Теорія еліт та елітарної демократії

Теорія елітарної демократії виникла у 70—80-х роках XX ст. на основі поєднання елементів теорії еліт і теорії «плюралістичної демократії» (С.Келлер, О.Штаммер, Д.Рісмен). І

Рання теорія еліт («еліта» — краще, добірне, обране) розроблялася В.Парето, Г.Моска, Р.Міхельсом (кінець XIX — початок XX ст.). її основне положення — у влади перебувають два класи: пануючі (еліта) і підвладні (народ, трудящі). Не маючи нічого спільного з демократичними теоріями, рання теорія еліт відкидала спроможність мас до управління. Винятком є припущення Г.Моска про відновлення еліти за рахунок найздібніших до управління з числа активних нижчих верств суспільства. Але це аж ніяк не свідчить про демократичну позицію теорії раннього елітаризму, її ідеологи були переконані в тому, що правлячий клас концентрує управління політичним життям країни у своїх руках, а втручання неосвіченого народу в політику може лише дестабілізувати або зруйнувати сформовані громадсько-політичні структури.

Відповідно до теорії еліт кожне суспільство не схоже на інше внаслідок розбіжностей у природі своїх еліт. Воно обумовлено, крім інших чинників, нерівномірним поділом престижу, влади або почестей, пов'язаних із політичним суперництвом. Визнавалися два види прийомів і засобів правління більшістю з боку еліти — сила і хитрість. Еліту, яка віддає перевагу насильству, Парето називав елітою левів, а еліту, що тяжіє до хитрості -елітою лис. На думку Р. Парето, історія суспільств — це головним чином циркуляція еліт. Його підтримав Р. Міхельс у роботі «Соціологія партійних організацій у сучасній демократії». Він стверджував, що відбувається зміна еліт за законом олігархії, згідно з яким у всіх партіях, організаціях, незалежно від їхнього типу, «демократія веде до олігархії». Рядові члени організацій, нездатні до управління, висувають керівників, котрі «антидемо-кратизуються», перетворюються на «партійну еліту». Тобто на певному етапі демократія перетворюється на олігархію. По суті, демократія перетворюється на арену «циркуляції партійних еліт». Першочерговим завданням Р. Міхельс вважав формування «гідної» партійної еліти.

До Другої світової війни центр пропаганди елітаризму знаходився в Європі, США були ЇЇ «периферією» (праці Моска, Парето, Міхельса почали перекладати там лише у 30-х роках XX ст.). Після війни цей центр перемістився до США. Утворилося кілька елітарних шкіл. Якщо порівняти американську і західноєвропейську теорії еліт, можна побачити, шо перша є емпіричні-шою, у ній переважають інтерпретації еліти з погляду структури влади і громадсько-політичних впливів. Другій є притаманною «ціннісна» інтерпретація еліти.

Ціннісні уявлення про еліти полягають в основі концепцій елітарного плюралізму (інакше — елітарної демократії). Теорії елітаризму та плюралістичної демократії, які раніше вважалися антиподами, знаходять у ній тісніші точки зіткнення.

Теорія елітарного плюралізму (або елітарної демократії) заперечує розуміння демократії як правління народу й обґрунтовує демократичне правління еліт. Вона стверджує, що існує чимало еліт і жодна з них не домінує в усіх сферах життя. Між елітами, що переслідують різноманітні політичні цілі, але й мають загальну згоду щодо «правил гри», точиться конкуренція. Численність протиборчих еліт створює в суспільстві певний «баланс сил, який забезпечує демократичне вирішення питань влади».

Наприклад, С.Келлер стверджує, що в західному суспільстві лідерство належить не одній еліті, «а скоріше комплексній системі спеціалізованих еліт». Довільно розширюється коло еліт: до них відносять будь-яке більш-менш оформлене об'єднання людей. Вважається, що маси можуть суттєво впливати на еліти через вибори, «групи тиску», вимагати їхньої звітності. У цьому аспекті теорія елітарного плюралізму практично змикається з теорією «плюралістичної демократії». Місце соціальних груп як учасників (суб'єктів) політичного процесу прийняття владних рішень посіли еліти груп (плюралізм еліт). Саме їхня численність і конкуренція, їхній консенсус щодо основних цінностей і «правил гри» гарантує стабільність, високу цінність функціональності й ефективності демократичної системи.

Таким чином, теорія елітарної демократії виходить із розуміння демократії як вільного суперництва претендентів за голоси виборців, як форми правління еліт, більш-менш підконтрольних народу особливо під час виборів. Суть концепції елітарної демократії полягає в ідеї плюралізму еліт, «що виростають» на основі взаємодії суспільних груп. Ідея плюралізму еліт протиставляється ідеї влади в руках однієї еліти.

36. Законність, правопорядок, суспільний порядок і дисципліна

Законність - явище багатогранне. Її розглядають як принцип формування правової держави, як метод управління суспільством, як режим точного виконання закону. Законність трактують і як сукупність вимог, гарантій, що забезпечують порядок у державі. Важливе значення належить і таким категоріям, як "зміцнення законності", "порушення законності", "стан законності" та ін.

Передусім спинімося на законності як режимі точного виконання чинного закону, бо закон тільки тоді має соціальну цінність, коли він виконується. Звідси законність - це правовий режим точного виконання чинних законів усіма суб'єктами права у сфері право-творчості й правореалізації, в інших сферах життєдіяльності людей, режим, за якого забезпечуються права і виконуються обов'язки людиною, державою і громадянським суспільством. Основними засадами законності вважають:

- верховенство закону в системі нормативних актів;

- єдність законності;

- незаперечність закону в соціальній практиці;

- реальний характер законності;

- забезпечення прав людини;

- невідворотність відповідальності за правопорушення;

- взаємозв'язок законності й доцільності, законності й культурності, законності й справедливості та ін.

В Україні діє принцип верховенства права (правового закону). Найвища юридична сила належить Конституції України, норми якої мають пряму дію. Решта нормативно-правових актів (включно з Конституцією та законами Автономної Республіки Крим) не повинні суперечити Конституції України. Відносно громадян діє принцип: "дозволено все, що не заборонено законом". Державні органи, органи місцевого самоврядування, посадові особи діють за принципом: "дозволено лише те, що визначено законом".

Єдина законність означає, що не може бути різної дії закону в різних регіонах і щодо різних людей в Україні. На всій території України закон однаковою мірою повинен діяти стосовно до всіх суб'єктів права.

Незаперечність закону в соціальній практиці характеризується тим, що ніхто не може скасувати закон, окрім органу, який його прийняв. Реальний характер законності має місце тоді, коли вимоги закону не тільки проголошуються, а й впроваджуються в життя.

Одним із важливих принципів законності є ідея здійснення законів в інтересах людини і для забезпечення її прав. Основні права та обов'язки людини і громадянина закріплені в Конституції України та деталізуються в чинному законодавстві. Здійснення цих законів забезпечує права людини в усіх сферах її життєдіяльності.

Кожне скоєння правопорушення має тягти за собою відповідальність винної особи. Важливо не те, щоби винний був тяжко покараний за скоєння правопорушення, а те, щоби жодне правопорушення не залишалося нерозкритим.

Закони та - на їхній основі - підзаконні нормативні акти повинні встановлювати все, що доцільно, забороняти все, що недоцільно для громадянського суспільства і суспільних інтересів. Закон не повинен захищати інтереси лише якоїсь певної партії, класу чи групи людей. Якщо норма права перестає бути доцільною, її належить негайно скасувати, а до того її дію має призупинити відповідний суд за власною ініціативою чи за поданням виконавчих або інших органів.

За відсутності єдиної законності нема й культурності. Ці два поняття обумовлюють одне одного. Якщо нема достатньої культурності, то нема й достатньої законності.

Не тільки сам закон, але й способи його здійснення, а також його втілення в повсякденному житті повинні ґрунтуватися на справедливості.

Демократія означає:

- широку участь громадськості в управлінні справами держави й суспільства;

- підвищення активності політичних партій і громадських організацій, інших громадських об'єднань;

- зміцнення правової основи державного та суспільного життя;

- утвердження прав і свобод громадян і людини;

- свободу інформації та постійне врахування громадської думки;

- удосконалення системи державних органів і органів місцевого самоврядування.

Законність є невід'ємним елементом демократії. Демократія не може бути над законом чи поза законом, а тільки в межах закону. Державні органи, органи місцевого самоврядування, їхні посадові особи повинні діяти в межах своєї компетенції.

Результатом законності визнають правопорядок. Це реалізовані правові норми в системі суспільних відносин, у яких діяльність суб'єктів права є правомірною.

Зовні правове мислення може проявлятись у правовій поведінці, і тільки тоді воно має соціальне значення. У суспільних науках є чимало визначень поняття "поведінка". Не розглядаючи їх, слід мати на увазі такі суттєві моменти:

- поведінка охоплює деякі аспекти діяльності й спілкування;

- поведінка характеризує лише такі діяльність і спілкування, які зовні виявляють внутрішній стан людини;

- поведінка має бути соціальне значущою;

- явище має бути виявлене зовні й зафіксоване органами інших суб'єктів відчуття;

- поведінка обов'язково повинна контролюватися волею людини.

Для глибшої характеристики правової поведінки треба розглянути її об'єктивні та суб'єктивні ознаки. Виходячи з вищенаведеної дефініції, можна сформулювати такі ознаки правової поведінки; соціальне значення поведінки; знаходження поведінки під контролем свідомості й волі людини; регламентованість поведінки правом; підконтрольність поведінки державі; здатність поведінки потягнути за собою юридичні наслідки.

У теорії права розроблено також поняття "механізм правової поведінки" як сукупність засобів, із допомогою яких здійснюється регулювання поведінки людини правом. До змісту механізму правової поведінки включають:

- правові норми, що регулюють поведінку людини;

- юридичні факти, з якими закон пов'язує настання юридичних наслідків чи виникнення, зміну або припинення правовідносин;

- правовідносини як взаємозв'язок суб'єктів права та юридичних обов'язків;

- акти здійснення суб'єктивних прав і юридичних обов'язків.

Універсальними засобами механізму правової поведінки є законність, правосвідомість і правова культура. Вони взаємодіють з іншими елементами цього механізму в кожному окремо взятому випадку правової поведінки.

Правова поведінка поділяється на два види: правомірну і протиправну.

Правомірна поведінка - суспільне необхідна, бажана і допустима під кутом зору інтересів громадянського суспільства поведінка індивідуальних і колективних суб'єктів, яка знаходить свій вираз у здійсненні норм права, гарантується і охороняється державою. До ознак правомірної поведінки різні автори відносять: об'єктивну можливість і необхідність; бажаність і допустимість; відповідність інтересам громадянського суспільства; гарантованість і охорону державою; відповідність поведінки нормам права.

Правомірну поведінку суб'єктів можна диференціювати за різними критеріями:

- як складові юридичних фактів - юридичні вчинки та індивідуальні акти;

- як форми реалізації права - додержання, виконання, використання, правозастосуваиня;

- як зміст правовідносин - здійснення суб'єктивних прав, свобод, юридичних обов'язків, законних інтересів;

- як форму вияву назовні - дію та бездіяльність;

- за способом детермінації - активну й пасивну;

- за способом формулювання в нормативних актах - прямо й побіжно передбачених правовими нормами.

Можна навести й інші варіанти класифікації правомірної поведінки, серед яких слід звернути увагу на поділ правомірної поведінки залежно від активності суб'єкта: соціальне активна; позитивна (звичайна); конформістська; маргінальна.

Правопорядок — частина системи суспільних відносин, які врегульовані нормами права.

Правопорядок — це одна зі складових спільного порядку, яка полягає в правовій регламентації та вимозі додержання чинних правових норм. громадського порядку.

Правопорядок встановлюється в результаті додержання законності в суспільстві.

Правопорядок — це стан упорядкованості суспільних відносин, заснований на праві і законності. Це кінцевий результат реалізації правових вимог і розпоряджень, результат дотримання, виконання правових норм, тобто законності. Саме правопорядок являє собою ланцюг правового регулювання, саме для його досягнення видаються закони й інші нормативно-правові акти, здійснюється удосконалювання законодавства, приймаються заходи для зміцнення законності та їх упорядкування.

Суспільний порядок - урегульована правовими та іншими соціальними нормами система суспільних відносин, що забезпечує захист прав і свобод громадян, їх життя і здоров'я, повагу честі та людської гідності, дотримання норм суспільної моралі.

37. Основні види конституційних права та свободи громадянин України

Право — це певні можливості (свободи) учасників соціального життя, які об'єктивно зумовлюються рівнем розвитку суспільства. Залежно від того, хто саме є носієм цих можливостей, розрізняють права людини, громадянина, права сім'ї, права нації, права інших спільнот і груп.

В Загальної декларації прав людини, прийнятій Генеральною Асамблеєю 00Н 10 грудня 1948 р., проголошується, що всі люди народжуються вільними і рівними у своїй гідності і правах (ст. 1), що кожна людина повинна мати всі права і свободи, проголошені цією Декларацією, незалежно від раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, політичних або інших переконань, національного чи соціального походження, майнового, станового або іншого становища (ст.2). Ці положення зафіксовані в ст. 21 Конституції України, яка передбачає: “Всі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах. Права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними”, і в ст. 24, яка встановлює: "Громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками”. Частина 2 ст. 24 Конституції спеціально підкреслює принцип рівності чоловіка і жінки.

Основні права людини — це певні можливості людини, які необхідні для її існування та розвитку в конкретно-історичних умовах, об'єктивно визначаються досягнутим рівнем розвитку людства і мають бути загальними та рівними для всіх.

Характер держави і суспільства завжди визначався і визначається правовим статусом (правовим становищем) особи, тобто людини і громадянина, в суспільстві і державі. Тому розділи, положення, статті Конституції, присвячені правовому статусу особи, правам і свободам людини і громадянина, є, як правило, обличчям кожної конституції.

Правовий статус особи — це відносини між особою і державою та суспільством, передбачені і гарантовані Конституцією і законами України.

Важливим конституційним принципом є гуманний правовий статус особи, гарантованість її прав і свобод. Цей принцип втілений насамперед в таких конституційних положеннях: людина, її життя і здоров'я, честь, гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю; права і свободи людини і їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави; держава відповідає перед людиною за свою діяльність; утвердження і забезпечення прав і свобод людини — головний обов'язок держави; всі люди вільні і рівні в своїй гідності і правах; права і свободи людини невідчужувані і непорушні; конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути ліквідовані; при прийнятті нових законів чи внесенні змін в чинні закони не допускається звуження змісту і обсягу існуючих прав і свобод; громадяни мають рівні конституційні права і свободи і рівні перед законом; не може бути привілеїв чи обмежень по ознакам раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного і соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними чи іншими ознаками.

Конституційні права, свободи і обов'язки називають основними тому, що вони визначають найбільш важливі, істотні відносини і зв'язки між громадянином і державою.

Тому цілкому закономірно, що одним з перших розділів Конституції України є розділ II “Права, свободи та обов'язки людини і громадянина” (ст.ст. 21—68). Коло цих прав і свобод більше в порівнянні з попередньою Конституцією, а їх зміст в переважній більшості багатіший. До того ж права і свободи визнаються не лише за громадянами України, а й за іншим особами, які проживають на її території (іноземцями), особами без громадянства.

Усю сукупність прав і свобод можна поділити на такі групи: громадянські (особисті); політичні; соціально-економічні; культурні (духовно-гуманітарні).

Вони становлять собою насамперед межі і форми можливого, дозволеного та гарантованого для особи Конституцією і законами України. Тобто це певна міра (міри) і види благ (політичних, економічних, соціальних, духовних тощо), які визначає за особою або надає особі і гарантує, охороняє держава.

Усі права і свободи можна також поділити на дві групи:

1) так звані фундаментальні, абсолютні, невід'ємні права, які притаманні людині від народження. Такі права не даровані державою, а дані їй самою природою. Серед них — право на життя, фізичну і моральну недоторканність, особисту свободу і безпеку, свободу віросповідання та ін.;

2) права особи, які випливають із факту її правової належності до Української держави — громадянства. Це права на участь громадянина в управлінні справами суспільства і держави, бути членом політичної партії тощо.

Система прав і свобод людини і громадянина, що гарантуються Конституцією України, розроблена з урахуванням відповідних міжнародних правових актів: Загальної декларації прав людини (1948 р.). Міжнародного пакту про громадянські та політичні права (1966 р.). Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права (1966 р.), Європейської конвенції про права і основні свободи людини (1950 р.), Паризької хартії для нової Європи (1990 р.) та ін.

Це, природно, закономірно й для України як суб'єкта міжнародного і європейського співтовариств і, зокрема, члена Ради Європи.

Дата добавления: 2015-05-26