Метод експерименту. 4 страница

Братство відстоювало ідеал свободи, рівності і братерства, ставило своїм завданням перебудову суспільства на засадах християнства і прагнуло ліквідації кріпацтва, класовості, гноблення людини та народу, поширення освіти й об'єднання всіх слов'ян в одну республіканську федерацію, в якій кожний народ зберігав би свою суверенність. Провідна роль призначалась Україні, а Київ повинен був стати столицею федерації, де мав би збиратися загальний сейм.

У Братстві не було єдності думок: Костомаров і Куліш відстоювали поступові реформи, Шевченко, Гулак та інші були за революційні методи, включаючи повалення царизму. Кінцевою метою народного повстання, вважав Шевченко, повинно бути встановлення демократичної республіки, взірець якої він вбачав у республіканському устрої США.

У суспільно-політичних поемах Т. Шевченка чітко виражена ідея українського державництва, самостійності, соборності, проголошується заклик до відновлення козацької традиції, українського демократизму, віра у воскресіння України та в зміну суспільного ладу.

ПОЧАТКИ УКРАЇНСЬКОЇ СОЦІОЛОГІЇ

Прийнято вважати, що початком української соціології є дослідження Женевського гуртка українських вчених, праці яких почали друкуватися у 80-х рр. XIX ст. в місцевому журналі "Громада". На той час українська соціологія ще не була самостійною наукою, тобто до соціологічних студій принагідне вдавалися професійні філософи, історики, географи, економісти, літератори. Саме тому найбільш відомими членами Женевського гуртка були українські вчені-історики С. Подолинський, М. Драгоманов і Ф. Вовк.

Найприкметнішими у тогочасній українській соціологічній думці є звернення до проблем соціально-культурного життя українського народу. У самій же соціології тоді домінував позитивізм, який тяжів до еволюціонізму, органіцизму або соціал-дарвінізму. Саме ці фактори і вплинули на погляди членів Женевського гуртка.

Так, у соціологічних публікаціях історика, економіста, соціолога Сергія Подолинського (1850-1891) зустрічаються поруч марксистські і соціал-дарвіністські, "громадівські" погляди. Вважаючи, що суспільне життя відбувається згідно з законом боротьби за існування, він і положення про додаткову вартість розглядав як одну із форм цієї боротьби. Але поряд із законом боротьби за існування, твердив С. Подолинський, діє і закон зростання солідарності людей. З часом людські громади, піддавшись почуттю прихильності, можуть перестати боротися між собою. Все це матиме неабиякий сенс для людей, які вивільняють свої сили для боротьби з навколишньою природою. Водночас і умови боротьби з природою стануть однаковими для різних груп людей. У свою чергу зростатиме середній рівень розвитку більшості людей, з'являться можливості для самовираження талантів.

С. Подолинський значну увагу приділяв аналізу соціального становища різних груп людей, причин соціальної диференціації (їх убачав у привласненні панівним класом додаткової вартості), соціальної мобільності (залежить від національної незалежності особи).

Чимало думок соціологічного змісту у працях професора історії Михайла Драгоманова (1841-1895) – засновника Женевського гуртка. У Женеві Драгоманов починає видавати український журнал "Громада" (5 томів - 1878-1882 pp.), а також брошури українською, французькою, російською та іншими європейськими мовами.

М. Драгоманов чимало уваги приділяв перспективності історичного поступу України і можливості її існування на європейському терені. Національне питання він вважав одним із найважливіших. Основу для його вирішення вбачав передусім в демократизації суспільства, запровадженні політичних свобод, під якими розумів всенародне земське представництво з контролем за діями виконавчої влади і недоторканими свободами особи, слова, товариств. На його думку, політичні та національні інтереси російського населення у найкращий спосіб можуть бути забезпечені тільки за повної децентралізації управління економічним і культурним життям. Він обґрунтував тезу, що справжньої політичної свободи не може бути за тогочасної централізації. На підтвердження цього Драгоманов наводить факт, що в Європі з часів Великої французької революції всі перевороти саме тому і не досягали мети, бо самодержавство королів змінювало самодержавство парламентської більшості, залишаючи недоторканою і навіть удосконалюючи централізовану бюрократичну машину управління країною.

Розвиваючи концепцію федералізму, започатковану Кирило-Мефодіївським братством, М. Драгоманов доповнив її деякими новими положеннями. Він розглядав федерацію ширше, виділяючи два аспекти:

федерацію вільних общин (так званий общинний соціалізм, здатний, на його думку перебороти експлуатацію та соціальний гніт) і федерацію автономних земств та країв. М. Драгоманов був послідовним борцем за національне відродження українців. Використовуючи термін "нація", він розглядав українців на тому ж рівні, що й інші цивілізовані нації. Називаючи себе "людиною української нації". Драгоманов вважав за необхідне зв'язати українців із всією світовою культурою.

Одним із найважливіших завдань, яке потрібно вирішити у боротьбі за звільнення українців, за свою державність, культуру, він, як істинний і послідовний демократ, вважав неприпустимим надання привілеїв для якоїсь однієї нації і підкреслював, що народи держав із різними національностями не можуть існувати для державних інтересів одного або двох народів. Держава повинна задовольняти інтереси всіх народів. Державна національність, на його думку, є такий же абсурд, як і державна церква.

М. Драгоманов розглядав соціологію як науку про суспільство. У своїх наукових публікаціях він закликав українських вчених-суспільствознавців використовувати у своїх дослідженнях ті ідеї і принципи, які заклала західна соціологічна думка. Зокрема, він вказував на важливість застосування у етнографічних дослідженнях порівняльного методу. Отже, у діяльності М. Драгоманова вбачається намагання піднести соціологічні студії до рівня світових.

Видатний український етнограф і громадський діяч Федір Вовк (1847-1918) розглядав соціологію як науку про громадське життя, яка поряд із спеціальною антропологією, передісторичною археологією, етнологією, етнографією становить науку про людину – антропологію. Соціологічні погляди, які були покладені вченим в основу його антропологічних студій, відзначалися еволюціонізмом. На його думку, спільні закони еволюції, відкриті спочатку в біології і застосовані згодом у соціології, дають підстави зробити висновок, що всі суспільні явища і форми з'явилися не внаслідок втручання зовнішніх сил, а поступового розвитку зародків фізичної природи людини. Цілковита однаковість останньої зумовлювала більшу чи меншу одноманітність явищ, як і різні умови навколишнього середовища зумовлювали їхню різноманітність.

На якісно новий рівень свого розвитку українська соціологія вийшла в кінці XIX - на початку XX ст., коли відбулось остаточне її виділення в окрему галузь суспільних знань.

Серед вітчизняних вчених-соціологів кінця XIX ст. насамперед вирізняється постать Максима Ковалевського (1851-1916). Погляди М. Ковалевського складались у той період, коли позитивізм ще був спрямований проти містицизму та ідеалізму. П. Сорокін, який був секретарем М. Ковалевського, підкреслював, що останній зазнавав великого впливу з боку Конта.

М. Ковалевський сповідував плюралістичний підхід до суспільства, намагався при вирішенні складних соціологічних проблем брати до уваги не один якийсь момент, а всю сукупність соціальних чинників та елементів. У двотомній праці "Соціологія" (1910) він писав, що соціологія, на відміну, наприклад, від історії, відволікається від маси конкретних фактів і вказує лише на загальну їх тенденцію, не втрачаючи при цьому свого основного завдання -розкриття причин спокою чи руху людських суспільств, стабільності й розвитку порядку в різні епохи. Тільки соціологія, стверджував він, може ставити собі за мету розкриття елементів, необхідних для блага суспільства, тобто для його порядку і прогресу, а також всіх різноманітних біосоціальних причин, від яких вони залежать.

У своєму підході до соціології як системи наукового знання, Ковалевський дотримувався тієї ж класифікації наук, що й Конт, згідно з якою психологія є галуззю не біології, а соціології. Конкретні науки (етнографія, статистика, політична економія та ін.) забезпечують соціологію необхідними даними. У свою чергу ці науки повинні спиратися на ті загальні закони співіснування і розвитку, які покликана встановлювати соціологія як наука про порядок і прогрес людських суспільств. Однак, соціологія повинна не запозичувати у конкретних дисциплін основні засади, а виробляти їх сама, беручи до уваги різноманітні людські відчуття та потреби.

Ковалевський не вважав, що ідеї правлять світом чи перетворюють його на хаос. Він стверджував, що не існує єдиного визначального соціального чинника. Говорити про головний фактор - те саме, що говорити про ті краплі річкової води, які своїм рухом зумовлюють переважно її течію. Соціологічна теорія Ковалевського – явище складне, різноманітне, органічно пов'язане з його історичними дослідженнями. Саму історію вчений вивчав з соціологічної точки зору. Істориком Ковалевський став з метою кращого опанування соціологією, органічно поєднував у собі історика з одного боку і соціолога – з другого.

В останні роки життя М. Ковалевський багато працював над складанням курсу соціології як вчення про суспільні явища. Вся його наукова діяльність була пронизана "соціологічним духом". Йому характерне прагнення до синтезу, до широких узагальнень. Він розглядав соціологію як науку про організацію й еволюцію суспільства, вимагав включити в завдання соціології вивчення не тільки прогресу, а й періодів занепаду, регресу, дисгармонії між окремими сторонами суспільства.

Відомий вчений Володимир Антонович (1834-1908) використовував свої історичні, етнографічні, археологічні знання для вивчення соціальної структури, психосоціальних типів, поведінки натовпу, чинників соціального розвитку. Він є одним з перших вітчизняних дослідників, які пов'язували назву "Русь" із слов'янським племенем полян і, всупереч польським націоналістичним історикам, а також російській великодержавно-шовіністичній історіографії, вказує наїї генетичний зв'язок з історією Київської Русі. Саме Антонович запропонував для практичного вжитку термін "Україна-Русь",який, на його думку, мав не лише утверджувати наступність історичного минулого і сьогодення, а й певною мірою самою згадкою про старі часи сприяти консолідації українського народу, поділеного між Російською та Австро-Угорською імперіями.

Значний внесок у подальший розвиток української соціології зробили такі видатні вчені як І. Франко, М. Грушевський, М. Туган-Барановський, Б. Юстяківський, С. Дністрянський та інші.

Іван Франко (1856-1916) прагнув "проаналізувати генезу творення людської суспільності" і держави, вірив у майбутню справедливість, новий соціальний порядок матеріального і духовного процесу суспільства. В такому суспільстві "над народом не буде управи згори, але сам народ з долу (тобто від громад) управляє сам собою, працює сам на себе, сам образується і сам обороняється".

Франко був прихильником громадсько-федеративного принципу суспільного устрою. У ньому він вбачав основу свободи особи і громади, об'єднання громад та народів. У межах громадівсько-федеративного принципу І. Франко захищав і відстоював свободу й автономію громад як одиниць суспільного життя. Щоправда, пізніше І. Франко дещо модернізував свій підхід до федералістичних відносин, вважаючи, що вони можуть бути ефективними і між самостійними державами. Критично він поставився і до ідеї "народної держави", яка проголошувалася в теорії німецьких соціал-демократів. У праці "Що таке поступ?" І. Франко дійшов висновку, що народна держава і пов'язаний з нею соціалізм соціал-демократів щастя не принесуть. Не надії на панацеї, а лікування конкретних соціальних хвороб і болячок – ось шлях людського поступу.

І. Франко був активним проповідником національної самостійності України. Він був членом Української радикальної партії, навіть допоміг скласти її програму. Його світогляд спирався на основи гуманізму, раціоналізму і демократизму. І. Франко порвав з федералістичними ідеями М. Костомарова та М. Драгоманова і став борцем за повну політичну незалежність України. Відомий із своїх праць про Україну, американський дослідник К. Манінг назвав І. Франка "скульптором модерної української нації".

Цікавою сторінкою в розвитку української соціологічної думки є погляди видатного українського історика, громадського і політичного діяча, учня В. Антоновича Михайла Грушевського (1866-1934). Особливий інтерес викликає його концепція виникнення та розвитку української нації. Грушевський простежує історію виникнення, становлення та розвитку української нації, відзначає її особливості та характерні риси, розглядає той шлях боротьби за національне визволення, який вона пройшла. Аналізуючи складний та суперечливий процес розвитку українства, він зазначає, насамперед, ті особливості класової структури української нації, які вплинули на його розвиток. Вчений вважає, що вже у XVII ст. українську народність почали залишати всі її вищі класи, які перейшли в ряди державно-керуючої народності. Представником українського народу став демос. Повторне дезертирство представники вищого класу, утвореного із козацьких старшин, здійснюють у XVIII ст. Вони "йдуть" у російське дворянство, в розряд якого їх зарахував уряд Росії за зраду інтересів українського народу. Селянство, демос, на думку М. Грушевського, лежить в основі самого поняття "українства". Завдяки цьому український визвольний рух завжди був пов'язаний із соціальним протестом:

мотиви соціального характеру збігаються із національними і тісно переплітаються з ними. Трудові маси утворюють головний національний кістяк, стають запорукою національного розвитку, тоді як класи великих землевласників і фабрикантів, за рідким винятком, утворюються з чужорідних елементів, відірваних від національного ґрунту.

М. Грушевський вважав, що відома популярність ідей федералізму та національно-територіальної автономії в українській суспільній думці та визвольному русі певною мірою пов'язані саме з цими особливостями української нації. Перші-ліпші соціальні вимоги, як наприклад, ліквідація великої власності на землю або запровадження участі мас в управлінні виробництвом, розглядаються і як національні вимоги. Вчений справедливо підкреслює, що прогресивне українство було далеке від визнання виключності чи якихось привілеїв для українців, воно не відокремлює вирішення свого національного питання від загальної проблеми перебудови старої бюрократичної централізованої Росії у вільну правову державу.

Розглядаючи взаємозв'язок соціального та національного в програмі перебудови українського суспільства, Грушевський критикує російських соціал-демократів, які, на його думку, були негативно настроєні щодо національного питання, оскільки національні вимоги ніби послаблюють класову солідарність. У зв'язку з цим Грушевський вважав неприпустимим навішування ярлика "націоналізм", коли мова йде про захист національних потреб українського народу у формах, далеких від будь-яких винятків. Як і Драгоманов, М. Грушевський з націоналізмом пов'язує лише ті ідеї і вимоги, які випливають із визнання винятковості тієї чи іншої нації.

Під час вимушеної еміграції, Грушевський створив у Відні Український соціологічний інститут. Крім видання наукових праць, співробітники цього закладу проводили лекційну, пропагандистську і наукову діяльність. Були видані праці М. Грушевського, а також монографії В. Липинського, В. Старосольського, П. Христюка, М. Шрага, М. Лозинського. Загалом під егідою Українського соціологічного інституту побачили світ 13 праць, присвячених різним аспектам минулого та сучасного життя України. Для українських емігрантів були організовані безплатні загальнодоступні курси з суспільних наук. Вони охоплювали різноманітні питання соціології, політології, політекономії, історії: початки державного і громадського життя або генетична соціологія (М. Грушевський); соціальні підстави розвитку мистецтва (Д. Антонович); історія української революції (П. Христюк); теорія нації (В. Старосольський); держава і державне право (М. Шраг) та ін.

Вагомий внесок у розвиток української соціології зробив відомий вчений-економіст Михайло Туган-Барановський (1865-1919), який вважав, що без соціології немає сучасної науки про суспільство. У працях "Основи політичної економії", "Суспільні основи кооперації" та інших він обґрунтував роль господарства в соціальному житті. Господарство він визначав як сукупність людських дій, спрямованих на зовнішній світ для створення матеріальної обстановки, необхідної для задоволення людських потреб. Вирішальне значення господарства у суспільному житті ґрунтується не тільки на тому, що люди, як вважав марксизм, перш ніж займатися політикою, наукою, мистецтвом, релігією, повинні їсти, пити і одягатися, а й тому, що політика, наука мають свою матеріальну основу, яка створюється господарством.

Виробництво засобів до життя – це нижча стадія діяльності людей. На вищих сходинках господарська робота стає менш значимою в діяльності. Отже, чим вищі потреби, тим меншу роль у їх задоволенні відіграє господарська праця. Тільки найбідніші борються за своє "чисте" існування. А більшість людей розглядає багатство як спосіб доступу до влади, а не навпаки.

Вважаючи себе прихильником соціалізму, зокрема етичного соціалізму, М. Туган-Барановський критично ставився до марксистської теорії класової боротьби і концепції суспільного класу. На противагу марксистському, вчений дає своє визначення класу. Під класом він розумів "суспільну групу, члени якої перебувають в однаковому економічному становищі по відношенню до суспільного процесу привласнення додаткової праці інших груп і внаслідок того мають спільні економічні інтереси і спільних антагоністів у процесі суспільного господарства". На його думку, саме це визначення дає ключ до вчення про суспільні класи. Якщо марксизм проводив поділ сучасного йому суспільства на класи за володінням засобами виробництва, то М. Туган-Барановський – за розподілом прибутку. Вчений зазначав, що вже саме формулювання марксизмом ідеї класової боротьби має історичний логічний дефект. "Не можна, – говорив він, – протиставляти політичне насильство (владу) економічній вигоді (багатству) з тієї простої причини, що влада може бути, і дуже часто буває, метою в собі, а багатство завжди є лише засобом до чого-небудь іншого".

Видатним представником групи українських соціологів, які досліджували право як суспільне утворення був Богдан Кістяківський (1868-1920). У своїх поглядах він розвивався від захоплення марксизмом до неокантіанства. Б. Кістяківський дійшов висновку, що перенесення природничо-наукового мислення в соціологію не дозволяє пізнати особливості соціального світу, які відрізняють його від світу природи. Реальність, яку має вивчати соціологія, становлять, крім економічних відносин, дії людей, зумовлені соціальною дійсністю та її культурними формами. Звернення до цієї реальності - умова здобуття соціологією статусу самостійної науки, відокремлення її від соціальної філософії. Галузь соціологи - це галузь достовірного в соціальних явищах, а тому її точка зору полягає не у визначенні різних можливостей, а в установленні необхідного. З даних позицій він критикував М. Михайловського, для якого домінуючим критерієм при поясненні соціальних явищ була категорія можливості.

Б. Кістяківський виступає з вимогами щодо перегляду всіх основ "соціального пізнання". Він вважає, що необхідно робити натиск на специфіці соціального світу, на тих особливостях, які відрізняють його від світу природи, а саме – на цінностях людського життя, вищих продуктах людського духу.

Вчений пропонує зробити поділ наук про суспільство за певною логікою, для цього він звертається до найбільш відомих понять у сучасній йому соціології. Він аналізує поняття "соціальний організм", "натовп", "фізіологічний та економічний поділ праці", "ідеали та ідоли" тощо. Вважають, що найбільш цікавим був його аналіз категорій та принципів еволюції, причин і можливостей. Кістяківський пропонує покінчити із розглядом суспільних явищ з точки зору можливості. Замість цього ним були висунуті два інших принципи: "необхідність" та обов'язковість".

Слідом за Зіммелем, Кістяківський визнавав характерною особливістю соціальної дійсності "психологічну взаємодію між індивідами". Згідно з цим, він вважає об'єктом соціології особливі продукти цієї взаємодії, що можливі лише у суспільстві. Головний з них – "однорідність у бажаннях, почуттях і думках". На цій однорідності психічних функцій з необхідністю виникає групова диференціація, колективна свідомість та інші результати їх взаємодії, тобто саме суспільство. Особливою стороною соціального феномена, Кістяківський вважає "теологічні елементи" - норми, інститути, культуру.

Відомий український соціолог Станіслав Дністрянський (1870-1935) у своїх працях висунув теорію соціальних зв'язків. Соціальні зв'язки на його думку, виникають з необхідності задоволення людьми своїх потреб. Історико-соціальні зв'язки розвиваються від найменш простих (родини) до найбільш складних, якими є держава і народ. Соціальними зв'язками є також церква, покоління, суспільні класи і стани тощо. Умова успішного функціонування соціальних зв'язків – наявність норм, які виникають з внутрішнього переконання про взаємну залежність людей в процесі задоволення своїх потреб. Кожний соціальний зв'язок живе своїм особливим життям, має свої особливі цілі і засоби їх досягнення. Одна й та ж особа, писав С. Дністрянський, належить до різних соціальних зв'язків, виконує в них різні обов'язки і дотримується різних правил. Останні твердження дають підставу для висновку, що в соціологічних студіях С. Дністрянського в зародковому стані наявні ідеї теорії статусу і ролей. Саме з позиції теорії соціальних зв'язків вчений розглядав право як соціальне утворення.

У соціологічних творах Олександра Строніна (1826-1889) головна увага приділяється методам дослідження суспільства, аналізу соціальної структури і вивченню законів функціонування та розвитку "соціального тіла".

Стронін був одним із найвідоміших "органіцистів" у Російській імперії. Він вважав, що суспільні науки повинні зблизитися з природничими, у зв'язку з чим, усім, хто займається ними, потрібно засвоїти методи природознавства. Цього можна досягти тільки за допомогою методу аналогії, який, на думку вченого, повинен стати основним соціологічним принципом, а соціологія з необхідністю вже повинна бути аналогічною з фізіологією. Як відзначає Стронін, суспільство подібно до організму, а соціальні інститути – до окремих його частин.

Характеризуючи соціальну структуру суспільства, вчений уявляє її у вигляді піраміди, яка відображала соціальну ієрархію російського суспільства. Її вершина – привілейована меншість (законодавці, судді, адміністрація), далі йде клас капіталістів, а в основі піраміди – селяни та ремісники.

Розглядаючи закони функціонування суспільства, Стронін виділяє три основні з них:

1. Загальний біологічний закон: кожне суспільство має початок і кінець. Це рух від початку до кінця, його прогрес і регрес здійснюється на основі біологічних законів. Він вважає, що моральний занепад, втрата ідеалів відбуваються внаслідок біологічного виродження людини.

2. Загальний соціологічний закон.

3. Загальний політичний закон. Політичну діяльність Стронін поділяє залежно від форм вираження психіки людей: розум знаходить виявлення в діяльності інтелігенції, почуття - в "громадянстві" мас, а воля – в актах уряду.

Отже, підсумовуючи розвиток української соціології у початковий період (протягом другої половини XIX і на початку XX ст. – до першої світової війни), приходимо до висновку, що ряд видатних вчених досліджували і публікували свої праці із суспільних наук, що безпосередньо стосувалися проблем соціології. Однак ці праці не були побудовані на наукових принципах і на методології новітньої соціологічної теорії. Ні один з них не давав повної теорії суспільства та його суті, досліджуючи тільки окремі проблеми суспільного життя. Однак, незважаючи на це, основний підсумок першого періоду розвитку вітчизняної соціології полягає в тому, що були закладені основи української соціологічної традиції. Виникла гостра потреба вивчати й зрозуміти нові суспільні явища та науково їх пояснити.

РОЗВИТОК УКРАЇНСЬКОЇ СОЦІОЛОГІЇ В XX СТ.

Розвиток вітчизняної соціології в післяреволюційний період (починаючи з 1921р.) не припинився, хоча й був неоднозначним. Соціологічні студії здійснювались у площині вимог "перемігшого пролетаріату", в умовах повної інтегрованості в радянську соціологічну науку. Водночас, українська соціологічна думка зазнавала відчутного впливу з боку західної соціології, зокрема соціологічних шкіл США та Європи, де подальший процес розвитку соціологічного знання в силу певних історичних умов проходив інтенсивніше.

У перші десятиліття на українських теренах відбувався активний процес інституціоналізації соціологічної науки: створювалися соціологічні навчальні та наукові заклади, організовувалися теоретичні та прикладні дослідження, видавалися праці. Своєрідним центром цієї роботи у 20-і pp. була кафедра соціології, створена на соціально-економічному відділі Всеукраїнської Академії Наук (ВУАН), очолювана М. Грушевським. Взагалі, повернувшись у 1924 p. з еміграції в Україну, Грушевський доклав значних зусиль для розвитку вітчизняної соціології. Його намір полягав у створенні системи соціологічних інституцій. Проте його ідея створити соціологічний інститут у системі ВУАН не була підтримана.

Соратниками Грушевського у цей час була видана низка праць. Зокрема, окремих соціологічних аспектів торкалися у своїх статтях М. Туган-Барановський, С. Дністрянський. Окремі дослідження стосувалися й гуманітарної сфери. Серед них виділялися праці академіка О. Гілярова стосовно психології натовпу, співвідношення культури і цивілізації, застосування принципів природознавства щодо соціального життя.

Певну роботу проводили вчені історико-філологічного відділу історичної секції ВУАН. Біосоціальним процесам були присвячені студії Українського демографічного інституту, очолюваного М. Птухою. Дослідження, що прямо чи опосередковано стосувалися проблем соціології, були проведені Українським науково-дослідним інститутом педагогіки. Українським психоневрологічним інститутом. Київським державним психоневрологічним інститутом.

В кінці 20-х pp. XX ст. почався процес агресивного поширення більшовицької ідеології в науці й практиці, що зумовило придушення, а згодом і ліквідацію немарксистської соціології в країні. Певний час ще видавались праці М. Ковалевського, П. Сорокіна та інших, але згодом домінуюче місце посіли теоретичні розробки марксистського напряму: М. Бухаріна "Теорія історичного матеріалізму: Популярний підручник марксистської соціології"" (1921), Л. Садинського "Соціальне життя людей: Вступ у марксистську соціологію" (1923), С. Каценбогена "Марксизм і соціологія" (1926), С. Оранського "Основні питання марксистської соціології" (1929) та ін.

Науковий плюралізм довше зберігався у прикладній соціології. Так, у 20-і pp. в Україні дуже поширеним було фрейдистське вчення. Соціальні проблеми управління досліджував "Всеукраїнський інститут праці" (м. Харків). Тут були започатковані дослідження, що виходили на проблеми організації виробництва, підготовки кваліфікованих кадрів, стимулювання і нормування праці. У цьому інституті існував психологічний відділ, де успішно застосовувалися тести професійного відбору та професійної орієнтації. Конкретні дослідження, які проводилися харківськими вченими, показали, наприклад, що один із способів ухиляння адміністрації від виконання рішень — перекладання своїх обов'язків на "творчу активність мас", що дріб'язкова опіка, надмірно деталізовані розпорядження завдають шкоди, оскільки рядовий працівник, боячись помилитися, постійно заглядає в інструкцію і таким чином подовжує строк виконання завдання.

З кінця 20-х pp. на теорії і практиці соціологічної (практично вже тільки "марксистсько-ленінської") науки починають позначатися сталінські "теоретичні" положення. Незабаром Сталін вольовим рішенням взагалі "скасував" соціологію як науку. Теоретичні обґрунтування цього кроку можна знайти в розділі "Про діалектичний та історичний матеріалізм", написаному ним для короткого курсу "Історія Всесоюзної Комуністичної партії (більшовиків)" (1938).

"Скасування" соціології як науки було зумовлено тим, що її принципи, теорія і методи пізнання та освоєння соціальної дійсності виявилися несумісними з диктатурою особи, волюнтаризмом в управлінні суспільством. Наукова соціологія була прямо протилежна соціальній апологетиці. Офіційні, як правило, "валові" економічні показники невпинно зростали і свідчили про "ріст" добробуту людей, тоді як соціальні показники, що відображали реальне задоволення потреб людей, свідчили про протилежне – зниження достатку громадян, зростання соціальної напруженості. Тому соціальна міфологія була поставлена в ранг науки, а реальна соціологічна наука – оголошена "буржуазною лженаукою".

Дата добавления: 2015-05-26