Мислителі Середньовіччя про сутність і форми реалізації влади (Аврелій Августін, Фома Аквінський, Марсилій Падуанський)

Найважливішим фактором, що визначив основні шляхи становлення нових постантичних типів політичної еволюції, було поширення християнства, яке стало фундаментальною соціокультурною матрицею європейської моделі цивілізованого розвитку. Перетворення християнства в культурно-генетичний код нової європейської («західної») цивілізаційної спільності призвело до принципової перебудови й переформулювання основних положень античного політичного дискурсу відразу в кількох напрямках. По-перше, поступово чітко окреслилось принципове розмежування духовної й світської влади як окремих сфер, існуючих разом, але не злито. По-друге, почався процес усвідомлення кожної людини в якості унікальної особистості, маючої власний індивідуальний простір свободи. По-третє, соціальне життя як суспільства, так и окремої людини, отримує нові трансцендентні етичні імперативи існування, що задають інший модус і масштаб вимірювання ефективності політичної влади (відповідність/невідповідність універсальним вимогам християнської моралі).

Загальний контур нового розуміння відносин різних сфер суспільства був закладений Аврелієм Августином (354 - 430). За його визначенням, держава без справедливості – це не більше, ніж велика банда розбійників Ідея Августина полягає в тому, що публічно-політична сфера владних взаємовідносин повинна стати проекцією принципів християнської справедливості й утіленням вищих метафізичних і релігійних принципів, бо соціальний примус, що здійснюється безвідносно до справедливості, не тільки морально неприпустимий, але й повністю позбавлений правового характеру. Держава, за Августином, повинна існувати передусім у якості морально-культурної спільності й лише потім – у якості інституціалізованної. Духовна спільність людей в християнському «граді небесному» первинна й визначальна по відношенню до форм їхньої політичної спільності в «граді земному». Хоча в епоху Середньовіччя ідея Августина була витлумачена в теократичній концепції влади в дусі примату церкви над державою, її смисл для наступного європейського розвитку виявився більш фундаментальним: по-перше, вона намітила загальні критерії легітимності державно-правових спільностей, по-друге, установила принцип, за допомогою якого правовий й державно оформлений примус відділяється від голої влади й/або прямого насилля.

Таким чином, соціальний порядок, який користується примусом, не має на це етико-моральних прав, і в новій моделі європейського політичного розвитку був визнаний нелегітимним. Нові акценти в цій ідеї розставив Фома Аквінський (1225 – 1274), який виділив три аспекти державної влади: власне відношення панування/підкорення; набуття влади; використання її. Таке розмежування необхідне йому для того, щоб відзначити існування публічно-регульованого (людського) аспекту владних відносин – сфери надбання й використання державною владою. Хоча влада за своєю суттю має божественний характер, це не стосується її надбання та використання, оскільки практика їхнього втілення може істотно розходитися з божественними настановами. Через те, що існує принципова кореляція між божественною природою влади й практичними аспектами її придбання та використання, несправедливий прихід до влади та зловживання нею порушують божественні настанови, народ має право на спротив та повалення такого правителя. Хоча безпосередній смисл теорії був спрямований на посилення контролю церкви над світськими правителями, потенційно вона закладала основу доктрини народного суверенітету та десакралізованого уявлення про механізми й закономірності функціонування влади.

Відомий мислитель Марсилій Падуанський (між 1275 и 1280 – бл.1343) у трактаті «Захисник миру» уперше чітко обґрунтував ідею народного суверенітету, згідно з якою верховним законодавцем та єдиним джерелом влади в державі є народ-суверен. Він перший у власне європейській політичній думці відділяє законодавчу владу від виконавчої. Народ-законодавець, згідно з його концепцією, повинен ввірити виконання виконавчих функцій – уряду, головою якого є правитель, що обирається й є відповідальним перед народом. Оскільки відповідальним виконавцем може бути одна людина, кілька осіб або весь народ, Марсилій Падуанський більше схиляється до першого варіанту, але за умови, що єдиноосібне правління буде здійснюватися під контролем громадян (тобто буде виборним), а не виникати поза нього (спадковим чином). Теорію Марсилія Падуанського можна розглядати як одну з найбільш перспективних спроб трансформації традиційного античного концепту демократії (народоправства) у дусі диференціації різних функціональних частин «політичного тіла» держави. Хоча теорія розділення влади у своєму класичному вигляді виникає кількома століттями пізніше, роздуми Марсилія Падуанського стали важливим підступом до розробки цієї проблеми.

Дата добавления: 2015-05-26