Загальна характеристика Конституції України

Правова держава — це організація політичної влади, діяльність якої заснована на визнанні та реальному забезпеченні прав і свобод людини, верховенстві права і взаємній відповідальності особистості і держави.

Політична влада в будь-якій державі в цілому організується і функціонує у правовій формі, що, однак, не виключає можливості її порушення владою на окремих етапах розвитку. Це дає підстави стверджувати, що конкретні держави неоднаково обмежені правом. Започаткування правової держави означало прагнення до розбудови державності, в якій влада була б максимально обмежена правом і правами людини. Таким чином, правова держава певною мірою є поняттям ідеологічним з історично змінюваним змістом (від ліберальної до соціальної моделі). З цього випливає: те, що вважалося ідеалом на момент започаткування теорії, на початку XXI століття не повністю відповідає сучасним уявленням про роль і місце держави в житті суспільства.

1. Здійснення державної влади відповідно до принципу її поділу на законодавчу, виконавчу, судову з метою не допустити зосередження всієї повноти державної влади в або одних руках, виключити її монополізацію, узурпацію однією особою, органом, соціальною верствою, що закономірно веде до "жахаючого деспотизму" (Ш. Монтеск'є).

2. Наявність Конституційного Суду - гаранта стабільності конституційного ладу - органа, що забезпечує конституційну законність і верховенство Конституції, відповідність їй законів і інших актів законодавчої й виконавчої влади.

3. Верховенство закону й права, що означає: жоден орган, крім вищого представницького (законодавчого), не вправі скасовувати або змінювати прийнятий закон.Всі інші нормативно-правові акти (підзаконні) не повинні суперечити закону. У випадку ж протиріччя пріоритет належить закону.Самі закони, які можуть бути використані як форма легалізації сваволі (прямій протилежності права), повинні відповідати праву, принципам конституційного ладу. Юрисдикцією Конституційного Суду чинність неправового закону підлягає призупиненню, і він направляється в Парламент для перегляду.

4. Зв'язаність законом рівною мірою як держави в особі його органів, посадових осіб, так і громадян, їхніх об'єднань. Держава, що видала закон, не може саме його й порушити, що протистоїть можливим проявам сваволі, свавілля, уседозволеності з боку бюрократії всіх рівнів.

5. Взаємна відповідальність держави й особистості:

особистість відповідальна перед державою, але й держава не вільно від відповідальності перед особистістю за невиконання взятих на себе зобов'язань, за порушення норм, що надають особистостей права.

6. Реальність закріплених у законодавстві основних прав людини, прав і свобод особи, що забезпечується наявністю відповідного правового механізму їхньої реалізації, можливістю їхнього захисту найбільш ефективним способом - у судовому порядку.

7. Реальність, дієвість контролю й нагляду за здійсненням законів, інших нормативно-правових актів, слідством чого є довіра людей державним структурам, обіг для дозволу сугубо юридичних суперечок до них, а не, наприклад, у газети, на радіо й телебачення.

8. Правова культура громадян - знання ними своїх обов'язків і прав, уміння ними користуватися; поважне відношення до права, що протистоїть "правовому нігілізму" (віра в право чинності й невір'я в чинність права).

7. Право і держава: аспекти співвідношення:

У літературі визначилися три точки зору щодо співвідношення права та держави. Одна з них - етатистська (державницька) - ставить державу вище права, розглядає право, як елемент політики держави.

Така позиція, як правило, притаманна тоталірним державам і позитивістському (а також його різновиду -марксистсько-ленінському) мисленню.

Інша точка зору - ліберальна - віддає пріорітет праву перед державою, ґрунтується на прогресивних елементах природно-правової теорії, сприймає світові стандарти прав людини.

Третя точка зору - інтегральна (прагматична).

Вона полягає в тому,що, з одного боку, держава відіграє важливу рольу формулюванні права і забезпеченні правопорядку в суспільстві, а, з іншого, право пов'язує державну владу, зобов'язує її дотримуватися правових приписів у всіх сферах діяльності, тобто вона орієнтує на формування правової держави.

Право і держава кожного народу мають єдину соціально-економічну основу, у них однаково відбивається менталітет народу, його культура, свідомість. Держава впливає на право, а право впливає на державу.

У нормах права держава одержує своє юридичне оформлення:

1. Внутрішнє. Вся побудова держави, порядок формування органів держави, їх компетенція, відносини один з одним і з органами місцевого самоврядування, діяльність по вирішенню державних завдань і виконанню фундаментальних функцій регламентуються правовими нормами. У цьому відношенні велику роль відіграють конституції, що закріплюють структуру держави, систему її органів,їх завдання, компетенцію, форми діяльності. Правовим нормам визначаються межі втручання держави в «життя» громадянського суспільства та особи, вноситься міра у здійснення державної влади і управління.

2. Зовнішнє. Право допомагає державі в її спілкуванні з іншими країнами, зі світовим співтовариством вцілому. Міжнародні договори,що укладаються державами одна з одною, сприяють мирному життю на планеті.

Завдяки державі норми права одержують юридичне закріплення і забезпечення (реалізацію, охорону, захист):

1. Держава в особі правотворчих органів обробляє (деталізує) норми права,що сформувалися в суспільстві, формулює в нормативно-правових актах, систематизує, надає їм потрібної форми (закон, указ, постанова), визначає їх юридичну чинність.

2. Державні органи (судові, правоохоронні та інші) залучені до право реалізаційної діяльності: правозастосовними органами норми права виконуються, а правоохоронними органами охороняються від порушень. Лише держава може застосовувати примус при відхиленні від норми права.

3. Держава не лише юридично оформляє потреби й інтереси людини, але безпосередньо «творить» право.

Її закони і підзаконні акти служать джерелом (формою) права.

Тісний взаємозв'язок держави і права не виключає їх розходжень за структурою, способами функціонування:

Держава Держава - політико-територіальна організація; Держава - основа політичної системи суспільства; Держава - сфера сущого; Держава в особі правотворчих органів надає праву; формальної визначеності і загальнообов'язковості; Здатність творити юридичне право не розподілена рівномірно по всьому державному апарату: одні органи приймають лише закони, інші - підзаконні нормативні акти; Держава реалізує та охороняє вимоги права різними методами; При необхідності держава охороняє право своєю примусовою силою. При цьому сама держава,її органи і посадові особи повинні суворо дотримувати і виконувати норми права; Механізм держави складають державні органи, підприємства, організації, установи, ефективність функціонування яких визначається професіоналізмом трудових колективів; Державні органи і посадові особи розрізняються за їх місцем в державній ієрархії, за рангом (чином), за компетенцією; Посадові особи та інші державні службовці, спостерігаючи життя в його різноманітних виявах, при їх оцінці керуються різними міркуваннями: відомчими, партійними, етнічними, особистими; Посадові особи та інші державні службовці не завжди є безсторонніми, нерідко дають довільні команди і накази

Право Право - нормативна система; Право - основа правової системи суспільства; Право - сфера належного; Право формується в суспільстві: природне право,ідеї свободи і справедливості зумовлюються не державою іне нею даруються; Право впливає на державний організм у цілому, «укладає» діяльність держави в правові межі на випадок можливої сваволі з її боку; Право визначає компетенцію державних органів, установлює нормативи їх діяльності; За допомогою права встановлюється вид і примусовий захід у випадках порушення права. При цьому правом стимулюється соціально-активна поведінка державних службовців; Систему права складають норми, об'єднані в правові інститути, підгалузі, галузі, стан яких визначає ефективність нормативної основи механізму правового регулювання; Норми права класифікуються за сферами регульованих відносин(галузі права), за ступенем абстрактності,за юридичною силою(остання залежить від ієрархії державних органів) Норми права є абстрактними та універсальними, узагальнюють типові сторони й особливості регульованих відносин, являють собою моделі суспільних відносин; Норми права є неупередженими арбітрами, байдужими до майбутніх конфліктів.

Як право не може обійтися без підтримки держави, так і держава має постійну потребу в праві.

Після проголошення незалежності України на її території продовжувала діяти Конституція УРСР від 20 квітня 1978 p., в яку вносилися зміни та доповнення. В 1990 р. розпочалася діяльність по створенню і прийняттю нової української Конституції, яка була прийнята 28 червня 1996 р.

Конституція України проголосила, що найвищою соціальною цінністю в Україні є людина і держава відповідає перед людиною за свою діяльність, роботу державних органів та посадових осіб. Встановлено, що суспільне життя в Україні ґрунтується на засадах політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності.

В Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція окреслила коло питань, які визначаються виключно законами України. Чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надається Верховною Радою, є частиною національного законодавства України. Ст. 21 Конституції встановила, що норми Конституції є нормами прямої дії, тобто людина має право звернутися в суд за захистом своїх прав і свобод, якщо вони порушені, безпосередньо на основі Конституції, не посилаючись на інші закони. Якщо використані всі національні правові засоби захисту прав і свобод, громадяни мають право звертатися до міжнародних інстанцій.

Державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу і судову. Конституція закріпила, по суті, президентсько-парламентську форму правління в Україні. Єдиним органом законодавчої влади є парламент – Верховна Рада. Главою держави є Президент, а вищим органом виконавчої влади є Кабінет Міністрів.

Конституція проголосила українську мову державною, але в той же час забезпечується розвиток і збереження мов національних меншин. У Конституції зафіксовано право приватної власності на землю для громадян України. Серед соціальних прав проголошено право на освіту, соціальне забезпечення, охорону здоров’я, житло.

Конституція України складається з преамбули, 15 розділів, 161 статті, прикінцевих та перехідних положень.

Преамбула – це вступна частина Конституції, яка містить норми, що проголошують цілі прийняття Конституції, її основні принципи.

Розділ І. «Загальні засади» містить статті, що визначають основи суспільного ладу, громадянства, положення, що стосуються суверенітету України, соціального захисту громадян, екологічної безпеки, статті, що визначають державну символіку.

Розділ II. «Права, свободи та обов’язки людини і громадянина»

містить норми, що визначають основні особисті, політичні, економічні, соціальні права і свободи громадян, гарантії їх здійснення та конституційні обов’язки людини і громадянина. Це є найбільший за обсягом розділ Конституції.

Розділ III. «Вибори. Референдум» присвячений регулюванню порядку проведення виборів і референдумів як основних форм волевиявлення.

Розділ IV. «Верховна Рада України» закріплює порядок утворення та роботи єдиного законодавчого органу України – Верховної Ради, її склад, компетенцію, а також статус народного депутата України.

Розділ V. «Президент України» містить норми, що регулюють правове становище Президента України, порядок його обрання, компетенцію, умови припинення його повноважень.

Розділ VI. «Кабінет Міністрів України. Інші органи виконавчої влади» присвячений порядку утворення, діяльності та компетенції українського уряду, місцевих державних адміністрацій, порядку припинення діяльності цих органів.

Розділ VII. «Прокуратура» закріплює завдання та структуру органів прокуратури.

Розділ VIII. «Правосуддя» містить норми, що регулюють порядок утворення і функціонування органів правосуддя, визначають статус суддів.

Розділ IX. «Територіальний устрій України» закріплює принципи та систему адміністративно-територіального устрою України.

Розділ X. «Автономна Республіка Крим» містить норми, що визначають становище цієї автономії, її компетенцію, основи взаємовідносин між Україною і Автономною Республікою Крим, повноваження органів влади автономії.

Розділ XI. «Місцеве самоврядування» містить норми, що визначають систему органів місцевого самоврядування», їх склад, статус депутатів, а також повноваження цих органів.

Розділ XII. «Конституційний Суд України» визначає склад та повноваження Конституційного Суду, встановлює гарантії незалежності та недоторканності суддів.

Розділ XIII. «Внесення змін до Конституції України» встановлює порядок подання до Верховної Ради України законопроектів про внесення змін і доповнень до Конституції та порядок їх розгляду.

Розділ XIV. «Прикінцеві положення» вказує, що Конституція набуває чинності з дня її прийняття, а день прийняття Конституції є державним святом – Днем Конституції.

Розділ XV. «Перехідні положення» закріплює порядок введення в дію тих норм Конституції, які не можуть бути реалізовані негайно, та вирішення інших питань, що виникли у зв’язку з прийняттям нової Конституції.

Конституція України 1996 р. є основою подальшого розвитку національного законодавства та правової системи України.

Тисячоліття люди живуть в умовах державно-правової дійсності: вони є громадянами (чи підданими) певної держави, підкоряються державній владі, погоджують свої дії з правовими приписами. Природно, що з давніх часів люди почали замислюватися над причинами і шляхами виникнення держави. Цей інтерес спричинив утворення різних теорій і доктрин. Висловлено десятки, якщо не сотні, суперечливих припущень. Разом з тим суперечки про природу держави і права, причини, джерела й умови їх виникнення продовжуються і донині.

Причини цього, по-перше, у складності й багатосторонності самого процесу виникнення держави і права, труднощах, що об’єктивно існують у його сприйнятті. По-друге, у неминучості суб’єктивного сприйняття цього процесу з боку дослідників. По-третє, множинність цих теорій пояснюється розходженнями історичних і соціальних умов, у яких жили їхні автори, розмаїтістю ідеологічних і філософських позицій, які вони займали.

Розглянемо основні теорії, що виділяють походження держави і права як специфічну проблему.

Теологічна теорія. Однією з перших теорій походження держави і права була теологічна, яка пояснювала їх виникнення божественною волею. Теологічна теорія відстоює ідеї непорушності, вічності держави, необхідності загального підпорядкування державній волі як влади від Бога, але разом з тим і залежності самої держави від божественної волі, що виявляється через церкву й інші релігійні організації. Найбільш яскравий представник — Фома Аквінський.Патріархальна теорія (засновником був Аристотель, III ст. до н. е.). Її зміст полягає в тому, що держава виникає з патріархальної родини. Голова цієї родини стає главою держави — монархом. Його влада, таким чином, — це продовження влади батька, монарх же доводиться батьком усім своїм підданим. Основні положення патріархальної теорії переконливо спростовуються сучасною наукою. Немає жодного історичного свідчення подібного способу виникнення держави. Навпаки, встановлено, що патріархальна родина з’явилася разом із державою у процесі розкладу первіснообщинного ладу.

Патримоніальна теорія. Представники цієї теорії вважають, що держава походить від права власника на землю (патримоніум). З права володіння землею влада автоматично поширюється і на людей, які на ній проживають.

Органічна теорія. Ця теорія виникла в XIX ст. у зв’язку з досягненнями природознавства, хоча деякі подібні ідеї висловлювалися значно раніше. Так, деякі давньогрецькі мислителі, у тому числі Платон (IV–III ст. до н. е.), порівнювали державу з організмом, а закони держави — із процесами людської психіки. Поява дарвінізму призвела до того, що багато соціологів, а також юристів стали поширювати біологічні закономірності (міжвидова і внутрішньовидова боротьба, еволюція, природний добір) на соціальні процеси та державу.Теорія насильства (завоювання). Ця теорія виникла в XIX ст. Її автори пояснювали виникнення держави і права факторами військово-політичного характеру: завоюванням одним племінним союзом племен іншого. Для придушення поневоленого племені створювався державний апарат, приймалися закони. Виникнення держави, таким чином, розглядається як реалізація закономірності підпорядкування слабкого сильному.

Психологічна теорія. Представники цієї теорії пояснювали появу держави і права виявом властивостей людської психіки: потребою підкорятися, наслідуванням, психологічною залежністю від еліти первісного суспільства.

Теорія суспільного договору. Ця теорія була сформульована у працях Г. Гроція, Т. Гоббса, Дж. Локка, Б. Спінози, Ж.-Ж. Руссо та ін. у XVII–XVIII ст. За цією теорією до появи держави люди знаходилися в “природному стані”. Щоб забезпечити нормальне життя, вони укладають між собою договір про державотворення, добровільно передаючи правителям частину своїх прав. Відзначаючи прогресивність багатьох положень теорії суспільного договору, варто вказати на те, що в науці немає переконливих наукових даних, що підтверджують реальність цієї теорії.Іригаційна (гідравлічна) теорія К. Віттфогеля. Виникнення держав, їх перші деспотичні форми він пов’язуює з необхідністю будівництва гігантських іригаційних споруд у східних аграрних областях. Ці роботи диктували необхідність жорсткого централізованого управління, розподілу, обліку, підпорядкування. І разом з тим іригаційна теорія враховує лише окремі зв’язки, окремі сторони процесу державотворення.

Історико-матеріалістична теорія. Виникнення цієї теорії, як правило, пов’язують з іменами К. Маркса і Ф. Енгельса, нерідко забуваючи їхніх попередників, таких, як Л. Морган. Суть цієї теорії в тому, що держава виникає як результат природного розвитку первісного суспільства, розвитку насамперед економічного.

Історико-матеріалістична концепція включає два підходи. Один з них, що панував у радянській науці, вирішальну роль відводив класовій боротьбі. Другий підхід виходить з того, що в результаті економічного розвитку ускладнюється саме суспільство, його продуктивна і розподільча сфери. Це вимагало удосконалення управління, що й приводить до виникнення держави.

Саме історико-матеріалістична (соціально-економічна) теорія має під собою суто науковий ґрунт. При цьому, як буде зазначено далі, обидва її напрями правомірні, оскільки в різних історичних умовах вирішальне значення як причини появи держави можуть здобувати як класові антагонізми, так і необхідність вирішення загальних справ, удосконалення управління суспільством, спеціалізації цього управління як форми поділу праці.