Основні концептуальні підходи до розуміння істини у праві

Проміжною ланкою між істиною і хибністю в епістемології єневизначе­ність, незнання, або знання про незнання. В диспозиції цевідображається в моделях дозволеної поведінки, які, по суті справи,залишаються в гносеоло­гічному плані відкритими. Про них не можна сказати однозначно, є вони сус­пільно-корисними чи шкідливими.

В диспозиції норма концентровано виражає свою сутність, в ній, як у краплині роси, відображається увесь світ правової системи. Тим більше підстав бачити в ній і відображення певного типу праворозуміння, розуміння світу і закономірностей розвитку суспільства, певний рівень їх пізнання. Диспозиція норми свідчить про основні результати цього пізнання, вона фіксує їх, за­кріплює і стверджує їх як певну соціальну цінність.

Гносеологічна структура норми права

Гносеологічні антиномії права

Норма – це результат (статика) пізнання і тому постає як уявлення про істину в даний момент.

☻ Норма – це процес (динаміка) пізнання, оскільки, сформульована відносно й на основі причин та обставин минулого. Вона може виявитися хибною щодо причин і обставин майбутнього, а тому має бути пристосована до них. Сьогоднішня істина завтра може стати хибою, як і навпаки

______________________

♂ ПАРАДОКС: ☺ Визнання норми тільки як істинної поступово перетворює її в хибність.

☻ Усвідомлення неповноти норми актуалізує пізнавальні процеси і в такий спосіб забезпечує максимально можливу її істинність, але при цьому неминуче послаблюється її нормативність.

Так, у першому ж елементі норми права, гіпотезі, разом із визначен­ням умов і обставин її застосування, по-суті, водночас формулюються й ті проблеми гносеологічного плану, які перед цим слід розв’язати суб’єкту.

Ця гносеологічна істина безпосередньо відображається в структурі правової гіпотези, де виділяються визначені, відносно визначені й невизначені види гіпотез. Тут закладається своєрідна гносеологічна довіра законодавця до суб’єкта права з одного боку, а з іншого – необхідність пізнавальної ак­тивності суб’єкта як умова дії самої норми. Потреба в цій активності макси­мально збільшується, коли йдеться про взагалі невизначені гіпотези.

Гносеологічна навантаженість гіпотези проявляється також тоді, коли умови дії норми формулюються не через видові ознаки (казуїстичні гіпотези), а через загальні, родові ознаки (абстрактні гіпотези). Тут у структуру норми закладається складна динаміка взаємодії категорій абстрактного і конкрет­ного.

Отже, вже на рівні гіпотези як елемента правової норми видно, як ті чи інші досягнення соціального пізнання в цілому і гносеологічної науки зок­рема трансформуються у відповідні правові принципи, правила, проце­дури.

Центральним і найголовнішим елементом норми є диспозиція. Як тео­рія переформульовується в метод, так і соціальний досвід трансформується в диспозицію правової норми, як метод задає спосіб пізнання, так і диспо­зиція задає модель поведінки.

Отже, і стосовно диспозицій, що дозволяють певні форми поведінки, мо­жна стверджувати їх гносеологічну навантаженість.

Санкціяє такою ж формою трансформації соціального пізнання, як диспозиція і гіпотеза.

Санкція є відображенням не тільки норм буття, але й процесу їх пі­знання. Наскільки санкція має онтологічну, настільки й гносеологічну при­роду. Те що онтологічний закон, перш ніж бути врахованим, повинен бути відображеним у свідомості й усвідомленим, свідчить про санкцію не тільки як про наслідок впертого небажання виконувати норми буття, а й про санкцію як наслідок хибності пізнавального процесу, як наслідок неадекватного сприй­няття онтологічного закону.

Людина як істота соціальна саморуйнується в асоціальності. У будь-якому випадку санкція є гносеологічною поразкою суб’єкта. Санкція – це на­слідок хибного уявлення про найкоротший шлях до суспільства і до самого себе.

В абсолютно-визначених, альтернативно- й відносно-визначених сан­кціях відображається ступінь і характер цієї хибності пізнавального про­цесу з погляду суспільства. У санкціях суспільство акцентує увагу на небезпе­чності хибних пізнавальних шляхів для суб’єкта права.

В гносеології істина розуміється передусім як процес, як процес пізнання, кожен із етапів якого може дати тільки відносну істину. Фіксація якогось моменту пізнавального процесу як абсолютно істинного призупиняє сам процес і перетворює істину в хибність через невідповідність новим умовам і обставинам.

Праву, щоб бути справедливим, неминуче необхідно бути істинним, а отже пізнавальним. Право принципово не може реалізовувати своє призначення без постійних, інтенсивних пізнавальних процесів, адже істина ніколи не буває статичною. Статична істина завжди є наслідком зупинки пошуку, стагнації пізнання. На фоні тотальної динаміки і розвитку світу статична істина неминуче перетворюється на хибу, а тому не може слугувати основою права і справедливості як його мети.

Право ◄ Справедливість ◄ Істинність ◄ Пізнавальність

· Гносеологічність норм права – умова їх істинності.

· Істинність (- постійне наближення до істини) є фундаментальним принципом поєднання нормативності і справедливості.

· Справедливість не може бути хибною, істина ж не може бути ненормативною.

Процес взаємодії норми та істини неоднозначний, суперечливий

Одна з вимог, яким має відповідати норма, - це чіткість і визначеність. Істина ж – це завжди процес, завжди наближення до істини.

Чітке визначення істини є обмеженням її, відокремлення від інших істин, але водночас і зупинка її, втрата нею динамічної характеристики істинності.

Тому асиміляція нормою істини може призвести або до “омертвіння” істини, або до “розмивання” норми.

Дата добавления: 2015-05-26