Кінг С. 10 страница

— Так.

— Щасти, — сказала Джен. — Поклич, якщо щось знадобиться.

— Авжеж. Навіщо ти дивишся цю рекламу чищення кишок, Дженні? Чи це щось особисте?

Вона позіхнула:

— Єдине інше, що можна побачити о цій годині — це рекламну передачу про «Ахх Бра»[137], а я вже один такий маю.

Двері апартаменту «Алан Шепард» стояли напіввідчиненими, проте Ден все одно постукав. Не почувши відповіді, він штовхнув їх, прочиняючи навстіж. Хтось (мабуть, одна з медсестер; майже напевне, що не Фред Карлінг) трохи підрегулював його ліжко. Підтягнув Чарлі Хейзу на груди ковдру. Йому було дев’яносто один, стражденно худому і такому блідому, що майже відсутньому на позір у реальності. Денові довелося тихо простояти з півхвилини, поки він упевнився, що піжамна сорочка старого ще здіймається й опадає. Аззі скрутився калачиком біля скупої опуклості його стегна. Коли Ден увійшов до палати, кіт поглянув на нього своїми незбагненними очима.

— Містере Хейз? Чарлі?

Очі Чарлі не розплющилися. Повіки в нього були посинілими. Шкіра під ними була темнішою, пурпурово-чорною. Наблизившись до ліжка, Ден побачив ще й інший колір: присохлу кров’яну кірку під обома ніздрями і в одному кутку зчеплених губ.

Ден пішов до ванної, взяв махрову мачулку, намочив її у воді й викрутив. Коли він повернувся до ліжка Чарлі, Аззі підвівся на лапи й делікатно переступив по інший бік сплячого чоловіка, звільняючи Денові місце, де той міг сісти. Простирадло було ще теплим після тіла Аззі. Лагідними рухами Ден витер присохлу кров у Чарлі з-під носа. Коли він уже витирав йому рот, Чарлі розплющив очі.

— Дене, це ти чи не ти? У мене ніби туман трохи в очах.

Кров’ю вони зайшли, ось що з ними було.

— Як ти почуваєшся, Чарлі? Болить що-небудь? Я можу покликати Клодет, щоб дала тобі якусь пігулку.

— Ніякого болю, — відповів Чарлі. Очі його перекинулися на Аззі, потім знову на Дена. — Я розумію, чому він тут. І розумію, чому тут ти.

— Я тут, бо мене вітер розбудив. А Аззі, мабуть, просто шукав собі компанію. Коти ж нічні тварини, ти знаєш.

Ден задер угору рукав піжами, щоби помацати в Чарлі пульс, і побачив на патичку передпліччя старого чотири пурпурові синці рядком. Пацієнти з лейкемією в останній стадії вкриваються синцями від зайвого на них подиху, але це явно були сліди пальців, і Ден точно знав чиїх. Тепер, завжди тверезий, він уже краще вмів контролювати свій норов, але той зовсім нікуди не подівся, так само, як потужне вряди-годи бажання випити.

«Карлінгу, сучий ти сину. А чи він для тебе був занадто повільним? Чи ти просто психував, що мусиш змивати кров, що натекла з носа, коли єдине, чого тобі хотілося, це читати журнал і їсти ті гадські жовті крекери?»

Він намагався приховати свої почуття, але Аззі, схоже, їх вловив; бо видав коротке, стурбоване «няв». За інших обставин Ден міг би порозпитувати, але зараз він мав перед собою більш нагальні справи. Аззі знову виявився правим. Йому вистачило лише доторку до старого, щоби самому в цьому переконатися.

— Мені доволі лячно, — промовив Чарлі. Голос його звучав лиш трохи голосніше за шепіт. Гучнішим був постійний, низький стогін вітру надворі. — Не думав я, що так лякатимуся, але ніде правди діти.

— Там нема чого боятися.

Замість мацати в Чарлі пульс — не було в цьому сенсу насправді — він забрав собі в руки одну долоню старого. Побачив його синів-близнюків чотирирічними, на гойдалці. Він побачив дружину Чарлі, як вона опускає штору у спальні, одягнена лише в комбінацію з бельгійського мережива, яку він подарував їй на першу річницю їх весілля; побачив, як вихнулося їй через плече зав’язане в кінський хвіст волосся, коли вона обернулася й поглянула на Чарлі, лице її освітилося усмішкою, яка проказувала суцільне «так». Він побачив трактор «Фармол»[138] зі смугастою парасолею, що височіла над його сидінням. Він вдихнув запах шинки і почув, як із тріснутого радіоприймача «Моторола»[139], що стоїть на захаращеному інструментами верстаті, Френк Сінатра співає «Нумо, летімо зі мною»[140]. Він побачив колісний ковпак, повний дощової води, в якій віддзеркалюється червона стодола. Він відчував смак чорниці, і патрав оленя, і ловив рибу на якомусь дальньому озері, поверхню якого розмірено цяткував осінній дощ. Ось йому шістдесят, він танцює зі своєю дружиною в клубі «Американського Легіону»[141]. Ось йому тридцять, він рубає дрова. Ось йому п’ять, він у шортах тягне за собою якийсь червоний возик. Потім усі ці картини затуманилися, змішавшись разом, як ото карти, коли їх колоду пускає собі з руки в руку фахівець, а вітер так само доносив на собі з гір великі сніги, а тут, у них, була тиша й уважні, спостережливі очі Аззі. У такі хвилини Ден розумів, для чого він існує. У такі хвилини він не нарікав на жоден біль, і печалі, і злість, і жах, бо це вони привели його сюди, до цієї кімнати в такий час, коли вітер шаленіє надворі. Чарлі Хейз вже наблизився до межі.

— Я не боюся пекла. Я прожив порядне життя, і взагалі я не вірю, що таке місце існує. Я боюся, що там немає нічого. — Він насилу зробив вдих. Перлина крові бубнявіла в куточку його правого ока. — Не було нічого перед цим, всі ми про це знаємо, тож хіба не само собою зрозуміло, що нічого нема й після?

— Але ж є, — Ден витер обличчя Чарлі вологою мачулкою. — Ми ніколи насправді не кінчаємося, Чарлі. Я не знаю, як таке може бути чи що воно означає, я просто знаю, що саме так воно є.

— Ти можеш допомогти мені перейти через це? Казали, що ти вмієш допомагати людям.

— Так. Я можу допомогти, — він узяв й іншу долоню Чарлі собі в руки. — Це значить просто заснути. А коли ти прокинешся — а ти обов’язково прокинешся — все мусить бути кращим.

— Небеса? Ти кажеш про рай?

— Я не знаю, Чарлі.

Сила була дуже потужною цієї ночі. Він відчував, як вона тече крізь їх зімкнуті долоні, мов електричний струм, і нагадував собі бути лагідним. Частиною себе він перебував у цьому тремтячому тілі, яке розладнувалося, в його органах чуттів,

(«поспіши, прошу»)

які вимикалися. Він перебував у розумі,

(«поспіши, прошу, вже час»)

який залишався таким же гострим, яким був завжди, який усвідомлював, що думає зараз свої останні думки… принаймні, як Чарлі Хейз.

Налиті кров’ю очі заплющились, потім відкрилися знову. Дуже повільно.

— Все гаразд, — промовив Ден. — Тобі тільки треба заснути. Сон зробить тобі краще.

— Отак ти це називаєш?

— Так. Я називаю це сном, і спати — це безпечно.

— Не йди.

— Не піду. Я буду з тобою.

Так він і залишався. Це був жахливий привілей. Очі Чарлі закрилися знову. Ден і собі заплющився і в темряві побачив повільну синю пульсацію. Раз… двічі… стоп. Раз… двічі… стоп. Надворі завивав вітер.

— Спи, Чарлі. З тобою все гаразд, але ти втомлений і тобі треба поспати.

— Я бачу мою дружину, — ледь чутним шепотом.

— Справді?

— Вона каже…

Більше не було нічого, просто фінальний синій імпульс у заплющених очах Дена і фінальний видих чоловіка на ліжку. Ден розплющив очі і, прислухаючись до вітру, чекав останньої речі. Вона з’явилася по кількох секундах: блідо-червона імла піднеслася з носа, очей і рота Чарлі. Це було те, що одна стара медсестра в Тампі, яка мала майже таку ж саму іскристість, як у Біллі Фрімена, називала «отой хап». Вона казала, що бачила це багато разів.

Ден бачив це кожного разу.

Марево здійнялося і зависло над тілом старого. А потім розвіялося.

Ден закотив правий рукав піжами Чарлі й помацав пульс. То була проста формальність.

Аззі зазвичай ішов геть раніше, ніж все завершувалося, але не цієї ночі. Він стояв на стьобаній ковдрі біля стегна Чарлі, дивився на двері. Ден повернувся, очікуючи побачити там Клодет або Дженні, але там нікого не було.

Утім, ні, було.

— Привіт.

Нічого.

— Ти та маленька дівчинка, що інколи пише на моїй чорній дошці?

Без відповіді. Але хтось там таки був, авжеж.

— Тебе звуть Абра?

Слабеньке, майже нечутне через вітер, долетіло бренькання піаніно. Ден було ледь не повірив, що це просто його уява (він не завжди умів розрізнити її і сяйво), аби не Аззі, чиї вуха лишалися нашорошеними, а очі не відривалися від дверного прорізу. Хтось був там, спостерігав.

— Ти Абра?

Прозвучало ще кілька нот, потім знову тиша. Тільки тепер тиша відсутності. Яким би не було її ім’я, вона зникла. Аззі потягнувся, зістрибнув з ліжка і пішов геть, не озирнувшись.

Ден посидів на місці трохи довше, слухаючи вітер. Потім опустив ліжко, натягнув простирадло на обличчя Чарлі й пішов назад до сестринського поста повідомити, що на цьому поверсі відбулася смерть.

Закінчивши зі своєю частиною паперової роботи, Ден пішов коридором до буфетного закутка. Були часи, коли він побіг би туди притьмом, вже зі стиснутими кулаками, але ті часи минулися. Зараз він ішов, роблячи повільні вдихи і видихи, щоб заспокоїти собі серце і розум. Була така приказка в АА: «Помислити перед тим, як пити», але, як казав йому під час їхніх щотижневих бесід тет-а-тет Кейсі К., це означає помислити перед тим, як робити будь-що.

«Ти не став тверезим, Денні, щоби бути дурним. Тримай це на умі, коли знову почнеш слухати отой сраний-драний-граний комітет всередині своєї голови».

Але ж ті кляті сліди від пальців.

Карлінг, похитуючись на своєму стільці, їв тепер «Дрібні монетки»[142]. «Популярну механіку» замінив якийсь фотожурнал з найсвіжішим телеідолом, «поганим хлопцем» з якогось серіалу на обкладинці.

— Містер Хейз відійшов, — промовив Ден м’яко.

— Жаль чути, — не відриваючи очей від журналу. — Але ж саме для цього вони тут, хіба не..

Ден ворухнув ступнею, підчепив нею одну з піднятих передніх ніжок стільця Карлінга і рвонув. Стілець відлетів геть, а Карлінг опинився на підлозі. Коробка «Дрібних монеток» вилетіла йому з рук. Він зирив вгору на Дена, не ймучи віри.

— Я привернув твою увагу?

— Ти, сучий си… — Карлінг почав було підводитися. Ден поставив ступню йому на груди і припечатав назад до стіни.

— Бачу, що так. Добре. Саме зараз тобі буде краще не підводитися. Просто сиди там і слухай сюди. — Ден нахилився вперед, вчепившись руками собі в коліна. Міцно, бо руки ті бажали зараз одного — бити. І бити. І бити. У скронях йому гуло. «Тихіше, — наказав він собі. — Не дозволь цьому взяти гору над собою».

Але ж як то було важко.

— Наступного разу, якщо я помічу сліди твої пальців на пацієнті, я їх сфотографую і піду до місіс Клаузен, і ти опинишся на вулиці, не має значення, які ти маєш десь там знайомства. А коли ти вже не матимеш стосунку до цього закладу, я тебе знайду і зіб’ю тебе геть на лайно.

Карлінг зіп’явся на ноги, спираючись при цьому спиною на стіну, не відриваючись очима від Дена. Він був вищим і важчим за Дена фунтів на сто, щонайменше. Він зібрав пальці в кулаки.

— Хотілося б побачити, чи ти зможеш. Як щодо зараз?

— Гаразд, але не тут, — проказав Ден. — Багато людей намагаються заснути, а далі по коридору лежить мертвий чоловік. З синцями від тебе на ньому.

— Я не робив нічого, тільки взявся за його пульс. Ти ж знаєш, як легко їм заробити собі синці, з лейкемією.

— Знаю, — погодився Ден, — але ти свідомо завдав йому болю. Не знаю чому, але ти зробив саме так.

Щось зблиснуло у мутних Карлінгових очах. Не сором; Ден не думав, що він спроможний на таке почуття. Просто дискомфорт від того, що його бачать наскрізь і страх бути викритим.

— Велика шишка. Доктор Сон. Гадаєш, твоє лайно не смердить?

— Гайда, Фреде, ходімо надвір. Мені просто не терпиться. — І це було правдою. Всередині Дена сидів другий Ден. Він більше не перебував так близько до поверхні, але все ще там існував, той самий ірраціональний сучий син, яким він завжди був. Боковим зором Ден бачив Клодет і Джен, які стояли трохи далі у коридорі, очі в них були розширені, руками вони вчепилися одна в одну.

Карлінг задумався. Авжеж, він був більшим, і так, досяжність у нього була вигіднішою. Але він також був не в найкращій формі — занадто багато масних бурітос[143], забагато пива, значно коротше дихання, ніж він мав колись, двадцяти-з-чимось-літнім — а ще було щось тривожне в обличчі цього худорлявого парубка. Він таке бачив і раніше, у ті часи, коли катався з «Подорожніми Святими». У деяких хлопців геть кепські гальма в головах. Вони легко запалюються, а щойно це сталося, такі хлопці горітимуть, поки не згорять до ноги. Він сприймав цього Торренса за дрібного м’якодухого сірячка, який не вимовить слова «лайно», навіть сам маючи його повен рот, але тепер побачив, що помилявся щодо нього. Його потаємна сутність була не Доктор Сон, а Доктор Сказ.

Ретельно це зваживши, Фред сказав:

— Я не витрачатиму свого часу.

Ден кивнув:

— Добре. Вберіг нас обох від обмороження. Тільки пам’ятай, що я тобі сказав. Якщо не бажаєш потрапити до шпиталю, відсьогодні тримай свої руки при собі.

— Хто це такий крутий, що тебе крутішим після себе призначив?

— Я не знаю, — сказав Ден. — Я насправді не знаю.

Ден повернувся до своєї кімнати, до свого ліжка, але заснути не зміг. Впродовж свого часу в «Рівінгтон Хаусі» він провів приблизно чотири дюжини людей за межу, і зазвичай ті смерті залишали його спокійним. Але не цієї ночі. Він усе ще тремтів від люті. Його свідомий розум ненавидів цей червоний буревій, але якась нижча його частина в ньому кохалася. Імовірно, це сягало глибин його генетики; тріумф натури над вихованням. Що довше він залишався тверезим, то більше виринало старих спогадів. До найяскравіших з них належали згадки про батькові спалахи люті. Він сподівався, що Карлінг підловить його на слові. Вийде надвір у мороз і сніговій, де Ден Торренс, син Джека, припише ліків цьому нікчемному цуцику, завдасть йому заслуженої кари.

Бог свідок, він не хтів бути, як його батько, якому припадки тверезості вдавалися так натужно, що аж білішали щиколотки пальців. За ідеєю, належність до АА мусила допомагати долати гнів, і здебільшого так воно й було, але траплялися моменти, як цієї ночі, коли Ден усвідомлював, який це хибкий бар’єр. Моменти, коли він почувався нікчемахою і алкоголь здавався єдиним, на що він заслуговує. У такі моменти він почувався дуже близьким до свого батька.

Він подумав: «Мама».

Він подумав: «Цукейки».

Він подумав: «Нікчемних цуценят треба карати, давати ліки. І ти знаєш, де їх продають, хіба ні? Та збіса майже скрізь».

Скажений порив вітру змусив застогнати баштицю. Коли шквал ущух, там уже була дівчинка з чорної дошки. Він майже чув її дихання.

Він витяг одну руку з-під своїх пухових ковдр. Якусь мить рука просто висіла у холодному повітрі, а потім він відчув, як її долоня — маленька, тепла — сковзнула до його.

— Абра, — промовив він. — Твоє ім’я Абра, але інколи люди називають тебе Аббі. Це ж так?

Жодної відповіді не надійшло, але він її насправді й не потребував. Все, що йому було потрібно, — це відчуття цієї теплої долоньки в своїй долоні. Воно тривало лише кілька секунд, але достатньо довго, щоб утішити його. Він заплющив очі й заснув.

За двадцять миль звідти, у маленькому містечку Енністон, без сну лежала Абра Стоун. Та долоня, що обхопила її долоню, протривала пару митей. Потім вона перетворилася на імлу і пропала. Проте ж вона була тут. Він був тут. Абра знайшла його у сновидінні, але, прокинувшись, з’ясувала, що її сон реальний. Вона стояла в дверях якоїсь кімнати. Побачене там було водночас жахливим і чудесним. Там була смерть, і ця смерть була лячною, але там також чинилася допомога. Чоловік, який її надавав, не міг її бачити, а от кіт побачив. У кота було якесь схоже на її ім’я, хоча не зовсім точно.

«Цей чоловік мене не побачив, проте відчув. І ось лише щойно ми були з ним разом. Мені здається, я йому допомогла, як він тоді допоміг тому чоловікові, який помер».

Думка була гарною. Тримаючись за неї (як перед тим вона трималася за фантомну руку), Абра перевернулася на бік, обняла свого м’якого кролика і заснула.

Розділ п’ятий

Правдивий Вузол

Правдивий Вузол не мав статусу зареєстрованої компанії, але, якби мав, деякі з придорожніх поселень у Мейні, Флориді, Колорадо і Нью-Мексико могли б вважатися «корпоративними містечками». То були місцини, де великі ділянки землі й найбільші тамтешні бізнеси можна було через низку акціонерних товариств простежити до Правдивих. Їхні міста мали колоритні назви на кшталт Сухий Закрут, Доля Салема, Орі чи Сайдвіндер[144], і були вони тихими гаванями, але Правдиві рідко зупинялися в них надовго; більшість часу вони мігрували. Якщо ви їздите платними дорогами і найпопулярнішими автострадами Америки, ви могли їх бачити. Можливо, зустрічали на І-95 у Південній Кароліні, десь південніше Діллона, на північ від Санті. Можливо, це було на І-80 у Неваді, у гірській місцевості на захід від Дрейпера. Чи то у Джорджії, в той час як ви долали — повільно, якщо не бажаєте собі прикростей — оту знамениту пастку для гонщиків на трасі № 41 біля Тіфтона[145].

Скільки разів ви опинялися позаду неоковирного автодому, ковтаючи його вихлоп, нетерпляче чекаючи шансу його обігнати? Повзе собі поволеньки зі швидкістю сорок миль, коли ви могли б гнати законні шістдесят п’ять, а то й навіть сімдесят?[146] А коли врешті в зустрічному русі трапляється проміжок і ви, святий Боже, вирулюєте на смугу обгону, попереду ви бачите довгу вервечку цих гаспидських автохряків, яких поганяють зі швидкістю на десять миль нижчою за легальну золоті стариґаї в окулярах, що вчепилися у свої керма так, ніби впевнені, що вони зараз здіймуться у повітря й відлетять геть.

А може, ви стикалися з ними на відпочинкових майданчиках платних шосе, коли зупинилися, щоб розім’яти собі ноги і, либонь, вкинути кілька четвертаків до якогось торгового автомата. В’їзд до тих відпочинкових зон завше поділено на дві смуги, правда ж? Легкові машини на одну стоянку, тягачі з довгими причепами і автодоми — на іншу. Зазвичай парковка для трейлерів і автодомів міститься трохи віддалік. На якійсь із них ви могли бачити особняки на колесах Правдивих, усі припарковані щільним роєм. Ви могли бачити їх власників, як вони чимчикують до центральної будівлі — повільно, бо чимало з них на вигляд старезні, а деякі з них жахливо жирні, — завжди гуртом, завжди тримаючись відлюдно.

Інколи вони сунуться на об’їзні дороги, вздовж яких повно автозавправок, мотелів і всіляких фастфудів. І якщо ви бачите їхні автодоми, припарковані біля «МакДоналдсу» чи «Бургер Кінга», ви, не зупиняючись, їдете собі далі, бо знаєте, що всі вони там вишикувалися в черзі до стійки, чоловіки у м’яких гольф-кепі або довгодзьобих рибальських кашкетах, жінки у штанях стретч (зазвичай попелясто-блакитних) і топах з написами на кшталт: ЗАПИТАЙТЕ В МЕНЕ ПРО МОЇХ ОНУКІВ, або ІСУС — КОРОЛЬ, або ЩАСЛИВА МАНДРІВНИЦЯ. Ви краще проїдете ще зайву милю по дорозі, до «Вафельного Хаусу» або «Шоніз», а хіба ні?[147] Тому що знаєте — вони, захоплено вивчаючи меню, будуть довго робити замовлення, завжди бажаючи собі чвертьфунтовиків без маринованих огірків або «Громадищ» без соусу[148]. Розпитуватимуть, чи є у тій місцині якісь туристичні принади, хоча кожному видно, що це не що інше, як черговий ніякісінький городок на три світлофори, звідки підлітки, щойно вони закінчать найближчу середю школу, тікають геть.

Ви майже не помічаєте їх, правильно? Авжеж, нащо вони вам? Вони просто люди, які подорожують у своїх автодомах, літні пенсіонери та кілька молодих одноплеменців, які живуть життям без коренів на платних автомагістралях та «блакитних шосейках»[149], зупиняючись надовше у кемпінгах, де вони всідаються колом у шезлонги з «Волмарту» і теревенять про інвестції та риболовецькі турніри та про рецепти тушкованого м’яса з картоплею чи бозна про що ще, поки щось готується в їхніх хібаті[150]. Вони ті, що завжди гальмують біля блошиних ринків і надвірних розпродажів, заставляючи своїми припаркованими ніс-у-хвіст динозаврами половину узбіччя й половину дороги так, що ви змушені скидати швидкість, пробираючись повз них ледь не поповзом. Вони є повною протилежністю тим мотоциклетним клуберам, яких ви подеколи бачите на тих самих платних дорогах і блакитних шосейках; Лагідні Янголи замість Диких.

Вони диявольськи обридливі, коли масово скупчуються на відпочинкових теренах, займаючи всі туалети, але щойно їхні сперті, приголомшені дорогою нутрощі нарешті відпрацюють і з’являється можливість вам самим нарешті всістися на святе місце, ви викидаєте їх геть з голови, а чом би й ні? Вони примітні не більшою мірою, ніж зграя птахів на телефонному дроті або череда корів, що пасеться у лузі неподалік від дороги. О, — ви іноді можете здивуватися, — на які ж це статки їм вдається регулярно заправляти своїх монстрів, отих пожирачів пального (вони мусять регулярно отримувати цілком слушні фінансові надходження, бо як інакше ці люди можуть собі дозволити кататися весь час, як то вони роблять), і ви можете загадатися, чому це комусь хочеться витрачати свої золоті роки на курсування всіма тими безкінечними американськими милями між Агов і Га; але поза тим ви напевне не приділяєте їм зайвої думки.

А якщо вам трапиться прилучитися до гурту тих нещасних людей, які втратили своїх дітей — нічого не залишилося, тільки велосипед на незабудованій ділянці далі по вулиці або маленька шапочка, застрягла між кущів на бережку поблизького струмка, — ви певне ніколи не подумаєте на них. З якого дива? Ні, то, мабуть, якийсь волоцюга. Або (важче повірити, проте це жахливо ймовірне) якийсь хворий уйобок з вашого ж містечка, може, навіть саме з вашого району, може, навіть з вашої ж вулиці, якийсь хворий убивця, збоченець, котрому прекрасно вдається здаватися нормальним, і він ще довго задаватиметься нормальним, аж поки хтось не знайде поклад кісток, схованих у нього в підвалі або похованих на задньому дворі. Ви б ніколи не подумали на людей з автодомів, на тих пенсіонерів середнього віку і життєрадісних старих у їхніх гольф-кепі й протисонячних козирках з квітковими аплікаціями.

І в більшості випадків ви будете праві. Тисячі людей живуть, подорожуючи в автодомах, але на 2011 рік тільки один Вузол залишився в Америці: Правдивий Вузол. Їм подобалося всюди їздити, і це було добре, бо вони мусили. Якби вони залишалися на одному місці, врешті-решт вони привернули б до себе увагу, бо вони не старішали, як інші люди. Енні Фартушок або Брудний Філ (мугирські імена — Енн Ламонт і Філ Капуто) могли за одну ніч постаршати на двадцять років. Маленькі близнята (Горошина і Стручок) могли раптом з двадцятидворічних перетворитися на дванадцятирічок (чи близько того), повернувшись до віку свого Навернення, хоча їхнє Навернення відбулося значно давніше. Зараз єдина дійсно молода особа серед Правдивих — Ендрія Стайнер, відома тепер як Енді Зміїне Жало… та й навіть вона насправді не така молода, як на вигляд.

Тремтяча, буркотлива вісімдесятилітня старенька леді раптом стає шістдесятилітньою. Шкірястий старий джентльмен сімдесяти років здатен відкинути свою ковіньку геть; пухлини на його руках і обличчі зникають.

Чорноока Сузі позбавляється своєї поривчастої кульгавості.

Дизель Даґ з напівсліпого, з катарактами, стає гострооким, чарівним чином зникає його лисина. Відразу й зненацька, зирк-позирк, і йому знову сорок п’ять.

Випрямляється горбата спина в Духоголового Стіва. Його дружина Червона Баба викидає к бісу ті некомфортні труси-підгузки, взуває свої поцятковані стразами чобітки і каже, що бажає йти танцювати лінійні танці[151].

Маючи час спостерігати такі перетворення, люди почали б дивуватися, люди почали б теревенити. Врешті-решт нагодився б і якийсь репортер, тож Правдивий Вузол мусив би сахатися публічності, як то гадано її сахаються вампіри.

Але оскільки вони не живуть в одному місці (а коли зупиняються на довший період у якомусь зі своїх корпоративних містечок, Правдиві не спілкуються ні з ким поза своїми), вони цілком вписуються в оточення. А чом би й ні? Вони носять такий самий одяг, як і решта людей, що подорожують у трейлерах, на них такі самі дешевезні окуляри, вони купують такі самі сувенірні майки і звертаються за порадою до точнісінько таких же атласів автодоріг ААА[152]. Вони чіпляють такі ж самі постери на свої «Баундери» і «’Баго», вихваляючись найдивнішими місцинами, які відвідали: Я ПРИКРАШАЛА НАЙБІЛЬШУ В СВІТІ ЯЛИНКУ У КРІСТМАСЛЕНДІ! і, тягнучись поза ними по трасі, ви дивитеся на ті самі наліпки на бамперах: СТАРИЙ, АЛЕ НЕ МЕРТВИЙ; РЯТУЙМО МЕДИКЕР[153]; Я КОНСЕРВАТОР І Я ГОЛОСУЮ!!, поки очікуєте можливості для обгону. Вони їдять смажених курчат Полковника[154] і вряди-годи купують квиток моментальної лотереї у тих цілодобових крамничках «легко зайшов — легко вийшов», де продають пиво, наживку, набої, «Motor Trend»[155] і десять тисяч сортів солодких батончиків. Якщо в місті, де вони зупинилися, є зал для гри в бінго, купка їх вирушить туди, займе стіл і вони гратимуть, допоки, заповнивши цілком картку, хтось не вхопить джек-пот. В одному з таких турнірів Скнара Ґ (Ґрета Мур мугирське ім’я) виграла п’ятсот доларів. Вона торжествувала свою перемогу кілька місяців і, хоча Правдиві мають грошей більше, ніж можуть витрачати, це надзвичайно дратувало кількох інших леді. Не вельми радим був також Мітка Чарлі. Казав, що він тоді якраз чекав у себе на В7 п’яти наступних подач із бінго-машини, коли раптом у Ґрети вийшло бінго.

— А ти удачлива сучка, Скнаро, — приказував він.

— А ти невдачливий сучий син, — відповідала вона. І додавала із задавленим гиготінням. — От такий невдачливий, чорний сучий син.

Якщо комусь із них трапляється бути зупиненим через перевищення швидкості або якесь інше незначне порушення дорожніх правил — хай зрідка, але ж таке стається — коп не знаходить нічого, окрім законно виданих водійських прав, дійсних страхових полісів і решти паперів у зразковому порядку. Ніхто й голосу не подасть, поки коп там стоїть зі своїм квитанційним блокнотом, навіть якщо з його боку відбувається очевидне ошуканство. Звинувачення ніколи не заперечуються, і всі штрафи сплачуються невідкладно. Америка — це живий організм, автодороги — її артерії, і Правдивий Вузол прослизає ними, наче кишковий вірус.

Проте нема жодних собак.

Звичайні люди подорожують у своїх автодомах разом у чималому собачому товаристві, зазвичай це такі сральні машинки з білим хутром, розцяцькованими нашийниками і нестерпними характерами. Ви знаєте цю породу; вони такі гавкотливі, що вухам боляче, а їхні пацючі оченята сповнені лячно розумного виразу. Ви бачите, як вони нюшать щось у траві обабіч призначених для вигулювання тварин стежок у відпочинкових зонах при платних дорогах, їхні хазяї тягнуться слідом, з совочками для лайна напоготові. На додаток до звичайних постерів і наліпок, на автодомах цих звичайних мандрівних людей нормально побачити ромбоподібні знаки з написами: ПОМЕРАНЕЦЬ НА БОРТУ або Я ♥ МОГО ПУДЕЛЯ.

Тільки не Правдивий Вузол. Вони не люблять собак, а собаки не люблять їх. Ви могли б сказати, що собаки їх бачать наскрізь. Аж до тих їх гострих, сторожких очей поза купленими на розпродажі темними окулярами. Аж до тих міцних, з довгими м’язами ловецьких ніг під поліестеровими слаксами з «Волмарту». До тих їхніх гострих зубів під коронками, що тільки й чекають вистромитися.

Вони не люблять собак, але вони люблять певних дітей.

О так, вони люблять певних дітей дуже сильно.

У травні 2011 року, невдовзі після того, як Абра Стоун відсвяткувала своє десятиліття, а Ден Торренс десятий рік свого членства в АА і тверезості, у двері «ЕрфКрузера» Рози Циліндр постукав Татко Крук. На той час Правдиві зупинилися в кемпінгу «Затишок» на окраїні Лексингтона в Кентуккі. Їхали вони в Колорадо, де проводили зазвичай більшу частину літа в одному зі своїх знаменних містечок, і було воно саме тим, яке Ден інколи відвідував у своїх снах. Зазвичай, їдучи будь-куди, вони не поспішали, але цього літа виникла певна терміновість. Всі з них знали причину, але ніхто про неї не говорив.

Роза все владнає. Як вона завжди це робила.

— Заходь, — мовила вона, і Татко Крук ступив через поріг.

У бізнесові справи він завжди вирушав у добрих костюмах і дорогих, відполірованих до дзеркального блиску туфлях. А інколи, почуваючись консервативним снобом, міг навіть виступати з ціпком. Цього ранку на ньому були мішкуваті штани, що трималися на підтяжках, обстріпана майка, на якій була зображена яблуня (а під нею напис ПОЦІЛУЙ МІЙ САД) та пласка робітницька кепка, яку він, прикриваючи за собою двері, разом змів з голови. Він був Розиним спорадичним коханцем, а також заступником у командуванні, але ніколи не забував виказати до неї свою повагу. Це була одна з багатьох чеснот, які їй у ньому подобалися. Роза не сумнівалася, що Правдиві продовжать діяти під його проводом, якщо вона помре. Якийсь час принаймні. Але впродовж наступних ста років? Мабуть, ні. Ймовірно, ні. Він мав срібного язика і добре все ладнав, коли мусив мати справи з мугирями, але в Татка були лише зародкові здібності до планування і не було справжнього бачення.

Цього ранку він мав занепокоєний вигляд.

Роза сиділа на дивані в штанах-капрі й простому білому ліфчику, вона курила сигарету і дивилася третю годину «Сьогодні» по своєму великому, припасованому до стіни телевізору[156]. Наразі йшла «м’яка» година, в якій гостями були знамениті шеф-кухарі й актори з рекламою своїх нових фільмів. Розин циліндр сидів набакир в неї на голові. Татко Крук знав її більше років, аніж живуть мугирі, але, як і перше, він не знав, якою магією той тримається там під таким заперечливим щодо гравітації кутом.

Дата добавления: 2015-05-29