Тема 5. Культура мовлення

1. Показники мовленнєвої культури.

2. Правильність мовлення.

3. Питання мовної норми.

4. Діалекти й літературна норма.

5. Орфоепічні норми.

Література

1. Бабич Н.Д. Основи культури мовлення.-Львів, 1990.

2. Ильяш М.И. Основ? культур? речи.- К., 1984.

3. Мельничайко В.Я. Творчі роботи на уроках української мови. Посібник для вчителів. -К.,1984.

4. Пилинський М.М. Мовна норма і стиль.- К.,1976.

5. Головин Б.Н.Основ? культур? речи.-М.,1980.

Короткий зміст теми

Термін культура мовлення має два семантичні аспекти: 1) культура мовлення - це сукупність і система комунікативних якостей мовлення; 2) культура мовлення - вчення про сукупність комунікативних якостей мовлення.

Точніше визначення дає М.І.Ілляш: ”Культура мовлення - це 1) володіння літературними нормами на всіх мовних рівнях, в усній та писемній формі мовлення, уміння користуватися мовно -стилістичними засобами і прийомами з урахуванням умов і мети комунікації, 2) упорядкована сукупність нормативних мовленнєвих звсобів, вироблених практикою людського спілкування, які оптимально виражають зміст мовлення і задавольняють умови і мету спілкування”.

Культура мовлення формується багатством словника, досконалим володінням способами поєднання слів у реченні, фонетико-інтонаційною виразністю. Тому, визначаюсчи показники культури мовлення, враховуємо мовні та позмовні його особливості. Із огляду на це основними комунікативними ознаками культури мовлення є: правильність, точність, логічність, багатство (різноманітність), чистота, доречність, достатність (поняття кількості мовлення), ясність, виразність, емоційність.

1. Кожна з якостей мовлення спирається на певні його об¢єктивні характеристики. Найповніший огляд їх знаходимо в працях Б.М.Головіна. Учений розглядає такі критерії: 1) якщо у мовленні дотримано норм літературної мови, воно називається правильним; 2) якщо у мовленні немає чужих літературній мові слів і словесних зворотів, воно називається чистим; 3) якщо застосовано багато різноманітних знаків мови, таке мовлення можна назвати багатим, різноманітним; 4) якщо у мовленні значення слів и сполучень сторого збігаються зі змістом та обсягом висловлюваних понять, мовлення називається точним; 5) якщо зв¢язки значень, властивих словам, словосполученням і реченням, не суперечать законам мислення, таке мовлення називають логічним; 6) якщо структура мовлення, впливаючи на свідомість (або виражаючи її), формує конкретно-чуттєве уявлення про дійсність, воно називається образним; 7) якщо мовлення захоплює різні сфери свідомості слухача або читача, підпорядковує її авторові, спонукає до зміни поведінки, думок, поглядів, настроїв - воно дієве; 8) якщо мовна структура полегшує сприйняття висловленої інформації, мовлення вважається доступним; 9) якщо мовлення відповідає умовам спілкування, воно є доцільним; 10) якщо мовлення побудоване так, що самим добором і розташуванням засобів мови, знаковою структурою впливає не тільки на розум, але й на емоційну сферу свідомості, підтримує увагу та інтерес слухача або читача, - таке мовлення називається виразним.

2. Правильність мовлення - одна з визначальних ознак культури мовлення.

Критерії правильності - це мовна дійсність конкретної епохи, а її еталон - сторога відповідність діючим правилам, за допомогою яких сформульовано норми. “Працюючими” термінами у цьому випадку є правило і норма. Вони взаємопов¢язані, корегують мовну систему й одночасно визначають рівень культури мовлення. Правила не можуть охопити всі норми - доказом цього є численні винятки з правил, які подають сдовники, правопис. Щоб говорити правильно, треба перш за все знати структуру мови, бо саме нею зумовлюються діючі норми. Але говорити правильно, ще не означає говорити добре - для доброго мовлення необхідне й уміння відбору в конкретній ситуації спілкування найбільш доречний, стилістично й експресивно виправданий варіант (якщо він існує) літературної норми.

3. Мовні норми - це прийняті в суспільно-мовленнєвій практиці освічених людей правила вимови, граматичні та інші мовні засоби, правила слововживання. М.М.Пилинський пише, що “мовна норма - це сукупність правил реалізації мовної системи, прийнятих на певному етапі розвитку суспільства як взірець”.

Існують різні види мовних норм. Загальнприйнятою є їх класифікація на фонетичні, лексичні, орфоепічні, орфографічні, словотворчі, граматичні, стилістичні, фразеологічні, пунктуаційні тощо.

Фонетичні норми стосуються вимовляння звуків і звукосполучень у різних позиціях.

Лексичні норми передбачають правила слововживання, вимагають добору загальнонародних слів у їх точному значенні.

Фразеологічні норми виявляють правила вживання фразеологізмів (стійких словосполучень) без спотворення змісту і граматичної будови.

Морфологічні норми полягають у правильному вживанні морфем (значущих частин слова), доборі правильних граматичних форм слів.

Синтаксичні норми передбачають зразки побудови словосполучень, речень, способи поєднання слів і речень. Стилістичні норми забезпечують найраціональніші способи вираження думки за певної життєвої ситуації, при цьому максимально враховується мета, характер мовлення і стильова приналежність слів.

Орфоепічні норми являють собою сукупність правил вимови.

Орфографічні норми передбачають єдині способи передачі мовлення на письмі. Ці норми охоплюють правила написання слів.

Пунктуаційні норми визначаються правилами вживання розділових знаків у писаному тексті.

4. Сучасна українська мова існує у вигляді літературної мови і діалектів.

Літературна мова - це належним чином удосконалена форма загальнонародної мови, що задовольняє потреби державних установ і громадських організацій, літератури, науки, преси, кіно й радіо. Літературна мова має усну й писемну форми, тоді як загальнонародна мова й територіальні діалекти існують у вигляді побутового мовлення.

Українська літературна мова сформувалася на базі наддніпрянських говорів, ввібравши в себе окремі діалектні риси інших наріч (говорів).

Якщо писемна та усна форми літературної мови однакові на всій території їх поширення, то в усному розмовному мовленні українського населення різних областей, місцевостей є чимало відмінних рис, особливостей, які називаються діалектицизмами. Сукупність діалектизмів, характерних для значної території, зветься діалектом (наріччям або говором). Основних українських діалектів є три: південно-східний, південно-західний і північний.

5. Орфоепія - розділ мовознавства, в якому вивчається нормативна літературна вимова. Розглянемо основні орфоепічні норми - правила української вимови.

Вимова голосних: 1) Усі голосні в наголошеному складі вимовляються виразно: /т¢ікати, дупло, бур¢я, потреба/. 2) Голосні / а, і, у / не змінюють своєї якості і в усіх ненаголошених позиціях: /д¢іжа, б¢ілити, букет/.

3) Голосний /о/ вимовляється виразно не тільки під наголосом, але й у більшості ненаголошених позиціях: /мойе, близ¢ко/.

4) Лише перед складом із ненаголошеним /у/ ненаголошений /о/ вимовляється як /о^у/: /по^уруше^ин¢:а/ - порушення, /ко^ужух/ - кожух.

5) У ненаголошеній позиції голосний /е/ вимовляється то як /е^и/ перед наголошеним складом з / е, о, а /, то як /и^е / перед наголошеним складом з /и, у, і/: /ме^ита/, /не^ироба/, /ни^еси/, / би^ер¢іт¢/.

6. У ненаголошеній позиції голосний /и/ вимовляється то як /и^е/ перед складом з /и/, /у/,/і/, то як / е^и/ перед складом з /а/,/е/, наприклад: /гри^еби/, /бле^изен¢ко/.

Ненаголошений /и/ зберігає свою якість більш стійко, ніж ненаголошений /е/. Так, у кінцевому складі /и/ вимовляється чисто: /тре^имати/.

Вимова приголосних: 1) Дзвінкі приголосні перед глухими (в кінці складів) вимовляються дзвінко: /горб, стежка, ви^езти/. Але приголосний /г/ у цій позиції оглушується в кількох словах: /д¢охт¢у, н¢іхт¢і, вохкий, лехко, к¢іхт¢і/.

Початковий приголосний /з/ перед глухими приголосними, крім глухих шиплячих, змінюється у вимові на /с/: з хати - /схати/, /ссушений/, а перед /ш/ і /ч/ він вимовляється як /ш/: з чоловіком - /шчоловіком/, з шести - /шшести/, зшити - /шшити/.

Префікси роз-, без - у позиції перед глухими приголосними мають подвійну вимову, або із дзвінким /з /, або із глухим /с/:/ бе^изпека/ - /бе^испека/, /розпис/ - /роспис/. Пояснюється це впливом на літературну мову південно-східного /з/ і південно-західного /с/ діалектів.

2) Дзвінкі приголосні в кінці слів (як і в кінці складів) не оглушуються: /чуб, дуб, книжка, казка).

3) Глухі приголосні перед дзвінкими в середині слова вимовляються дзвінко: /приз¢ба, молод¢ба/.

4) Губні приголосні б, п, в, м, ф на кінці слова й перед а, о, у, е, и вимовляються твердо: гриб, рукав, фабрика, але перед /і/ вони вимовляються пом¢якшено: /б¢ігти, в¢іс¢ім, м¢істо, ф¢ізика, п¢існ¢і/.

5) Шиплячі ж,ш,ч вимовляються твердо: /н¢іч/, /скажи/, /п¢іч/, /трубач/, але в позиції перед /і/ вони пом¢якшуються: /ж¢інка/, /ш¢іст¢/, /ч¢іпл¢ати/. Подовжені шиплячі вимовляються як тверді чи напівм¢які приголосні: /зб¢іж¢:а/,/н¢іч¢:у/ або /зб¢іж:а/, /н¢іч:у/.

6) Свистяча африката /ц/ у кінці слова вимовляється м¢яко /бойец¢/. Лише условах іншомовного походження та в деяких вигуках /ц/ в кінці слова твердий: /бац/, /клац/,/палац/.

7) Передньоязикові зубні приголосні /д, т, з, с, ц, н / перед наступним м¢яким приголосним вимовляються м¢яко: /народ¢н¢і/,/лаз¢н¢а/.

8) Завжди м¢які /з¢/,/с¢/,/ц¢/ у прикметниках на -ський, -зький, -цький: /донец¢кий/.

Вимова звукосполучень:

1) Сполучення -шся у дієсловах другої особи однини теперішнього часу вимовляється як /с¢:а /: доб¢єшся - /добйес¢:а/.

2) У дієсловах другої особи однини наказового способу сполучення -жся, -чся вимовляються як /- з¢с¢а/, /-ц¢с¢а /: намажся - /намаз¢с¢а/, не морочся - /не^имороц¢с¢а/.

3) У дієсловах третьої особи однини і множини теперішнього часу та другої особи множини наказового способу сполучення -ться вимовляється як /ц¢:а /: сміється - /с¢м¢ійец¢:а/.

4) У давальному і місцевому відмінках однини іменників жіночого роду та називному відмінку множини іменників чоловічого роду другої відміни і в місцевому відмінку однини іменників середнього роду 2-ї відміни сполучення жц, шц, чц перед закінченням /і/ вимовляється відповідно як /з¢ц¢/, /с¢ц¢/,/ц¢:/: ніжці - /н¢із¢ц¢і/, пляшці /пл¢ас¢ц¢і/, качці -/кац¢:і/.

5) Потрібно розрізняти у вимові африкати /дз / і /дж/ від сполучень д та з, д та ж: дзига, бджола; над-земний, під-жену. Сполучення дз і дж вимовляються як два звуки тоді, коли /д/ належить до префікса, а / ж / або /з/ - до кореня.

Дата добавления: 2015-05-26