Радянська концепція вітчизняної історії

Становлення радянської моделі української історичної пам`яті відбувалося у тісній залежності від загальносоюзних процесів відходу від принципів „пролетарського інтернаціоналізму” та актуалізації націоналістичного дискурсу. Протягом 1930-х - початку 1940-х рр. паралельно з процесами підпорядкування системи історичних знань владі партії відбувалося поступове відродження української історичної науки. Українська національна історія подібно до інших радянських народів стала невід`ємною частиною загально радянської історії, об`єднана з іншими етнічними утвореннями спільною історичною долею. Офіційна модель української історичної пам`яті, частково звільнена від марксистських схем, формувалася за рахунок впровадження у масову свідомість концепцій „дружби народів” та ідеї „віковічного братерства” двох великих народів – російського та українського. Ця ідеологема на українському матеріалі забезпечувалася виробленням ідеї „спільного історичного минулого” українців та росіян, базовими елементами якої стало розробка концепцій про „спільну колиску” та „возз`єднання” України з Росією в 1654 р. Сталінська версія української історії, як не парадоксально, остаточно оформилася вже після його смерті в публікації загальновідомих „Тез...” до возз`єднання України з Росією в травні 1954 р. Подальший період, позначений певною лібералізацією політичного клімату після 1956 р. та „запізнілою відлигою” в культурно-духовній сфері, головним чином створив підґрунтя для виникнення руху того ж самого шестидесятництва. Проте, не зважаючи на такі більш-менш сприятливі процеси, українські історики все ж таки не могли піти так далеко, щоб побудувати альтернативну схему національної історії, а тому шукали інших виходів в рамках офіційного радянського наративу.

4. Підходи до вивчення історії України у вітчизняній історичній науці.

5. Народницька і державницька традиція у вивченні вітчизняної історії.

Історична схема Грушевського вперше простежила історію українського народу на усій його території і впродовж усього періоду існування, доводячи неперервність національного буття. Цей концепт Грушевського довгий час вважався єдино можливим, набувши певної дискусійності хіба віднедавна, у зв'язку з дилемою – територіальне чи національне бачення історії України є більш коректним, а простіше – кого вважати "українцями": представників українського етносу чи людей усіх етнічних груп, що мешкали на території України (а таких було чимало від найдавніших часів донині). Втім, тут поки що немає чого додати, окрім того, що проблему сформульовано.

Натомість ще одна фундаментальна теза Грушевського – покликання на народ як єдиного героя історії – швидко була поставлена під сумнів. Слідом за Миколою Костомаровим та Володимиром Антоновичем, Грушевський під народом мав на увазі передовсім широкі низи, або народну масу (згодом цей, забарвлений ідеями раннього соціалізму, напрям в історіографії назвуть народницьким). Плин історії уявлявся реалізацією народних змагань в боротьбі за одну й ту ж головну ідею, котра переходить через увесь ряд віків, в так одмінних політичних і культурних обставинах.

Визначальна ж риса головної ідеї, котра виявляла собою жадання українського‚ народу – це пріоритет громадського начала і тяжіння до

соціальної справедливості та рівноправності (втілених, наприклад, у козацтві). Природно, логічним елементом такої схеми було негативне ставлення до держави та її інституцій як апарату насильства, а також до політичної еліти – носія влади, і навпаки – симпатизування стихійним народним рухам, в яких реалізувалося право народу на повстання в ім'я ідеалів "свободи" чи "кращого майбутнього".

Така система поглядів витримала монополію недовго. Бурхливі події суспільно-політичного життя першої чверті ХХ ст., загальна криза європейської демократичної системи, а невдовзі і встановлення лівих та правих тоталітарних режимів спричинили появу альтернативної історіографічної візії, за якою закріпилася дещо спрощена назва державницької. Її виникнення пов'язують з іменем ідеолога українського

консерватизму, політолога й історика В'ячеслава Липинського (1882-1931). У ряді історичних та публіцистичних праць (особливо – в присвяченій Хмельниччині "Україні на переломі") Липинський круто відійшов від таких

принципових тез народницької ідеології, як ігнорування ролі провідних суспільних верств і визнання доцільності руйнівних народних повстань. Позитивний акцент у його інтерпретації української історії переміщується зі

стихійного, деструктивного руху мас на легітимні фактори, втілені в інституті держави та політичних елітах. Останні, на думку вченого, забезпечують законність і стабільність влади, утримуючи суспільство від анархії та хаосу, і виступають у ролі основної державотворчої (а, отже, і націєтворчої) сили. Держава ж – це стрижень розвитку всякої етнічної спільноти, яка без упорядкованих легітимних інститутів приречена на етнографічну вегетацію. Ще однією новацією В'ячеслава Липинського у порівнянні з народницьким історієписанням стало змалювання "людини-героя", збудника історичного процесу. Через його історіографічний образ мусить реалізуватися і виховна місія історика, що полягає у творенні національних легенд та символів. Концепціям Михайла Грушевського і В'ячеслава Липинського судилося довге життя. Зокрема, народницька, змінивши назву на "марксистсько-ленінську", плавно увійшла до радянської історичної науки. Зміна термінологічного апарату не зачепила світоглядного каркасу: хоч народна маса стала пригнобленою масою трудящих, а національна ідея перетворилася на віковічне прагнення до соціального визволення, головним творцем історії залишався той самий народ (тепер клас), а сама історія, зрозуміла й пізнавана, і надалі бачилася такою, що здійснюється в руслі причинно-наслідкових зв'язків (тепер законів суспільного розвитку), прямуючи до прогресу (тепер світлого комуністичного майбутнього). Що ж до інтелектуальної спадщини В'ячеслава Липинського, то і її ідейний відгомін надовго пережив свого творця. Так, навіть у радянській історіографії (яка зі зрозумілих причин ні державницьких, ні елітаристських аспірацій вченого не культивувала) замінником неоромантичних поглядів на виховну місію історика, який творить символи в ім'я вищої ідеї, стала сумно відома "партійність" науки, що перетворювала вчених на "бійців ідеологічного фронту". Втім, по другий бік радянського кордону під гаслами примату національного інтересу над науковим існувала не менш заанҐажована націоналістична історіографія: і одна й друга мали за головну мету виховувати, забуваючи, що для цього є пропаганда, тим часом як завдання науки – безстороння правда, яка партійною не буває.

6. Дослідження історії України представниками діаспори.

Наук. життя української діаспори в повоєн. роки ознаменувалося утворенням у листоп. 1945 Української вільної академії наук в Авґсбурзі (Німеччина). В черв. 1947 у Мюнхені відновило свою діяльність Наукове товариство імені Шевченка. Надалі почалася розбудова крайових відділень НТШ — амер. (1947; Нью-Йорк), канад. (1949), австрал. (1950), європ. (1952). У Мюнхені 1953 постала координаційна рада НТШ (згодом вона перебазувалася до Сарселя поблизу Парижа).

Від квіт. 1949 НТШ почало видавати«Енциклопедію українознавства» — спершу у вигляді оглядових статей (1949—52), потім — словникових (з 1955). Гол. ред. її укр. і англ. (з 1963) варіантів бувВ.Кубійович. Англомовна «Українська енциклопедія» зробила історію укр. народу доступною для світ. наук. співтовариства та широкої громадськості.

Серед істориків діаспори чільне місце посідала Н.Полонська-Василенко. До війни вона працювала в Ін-ті історії України АН УРСР, а з 1945 стала проф. УВУ в Мюнхені. Серед її найпомітніших праць — книги «Палій та Мазепа» (1949), «Теорія III Риму в Росії протягом ХVIII і ХIХ ст.» (1952), «Історія Української Академії наук» (1955, 1957), «Заселення Південної України в ХVIII ст.» (1960, у 2-х т.).

О.Оглоблин з 1944 був проф. УВУ, а в 1950-х рр. переїхав до США, де очолив істор. секцію УВАН. У підрад. Україні 1930-х рр. він працював над проблемами історії нар. г-ва в 19 ст., а в еміграції коло його наук. інтересів тематично й хронологічно істотно розширилося. Його книги 1950-х рр. присвячені аналізові змісту Переяславської угоди 1654 (1954), укр. історіографії (1957), портретам видатних українців минулого (1959).

У 1970—80-х рр. завдяки зусиллям укр. діаспори дослідження в галузі історії України в низці ун-тів Пн. Америки набули систематичного характеру. В жовт. 1968 у Гарвардському ун-ті була заснована каф-ра історії України, а 1973 — Укр. наук. ін-т (див. Український науковий інститут Гарвардського університету). Влітку 1976 при Альбертському ун-ті в м. Едмонтон почав діяти Канадський інститут українських студій. Дослідження з укр. тематики в Гарварді очолив орієнталіст-тюрколог та історик О.Пріцак. В Едмонтоні тривалий час працював видатний дослідник історії укр. політ. думки та сусп. рухів 17 ст. І.Лисяк-Рудницький.

Важливим центром н.-д. роботи в галузі українознавства стало канад. м. Торонто. Тут під кер-вом Є.Штендери та П.Потічного з 1976 було започатковано друкування «Літопису УПА» (2002 вийшов черговий, 38-й т. — «Архітектура резистансу». Нині видання архів. матеріалів про Українську повстанську армію під логотипом «Літопис УПА» здійснюється не тільки в Торонто, а й у Києві на базі архівів рад. доби).

У післявоєн. десятиріччя в північноамер. ун-тах сформувалося нове покоління спеціалістів з історії України:М.Богачевська-Хомяк, Л.Винар, І.-С.Коропецький, Б.Кравченко, Дж.Мейс, Р.Сербин, Ф.Сисин, О.Субтельний,Р.Шпорлюк, Дж.Хімка та ін.

1983 укр. діаспора в багатьох країнах широко відзначила сумну річницю трагедіїголодомору 1932—1933 років в УСРР. Це підштовхнуло амер. конгресменів створити комісію Конгресу США з розслідування причин і наслідків голодомору 1932—33 в УСРР. З кін. 1980-х рр. в умовах кризи рад. тоталітарної (див. Тоталітаризм) д-ви історія рад. доби стала предметом гострої зацікавленості сусп-ва, яке бажало розібратися у своєму минулому.

На поч. 1990-х рр. роль такого підручника виконувала вже згадувана книга О.Субтельного. На той час рівноцінного видання в укр. історіографії не було. Праці ж істориків дорад. періоду, в яких укр. істор. проблематика висвітлювалася неупереджено, за роки, що збігли відтоді, як вони писалися, багато в чому істотно застаріли.

Раніше за кордоном історія України досліджувалася переважно представниками укр. діаспори. Нині історію України досліджують також зарубіжні науковці неукр. походження, зокрема А.Каппелер, Д.Бовуа, Е.-Л.Вільсон,А.Граціозі, Г.Зімон, Т.Яковлева.

А.Каппелер — нім. історик швейцарського походження. Від 1998 він працює уВіденському університеті. Визнання принесли йому ґрунтовні праці з проблем мультиетнічних сусп-в та міжнац. відносин, формування нації української та становища українців у Рос. імперії, нац. самосвідомості та нац. рухів у Рос. імперії та СРСР. Від 1996 А.Каппелер — іноз. чл. НАН України.

Д.Бовуа — франц. історик, один з найавторитетніших у своїй країні спеціалістів з історії Польщі та польс.-укр. відносин. Серед його праць, перекладених на укр. мову, особливий інтерес являють дві монографії: «Шляхтич, кріпак і ревізор: польська шляхта між царизмом та українськими масами (1831—1863)» і «Битва за землю в Україні 1863—1914: поляки в соціоетнічних конфліктах».

Е.-Л.Вільсон — англ. історик і політолог. Він здобув ступінь д-ра наук за дослідження «Сучасний український націоналізм: націоналістичні політичні партії в Україні». Його кн. «Україна: нація, якої не чекали» вийшла двома виданнями у Великій Британії та перекладена польс. мовою.Національна академія наук України

Дата добавления: 2015-05-26