства проти збереження великої земельної власности, Петлюра був заарештований і пробув у в'язниці до листопада 1918 року.

З вибухом повстання проти гетьмана, Петлюру обрано до складу Директорії Української Народньої Республіки. Одночасно він очолив українську армію як Головний Отаман.

14-го грудня 1918 року на чолі війська Симон Петлюра вступив до Києва, але вже в лютому 1919 року з боями відійшов з столиці, уступаючи перед большевицькою навалою.

Після ухвали Центрального Комітету Української Соціял-Демократичної Робітничої Партії про відкликання її членів з складу Директорії та Ради Міністрів. С. Петлюра, ставлячи обов'язок перед Державою понад партійні інтереси, виступив з партії.

11-го лютого 1919 року, після від'їзду за кордон Володимира Винниченка, Симон Петлюра став головою Директорії і всю енерґію звернув на організацію армії та на здобуття допомоги з боку держав Антанти.

30-го серпня 1919 року злучені армії Української Народньої Республіки і Західньої Української Народньої Респуліки здобули Київ.

Ворожа постава Денікіна до української незалежности змусила уряд УНР розпочати проти нього війну.

Відсутність амуніції і медикаментів, пошесть тифу, перехід Української Галицької Армії до Денікіна спричинилися до повної катастрофи. Коло 1-го грудня 1919 року армія УНР з Головним Отаманом Симоном Петлюрою і урядом опиняється в районі Любар — Чортория, оточена з усіх боків ворогами.

4-го грудня на нараді уряду й штабу та представників війська під головуванням Симона Петлюри, постановлено вислати армію в запілля ворога у відомий Зимовий Похід.

5-го грудня уряд виніс ухвалу про від'їзд Головного Отамана за кордон для шукання підтримки і союзників.
22-го квітня 1920 року, після довгих переговорів, було підписано між українським та польським урядами договір та військову конвенцію для спільної боротьби проти Росії.

В наслідок цього союзу Симон Петлюра ще раз вступив на чолі українського війська до звільненої столиці України 8-го травня 1920 року. Але вже 10-го червня Київ знов було залишено.

В листопаді 1920 року, після припинення воєнних дій між Польщею і Росією і упертої самотньої боротьби, армія УНР з Головним Отаманом та урядом, не бажаючи капітулювати, перейшла Збруч і опинилась у

аборах для інтернованих.

Але Симон Петлюра не припинив боротьби. З-за кордону він утримував зв'язки з Україною. Він керував роботою екзильного уряду УНР та інформаційною діяльністю українців у міжнародніх колах. Він організовував українську еміґрацію і під псевдонімами друкував статті в українській еміґраційній пресі.

31-го грудня 1923 року, Симон Петлюра виїхав з Польщі і перебував в Австрії, Угорщині, Швайцарії. Восени 1924 року оселився в Парижі і організував видання тижневика „Тризуб". Його невтомна діяльність призвела до того, що большевики видали на нього смертний вирок. Цей вирок було виконано 25-го травня 1926 року на вулиці Расін у Парижі.

37.З’ясуйте питання про мету, підготовку і акт об’єднання (злуку* УНР і ЗУНР.

Прагнучи отримати допомогу в боротьбі з поляками, які наступали на ЗУНР, Українська Національна Рада в кінці листопада 1918 року направила до Києва до гетьмана Скоропадського своїх представників Л. Цегельського та Д. Левицького. Проте до цього часу Київ вже був оточений військами Директорії. Посланці вирушили до Фастова, де зустрілися з членами Директорії В. Винниченком, С. Петлюрою, А. Андрієвським, Ф. Швецем і А. Макаренком. У результаті переговорів 1 грудня 1918 було підписано попередній договір про майбутнє об'єднання держав.

3 січня 1919 в Станіславові фастівський договір був ратифікований Українською Національною Радою. При цьому до скликання установчих зборів об'єднаної держави на території ЗУНР законодавча влада залишалася в руках Української Національної Ради, а цивільна і військова влада - в руках Державного Секретаріату ЗУНР. 16 січня до Києва виїхали делегація на чолі з Л. Бачинським для вручення Директорії постанови Ради.

18 січня відбулася спільна нарада Директорії і Ради Народних Міністрів з представниками ЗУНР, на якій договір був схвалений.

"Акт Злуки"

22 січня 1919 відбулося урочисте проголошення "Акту Злуки". На Софійській площі зібралися тисячі місцевих жителів, військові, духовенство Української Православної церкви, очолюване архієпископом Агапітом і єпископами, члени Директорії, уряду УНР і делегація ЗУНР. Після богослужіння, о дванадцятій годині Л. Цегельський зачитав ухвалу Української Національної Ради про об'єднання і передав її главі Директорії В. Винниченку. У свою чергу, член Директорії Ф. Швець оголосив Універсал УНР. Після цього Універсал був підписаний усіма членами Директорії.

У той же день відкрився Трудовий Конгрес України (законодавчий орган Директорії), в який були введені 48 делегатів ЗУНР, а до складу президії увійшов представник ЗУНР С. Вітик. 23 січня 1919 "Акт Злуки" було одноголосно (за іншими відомостями, проти проголосувало 2 комуністи) ратифіковано.

З цього моменту і до скликання Установчих Зборів Директорії УНР надавалося право верховної влади, а до її складу мали увійти представники ЗУНР. Назву ЗУНР було замінено на "Західна область Української Народної республіки" (ЗОУНР), якій надавалася територіальна автономія. Державний секретар закордонних справ ЗОУНР Л. Цегельський став першим віце-міністром закордонних справ українського уряду, з ним повинні були узгоджуватися всі рішення щодо взаємовідносин з Польщею, Чехословаччиною і Румунією. 12 березня 1919 президент ЗУНР Петрушевич увійшов до складу Директорії.

Основні положення

Відповідно до "Акту Злуки":

· ЗУНР користувалася повною автономією і отримувала назву Західної Області Української Народної Республіки (ЗО УНР);

· збройні сили двох держав об'єднувалися;

· всім громадянам гарантувалися демократичні права і свободи.

Подальші події

У перші місяці після проголошення об'єднання були зроблені певні кроки у бік інтеграції двох держав, особливо у військовій сфері. Петлюра неодноразово виїжджав до Галичини і брав участь у засіданні уряду В. Голубовича. У ЗОУНР зі сходу стало поставлятися продовольство, а з ЗОУНР - нафтопродукти. Однак у зв'язку з низкою факторів, реального об'єднання не відбулося. Координація в діях мала місце лише у військовій сфері, та й то в обмеженому обсязі, оскільки обидві армії мали своє власне командування (об'єднання армій не відбулося навіть тоді, коли територію Західної України було повністю втрачено). За оцінками Яневського, УНР стала конфедеративним об'єднанням. Часто об'єднання характеризується як декларативне.

Під дією безлічі негативних факторів, а також у зв'язку з переговорами Петлюри з Польщею, які галичани розцінювали як зраду, в кінці 1919 року Петрушевич денонсував "Акт Злуки".

Дата добавления: 2015-05-26