Кінг С. 25 страница

Він швидкісним набором викликав Зміїне Жало, але не здивувався, отримавши повідомлення ПОЗА ЗОНОЮ ДОСЯЖНОСТІ. Клауд-Геп — мальовнича місцевість, тутешня принада, і боронь-бо, щоб там були якісь вежі стільникового зв’язку, які б захаращували краєвид, псували туристам фотокадри. Та з цим все гаразд. Якщо він не здатен впоратися з одним стариганом і юною дівчиною, час повернути свій шерифський значок. Він на мить задумався, а потім вимкнув мобільний. Нікого нема такого, з ким би в нього у наступні хвилин двадцять з’явилося бажання побалакати, включно з Розою.

Його місія, його відповідальність.

Він мав з собою чотири заряджені шприци, два в лівій кишені легкої куртки, два у правій. Прикрасивши собі обличчя найкращою з усмішок Генрі Ротмена — тією, з якою він винаймав цілі кемпінги і мотелі ексклюзивно для Правдивих — Крук виступив з-за дуба і прогулянковою ходою рушив уздовж вулиці. У лівій руці він все ще тримав складену газету «Енністонський шоппер». Права, захована в кишеню куртки, послаблювала пластиковий ковпачок на одній з голок.

— Прошу вибачення, сер, мені здається, я ніби загубився. Чи не могли б ви мені підказати деякі напрямки?

Біллі Фрімен, весь на нервах, вкрай напружений, був заповнений чимсь не зовсім схожим на погане передчуття, але… цей життєрадісний голос і відкрита «ви-можете-мені-довіряти» усмішка його полонила. Тільки на пару секунд, проте їх вистачило. Вже потягнувшись рукою до відкритого бардачка, він відчув, як щось легенько вкололо його збоку в шию.

«Комаха якась вкусила», — встиг подумати він і завалився набік, очі його підкотилися вгору, показавши білки.

Крук відчинив двері й посунув водія далі по сидінню. Голова старого цюкнула у вікно з пасажирського боку. Крук перекинув його ватні ноги через горбок трансмісії, перед тим затріснувши дверцята бардачка, щоб було більше простору, а тоді сковзнув за кермо і закрив двері. Глибоко вдихнувши, він роззирнувся навкруги, готовий до будь-чого, але там не малося нічого вартого його готовності. Вулиця Ричленд-корт перебувала в післяполуденній дрімоті, і це було прекрасно.

Ключ стирчав у замку запалювання. Крук завів двигун і враз ковбойським голосом Тобі Кіта заревло радіо: «Господи, бережи Америку, та наливайте ж пиво»[354]. Крук потягнувся його вимкнути і тієї ж миті в його очах вибухнуло жахливе біле світло. Маючи вельми слабенькі телепатичні здібності, тим не менше він був міцно пов’язаним зі своїм племенем; у той спосіб, як пов’язані між собою члени єдиного організму, і хтось з їх числа оце щойно помер. Клауд-Геп був не просто фальшивим напровадженням, він виявився спланованою, курва, засідкою.

Не встиг він вирішити, що йому робити далі, як біле світло спалахнуло знову, а після деякої паузи ще раз.

Всі полягли?

Правий Боже, всі троє? Це немислимо… чи можливо?

Він глибоко втягнув у себе повітря, потім знову. Присилував себе визнати той факт, що так, таке може бути. А якщо так, він знав, кого винуватити.

Суча духоголова дівка.

Він подивився на Абрин дім. Там усе спокійно. Дяка Богові за маленькі дарунки. Він було сподівався повести пікап по вулиці й завернути просто на її під’їзну алею, але відразу ж це здалося поганою ідеєю, принаймні поки що. Крук виліз, нахилився в машину і вхопив зомлілого стариганя за пояс і сорочку. Посмиком він всадовив його назад за кермо і затримався лише, щоб його обмацати. Зброї нема. Це дуже погано. Він був би не проти зараз дістати собі пістолет, принаймні на якийсь час.

Він застебнув на старому ремінь безпеки, щоб той не похилився вперед, не натиснув, бува, клаксон. І потім вже вирушив по вулиці в бік дому дівчинки, не поспішаючи. Якби він побачив її обличчя в якомусь із вікон — або навіть помітив, що десь разок сіпнулась штора, — він рвонув би вперед, як спринтер, але нічого не ворухнулось.

Залишалася можливість, що він іще зможе виконати заплановану роботу, але ті жахливі білі спалахи перевели всі попередні міркування на суто другорядний рівень. Чого він зараз хотів найдужче, це вхопити в руки цю жалюгідну курву, яка наробила їм стільки клопоту, і трясти її, поки не заторохтить.

Абра лунатичкою йшла по передньому коридору. У цоколі Стоунів була велика вітальня, але затишним місцем для них залишалася кухня, і вона прямувала туди, сама про те не думаючи. Вона стала, розпластавши долоні на столі, за яким тисячі разів їла з батьками, дивлячись порожніми очима у вікно понад кухонною раковиною. Вона не зовсім перебувала тут. Вона була зараз у Клауд-Геп, дивилася, як поганці висипають із «Віннебаго»: Зміїне Жало й Горіх, і Джиммі Арифметика. Їхні імена вона дізналась від Баррі. Але щось там було не так. Одного з них не вистачало.

(«ДЕ КРУК? ДЕНЕ Я НЕ БАЧУ КРУКА!»)

Нема відповіді, бо Ден, і її батько, і доктор Джон були саме зайняті. Вони валили поганців, одного по одному: першим Волоського Горіха — то була робота її батька, і вдала, як на нього, — слідом Джиммі Арифметику, а потім Зміїне Жало. Кожне смертельне враження вона відчувала, як гахкання глибоко всередині своєї голови. Те гахкання, наче важким молотком хтось безупинно гатить по якійсь дубовій дошці, було жахливим у своїй завершеності, але не цілковито неприємним. Тому що…

«Тому що вони на це заслуговують, вони вбивають дітей, і ніщо інше їх не могло б зупинити. Тільки…»

(«Дене де Крук? ДЕ КРУК???»)

Тепер Ден її почув. Слава Богу. Вона побачила «Віннебаго». Ден думав, що Крук там, всередині, і, можливо, він був правий. Хоча…

Вона швидко пробігла назад коридором і визирнула надвір крізь одне з віконець поряд з передніми дверима. На хіднику було пусто, але пікап містера Фрімена стояв там, де й був. Їй не було видно його обличчя, через те що сонце якраз світило у лобове скло, але вона змогла роздивитися, що він сидить за кермом, а це означало, що все гаразд.

Радше за все, гаразд.

(«Абро, ти там»)

Ден. Це так чудово — почути його. Їй хотілося б, аби він був зараз поряд з нею, але мати його в своїй голові було майже так само добре.

(«так»)

Вона кинула про всяк випадок ще один погляд на порожній тротуар і на пікап містера Фрімена, перевірила, що таки не забула, коли заходила, замкнути двері на замок, і вирушила назад до кухні.

(«треба щоб мама твоєї подружки зателефонувала в поліцію і сказала їм що ти в небезпеці Крук у Енністоні»)

Вона зупинилася на півдорозі в коридорі. Її рука-утішниця злетіла вгору й почала терти їй губи. Ден не дізнався, що вона пішла від Дінів. Та й як він міг? Він був такий заклопотаний

(«я не…»)

Не встигла вона договорити, як ментальний голос Рози Циліндр вибухово увірвався їй в голову, змітаючи геть всі думки.

(«ТИ МАЛЕ КУРВИЩЕ ЩО ТИ НАРОБИЛА»)

Знайомий коридор між сіньми і кухнею почав сунутися вбік. Останнім разом, коли трапилася ця штука з обертанням, вона була підготовленою. Цього разу ні. Абра спробувала це зупинити й не змогла. Її будинок пропав. Енністон пропав. Вона лежала на землі й дивилася в небо. Абра зрозуміла, що втрата тих трьох у Клауд-Гепі буквально збила Розу з ніг, і пережила мить лютої радості. Вона силувалася знайти щось, чим би могла захиститися. Часу було обмаль.

Тіло Рози лежало розпластаним між душовими й «Оверлук Лоджем», але розумом вона перебувала у Нью-Гемпширі, роїлася в голові тієї дівчини. Цього разу там не було намріяної нею вершниці на коні й зі списом, о ні. Цього разу там були лише застукане зненацька мале дівчисько і стара Роза, і Роза бажала реваншу. Вона вб’є цю дівчину тільки в якомусь крайньому випадку, занадто цінна вона для цього, але Роза може дати їй скуштувати того, що на неї чекає. Скуштувати того, що страдницьки вже пережили Розині друзі. Повнісінько м’яких, уразливих місцинок у мозку мугирів, і всі вони їй дуже добре відо…

(«ЗАБИРАЙСЯ ГЕТЬ ТИ КУРВО ЗАЛИШ МЕНЕ В СПОКОЇ А ТО Я ЗАРАЗ УБ’Ю ТЕБЕ НАХЕР»)

Це було так, ніби світло-шумова граната вибухнула в неї перед очима. Роза підкинулася й скрикнула. Велика Мо, яка було потягнулася вниз, щоб її торкнутися, злякано відсмикнула руку. Роза цього не зауважила, вона навіть не бачила Мо. Вона знову недооцінила потужність цієї дівчини. Вона намагалася утримати свою точку опертя в її голові, але мала сучка її буквально випихала. Це було неймовірно, це бісило й лякало, але це було правдою. Гірше за те, Роза відчула, як її фізичні руки піднімаються їй до обличчя. Якщо Мо з Едді Коротуном їх зараз не приборкають, мале дівчисько може змусити Розу видряпати власні очі.

Їй не залишалося нічого іншого, принаймні до пори, як здатися і піти геть. Але перш ніж вона це зробила, Роза встигла побачити крізь очі дівчинки дещо, що сповнило її полегшенням. То був Татко Крук, і в руці він тримав шприц.

Абра використала всю парапсихічну потугу, яку змогла зібрати — більше, ніж їй знадобилося того дня, коли вона вирушила на пошуки Бреда Тревора, більше, ніж вона бодай колись використовувала у своєму житті — і все одно її ледь-ледь вистачило. Вже коли вона почала думати, що так і не зуміє вигнати цю капелюшну жінку собі з голови, світ почав обертатися знову. Це вона його змушувала обертатися, але це було так важко — як штовхати величезне кам’яне колесо. Небо й обличчя, що витріщалися на неї згори, з’їхали вбік. Був момент темряви, коли вона опинилася

(між)

ніде, а потім її власний коридор вигулькнув їй перед очима. Але вона не була там уже сама. Якась людина стояла у дверях кухні.

(«Ні, це не людина. Це Крук»)

— Привіт, Абро, — промовив він і метнувся до неї. Все ще ментально квола після боротьби з Розою, Абра не спробувала відштовхнути його силою думки. Вона просто розвернулась і побігла.

У моменти високого напруження Ден Торренс і Татко Крук були між собою дуже подібні, хоча жоден з них про це не дізнається. Така сама ясність постала в очах Крука, таке саме відчуття, що все відбувається в уповільненому темпі. Він побачив рожевий гумовий браслет на лівому зап’ястку Абри, і йому вистачило часу подумати: «Активістка руху за попередження раку грудей». Він побачив, як рюкзак дівчинки вертнуло вліво, і зрозумів, що той повний книжок. Йому навіть вистачило часу захоплено оцінити її волосся, коли воно спурхнуло вслід за нею яскравими пасмами.

Він упіймав її під дверима, коли вона намагалася відімкнути запобіжник замка. Вже обхопивши лівою рукою її за шию й відсмикнувши назад, він відчув її перші спроби — слабенькі, непевні — відштовхнути його силою думки.

«Не цілий шприц, це може вбити її, вона важить не більше ста п’ятнадцяти фунтів[355] максимум».

Оскільки вона пручалася, відбивалася, Крук потрапив голкою їй десь біля ключиці. Зайве йому було непокоїтися, що він втратить контроль і вколе їй всю дозу, бо її ліва рука, підстрибнувши вгору, вдарила по його правій і вибила шприц. Той упав на підлогу і покотився. Але провидіння надає перевагу Правдивим над мугирями, так було завжди, так сталося й цього разу. Він увігнав у неї якраз достатньо. Він відчув, як хватка її маленької руки в його мозку слабшає, а потім зовсім зникає. Те саме зробилося і з її фізичними руками. Вона витріщилася на нього шокованими, плаваючими очима.

Крук поплескав її по плечі.

— Поїдемо, прокотимося, Абро. Ти познайомишся з новими, дивовижно цікавими людьми.

Неймовірно, але вона спромоглася на усмішку. Доволі лячну, як для дівчинки такої юної, що з волоссям, прихованим під кашкетом, її все ще можна було сприйняти за хлопчика.

— Ті виродки, яких ти називаєш своїми друзями, вже мертві. Вониии…

Останнє слово спливло згасаючим глісандо, бо очі в неї підкотилися під лоба, а ноги підломилися в колінках. Круку кортіло дозволити їй завалитися — катюзі по заслузі, — але він задавив у собі цей імпульс і натомість підхопив її під пахви. Вона була цінним товаром, врешті-решт.

Правдивим товаром.

Він увійшов крізь задні двері, відклацнувши замалим не зайвий пружинний замок одним рухом згори вниз, платиновою кредитною карткою «Америкен Експрес» на ім’я Генрі Ротмена, але не мав наміру залишати дім тим же шляхом. Там не було нічого, лише високий паркан при підніжжі спадистого заднього двору, а за ним якась річка. Крім того, його транспортний засіб чекав на протилежному боці. Він поніс Абру через кухню, а далі в порожній гараж. Обоє батьків на роботі, мабуть… якщо тільки вони зараз не в Клауд-Гепі, зловтішаються над Енді, Біллі й Горіхом. Наразі йому було загалом наплювати на той бік цього діла; хто б не ходив у помічниках цього дівчиська, вони можуть зачекати. Їх час надійде.

Він посунув її безвільне тіло під верстат, на якому лежав небагатий набір інструментів її батька. Потім великим пальцем натиснув кнопку відкривання гаражних дверей і ступив надвір, не забувши перед тим начепити на себе ту велику добру стару усмішку Генрі Ротмена. Ключ до виживання в мугирському світі — мати вигляд, ніби ти свій, ніби ти завжди з усіма на короткій стопі, й ніхто у цій справі не був кращим за Крука. Він стрімко пройшов до пікапа і знову посунув старого, цього разу на середину диванного сидіння. Коли Крук завертав на під’їзну алею Стоунів, голова Біллі колисалася в нього на плечі.

— У приятелі набиваєшся, еге ж, дідуню? — запитав Крук і розсміявся, скеровуючи червоний пікап у гараж. Друзі його загинули, і ситуація зараз вкрай небезпечна, але малася тут одна велика компенсація: уперше за багато років він почувався абсолютно свідомим того, що він живий, світ вигравав кольорами і бринів, як високовольтна лінія. Він запопав її, дяка Богові. Попри всю її дивовижну силу і мерзотні трюки, він її запопав. Тепер він доправить її Розі. Зробить любовне підношення.

— Джекпот, — промовив він, і сильно, один раз, вдарив по приладовій панелі, тріумфуючи.

Стягнувши з Абри наплічник, він залишив його під верстатом і підважив її у пікап, на пасажирське сидіння. Обох своїх сонних пасажирів він прив’язав ременями безпеки. Звісно, йому було спливло на думку одному з них скрутити в’язи і залишити його тіло в гаражі, але цей старий міг іще стати в пригоді. Якщо наркотик його вже не прикінчив, тобто. Крук пошукав у старигана пульс збоку на шиї, і знайшов — повільний, але сильний. Щодо дівчинки — жодних питань; вона сиділа прихилена до пасажирського вікна, і Крук бачив, як туманиться від її дихання скло. Пречудово.

Крук витратив секунду, щоб інвентаризувати наявний у нього капітал. Зброї нема — Правдиві ніколи не подорожували з вогнепальною зброєю, — але є ще два шприци, повних цієї «нагло-засни/куняй-дрімай» штуки. Він не знав, як далеко сягне з цими двома, але дівчина для нього пріоритетна. Крук гадав, що період корисності старигана може виявитися надзвичайно коротким. Та й гаразд. Мугирі приходять, мугирі відходять.

Він дістав мобільний і цього разу натиснутий ним швидкісний набір адресувався Розі. Вона відповіла аж тоді, коли він уже примирився з тим, що доведеться залишити повідомлення. Голос у неї був млявий, вимова глейка. Трохи схоже було, ніби говориш із п’яною.

— Розі? Що з тобою?

— Ця дівчина напаскудила мені на дрібку більше, ніж я очікувала, але я в порядку. Я її більше не чую. Скажи мені, що ти її вхопив.

— Авжеж, і вона тут солодко спить, але в неї є друзі. Я не бажаю з ними зустрітися. Я негайно вирушаю в західному напрямку, і в мене геть нема часу марудитися з мапами. Мені потрібні другорядні дороги, які проведуть мене через Вермонт до Нью-Йорка.

— Я посаджу на це Лакузу Сліма.

— Розі, тобі треба негайно послати когось на схід, щоб зустріли мене, і з будь-чим, що ти зумієш десь вихопити, щоби тримати цю Малу Міс Нітрогліцерин умиротвореною, бо в самого мене лишилося мало. Подивися серед запасів Горіха. Він мусив був мати щось…

— Не вчи мене моєї справи, — відрубала вона. — Лакуза координуватиме все. Ти дізнався достатньо, щоб уже братися до діла?

— Так. Розі, мила моя, та пікнікова зона була пасткою. Це мале дівчисько обшахрувала нас на лайно. Що, як її друзі викличуть копів? Я їду на старому «Ф-150»[356] з парою зомбі поряд зі мною в кабіні. Це все одно, що я мав би в себе на лобі татуювання ЛЮДОЛОВ.

Але на устах його грала усмішка. Хай йому чорт, але він усміхався. На іншому кінці зависла пауза. Крук сидів за кермом у гаражі Стоунів, чекав.

Нарешті Роза сказала:

— Якщо побачиш позаду сині блимавки або заблокований шлях попереду себе, задуши дівчинку і висмокчи з неї духу стільки, скільки встигнеш, поки вона конатиме. Потім здавайся. Ми подбаємо про тебе перегодом, ти сам це знаєш.

Тепер настала черга Крука взяти паузу. Нарешті він промовив:

— Ти упевнена, що це був би правильний напрямок дій, дорога моя?

— Упевнена. — Голосом, немов це говорить камінь. — Вона винна у смерті Джиммі, Горіха і Зміїного Жала. Я в скорботі за ними усіма, але найгірше журюся за Енді, бо я сама її Навернула, і вона лише почала куштувати смак життя. А ще ж є Сарі…

Вона обірвала себе зітханням. Крук не промовив нічого. Насправді тут не було чого казати. Енді Стайнер перебувала з багатьма жінками у перші свої роки з Правдивими — нічого дивного, дух завжди робив новобранців особливо хтивими, — але останні десять років вони з Сарою Картер жили парою, і були віддані одна одній. Енді здавалася радше дочкою Тихої Сарі, аніж її коханкою.

— Сарі безутішна, — сказала Роза, — і Чорноока Сузі не менше побивається за Горіхом. Те мале дівчисько відповість за цих трьох, яких вона забрала від нас. Тим чи іншим чином, а її мугирське життя добігло кінця. Є ще питання?

Крук не мав жодного.

Ніхто не звернув жодної особливої уваги на Татка Крука і його задріманих пасажирів, коли вони полишали Енністон по Старому шосе Гранітного штату[357], прямуючи на захід. За нечисленними, вартими уваги винятками (гостроокі старі леді та маленькі діти з них найгірші), Мугирська Америка залишалася вражаюче неспостережливою навіть на дванадцятому році Темної Епохи Тероризму. «Якщо ти щось помітив, скажи щось»[358] — збіса доречне гасло, але спершу треба бодай щось помітити.

На той час як вони перетнули кордон Вермонту, вже смеркнулось, і зустрічні машини бачили тільки фари Крука, які він навмисно залишав ввімкнутими на дальнє світло. Вже тричі встиг зателефонувати Лакуза Слім, інформуючи його про дороги. Здебільшого то були бічні шляхи, багато з них ніяк не позначені. Лакуза також повідомив Крука, що Дизель Даґ, Брудний Філ і Енні Фартушок уже вирушили в путь. Їдуть вони на «Каприсі» випуску 2006 року, який виглядом схожий на собаче гузно, але має чотири сотні коней в себе під капотом. Перевищення швидкості не проблема; у них посвідчення агентів нацбезпеки, які розчистять їм шлях по всьому фронту, дякувати покійному Джиммі Арифметиці.

Маленькі близнята Горошина і Стручок за допомогою складного обладнання Правдивих для моніторінгу супутникового зв’язку відстежують балачки поліції на Північному Сході, і поки що там не прозвучало нічого про викрадення якоїсь малої дівчинки. Це була добра новина, проте очікувана. Друзі достатньо кмітливі, щоб влаштувати засідку, були напевне достатньо кмітливими, аби зрозуміти, що може трапитися з їхньою малою ціпонькою, якщо вони дадуть цій справі розголос.

Інший телефон задзвонив, цей приглушено. Не відриваючи очей від дороги, Крук перехилився через своїх пасажирів і в бардачку намацав рукою слухавку. Стариганів апарат, нема сумнівів. Він підніс його собі до очей. Імені не висвітилося, отже, його нема в пам’яті цього телефону, але код номера належить зоні Нью-Гемпширу. Хтось із тих, що були в засідці, бажає дізнатися, чи все гаразд з Біллі й дівчиною? Вельми ймовірно. Крук подумав, чи варто йому відповідати, і вирішив, що ні. Втім, пізніше він перевірить, чи не залишив той, хто зараз дзвонить, якесь повідомлення. Інформація — це сила.

Коли він знову нахилився, щоб повернути телефон назад до бардачка, його пальці торкнулись металу. Він поклав телефон і витяг автоматичний пістолет. Приємний бонус, щаслива знахідка. Якби старигань прокинувся раніше, ніж очікувалося, він міг би заволодіти ним раніше, ніж Крук прочитав би його наміри. Крук заштовхнув «Ґлок» під своє сидіння, а потім уже затріснув дверцята бардачка.

Зброя також сила.

Вже залягла повна темрява, вони вже їхали глибоко в Зелених горах по шосе № 108[359], коли почала ворушитися Абра. Крука, який почувався так само свідомим яскравої наповненості життям, це не занепокоїло. З одного боку, вона була йому цікава. З іншого, стрілка запасу пального в старому пікапі вже торкалася порожнечі, а отже, декому треба було залити бак.

Але нерозумно було б випробовувати долю.

Правою рукою він дістав з кишені один із тих шприців, що ще залишалися, і тримав його в кулаку в себе при стегні. Він почекав, поки її очі — все ще плохі, п’яненькі — відкриються. А потім промовив:

— Доброго вечора, юна леді. Мене звуть Генрі Ротмен. Ти мене розумієш?

— Ти… — Абра закашлялась, облизнула собі губи, спробувала знову. — Ти ніякий не Генрі. Ти Крук.

— Отже, ти розумієш. Це добре. Голова в тебе ватяна зараз, я собі уявляю, і ти залишатимешся в цьому стані, бо саме такою ти мені подобаєшся. Але потреби знову зачмелювати тебе повністю не виникне, якщо ти від «А» до «Я» держатимешся гарних манер. Ти це второпала?

— Куди ми їдемо?

— У Гоґвортс, на Міжнародний турнір з квідичу[360]. Я тобі куплю магічний хотдог і магічну цукрову вату на паличці. Відповідай на моє запитання. Ти будеш від «А» до «Я» держатися гарних манер?

— Так.

— Таке моментальне порозуміння є приємним для слуху, але вибач мені, якщо я не цілком йому довіряю. Я мушу ознайомити тебе з деякою життєво важливою інформацією, перш ніж ти спробуєш утнути якусь дурню, про яку сама потім шкодуватимеш. Ти бачиш цю голку в моїй руці?

— Так. — Абра так і сиділа, прихилившись головою до вікна, але дивилася вниз, на шприц. Очі її дрімотливо заплющились, потім розкрилися знову, дуже повільно. — Я хочу пити.

— Після наркотику, не сумніваюсь. У мене нема з собою нічого питного, ми вирушили в дорогу дещо поспішливо…

— Здається, там є коробка соку, у мене в наплічнику. — Сипло. Низько й повільно. Очі так само важко відкриваються після кожного заплющення.

— Боюся, він залишився у вашому гаражі. Ти зможеш чогось попити у наступному місті, до якого ми доїдемо… якщо будеш лагідною маленькою Золотоволоскою[361]. Якщо будеш поганою маленькою Золотоволоскою, всю ніч ковтатимеш власну слину. Ясно?

— Так…

— Якщо я відчую, що ти нишпориш у мене в голові — так, я знаю, ти це вмієш робити, — або якщо спробуєш привернути чиюсь увагу, коли ми зупинимося, я вколю цього старого джентльмена. Поверх того, що я йому вже був уколов, це його зробить мертвішим за Емі Вайнхаус[362]. Тобі з цим також усе ясно?

— Так. — Вона знову облизнула губи, потім потерла їх рукою. — Не робіть йому злого.

— Все залежить від тебе.

— Куди ви мене везете?

— Золотоволоско? Дорогенька?

— Що? — вона кліпнула на нього збентежено.

— Просто замовкни й насолоджуйся поїздкою.

— Гоґвартс, — промовила вона. — Цукрова… вата.

Цього разу, коли її очі закрилися, повіки надовго залишились заплющеними. Вона почала легенько хропти. Звук був безжурний, наче дмухає вітерець, навіть доволі приємний. Крук не думав, щоб вона клеїла дурня, але для певності не перестав тримати шприц біля ноги старигана. Як сказав був колись Ґолум про Фродо Беґґінса: «Це ошуканство, золотце. Це суще ошуканство»[363].

Абра не цілком відключилася, вона чула звук двигуна пікапа, але той був десь дуже далеко. Здавалося, десь понад нею. Їй це нагадало, як у спекотні літні дні вона їздила з батьками на озеро Вінніпесокі і як там можна було, занурившись з головою в воду, почути віддалене бриніння моторних човнів. Вона розуміла, що її викрали, і розуміла, що її це мусить хвилювати, але почувалася безжурно, умиротворена літанням між сном і явом. Утім, в роті й горлі в неї сушило жахливо. Язик за відчуттям був наче шматок запилюженого килима.

«Я мушу зробити щось. Він везе мене до тієї капелюшної жінки, і я мушу щось зробити. Якщо не зроблю, вони мене вб’ють, як вони вбили хлопчика-бейсболіста. Або зроблять щось іще гірше».

Вона обов’язково щось зробить. Після того, як чогось поп’є. І ще трішечки поспить…

Звук двигуна вже стишився від бриніння до якогось зовсім віддаленого дзижчання, але тут в її заплющені очі вдарило світло. А потім двигун зовсім ущух і Крук тицяв її в ногу. Легенько спершу, потім сильніше. Сильно, аж боляче.

— Прокидайся, Золотоволоско. Ти зможеш знову заснути пізніше.

Вона присилувала себе розліпити очі, моргаючи від яскравого світла. Вони стояли біля якихось заправочних колонок. Над ними горіли флуоресцентні ліхтарі. Вона прикрила собі очі долонею. Тепер до спраги в неї додався ще й головний біль. Це було, як…

— Що кумедного, Золотоволоско?

— Га?

— Ти посміхаєшся.

— Я тільки-но збагнула, що зі мною діється. У мене похмілля.

Крук трохи подумав і теж посміхнувся.

— Гадаю, саме це в тебе й є, а ти ж навіть не покомизилася з абажуром на голові[364]. Ти достатньо прокинулася, щоб мене розуміти?

— Так.

Принаймні вона думала, що так. Ох, але як же їй б’є в голову. Жахливо.

— Ось, візьми оце.

Він тримав щось в неї перед обличчям, напіврозвернувшись, лівою рукою. Його права рука так само тримала шприц, голка якого торкалася ноги містера Фрімена.

Вона примружилась. То була кредитна картка. Вона потягнулася своєю за відчуттям страшенно важкою рукою і взяла її. Очі в неї почали закриватися, і він ляснув її по обличчю. Очі її широко розчахнулися, вона була шокована. Її ніколи в житті ніхто не бив, тобто ніхто з дорослих. Але, звичайно ж, до цього її також ніколи не викрадали.

— О! Оу!

— Вилазь із машини. Роби все за інструкцією на колонці — ти кмітлива дівчинка, я певен, ти це зможеш, — і залий нам бак. Потім вставиш на місце пістолет і сядеш знову в машину. Якщо ти все зробиш, як личить лагідній маленькій Золотоволосці, ми потім під’їдемо он до того торговельного автомата. — Він показав на дальній куток крамниці. — Ти візьмеш собі гарненьку велику двадцятиунцієву[365] кока-колу. Або просто води, як захочеш; я оце зорю своїм оком, у них там, здається, є «Дасані»[366]. Якщо ж ти погана Золоволоска, я вб’ю цього старого, потім зайду до крамниці і вб’ю того хлопця на касі. З цим не буде жодних проблем. Твій приятель мав пістолет, яким тепер володію я. Я візьму тебе з собою, і ти зможеш побачити, як лусне голова в того хлопця. Все залежить від тебе, окей? Ти це второпала?

— Так, — сказала Абра. Трохи далі від сонливості тепер. — А можна мені і колу, і воду?

Його усмішка цього разу була щирою, широкою і гарною. Попри її ситуацію, попри біль у голові, навіть попри отриманий від нього ляпас, Абрі вона здалася чарівливою. Вона подумала, що багато людей вважають її чарівливою, особливо жінки.

— Трохи пожадливо, але це не завжди погана річ. Подивимося, як ти виконаєш усе від «А» до «Я».

Вона звільнилася від свого ременя безпеки — на це в неї пішло три спроби, але кінець-кінцем вона спромоглася — і вхопилася за дверну ручку. Перш ніж вийти, вона сказала:

— Перестань називати мене Золотоволоскою. Ти знаєш моє ім’я, а я знаю твоє.

І раніше, ніж він устиг їй щось відповісти, вона затріснула двері й вирушила (трохи петляючи) до заправочного острівця. Заразом із духом вона мала ще й неабиякий норов. Крук від неї був майже в захваті. Але, зважаючи на те що трапилося зі Зміїним Жалом, Горіхом і Джиммі, «майже» було найдальшим, куди сягав його захват.

Спершу Абра не могла прочитати інструкцію, бо слова двоїлися й розпливалися. Вона примружилася, і вони зійшлися у фокус. Крук за нею спостерігав. Вона на своій потилиці відчувала його очі, немов крихітні теплі камінці.

(«Дене?»)

Нічого, і це не було дивним. Як вона сподівалася сягнути Дена, коли ледве спроможна зрозуміти, як ввімкнути цю ідіотську бензоколонку? У цілому своєму житті вона не відчувала менше сяйва в собі, ніж тепер.

Врешті-решт вона спромоглася пустити пальне, хоча за першим разом всунула кредитну картку догори дриґом і змушена була повторити спробу. Здавалося, бак наповнюватиметься вічно, але на пістолеті колонки мався гумовий манжет, щоб утримувати від поширення вгору випари бензину, і холодне нічне повітря нібито трохи прояснило їй голову. Сяяли мільярди зірок. Зазвичай вони причаровували її своєю розкішною красою, але цього вечора погляд на них лише додав їй страху. Вони були так далеко. Вони не бачили Абри Стоун.

Коли бак заповнився, вона примружилася на новий напис у віконці колонки і озирнулася на Крука.

— Тобі потрібна квитанція?

— Сплатили та й квит, гадаю, зможемо обійтися й без неї.

Знову розквітла та його сліпуча усмішка, усмішка того кшталту, що може зробити тебе щасливою, якщо ти причина її появи. Абра була готова побитися об заклад, що в нього повно коханок.

«Ні. Тільки одна. Та жінка в капелюсі його коханка. Роза. Якби він завів собі іншу, Роза б її вбила. Можливо, просто зубами і нігтями».

Вона важко попленталася назад і залізла в машину.

— Все пройшло дуже добре, — сказав Крук. — Ти виграла великий приз… колу і воду. Отже… що ти скажеш своєму Татусеві?

Дата добавления: 2015-05-29