Метод експерименту. 2 страница

СОЦІОЛОГІЧНІ ПОГЛЯДИ ДОБИ ПРОСВІТНИЦТВА

У XVII-XVIII ст. почали домінувати просвітницькі ідеї. Вчені різних країн виступили проти кріпосництва у всіх його проявах, обгрунтували необхідність нових, більш прогресивніших суспільних порядків, значну роль у створенні яких вони відводили поширенню знань. Епоха Просвітництва характеризувалась інтенсивним розвитком наукової думки, яка, розкріпостившись від теології, спрямовується на пошук істини. Соціальне пізнання стає на шлях пошуків природничих факторів розвитку суспільства, поступово розпадається середньовічна система цінностей, світобачення і світосприйняття.

В середині XVII ст. формується нова суспільно-філософська течія, пов'язана з натуралістичним розумінням світу природи і людини, яка отримала назву натуралізм. Натуралізм перетворюється в домінуючий принцип всіх наук, в тому числі й науки про людину. В суспільному знанні натуралізм орієнтував дослідників на виявлення природничих та біологічних чинників соціального, на пошуки споконвічної "природи людини", що знайшло відображення насамперед у таких відомих концепціях як теорія "природної людини", "природного права", "природної етики" та ін. Відомими теоретиками з цих питань були англійські філософи Томас Гоббс (1588-1679) і Джон Локк (1632-1704). Їх концепції про походження суспільства можна розцінювати і як соціологічні теорії, хоча соціології як науки в той час ще не існувало.

Томас Гоббс був одним із співавторів концепції "суспільного договору", яку виклав у відомій праці "Левіафан або матерія" (1651). Схематично "суспільний договір" можна викласти так: люди від природи мають однакові права; одночасно природа створила й причини для конфліктів (війн), між ними - суперництво, недовіру, жадобу до слави. Все це призводить до жорстоких зіткнень між людьми; постійний страх за свою безпеку змушує, нарешті, прийняти розумне рішення - з глухого кута недовіри та конфліктів їх може вивести тільки суспільний договір.

Люди укладають суспільний договір не заради якихось вищих ідеалів, а задля своєї вигоди. До суспільного життя їх схилили гіркі умови минулого і лише згодом - виховання. Людина, як елемент природи, кидає своє природне буття і починає жити за штучними, створеними людьми суспільними законами. Отож, постають певні суперечності між природним і соціальним буттям. Структура держави, за Гоббсом, уподібнюється будові живого організму (її він порівнював з біблійним морським чудовиськом Левіафаном). Монарх або вищий орган держави - її душа, чиновники - нерви та сухожилля, виконавчі та судові органи - суглоби, таємні агенти — очі держави. Гроші Т. Гоббс вважав суспільною кров'ю. Держава - це механізм, створений людьми, який регулюється через встановлені норми поведінки.

Соціально-політичні концепції Дж. Локка викладені в праці "Два трактати про державне правління" (1690). Дж. Локк, як і Т. Гоббс, виходить з концепції "природного права" і "суспільного договору". Природна рівність людей забезпечується розумною діяльністю людини. Держава створюється людьми свідомо для гарантії прав індивіда на приватну власність, особисту свободу та право на життя. Дж. Локк розділяє державну владу на вищу законодавчу, виконавчу і федеральну, або союзну, що займається зовнішніми зв'язками. Уряд відповідає перед законом, і лише народ виступає сувереном - повним носієм влади і може не підтримувати уряд або скинути його. Ця модель відтворювала по-суті політико-правові досягнення англійської революції XVII ст.

Ідеї Дж. Локка справили неабиякий вплив на французьких матеріалістів XVIII ст., одним з найяскравіших представників яких був філлософ, просвітитель і соціолог Шарль Луї Монтеск'є (1689-1755). Ш. Л. Монтеск'є, автора праць "Перські листи" (1721), "Роздуми про причини величі і падіння римлян" (1734), "Про дух законів" (1748), деякі сучасні соціологи, всупереч поширеній традиції вважати О. Конта основоположником соціології, називають першим соціологом Нового часу. Дійсно, Монтеск'є не висував, як О, Конт, ідею про соціологію як окрему науку в системі суспільствознавства, але він поклав початок новому суспільному напряму, який у XIX ст. отримав назву географічної школи в соціології.

На прикладі Стародавнього Риму він спробував обгрунтувати соціально-психологічну детермінацію історичного процесу. Джерелом могутності римлян вважав властиву їм громадянську доброчинність, яка спонукала ставити над усе інтереси вітчизни. Падіння республіки і встановлення деспотичного правління призвели до послаблення громадянської доброчинності, внаслідок чого римляни виявилися нездатними протистояти варварам. Падіння ж республіки зумовлене великими втратами римлян в процесі воєнної експансії. Отже, Монтеск'є розумів причинно-наслідкові зв'язки між соціальними явищами.

Логічним розвитком концепції соціально-психологічної детермінації історичного процесу стало й обгрунтування впливу географічного середовища (клімату, грунту, рельєфу місцевості) на характер суспільства, поведінку, діяльність його елементів. Монтеск'є вважав, що в малих державах уряд може здійснювати політику порівняно м'якими засобами, оскільки на окраїнах таких держав немає тенденцій відділення від центру. Тобто, в таких державах є можливість правити через закони. Великі ж за розмірами держави не можуть існувати без деспотичного правління, яке тільки перед страхом покарання змушує окраїни підкорятися центральній владі. Концепція географічного детермінізму Монтеск'є, як уже зазначалося, в XIX ст. лягла в основу географічного напряму в соціології.

Про соціологічну теорію суспільства Монтеск'є ми дізнаємося з його праці "Про дух законів", над якою він працював майже 20 років. Тут критикується теологічне розуміння історії Августина, обґрунтовується об'єктивний характер законів розвитку природи та людської історії, підкреслюється взаємозв'язок між природним і соціальним. Монтеск'є був деїстом. Він вважав, що Бог створив світ, але не втручається в закони природи та людської історії.

Значно збагатив теоретичні дослідження соціальних проблем Жан-Жак Руссо (1712-1778). Він вважав, що суспільний прогрес характеризується суперечностями і попереджав щодо ілюзії ототожнення розвитку знань із збагаченням мудрості людей.

Ж.-Ж. Руссо належить авторство теорії відчуження. Якщо деякі його сучасники, зокрама К.-А. Гельвецій вважали, що у бідах людей винні чиновники, які видали погані закони, то Руссо стверджував, що самі люди своєю сукупною діяльністю призвели себе до нещасть і страждань. Він виділив декілька видів відчуження: політичне (відчуження правителів від підлеглих і потреб держави), соціально-економічне (нерівність у власності породжує зло), моральне (намагаючись жити "краще", люди приходять до морального зубожіння), психологічне (в міру розвитку суспільства люди відчувають себе дедалі самотніше), загальнокультурне (брехливість і фальш проникають у мистецтво, науку і стосунки між людьми).

Ж.-Ж. Руссо відомий також як автор вчення про походження соціальної нерівності. Він вважав, що здатність людини удосконалюватись і зростання кількості населення зумовили нагромадження засобів для життя, створення знарядь, що підвищують ефективність праці, зумовлюють перехід до осілого способу життя і примус працювати на себе і на інших людей. Розвиток господарства спонукав до появи приватної власності, яка стала основою майбутнього громадянського суспільства і спричинила у ньому майнову і політичну нерівність.

Був вчений також прихильником теорії "суспільного договору". Головною ідеєю "суспільного договору" Руссо є ідея народу як суверена - носія верховної влади. Сутність "суспільного договору" полягає в тому, що кожна людина віддає свою особу і всю міць під верховне керівництво загальної волі, і ми сумісно сприймаємо кожного члена як невід'ємну частину цілого. У зв'язку з тим, що народ є сувереном, Руссо вважав непотрібним поділ влади на виконавчу і законодавчу і пропонував при вирішенні важливих соціальних проблем, які зачіпають інтереси всього суспільства, проводити всенародні опитування -плебісцити.

Науку Нового Часу особливо цікавили проблеми історичної закономірності розвитку суспільства, його механізми та напрямки. Саме з цими проблемами і пов'язується виникнення філософії історії.

Термін "філософія історії"" вперше вжив Вольтер для позначення загальних роздумів і досліджень людської історії та культури без чіткого визначення їх змісту.

У новій історії одним з перших зробив спробу окреслити й реалізувати принципи і завдання філософсько-історичного аналізу всесвітньо-історичного процесу видатний італійський філософ Джамбаттіста Віко (1668-1744). У своїй праці "Основи нової науки про суспільну природу націй" (1725) він багато в чому упередив елементи наукового соціологічного знання. Д. Віко вважав, що історична необхідність суспільного розвитку реалізується в закономірному характерові соціальних процесів. Людину він розглядав як об'єкт і суб'єкт суспільних відносин. Світ людини - це система тих зв'язків і взаємовідносин, що поєднують її з іншими людьми, з навколишнім середовищем. Саме завдяки такій взаємодії відбувається розвиток людини і суспільства від напівтваринного стану до суто соціально-людського.

Незважаючи на те, що джерела концепції Д. Віко простежуються у працях Арістотеля, Н. Макіавеллі, Ф. Бекона, його теорія була новим і важливим внеском в розвиток суспільної думки. Д. Віко розробляє методологію і методику порівняльного історичного дослідження, теорію циклічності соціально-історичного розвитку суспільства, модель цілісного пізнання соціальних процесів, методологію критичного вивчення документів, аналізуючи питання соціальної та історичної психології.

Чимало сторін його концепції визначили провідні напрями сучасної соціологічної науки, зокрема ідеї з теорії культури, розвинуті в працях М. Вебера, П. Сорокіна та ін. Не випадково П. Сорокін відзначає, що Д. Віко заслуговує бути в одному ряді із справжніми батьками соціології.

Одним з найфундаментальніших досліджень філософії історії є праці німецького просвітителя Погана Готфріда Гердера (1744-1803). Свою концепцію всесвітньої історії як закономірного, єдиного, взаємопов'язаного цілісного процесу Гердер викладає у праці "Ідеї до філософської історії людства" (1784-1792). Він розглядає історію суспільства як закономірне продовження розвитку природи. Земля - це частина космічної системи. Людина самопороджується природою, є вершиною, вінцем природи. Людство -біологічний вид, а закони його розвитку такі ж природні, як і закони природи. Тому основними елементами соціального прогресу є зовнішні і внутрішні фактори. Розвиток здібностей людини залежить від інших людей, від суспільства в цілому та його культури.

За своїм змістом, структурою та принципами наведена праця Гердера наближається до соціологічних творів О. Конта, Г. Спенсера та інших видатних вчених та займає "серединне" місце між філософією історії та соціологією, перші доробки якої містили в собі елементи філософсько-історичного аналізу.

Контрольні запитання:

1. На яких принципах будувалися міфологічні уявлення людей про суспільство? Що таке епос і чим він відрізняється від міфа?

2. У чому особливість суспільних поглядів в Стародавній Індії та Стародавньому Китаї?

3. Охарактеризуйте суспільні погляди Платона та Арісотеля. У чому полягають схожість та відмінність між ними?

4. З чим пов'язаний спад інтересу до суспільства у період раннього Середньовіччя? У чому полягає суть християнської теософії?

5. Чому XIV - І половину XVII ст. називають епохою Відродження? Що об'єднує мислителів античності та Ренесансу?

6. Які напрямки суспільної думки епохи Відродження Ви знаєте? Назвіть характерні особливості та представників кожного з них.

7. Чому Т. Мора та Т. Кампаннеллу називають соціалістами-утопістами? В чому відмінність утопічного соціалізму від класичного?

8. Яку роль відіграли в розвитку соціального пізнання Н. Макіавеллі, Ш. Л. Монтеск'є та Д. Віко? Чому Ш. Л. Монтеск'є можна назвати першим соціологом?

9. Чому II половину XVII — XVIII ст. називають добою Просвітництва?

У чому полягають відмінності в поглядах англійських та французьких просвітників?

10. Розкрийте сутність теорії "суспільного договору".

Теми рефератів

1. Гуманізм – провідний напрям доби Відродження.

2. Суспільні погляди Стародавнього Китаю та Стародавньої Індії.

3. Просвітницькі ідеї 17-18 ст.

Тема 2.2. ВИНИКНЕННЯ І РОЗВИТОК СОЦІОЛОГІЇ ЯК НАУКИ

• Коли соціологія формується як наука

• Хто є основоположником соціології

• Які характерні риси мала соціологія XIX ст.

• В яких напрямах розвивається сучасна соціологія

ВИНИКНЕННЯ СОЦІОЛОГІЇ ЯК ОКРЕМОЇ НАУКИ. КОНЦЕПЦІЯ О. КОНТА

На початку XIX ст. конкретизується проблематика традиційної соціальної філософії, набувають розвитку емпіричні (засновані на досліді) соціальні дослідження. Французький мислитель Анрі Сеи-Сімон (1760-1825) одним з перших поставив питання про те, що науку про людину необхідно вивести на рівень наук, які грунтуються на спостереженні, пропонуючи зайнятися "встановленням послідовних рядів фактів", оскільки на його думку, -це справді надійна частина знань. А. Сен-Сімон виробив концепцію "соціальної фізіологи"", в якій раціоналістичні погляди XVIII ст. поєднував з історизмом у дослідженні суспільних явищ.

Методологічні розробки Сен-Сімона сприяли формуванню позитивізму як напряму у філософії та соціології (позитивний - лат. заснований на фактах, реальний). Головне спрямування позитивізму полягало у відмові від абстрактних міркувань про суспільство, у створенні "позитивної" соціологічної теорії, яка повинна була стати такою ж доказовою і загальнозначущою, як і природничі течії.

Втім, А. Сен-Сімон не тільки окреслив контури позитивізму, а й висловив ряд глибоких ідей щодо природного устрою західноєвропейських країн післяреволюційної доби. Сен-сімонівська концепція "індустріального суспільства" побудована на принципі протиставлення трудящих класів і класів непрацюючих. З розвитком індустрії, як передбачав А. Сен-Сімон, має зростати значення організаційно-управлінського фактора в суспільному житті. Ідеалом суспільного устрою він вважав стан, коли "влада над людьми поступиться місцем владі над речами".

Родоначальником позитивізму і засновником соціології вважають французького філософа, соціолога Огюста Конта (1798-1857). У його шеститомній праці "Курс позитивної філософії" вперше вжито назву "соціологія" і обґрунтовано її предмет і метод. О. Конт працював секретарем у Сен-Сімона, написав разом з ним низку спільних наукових праць. Однак розбіжності між ними з принципових політичних і теоретичних питань призвели до розриву їх творчих взаємин.

Критично осмисливши ідеї своїх попередників, Конт виступив з програмою "позитивної філософії", яка мала, на його думку, узагальнити досвід наукового пізнання сучасної доби. Іншими словами, позитивна філософія була не чим іншим, як спробою систематизації усіх тогочасних наукових знань. Це можна було зробити, як вважав О. Конт, розробивши нову класифікацію наук. В основу останньої О. Конт поклав принцип "від простого до складного". Так виникла "енциклопедична драбинка" наук: астрономія – фізика – хімія – біологія – соціологія, побудована за принципом наростання складності тих явищ, які ці науки вивчають.; Із наведеної схеми зрозуміло, що соціологія ґрунтується на законах біології і без них неможлива, але має "зверх того, щось своєрідне, що видозмінює вплив цих законів і випливає із взаємодії індивідів один на одного". Проте, хоч контівська соціологія ґрунтувалася на законах біології, вона не передбачала ймовірність зміни впливу цих законів внаслідок взаємодії індивідів. Ця взаємодія особливо ускладнюється внаслідок впливу кожного покоління на наступне. На той час це була досить новаторська думка, як і вимога до соціології вивчати існуючі закони, обґрунтовувати достовірність своїх висновків фактами та їх взаємозв'язками, а не філософськими інтерпретаціями сутності історії.

Створюючи свою позитивістську концепцію, Конт спершу дає визначення суспільної науки як "соціальної фізики", а відтак як соціології. Цей термін згодом прижився. Розвиток суспільства, за О. Контом, підлягає тим самим законам що й природа, тому соціологія є частиною природознавства.

Істотними в Контівській соціології є методи дослідження суспільства. Виступаючи проти умоглядності з одного боку, і крайностей емпіризму з іншого, Конт обґрунтовував застосування в соціології спостереження, а також експериментального порівняльного і історичного методів. Основним методом дослідження в соціології він вважав спостереження.

Конт поділяв соціологію на дві частини: соціальну статику, яка розглядає суспільство, як єдине органічне ціле, вивчає умови його існування, закони функціонування; і соціальну динаміку, що вивчає процеси суспільних змін, закони розвитку соціальних систем. Соціальна статика - це теорія суспільного порядку, організації гармонії. Конт розглядає суспільство як органічне ціле, всі елементи якого взаємозв'язані. Ця концепція спрямована проти індивідуалістичних теорій, спроб розглядати суспільство як продукт договору між індивідами. В соціальній статиці головним питанням є проблема природи соціального зв'язку, взаємодії елементів соціального організму, що існують за всіх історичних умов. Тут у Конта на передній план виходить поняття "система", яке дотепер є одним із центральних у соціології. У Конта воно органічно пов'язано з ідеєю еволюції.

Вирішуючи проблему особистості, О. Конт підкреслює існування у людини поряд з "егоїстично-особистісним" також і "соціального" інстинкту і вважає, що сім'я, а не особистість, створює ту найменшу цілісність, котрі всі разом утворюють суспільство.

О. Конт вважав, що соціологія є наукою особливою, яка відповідає новому індустріальному порядку в індустріальній Європі, наукою, яка повинна використовувати прийоми спостереження, експерименту і порівняння. Науковий позитивізм О. Конта поєднувався з його еволюційним поглядом на суспільство і мислення. Мислення, на його думку, в своєму розвитку проходить три стадії: примітивну, проміжну і наукову. О. Конт вважав, що суспільство стає більш складним, диференційованим і спеціалізованим через поділ праці. Поряд з мовою і релігією поділ праці веде до зміцнення соціальної солідарності, породжуючи новий соціальний поділ між класами, а також між приватною і суспільною сферами.

Отже, О. Конт став засновником не лише нової науки, але й справжнього соціологічного підходу до аналізу соціальних явищ і процесів. З появою праць О. Конта соціальна теорія набуває інституціонального статусу, одержує права громадянства в науковому світі. Оцінюючи значення основних ідей О. Конта, Н. Смелсер підкреслював, що Конт був упевнений в тому, що знання, набуті завдяки науковим дослідженням, можна використовувати для управління добробутом суспільства.

КЛАСИЧНИЙ ПЕРІОД РОЗВИТКУ СОЦІОЛОГІЇ

Інтерес до позитивізму пожвавився вже після смерті його автора, починаючи з 60-их років XIX ст.

Ідеї Конта були уточнені, розширені, розвинуті англійським філософом і соціологом Гербертом Спенсером (1820-1903). Високо оцінюючи праці О. Конта, Спенсер водночас не погоджувався з контівським розумінням смислу і закономірностей суспільного розвитку. На Г. Спенсера великою мірою впливала теорія еволюції. Він вважав, що вона може і повинна бути пристосована до людського суспільства. Спенсер визнавав аналогію між суспільством і живим організмом, розглядаючи складові суспільства, наприклад, державу, освіту, як частини єдиного організму. А оскільки біологічні організми розвиваються в ході еволюції, він припустив, що і суспільство розвивається від простого до складного, поступово пристосовуючись до умов навколишнього середовища. Суспільство стає все складнішим, його частини стають дедалі більш спеціалізованими та залежними одна від одної, оскільки жодна частина не може бути замінена іншою. Така спеціалізація та взаємозалежність стають джерелом і основою соціальної інтеграції. Проте, вважаючи, що розподіл функцій між органами - спільна риса як суспільства, так і живого організму, Спенсер бачив суттєві відмінності між ними. Еволюція за Спенсером, ніщо інше, як реалізація принципу "інтеграції матерії" і джерело руху.

Соціологія Спенсера підкреслено індивідуалістична. "Суспільство, –писав він, існує для блага своїх членів, а не члени його існують для блага суспільства". Спенсер сформулював закон "рівної свободи": всі індивіди повинні користуватися таким її обсягом, який узгоджується з рівною свободою інших індивідів. Держава - вільна організація, що охороняє вільних індивідів. Головне завдання держави - здійснення правосуддя і забезпечення дотримання закону рівної свободи, що практично означає захист власності громадян від пограбування і війн.

Загалом, істотною ознакою соціального прогресу Г. Спенсер вважає перехід від суспільства, в якому особистість повністю підпорядкована соціальному цілому, до такого стану, при якому саме соціальний організм служить інтересам людей, які його утворюють. Головна типологічна різниця соціальних структур, за Спенсером, полягає в тому, чи є співпраця людей в досягненні спільної мети добровільною чи вона є примусовою. Саме це визначає протилежність суспільств "військового" та "промислового" типів. Спенсер, на відміну від своїх попередників, вважає, що "військове" суспільство не слід вважати пройденим етапом історії, тому що завжди в мажах "промислового" суспільства можуть виникнути умови для появи "військового". Таким чином, він дійшов висновку, що в суспільному розвитку може мати місце як процес, так і регрес і що вести мову про якісь універсальні, загальні для всього людства епохи прогресу навряд чи можливо. Крім того. Спенсер вважав, що будь-яке свідоме втручання у перебіг процесів суспільної еволюції з метою їх прискорення або зміни у бажаному напрямі може завдати людям шкоди. Цим пояснюється його негативне ставлення до будь-яких теорій чи практичних спроб революційної перебудови суспільного устрою.

Спенсер запропонував використати в соціології такі принципи та підходи до аналізу соціальних явищ, що сприяють розвитку методології даної науки:

еволюційно-історичний, структурно-функціональний та системний. Він запровадив цілу низку понять, які зараз активно використовуються в соціології, – система, функція, структура, інститут. Ідеї Г. Спенсера не тільки були прийняті вченими-соціологами, а й стали важливою передумовою для виникнення соціобіології – одного з розділів сучасної біології, яка вивчає біологічні основи всіх форм соціальної поведінки тварин, включаючи людину.

Окремий напрям у соціологічній думці представляв німецький філософ, економіст і політичний діяч Карл Маркс (1818-1883).

Як підкреслює Г. Зборовський, закордонні вчені не просто визнають К. Маркса як соціолога, а й вважають його видатним вченим, який детально проаналізував систему суспільного розвитку при капіталізмі і довів, що в його основі лежить економічний фактор. Ідеї К. Маркса вплинули на багатьох соціологів кінця XIX - початку XX ст.

Погляди К. Маркса були певною мірою протилежністю уявленням Конта і Спенсера. Він був байдужим до питань можливості чи неможливості існування соціології як окремої науки і ніколи не вдавався до їх обговорення. К. Маркс був палким прихильником соціалістичних ідей і прагнув практично втілити їх в життя революційним шляхом. Свої розуміння соціалізму він називав науковими, а погляди інших соціалістів – утопічними. Вчений був переконаний, що вчинив "революційний переворот у поглядах на суспільство", однак мав на увазі при цьому не створення нової науки – соціології, а нове тлумачення ряду явищ суспільного життя, насамперед політичних та правових відносин, релігії, ідеології.

Його соціологічна теорія стала наслідком застосування філософського матеріалізму і матеріалістичної діалектики до вивчення суспільства, розуміння історії людства. Сутність матеріалістичного розуміння історії полягала в тому, що К. Маркс розглядав її як живий організм, в якому діють не випадкові чинники, а функціонально залежні елементи єдиного цілого, підвладні дії об'єктивних закономірностей соціального розвитку. Визначальними серед них Маркс називав економічні закономірності, виокремивши зі складної сукупності суспільних явищ матеріальні відносини. Сукупність матеріальних виробничих відносин, на його думку, становить економічну структуру (базис) суспільства, на якому ґрунтується юридична, політична, ідеологічна надбудова. Отже, економічну структуру суспільства, спосіб виробництва, Маркс схильний розглядати як свого роду незалежну змінну, а всі інші елементи соціальної структури, інститути і цінності як її похідні.

У дослідженні суспільних явищ такий підхід давав змогу використати фактор повторюваності, завдяки якому стало можливим виділити спільне в соціальному устрої різних країн, використавши поняття "суспільно-економічна формація" – історично окреслений тип суспільства, що ґрунтується на певному способі виробництва. Спосіб виробництва – органічна єдність продуктивних сил і виробничих відносин. Зміна різних епох в історії людства розглядалась як закономірний процес зміни прогресуючих з кожною епохою способів виробництва. В основі зміни способів виробництва - постійна суперечність між рівнем продуктивних сил і певними виробничими відносинами, яка виявляється в боротьбі класів і вирішується соціальною революцією. Пролетаріат (робітничий клас), на думку К. Маркса, саме той клас, який здобуде перемогу в соціалістичній революції, приведе до звільнення суспільства від усіх форм людської експлуатації, до безкласової, комуністичної формації. Процес зміни соціальних систем (суспільно-економічних формацій) для Маркса така ж сама об'єктивна необхідність, як і для Спенсера закон соціальної еволюції. Але на противагу Спенсеру, він прихильник свідомого втручання у перебіг соціальних процесів, їх підштовхування і прискорення революційним шляхом. Тому марксистська соціологія на противагу соціології Конта і Спенсера одночасно є і теорією революції, закликом до насильницької зміни існуючого соціального ладу.

Отже, марксизм відрізняється від інших суспільних теорій своїми претензіями на єдність теорії і практики. Якщо інші соціальні теорії не претендували на їх втілення, не ставили за мету змінити світ, задовольняючись лише його поясненням, то марксизм був насамперед програмою суспільного переустрою.

Втім, погляди Маркса, знайшли своє практичне і теоретичне продовження, як зазначалося вище, лише наприкінці XIX – на початку XX ст. Західна соціологія другої половини XIX ст. розвивалася під впливом двох основних концепцій, органічно пов'язаних з позитивізмом – соціальної еволюції та натуралізму. Розвиток суспільства вбачався соціологам-позитивістам у вигляді більш чи менш прямолінійної еволюції, а його структура зводилася до механічного підпорядкування різних елементів. Залежно від того, що висували вони на передній план – природні чинники, рушійні сили соціального розвитку, методологічні зразки певної природничої науки – формувалися певні натуралістичні школи в соціології.

Початок географічної школи поклав ще у XVIII ст. французький просвітитель Ш. Л. Монтеск'є (див. вище, с. 29). Розгорнуту ж соціологічну систему географічної школи створив англійський історик Томас Бокль (1821-1862). Сутність поглядів географічної школи полягає у тому, що головну роль у розвитку суспільств, народів відводять їх географічному положенню і природним умовам. А так звана школа німецької геополітики, очолювана Карлом Хаусхофером (1869-1946), визначальними вважала суто природні причини, географічне детерміновані тенденції політичного розвитку та експансії держав-організмів.

Расово-антропологічна школа визначала суспільний розвиток у поняттях спадковості, "расового добору", боротьби "вищих" і "нижчих" рас. Її зародження пов'язане з іменем Артюра Гобіно (1816-1882), французького філософа, письменника, дипломата, одного із засновників ідеології расизму.

Органічна школа розглядала суспільство як живий організм, а соціальну диференціацію суспільства - як аналогічний розподіл функцій між різними органами. Скажімо, німецький соціолог Альберт Шеффле (1831-1903) економічне життя суспільства ототожнював з обміном речовин в організмі.

Соціал-дарвіністська школа, поставши наприкінці XIX ст., опиралася головним чином на Г. Спенсера, зводячи закономірності розвитку людського суспільства до закономірностей біологічної еволюції і принципів природного добору, боротьби за існування і виживання найбільш пристосованих організмів. Відповідні детермінанта! чинники застосовувались і до суспільного життя. Найвідомішим представником цієї школи вважають польського соціолога Людвіга Гумпловича (1838-1909).

РОЗВИТОК СОЦІОЛОГІЇ НАПРИКІНЦІ XIX СТ. – НА ПОЧАТКУ ХХ СТ.

Наступний етап розвитку соціології охоплює кінець XIX – 20-і pp. XX ст. В цей час змінюється статус соціології. Якщо в XIX ст. поняття "соціологія", "соціальне життя" і навіть "соціалізм" вважалися як тотожні, то тепер у самосвідомості людей соціологія міцно асоціюється з наукою. Захоплення соціологією пояснювали тим, що соціологія відповідає на найбільш життєві запитання, дає можливістю розібратись у суспільних відносинах та громадському становищі, переконує, що суспільне життя підпорядковане певним законам тощо.

Дата добавления: 2015-05-26