Кінг С. 21 страница

— Тихо будь.

Ден низько похилив голову, торкнувшись лобом керма, і заплющив очі.

(«Абро»)

Нічого. Звичайно, вона зараз спить. Там, в Енністоні, зараз уже вранішні години середи. Джон сидів поряд з ним, жуючи собі губи.

(«Абро»)

Ледь чутне ворушіння. Це може бути лиш його уява. Проте Ден сподівався, що це дещо більше.

(«АБРО»)

У нього в голові розплющилися очі. Зависла мить дезорієнтації, щось на кшталт подвійного бачення, а тоді Абра почала дивитися разом із ним. Вантажний дебаркадер і розтрощені рештки димарів раптом проявилися ясніше, хоча єдиним освітленням залишалося те саме сяяння зірок.

«Зір у неї набагато збіса кращий, ніж у мене».

Ден виліз із машини. Джон також, хоча Ден цього майже не зауважив. Він поступився контролем дівчинці, яка, прокинувшись, лежала в своєму ліжку за одинадцять сотень миль звідси. Він відчував себе металодетектором у людській подобі. От тільки не метал він — вони — зараз шукали.

(«підійди до отієї бетонної…»)

Ден підійшов до вантажного дебаркадера і став до нього спиною.

(«тепер починай ходити туди-сюди»)

Пауза, поки вона нашукувала спосіб, яким би їй уточнити, що саме вона від нього хоче.

(«як у «Місці злочину»[317])

Він пройшовся футів з п’ятдесят наліво, потім повернув направо, рухаючись від дебаркадера супротивними діагоналями. Джон уже дістав з речового мішка лопату і стояв біля орендованого автомобіля, дивився.

(«ось тут вони поставили свої автодоми»)

Ден знову повернув ліворуч, рухаючись повільно, подеколи відкидаючи ногою зі свого шляху якусь випадкову цеглину або уламок бетону.

(«ти близько»)

Ден зупинився. Він унюхав щось неприємне. Трохи схожий на газ запах розкладу.

(«Абро, ти чуєш?»)

(«так, о Господи, Дене»)

(«потерпи, любонько»)

(«ти далеко зайшов, повернися назад, іди повільно»)

Ден розвернувся на одній ступні, наче недолугий солдат за командою «кругом». І знову вирушив у напрямку вантажного дебаркадера.

(«лівіше, візьми трохи лівіше, і повільно»)

Він рушив, як було сказано, роблячи тепер паузу після кожного маленького кроку. Ось знову той запах, тепер трохи сильніший. Раптом надприродно чіткий нічний світ почав туманитися в його очах, наповнюваних Абриними сльозами.

(«тут той хлопчик-бейсболіст, ти стоїш просто над ним»)

Ден глибоко вдихнув і ляснув себе по обличчю, витираючи щоки. Він весь тремтів. Не тому, що змерз, а тому, що тремтіла вона. Сидячи у себе в ліжку, вчепившись у свого валькуватого старого кролика і здригаючись, як старий листок на мертвому дереві.

(«забирайся звідси, Абро»)

(«Дене, а ти»)

(«так, в порядку, але тобі нема потреби цього бачити»)

Зненацька та абсолютна ясність зору пропала. Абра перервала зв’язок, і це було добре.

— Дене, — погукав Джон стиха. — Все гаразд?

— Так. — У його голосі все ще бриніли Абрині сльози. — Неси сюди лопату.

Це в них забрало двадцять хвилин, перші десять копав Ден, передавши потім лопату Джону, який врешті й знайшов Бреда Тревора. Він відвернувся від ями, прикриваючи собі рота й носа. Слова його прозвучали приглушено, проте зрозуміло:

— Правда, є тут тіло. Господи!

— Ти не чув його запах раніше?

— Так глибоко закопане, та ще й минуло два роки? Ти хочеш сказати, що ти чув?

Ден нічого не відповів, і тому Джон знову повернувся до ями, але цього разу без наснаги. Кілька секунд він постояв нахилений, ніби збираючись і далі працювати лопатою, а потім випростався і відступив назад, коли Ден посвітив ліхтариком у місце їх розкопок.

— Я не можу, — промовив Джон. — Думав, що зможу, але не можу. Тільки… не з цим. У мене руки наче гумові.

Ден вручив йому ліхтарик. Джон посвітив ним у яму, спрямовуючи промінь на те, що його шокувало: обкидана грудками землі кросівка. Працюючи неспішно, не бажаючи більше потрібного тривожити тлінні рештки Абриного хлопчика-бейсболіста, Ден відгрібав землю з боків тіла. Потроху-помалу проявилася покрита землею фігура. Це йому нагадало різьблення на саркофагах, які він бачив у «Нейшенел Джіографік».

Запах тління тепер став дуже сильним.

Ден відступив подалі й почав робити собі гіпервентиляцію, закінчивши найглибшим вдихом, на якій він лишень був спроможним. Потім він опустився в неглибоку могилу з того краю, де тепер стирчали у формі V обидві кросівки Бреда Тревора. Пройшовшись навколішках до того місця, де, на його думку, мусив бути пояс хлопчика, він простягнув руку по ліхтарик. Джон його йому подав і відвернувся. Він уже вголос рюмсав.

Ден затиснув тонкий ліхтарик губами і почав ще відгрібати землю руками. Проявилася майка хлопчика, прилипла до його запалих грудей. Потім руки. Пальці, тепер всього лише кісточки обтягнуті жовтою шкірою, були зчеплені над чимсь. У грудях Дена вже почало бухкати, вимагаючи повітря, але він якомога делікатніше розводив пальці Тревора. І все ж таки один з них хруснув з сухим, мертвим тріском.

Вони поховали хлопчика з його бейсбольною рукавицею, притиснутою руками до грудей. Її дбайливо наолієна «кишеня» повнісінько кишіла комахами.

Повітря вирвалося з Денових грудей з різким «гхуш», а те, що він йому на заміну вдихнув, було густо насичене тлінням. Він вихопився з могили праворуч, зумівши виблювати на землю, яку вони вибирали з ями, а не на рештки Бредлі Тревора, чия вина полягала єдино в тому, що він народився з дечим, чого бажали монстри з певного племені. І вони таки витягли бажане, фактично вимотавши з хлопчика його передсмертними криками.

Вони перепоховали тіло, цього разу більшість роботи робив Джон, і накрили те місце імпровізованим надгробком з великих шматків асфальту. Обом не хотілося, щоб лисиці або бродячі собаки поласували тим вбогим м’ясом, що там ще залишилося.

Закінчивши, вони залізли до машини і сиділи там мовчки. Нарешті Джон сказав:

— Що нам робити з ним, Денно? Ми не можемо полишити його просто так. У нього є батьки. Родина. Ймовірно, діди й баби, брати і сестри. Всі вони й досі не можуть заспокоїтися.

— Він мусить потерпіти якийсь час. Достатньо довго, щоб ніхто не гукнув: «Агов, цей анонімний дзвінок надійшов невдовзі після того, як якийсь незнайомець купив лопату у залізній крамниці в Адері». Навряд, щоб саме так трапилося, але нам краще не ризикувати.

— Який час?

— Либонь, з місяць.

Джон обмислив строк, а потім зітхнув.

— Мабуть, навіть два. Надамо його рідним ще час думати, що він міг просто втекти з дому. Подаруємо їм такий термін, перш ніж розіб’ємо їхні серця. — Він помотав головою. — Якби я був змушений подивитися на його обличчя, не думаю, що після того я коли-небудь знову зміг би заснути.

— Ти здивуєшся, з чим людина може продовжувати жити, — сказав Ден.

Він подумав про місіс Мессі, тепер безпечно заховану на задвірках його голови; скінчилися її явлення. Він завів машину, опустив своє скло і кілька разів вдарив об дверцята рукавицею, щоби вибити з неї землю. Потім одягнув її на себе, сковзнувши пальцями туди, де багатьма ясними днями колись бували встромлені пальці хлопчика. Він заплющив очі. Секунд за тридцять, чи близько того, він розплющив їх знову.

— Є щось?

— Ви Баррі. Ви з хороших людей.

— Що це означає?

— Не знаю я, окрім того, що можу закластися, що це той, якого Абра називає Баррі Кібець.

— Більше нічого?

— Абра зможе дізнатися більше.

— Ти в цьому впевнений?

Ден згадав, як був погострішав його зір, коли Абра розплющила свої очі всередині його голови.

— Упевнений. Посвіти секунду на «кишеню» рукавиці, будь ласка. Там щось написано.

Джон посвітив, там був акуратно зроблений дитячою рукою напис: THOME 25.

— Що це означає? — запитав Джон. — Я гадав, його прізвище Тревор.

— Джим Томей, бейсболіст такий. У нього був двадцять п’ятий номер[318]. — Ден на мить задивився на «кишеню» рукавиці, потім делікатно поклав її на сидіння між ними. — Він був для цього хлопчика улюбленим гравцем Вищої Ліги. От він і назвав рукавицю його іменем. Я дістану тих уйобків. Присягаюсь перед Господом Всемогутнім, що я їх дістану і зроблю так, що вони про це пошкодують.

Роза Циліндр сяяла — весь Правдивий Вузол сяяв, — але не так, як сяяли Ден або Біллі. Прощаючись одне з одним, ані Роза, ні Крук жодним чином не відчули, що якраз в цей час дитину, яку вони були замордували кілька років тому в Айові, відкопують двоє чоловіків, які вже й без цього знали про них занадто багато. Роза могла б перехопити повідомлення, що перелітали між Аброю і Деном, якби перебувала у стані глибокої медитації, але ж, звісно, тоді дівчинка вмить помітила б її присутність. Крім того, прощання, що відбувалося тієї ночі в Розиному «ЕрфКрузері», було особливо інтимного ґатунку.

Вона лежала, сплівши пальці в себе за головою, і дивилася, як одягається Крук.

— Ти відвідав ту крамничку «Дистрикт Х», так?

— Не я особисто, я мушу берегти репутацію. Я послав Джиммі Арифметику. — Крук вишкірився, застібаючи пряжку ременя. — Те, що нам треба, він отримав за п’ятнадцять хвилин, але був відсутній дві години. Гадаю я, Джиммі знайшов там собі новий дім.

— Ну, це добре. Сподіваюся, ви, хлопчики, розважитеся.

Вона намагалася витримати легкий тон, але після двох діб жалоби за Дідом Фліком, що сягнула кульмінації у прощальному колі, підтримувати будь-що легким вимагало зусиль.

— Він не дістав нічого, що могло б дорівнювати тобі.

Вона звела вгору брови:

— Провів оглядини, авжеж, Генрі?

— Не мав потреби. — Він окинув її всю очима, як вона лежить гола, з розсипаним, неначе темне віяло, волоссям. Вона була високою, навіть коли лежала. Він одвіку любив високих жінок. — Ти головна зірка в моєму домашньому кінотеатрі і завжди будеш нею.

Надто помпезно — ще б пак, патентоване Крукове окозамилювання — але це однаково її потішило. Підвівшись, вона притиснулася до нього, зануривши пальці йому в волосся.

— Будь обережним. Усіх привези назад. І привези її.

— Привеземо.

— Тоді тобі краще вже ворушитись.

— Розслабся. Ми будемо в Стербриджі вранці у п’ятницю, якраз коли відкривається поштова служба «І-ЗІ». У Нью-Гемпширі опівдні. На той час Баррі її вже засіче.

— Аби лиш вона не засікла його.

— Я щодо цього не хвилююся.

«Добре, — подумала Роза. — Я хвилюватимуся за нас обох. Я хвилюватимуся, допоки не побачу її в кайданках на зап’ястках і в колодках на щиколотках».

— Вся краса в тому, — сказав Крук, — що, якщо вона таки відчує нас і спробує виставити блокуючу стіну, Баррі її розімкне.

— Якщо достатньо перелякається, вона може піти в поліцію.

Він зблиснув усмішкою.

— Ти думаєш? «Авжеж, дівчинко, — скажуть їй там, — ми не сумніваємося, що ці жахливі люди полюють на тебе. Тож розкажи нам, чи вони з глибокого космосу, чи просто такі собі звичайні, буденні зомбі? Таким чином ми знатимемо, кого саме нам шукати».

— Не жартуй, не стався до цього легко. Чисто влізти і так само вилізти — отак це мусить бути зроблено. Жодних сторонніх не вплутуй. Жодних невинних свідків. Убий батьків, якщо буде треба, убий будь-кого, хто намагатиметься втрутитись, але зроби це тихо.

Крук скинувся в кумеднім салюті:

— Слухаюсь, мій капітане.

— Забирайся звідси, ти, ідіот. Але спершу подаруй мені ще один поцілунок. Мабуть, вкупі з отим твоїм добре тренованим язиком.

Він подарував їй те, що вона просила. Роза обіймала його міцно, і то доволі довго.

Ден з Джоном більшу частину шляху назад до мотелю в Адері їхали мовчки. Лопата лежала в багажнику. Бейсбольна рукавиця на задньому сидінні, загорнута в рушник з «Холідей Інн». Нарешті Джон промовив:

— Тепер ми мусимо втаємничити в це Абриних батьків. Їй це страшенно не сподобається, а Люсі з Девідом не бажатимуть в таке повірити, але це мусить бути зроблено.

Ден подивився на нього, і то з найсерйознішим виразом обличчя:

— Ти що, чужі думки читаєш?

Джон цього не вмів, натомість уміла Абра, і її раптовий гучний голос у Деновій голові змусив його порадіти, що не він зараз за кермом. Бо інакше б вони майже напевне опинилися на кукурудзяній грядці якогось фермера.

(«НІІІІІ!»)

— Абро, — він заговорив вголос, щоби Джон міг чути принаймні його частину розмови. — Абро, послухай мене.

(«НІ, ДЕНЕ! ВОНИ ДУМАЮТЬ ЗІ МНОЮ ВСЕ ГАРАЗД! ВОНИ ДУМАЮТЬ Я ТЕПЕР УЖЕ МАЙЖЕ НОРМАЛЬНА»)

— Любонько, якщо тим людям знадобиться вбити твоїх маму і тата, щоби дістатися до тебе, ти гадаєш, вони вагатимуться? Я певен, що ні. Тим більше після того, що ми тут знайшли.

Не було контраргументів, якими б вона могла це заперечити, і Абра не намагалася… але зненацька голова Дена заповнилась її сумом і її страхом. Його очі знову зволожилися і сльози полилися йому по щоках.

Гадство.

Гадство, гадство, гадство.

Ранній ранок вівторка.

«Віннебаго» Духоголового Стіва наразі з Енді Зміїне Жало за кермом мчав на схід по І-80 у західній Небрасці з абсолютно легальною швидкістю шістдесят п’ять миль за годину. На обрії тільки почали вимальовуватися перші смужки світанку. В Енністоні зараз було на дві години пізніше. Дейв Стоун стояв у халаті, робив каву, коли задзвонив телефон. Це була Люсі, телефонувала з кондомініума Кончетти на Марлборо-стрит. Голос в неї був, як у жінки, котра вже майже до кінця вичерпала всі свої ресурси.

— Якщо нічого не зміниться на гірше — хоча мені здається, зміни тепер відбуваються тільки в такому напрямку, — Момо мусять виписати зі шпиталю зразу на початку наступного тижня. Учора ввечері я мала розмову щодо її стану з двома лікарями.

— Чому ти не подзвонила мені, серце моє?

— Надто втомилася. І занадто в розпачі була. Гадала, що покращає після нічного сну, але майже не спала. Милий, ця квартира така переповнена нею. Не просто її роботами, а її енергетикою…

Голос дружини стенувся. Девід чекав. Вони були разом уже понад п’ятнадцять років, і він знав — коли Люсі збентежена, чекання іноді краще за балачку.

— Я не знаю, що нам робити з усім цим. Лише погляну на книги — і я вже втомлена. Їх тут тисячі стоять у шафах, а ще складені в стоси в її кабінеті, а домоврядник каже, що ще тисячі їх на складі.

— Нам не обов’язково вирішувати це зараз.

— Він каже, що там також є скриня, позначена Алессандра. Розумієш, це було справжнє ім’я моєї матері, хоча, гадаю, вона сама себе завжди називала Сандрою або Сенді. Я уявлення не мала, що Момо має якісь її речі.

— Для того, хто дозволяв собі розповідати все, як є, у власній поезії, Момо, коли хотіла, вміла бути доволі потайною леді.

Люсі, здавалося, його не чує, вона продовжувала тим самим монотонним, трохи плаксивим, смертельно втомленим тоном.

— Все підготовлено, мені тільки треба буде перепризначити час для приватної санітарної машини, якщо вони вирішать виписати її в неділю. Вони сказали, що можуть. Слава Богу, в неї добра страховка. Вона ще з тих часів, коли Момо викладала в «Тафтсі»[319], знаєш. Поезією вона не заробила й цента. Хто в цій йобаній країні тепер заплатить бодай цент за те, щоб почитати вірші?

— Люсі…

— Їй дісталося гарне місце у «Рівінгтон Хаусі» — маленький апартамент. Я зробила по ньому інтернет-тур, роздивилася. Навряд чи вона користуватиметься ним довго. Я потоваришувала зі старшою медсестрою на її поверсі тут, і вона каже, що Момо вже наприкінці її…

— Чіє, я кохаю тебе, серденько. — Це давнє прізвисько, дане їй Кончеттою, нарешті зупинило Лючію. — Усім своїм вочевидь неіталійським серцем і душею.

— Я знаю, і слава Богу, що це так. Це було так важко, але вже майже скінчилося. Я буду дома щонайпізніше у понеділок.

— Ми не можемо дочекатися, коли тебе побачимо.

— Як там ти? Як Абра?

— В обох нас усе гаразд.

Девід віритиме у щойно ним сказане ще приблизно секунд шістдесят.

Він почув, як Люсі позіхнула.

— Я, мабуть, ляжу ще на пару годин. Здається, тепер я зможу заснути.

— Так і зроби. Мені треба вирядити Абру до школи.

Вони попрощалися, а коли Дейв відвернувся від настінного кухонного телефону, він побачив, що Абра вже встала. Вона все ще була в піжамі. Волосся в неї стирчало навсібіч, очі вона мала червоні, а обличчя бліде. У руках вона стискала Гоппі, свого старого доброго кролика.

— Абба-Доцю? Серденько? Ти захворіла?

«Так. Ні. Я не знаю. Але ти захворієш, коли почуєш те, що я тобі збираюся зараз розказати».

— Мені треба поговорити з тобою, тату. І я не хочу йти сьогодні до школи. І завтра також. Можливо, ще якийсь час. — Вона завагалася. — У мене біда.

Перше, що ця фраза призвела йому на ум, було таким жахливим, що він відразу ж це відкинув, але не раніш, аніж це встигла вловити Абра.

Вона невтішливо усміхнулась.

— Та ні, я не вагітна.

Він застиг на півдорозі до неї, посеред кухні, з роззявленим ротом.

— Ти… ти оце щойно…

— Так, — сказала вона. — Я просто прочитала твою думку. Хоча будь-хто здогадався б, про що саме ти подумав тієї миті, тату, все було написано на твоєму обличчі. І це називається сяйвом, а не читанням думок. Я так само можу робити більшість з того, що так лякало вас, коли я була маленька. Не все, але більшість.

Він заговорив дуже повільно.

— Я знаю, що в тебе все ще бувають передчуття. І мама теж, ми обоє знаємо.

— Це значно більше за передчуття. У мене є друг. Його ім’я Ден. Він разом з доктором Джоном були в Айові…

— Джоном Далтоном?

— Так…

— Хто цей Ден? Це якийсь хлопець, пацієнт доктора Джона?

— Ні, він дорослий. — Вона взяла батька за руку і підвела до кухонного столу. Там вони обоє сіли; Абра, так само тримаючи Гоппі. — Але, коли він був дитиною, він був таким, як я.

— Абс, я нічого з цього не розумію.

— Тату, є певні погані люди. — Вона розуміла, що не може сказати йому, що вони дещо більше, аніж просто люди, значно гірше, ніж люди, поки сюди не приїдуть Ден з Джоном, щоб допомогти їй пояснювати. — Вони можуть захотіти зробити мені зле.

— Чому хтось міг би захотіти зробити тобі щось зле? Ти верзеш дурниці. А щодо всіх тих речей, які ти колись робила, якби ти й тепер їх робила, ми б зна…

Шафка під висячими вазонками відчинилася навстіж, потім зачинилася, потім відкрилася знов. Вона більше не могла підважувати ложки, але шафки вистачило, щоб привернути його увагу.

— Коли я зрозуміла, як сильно це непокоїть вас, моїх рідних, як сильно це вас лякає, я почала це приховувати. Але більше приховувати я цього не можу. Ден сказав, що я мушу розповісти.

Вона заховала обличчя у ветхому хутрі Гоппі й почала плакати.

Розділ дванадцятий

Вони називають це духом

Джон ввімкнув свій мобільний, щойно в четвер у другій половині дня вони з Деном зійшли з трапа в аеропорту Логан. Він устиг лише відзначити той факт, що в нього більше дюжини пропущених викликів, як телефон у його руці задзвонив. Він поглянув на віконце.

— Стоун? — спитав Ден.

— У мене купа пропущених викликів з цього ж номера, отже, я сказав би, що, мабуть, так.

— Не відповідай. Передзвониш йому, коли ми вже мчатимемо швидкісною трасою на північ, і скажеш, що ми будемо там… — Ден поглянув собі на годинник, який він так і не переводив зі Східного часу, — близько шостої. Коли приїдемо, тоді йому все й розкажемо.

Джон неохоче заховав телефон до кишені.

— Я впродовж усього польоту назад плекав надію, що не втрачу через це мою лікарську ліцензію. Тепер я лише сподіваюся, що нас не схоплять копи, тільки-но ми припаркуємося перед будинком Девіда Стоуна.

Ден, який кілька разів, поки вони їхали через півкраїни, радився з Аброю, похитав головою.

— Вона переконала його почекати, але саме зараз так багато всього відбувається в їхній родині, тож що за один наразі містер Стоун, як не збентежений американець.

На це Джон відгукнувся посмішкою виняткової понурості:

— Він не один.

Абра разом із батьком сиділа на верхній сходинці ґанку, коли Ден спрожогу завернув на під’їзну алею Стоунів. Із часом вони добре впоралися; зараз була лише п’ята тридцять.

Раніше, ніж Девід устиг її стримати, Абра підхопилася й помчала по доріжці, тільки волосся маяло позаду. Ден побачив, що вона біжить до нього, і передав загорнуту в рушник хітерську рукавицю Джону. Абра стрибнула йому в руки. Вона тремтіла всім тілом.

(«ти знайшов його ти знайшов його і ти знайшов рукавицю дай її мені»)

— Зачекай трохи, — сказав Ден, опускаючи дівчинку. — Нам треба спершу все ретельно з’ясувати з твоїм батьком.

— З’ясувати що? — запитав Девід. Ухопивши Абру за зап’ясток, він відсмикнув її від Дена. — Хто такі ті погані люди, про яких вона каже? І хто збіса ви такий? — Його погляд перекинувся на Джона, і нічого дружнього не було в його очах. — Що, в ім’я Ісуса благостивого, тут відбувається?

— Тату, це Ден. Він такий, як я. Я ж тобі розповідала.

Озвався Джон:

— Де Люсі? Вона про це знає?

— Я не казатиму вам нічого, поки не зрозумію, що відбувається.

Сказала Абра:

— Вона все ще в Бостоні, з Момо. Тато хотів їй подзвонити, але я переконала його почекати, поки ви не приїдете сюди.

Очі її залишалися прикуті до загорнутої в рушник рукавиці.

— Ден Торренс, — промовив Дейв. — Таке ваше ім’я?

— Так.

— Ви працюєте в хоспісі у Фрейжері?

— Так, правильно.

— Скільки часу ви вже зустрічаєтеся з моєю дочкою? — Пальці в нього стискалися й розтискалися. — Ви познайомилися з нею в інтернеті? Можу закластися, що так і було. — Він перевів погляд на Джона. — Якби ви не були Абриним педіатром від того дня, коли вона народилася, я б іще шість годин тому викликав поліцію, коли ви не відповідали на дзвінки.

— Я був у літаку, — сказав Джон. — Я не міг.

— Містере Стоун, — сказав Ден, — я не знаю вашу дочку відтоді, відколи її знає Джон, але лише трохи менше часу. Уперше я познайомився з нею, коли вона була немовлям. І вона сама мене знайшла.

Дейв хитав головою. Вигляд мав спантеличений, сердитий, і був він мало схильним повірити будь-чому з того, що розповідатиме йому Ден.

— Давайте зайдемо в дім, — сказав Джон. — Я думаю, ми зможемо все пояснити — майже все, — і якщо нам це вдасться, ви будете вельми раді, що ми тут, і що ми з’їздили до Айови зробити там те, що зробили.

— Я збіса дуже сподіваюся на це, Джоне, але маю серйозні сумніви.

Вони пішли досередини, Дейв, обхопивши Абру за плечі (цієї миті вони більше скидалися на тюремника й ув’язнену, аніж на батька з дочкою), слідом Джон Далтон, останнім Ден. Він подивився на той бік вулиці, на іржавий червоний пікап, припаркований там. Біллі швидко показав йому два великих пальці… і потім схрестив вказівні й середні. Ден відповів йому тим же жестом і слідом за іншими увійшов у передні двері.

Коли Дейв усідався в їхній вітальні на Ричленд-корт зі своєю незбагненною дочкою і ще більш незбагненними гостями, «Віннебаго» з рейдерською групою Правдивих на борту рухався південно-західніше Толідо[320]. За кермом сидів Волоський Горіх. Енді Стайнер і Баррі спали — Енді, як мертва, Баррі перевертаючись з боку на бік і щось бурмочучи. Крук сидів у відсіку-салоні, гортаючи «Нью-Йоркер». Єдиним, що йому насправді подобалося, були карикатури і крихітні оголошення про кумедні речі, на кшталт светрів із шерсті яка, капелюхів в’єтнамських роботяг-кулі та імітацій кубинських сигар.

Поряд з ним, зі своїм ноутбуком у руках, плюхнувся Джиммі Арифметика.

— Я прочісував нет. Треба було влізти на деякі сайти й безпечно вилізти з них, але… можна, я тобі дещо покажу?

— Як ти міг нишпорити в інтернеті з міжштатної автомагістралі?

Джиммі подивився на нього з поблажливою посмішкою.

— Зв’язок G4, бейбі. Це модерні часи.

— Якщо ти так кажеш. — Крук відклав журнал вбік. — І що ти знайшов?

— Фотокарточки з Енністонської молодшої середньої школи.

Джиммі торкнувся сенсорної панелі, і з’явилося фото. Не зернистий газетний знімок, а високої роздільності шкільний портрет якоїсь дівчини у червоній сукні з рукавами-буфами. Її заплетене в косу волосся було каштанового кольору, вона широко і впенено усміхалась.

— Джуліанна Кросс, — сказав Джиммі. Він знову торкунвся панелі, й вискочила інша, рудоволоса, з пустотливою усмішкою. — Емма Дін. — Ще одне лясь по сенсорній панелі, і з’явилася ще гарніша дівчина. Сині очі; біляве волосся обрамляло її обличчя й розсипалося по плечах. Вираз обличчя серйозний, але ямочки натякають на усмішку. — А цю звуть Абра Стоун.

— Абра?

— Йо, вони тепер називають їх як звагодно. Пам’ятаєш, як колись мугирям цілком вистачало імен Джейн і Мейбел? Я десь читав, що Слай Сталлоне назвав свого сина Сейдж Мунблад[321], це ж треба, так прибацано?

— Ти гадаєш, одна з цих трьох може бути дівчинкою Рози?

— Якщо вона права щодо того, що та дівчинка юного підліткового віку, то десь воно так і мусить бути. Ймовірно, Дін або Стоун, ці дві якраз живуть на тій вулиці, де трапився той маленький землетрус, але не можна цілком відкидати також Кросс. Вона живе зразу за рогом. — Джиммі Арифметика крутнув пальцем по панелі, і всі три фотографії вмить вишикувалися в ряд. Під кожною кучерявим шрифтом було написано: МІЙ СПОГАД ПРО ШКОЛУ.

Крук вивчав фотографії.

— А чи не може хтось кудись стукнути про той факт, що ти тириш фотки маленьких дівчаток з «Фейсбуку» чи ще відкілясь? Бо таке ввімкне всі тривожні дзвіночки у Мугирленді.

Джиммі зробив ображене обличчя.

— Всрався мені той «Фейсбук». Ці фото з натуральних файлів Енністонської молодшої середньої школи, перекачані прямим ходом з їх комп’ютера на мій. — Він видав негарний смоктальний звук. — І жоден парубок з доступом до всього банку комп’ютерів Агентства нацбезпеки не здатен знайти там мого сліду. І хто тут крутий?

— Ти крутий, — сказав Крук. — Мені так здається.

— Котра з них, як ти думаєш?

— Якби мені вибирати… — Крук поплескав по зображенню Абри. — У неї є певний вираз в очах. Духмяний вираз.

Джиммі спантеличився на хвильку, вирішив, що в цьому є щось брудне, і тоді вже заіржав.

— То як, помічна знахідка?

— Так. Ти можеш роздрукувати ці знімки і подбати, щоб кожний із нас їх отримав? Зокрема Баррі. Він у нас Головний Локалізатор.

— Зараз же це зроблю. Я впакувався «Фуджіцу Скан/Снепом». Скажено робоча машинка. Раніше мав «S1100»[322], але змінив її, коли прочитав у «Комп’ютерворлді»[323]…

— Просто зроби це, окей?

— Звісно.

Крук знову взяв до рук свій журнал і перегорнув до карикатури на останній сторінці, тієї, до якої треба було придумувати підпис. Цього тижня там була намальована літня жінка, що входить до бару, ведучи з собою ведмедя на ланцюгу. Рот у неї був відкритим, отже, підпис мусить бути її фразою. Крук серйозно замислився, а потім вписав друкованими літерами: «Гаразд, то котрий тут із вас, козлів, був назвав мене курвою?»

Призу, либонь, не виграє.

«Віннебаго» котився крізь гуснучий вечір. Горіх у кабіні ввімкнув передні фари. На одному з ліжок Баррі Хінець перевернувся на бік і почесав уві сні собі зап’ясток. Там з’явилася червона плямка.

Троє чоловіків сиділи в мовчанні, поки Абра пішла нагору взяти щось у себе в кімнаті. Дейв подумав, чи не запропонувати кави — вигляд у них був утомлений, і обидва потребували гоління — але вирішив, що не запропонує їм навіть солоних крекерів, поки не отримає пояснень. Вони з Люсі вже обговорювали, що їм робити, коли одного дня, в не такому вже й далекому майбутньому, Абра прийде додому й оголосить, що певний хлопець запросив її на побачення, але ж ці були чоловіками, чоловіками, і було схоже, що той з них, якого він не знав, вже якийсь довший час зустрічається з його дочкою. У певному сенсі, принаймні… і хіба це не головне питання: в якому саме сенсі?

Перш ніж хтось із них ризикнув розпочати бесіду, яка була приречена на безладність — а можливо, й на недоброзичливість — на сходах почулося приглушене тупотіння Абриних кросівок. Вона увійшла до кімнати з номером «Енністонського шоппера».

— Подивись на останню сторінку.

Дейв перевернув газету і скривився.

— Що це за коричнева гидь?

— Висохла кавова гуща. Я була викинула цю газету в бак для сміття, але не могла перестати про це думати, і тому дістала її звідти назад. Я не могла перестати думати про нього. — Вона показала на фотографію Бредлі Тревора в нижньому ряду. — І про його батьків. Його братів і сестер, якщо він їх мав. — Її очі наповнилися сльозами. — У нього були веснянки, тату. Він їх ненавидів, але його мати казала йому, що вони на щасливу вдачу.

— Ти не можеш цього знати, — промовив Дейв, але зовсім без переконаності.

— Вона знає, — сказав Джон. — І ви це знаєте. Довіртеся нам у цьому, Дейве. Будь ласка. Це важливо.

— Я хочу знати про вас і мою дочку, — звернувся Дейв до Дена. — Розкажіть мені про це.

Ден знову розпочав від початку. Як він вимальовував ім’я Абри в своєму блокноті на зборах АА. Перше «hello» крейдою. Його ясне відчуття присутності Абри того вечора, коли помер Чарлі Хейз.

Дата добавления: 2015-05-29