Що ви знаєте про похід на Україну П.Врангеля і його розгром?

Охарактеризуйте умови Ризького миру та закінчення радянсько-польської війни.

Переоцінка власних сил, безпідставні надії на європейську революцію породжували аваи- тюрні воєнні рішення. Наступ на Варшаву було вирішено провести силами одного Захід- Польщі з УНР ного фронту. Південно-Західний фронт мав розв’язувати самостійне завдання - наступати на Львів. Все це відбувалося за умов, коли в Польщі замість очікуваного загострення класової боротьби відбувалася консолідація політичних сил на антибільшовицькій основі, а робітники залишалися байдужими до закликів виступити за встановлення радянської влади. Польську армію поповнили тисячі новобранців, із Заходу надходила щедра військово-технічна допомога, прибували військові спеціалісти. На фронті назрівав перелом на користь польської армії, який радянське командування прогавило. Розв’язка наступила 17 серпня, коли поляки з району Дембліна завдали удару у фланг Західного фронту, поставивши варшавське угруповання радянських військ на межу повного розгрому. Почався загальний відступ Західного та Південно-Західного фронтів. Польські та українські війська перейшли Дністер, розгромивши там радянські частини, і вийшли на лівий берег Збруча. Фронт в Україні стабілізувався на лінії Коростень- Житомир-Бердичів. Польща повела переговори з Радянською Росією і уклала з нею 12 жовтня 1920 р. перемир’я. Це означало розрив з УНР. Українські війська продовжували вести боротьбу самостійно. їхня чисельність зросла до 35 тис. Але, використавши передих, радянське командування перегрупувало свої сили і розгорнуло у листопаді контрнаступ проти українських військ, змушених після тяжких боїв відступити за Збруч. На польській території рештки української армії були інтерновані. Армія УНР перестала існувати як організована військова сила.

Переговори між Польщею та Радянською Ро_сі_ею завершилися 18 березня 1921 р. підписанням Ризького договору. Польща визнавала існування Української Соціалістичної Радянської Республіки. До Польщі відійшли Холмщина, Підляшшя. Західна Волинь і Західне Полісся, інші частини Правобережжя ввійшли до складу УСРР. Східна Галичина залишалася за Польщею.

Польський уряд зобов’язався гарантувати мовні й релігійні права українцям у Польщі. Але цих зобов’язань він ніколи не дотримувався.

Зосереджені в Криму залишки білогвардійсь- них армій 4 квітня 1920 р. очолив генералВрангель, що заступив на посту головнокомандувача генерала А. Денікіна. Врангелівські війська, реорганізовані у так звану «Русскую армию», були зведені в чотири корпуси. Це були добре озброєні, навчені та дисципліновані війська зі значним прошарком офіцерства. їх підтримували воєнні кораблі Антанти. З радянського боку врангелівським військам протистояла 13-та армія.

Перспектива повної поразки змусила білогвардійців погодитися на значні поступки в аграрному питанні. Був підготовлений «Закон про землю», який передбачав передачу селянам за викуп тих земельних площ, що перевищували установлений для даної місцевості максимум. У різних регіонах такий максимум становив 100-600 дес. Однак практичного значення цей закон не мав.

Наступ білогвардійців розпочався 6 червня 1920 р. висадкою десанту під командуванням генерала Я. Слащова біля с. Кири- лівка на березі Азовського моря. 9 червня врангелівці зайняли

Мелітополь. Наприкінці червня вони захопили Північну Таврію, південну частину Катеринославщини. Виникла безпосередня загроза Донбасу. Одночасно йшов наступ із району Перекопа і Чонгара. Червоноармійські частини відступали. Врангеля було зупинено на лінії Херсон-Нікополь-Великий Токмак-Бердянськ. На допомогу 13-й армії радянське командування кинуло 2-гу Кінну армію, утворену 16 липня 1920 р.

Із Сибіру передислокували 51-шу стрілецьку дивізію під командуванням В. Блюхера, інші частини. 2 серпня 1920 р. було прийнято рішення про організацію окремого Південного фронту.Перебуваючи в складній воєнно-політичній ситуації, генерал П. Врангель у серпні 1920 р. погодився на переговори з урядом УНР, війська якого вели важкі бої в Західній Україні. в узгодженні дій з Врангелем були зацікавлені й керівники УНР. 25 серпня 1920 р. делегація УНР, на чолі з полковниками І. Литвиненком і М. Кратом, прибула до Ялти. 10 вересня відбулась урочиста зустріч делегації УНР з Врангелем.

На переговорах П. Врангель визнав, що великодержавний курс його попередника А. Денікіна став однією з причин краху білогвардійців. Крім того, генерал не міг не враховувати того факту, що у складі його військ росіяни центральних губерній становили лише 20%. Половину армії складали жителі України, 30 % - козаки. Тому Врангель змушений був внести до свого політичного курсу корективи, декларувавши згоду на внутрішню автономію Дону, Кубані й Тереку. Не міг новий лідер білогвардійців обійти і українське питання. На зустрічі з делегацією УНР П. Врангель заявив: «Я усвідомлюю, що Україна повинна цілком самостійно вирішувати свою долю». Вреш- ті-решт, Врангель визнав Директорію урядом УНР і погодився на спільні воєнні дії. Останні свої бої в Правобережній Україні в листопаді 1920 р. українські війська, позбавлені підтримки поляків (Польща на той час розірвала союз з Україною), вели спільно з російськими білогвардійськими частинами. Але під тиском переважаючих сил Червоної армії 21 листопада 1920 р. вони змушені були відступити за Збруч.Наприкінці вересня між урядом УСРР і махновцями була укладена угода про спільні дії і у боротьбі з Врангелем. Махно висунув політичні вимоги: надати після розгрому. Врангеля автономію Гуляйпільському району, дозволити пропагувати анархістські ідеї, випустити з радянських в’язниць анархістів і махновців, надати повстанцям допомогу боєприпасами і спорядженням.Радянська сторона погодилася розглянути політичні вимоги Махна і після узгодження цього питання з Москвою затвердити їх. Для Махна це не було несподіванкою, бо він знав справжню ціну самостійності керівництва УСРР.

У результаті угоди між урядом УСРР і махновцями в розпорядженні Південного фронту опинилась добре підготовлена бойова одиниця. На боротьбу з Врангелем спрямовувались і ті сили, які раніше відволікалися для переслідування і знищення повстанців.

Контрнаступ червоних військ розпочався у нічна 7 серпня, коли 15-та, 52-га і Латиська стрі- лецькі дивізії форсували Дніпро і закріпилися на плацдармі у районі Каховки, Олешок та інших населених пунктів на лівому березі Дніпра. Плацдарм загрожував флангу й тилам врангелівських військ, що діяли у Північній Таврії. їхні спроби ліквідувати плацдарм не увінчалися успіхом.

Тим часом радянські війська одержали підкріплення. їх чисельність на середину вересня становила 45 тис. чол. Південний фронт під командуванням М. Фрунзе, одного з найта- лановитіших командирів Червоної армії, був сформований 21 вересня. Врангелівці також зміцнювали свої позиції на материковій частині Таврії. їхня кількість у результаті мобілізацій зросла до 44 тис. чол. І хоча вони поступалися радянським військам чисельністю, однак мали перевагу в кінноті, а також бойовій техніці.

У середині вересня врангелівці почали новий наступ, і їм вдалося захопити Олександрівськ, Синельникове, Маріуполь, станцію Волноваху. Але на початку жовтня наступ було зупинено. У ніч на 8 жовтня вони зробили нову спробу перехопити ініціативу й прорватися на Донбас. Переправившись через Дніпро, врангелівці створили на правому березі плацдарм і захопили Нікополь. Однак ліквідувати Каховський плацдарм червоних військ вони не змогли. Не вдалось їм і закріпитися на Правобережжі. Під ударами Червоної армії врангелівці залишили свої позиції і повернулися на лівий берег. У середині жовтня білогвардійці перейшли до оборони по всьому фронту.

Провал Задніпровської операції поклав початок повному розгрому врангелівців. 28 жовтня ударом з Каховського плацдарму перейшли у контрнаступ війська Південного фронту. Врангелівські війська були розгромлені, причому їхні втрати становили близько 20 тис. солдатів і офіцерів і 40 % озброєння. Але рештки цих військ через Чонгар прорвалися в Крим. За першокласними Перекопськими і Чонгарськими укріпленнями, побудованими з допомогою французьких і англійських інженерів, врангелівці сподівалися перебути зиму, а навесні 1921 р. продовжити боротьбу. Це розходилося з планами радянського командування, яке на початку вересня одержало директиву Політбюро ЦК РКП(б) будь-що взяти Крим до настання зими. Врангель напередодні штурму мав 25- 28 тис. офіцерів та солдатів, тимчасом як чисельність військ Червоної армії, які діяли на Південному фронті, дорівнювала вже 100 тис. чоловік. Атакувати Кримські укріплення було вирішено з двох напрямків: через Сиваш, на Литовський півострів, тобто в обхід головних укріплень, і «в лоб», на Перекопські позиції. Перехід через Сиваш почався ввечері 7 листопада, коли вітер вигнав воду в Азовське море, і тривав 3 години. На ранок

листопада після жорстоких атак радянські війська вибили врангелівців з Литовського півострова.

Важливу роль у цій операції відіграли махновські повстанські загони, об’єднані в Кримську групу. У критичний момент махновці переправилися через Сиваш і разом з червоними частинами прорвалися в Крим.

Зранку 8 листопада на штурм Перекопських позицій були кинуті основні сили 51-ї дивізії В. Блюхера. На ранок 9 листопада ціною величезних жертв (деякі частини втратили 85% особового складу) Перекопські укріплення були прорвані. В ніч з

на 11 листопада війська захопили Ішунські й Чонгарські позиції, що відкрило їм дорогу до Криму. У прорив ввели кінноту. Крим опинився під контролем радянських військ.

Однак миру й спокою Україна не одержала, Після захоплення Криму радянське командування вирішило позбутися незручного союзника — махновських військ.

Операція готувалась заздалегідь і погоджувалась на найвищому рівні, нею постійно цікавився В. Ленін. До її проведення були залучені великі військові з’єднання Південного фронту. 25 листопада за наказом М. Фрунзе почалася ліквідація махновщини. Кримську групу в районі Євпаторії оточили радянські дивізії, але легкої перемоги не добилися. Махновці раптовим ударом проклали собі шлях крізь кільце, з боями прорвалися через Перекоп і Сиваш, вийшли на материк, але під Томашівкою зіткнулися з великими з’єднаннями червоних. Після короткого, але жорстокого бою з 3500 махновських кавалеристів і 1500 тачанок з кулеметами залишилося кількасот вершників і 25 тачанок.

листопада частини Червоної армії оточили Гуляйполе, де перебував Махно з 3 тис. повстанців. Повстанці зуміли вийти з оточення, з’єдналися з рештками Кримської групи і в першій половині грудня знову перетворилися на грізну силу. На їх розгром було кинуто 2/3 військ Південного фронту, які ще недавно в союзі з ними громили білогвардійців. І Іе - майже 60 тис. чол., що більш як у 10 разів перевищувало чисельність повстанців.

Але махновці, котрі за роки війни довели до досконалості тактику партизанської війни, були невловимими. Війська свою злість зганяли на місцевому населенні, чим іще тісніше змикали селянство з повстанцями.

Узимку 1920-1921 рр. півострів поринув ужорстокий вир червоного терору. За роки громадянської війни тут скупчилися сотні тисяч біженців, здебільшого представників заможних класів та інтелігенції з усієї Росії. Частина з них разом із рештками врангелівської армії, рятуючись на пасажирських і військових кораблях, утекла до Туреччини. Але більшість цивільних і частина військових (всього близько 300 тис. чоловік) залишилась у Криму. Залякані й деморалізовані жорстокою поразкою, вони нічим не загрожували новій владі. Однак ці люди стали об'єктом розправ з боку розлючених червоноармійців і чекістів. Серед розстріляних були офіцери, військові спеціалісти, лікарі, вчителі, священики, журналісти і навіть робітники, які допомагали евакуації білих. Джерела називають різну кількість знищених: 40, 50 і навіть 150 тисяч.

На такому кривавому акорді закінчилися в 1920 р. воєнні дії в Україні.

Дата добавления: 2015-05-26