Проблема методу наукового пізнання

Першим філософом, котрий взявся за розробку наукового методу на основі матеріалістичного розуміння природи, був англійський філософ Френсіс Бекон (1561 - 1626). Він став родоначальником англійського матеріалізму і всієї експериментальної науки свого часу. Природознавство в його очах було справжньою наукою, а фізика, котра спиралася на чуттєвий досвід, - найважливішою частиною природознавства. Згідно з його вченням, чуттєве пізнання - джерело будь-якого пізнання. Дослідна наука якраз і полягає у застосуванні раціонального методу до чуттєвих даних. Наукове знання, на думку Бекона, випливає не просто з безпосередніх чуттєвих даних, а саме з цілеспрямовано організованого досвіду, експерименту, котрий необхідно покласти також в основу природної філософії.

Який метод пропонує Бекон, стверджуючи: «Є три можливі шляхи пізнання. Перший - це шлях павука, тобто спроба людського розуму виводити істини з самого себе (це абстрактний раціоналізм). Другий шлях - шлях мурахи, що уособлює однобічний емпіризм, який зводить пізнання до нагромадження голих фактів. Третім є справжній шлях науки - шлях бджоли. Як бджола переробляє нектар у дорогоцінну речовину - мед, так і справжній науковець перетворює емпіричні факти за допомогою раціональних методів у наукову істину»?

Основною філософською працею Ф. Бекона є "Новий Органон" (1620), в якій він з'ясував своє матеріалістичне розуміння природи і дав філософське обґрунтування свого індуктивного методу пізнання .

У розумінні природи Бекон насамперед виходив із вчень ранніх грецьких матеріалістів, для яких природа була ніким не створеною, вічною та нескінченною і мала єдині матеріальні начала. При цьому він віддавав перевагу такому матеріальному началу, як атом, "який є істинно сутнім, володіє матерією, формою, місцем, опорою, стремлінням, рухом... і який також при руйнуванні усіх природних тіл залишається непохитним та вічним" (Див. Ф. Бекон. Соч. в 2-х томах. - Т. 2. - М., 1972. - С. 335).

Бекон з притаманною йому іронією критикував ідеалістичні, схоластичні погляди філософів Середньовіччя, які, на його думку, нічого для науки і для філософії не дають, бо вони підмінюють суть справи красивими фразами і видають їх за саму сутність предмета. Схоласт "... плете яку-небудь наукову тканину, безперечно, дивну за тонкістю нитки і за тонкістю роботи, але цілком пусту і ні на що не здатну", - так Бекон оцінював погляди філософів-схоластів (Див. Ф. Бекон. Соч.-Т.1.-С. 125).

На шляху пізнання природи є багато перешкод і хиб. Ці хиби Бекон назвав "примарами" - нереальними передсудами людського пізнання, які "осаджують розуми людей" і стримують науковий прогрес (Див. Ф. Бекон. Соч. - Т. 2. - С. 18). Таких примар у Бекона чотири види: примари роду, печери, майдану і театру.

Примари роду - "знаходять основу у самій природі людини, у племені чи самому роді людей" (Там же. - С. 19). Тобто людям, які належать до певної спільності, притаманні неправильні уявлення про щось, і ці неправильні уявлення передаються із роду в рід.

Примари печери - це хиби індивідуальні. "У кожного є своя особлива печера, котра послаблює і спотворює світло природи" (Там же).

Примари майдану - це передсуди, "котрі відбуваються ніби в силу взаємної зв'язаності і співтовариства людей" (Там же). Люди зустрічаються, обмінюються новинами, певними знаннями, які нерідко бувають далекими від істини, і сприяють хибам.

Примари театру - це хиби, які виникають внаслідок засвоєння неправильних філософських положень, філософських систем, "поставлених і зіграних комедій", котрі представляють "вигадані і штучні світи" (Там же. - С. 20).

Критикою цих примар, які перешкоджають пізнанню людей, Бекон прагнув звільнити їх від хиб, догм і передсудів.

Методом, здатним забезпечити істинне знання, без догм і передсудів, Бекон вважав послідовно проведену індукцію. Остання, на його думку, є поступове, без пропусків, сходження від конкретних численних фактів, їх властивостей до найзагальніших уявлень про них.

Кожний предмет, за Беконом, має властивості, які виявляють себе у певній формі. Наприклад, численні явища мають таку властивість, як теплота. Останнє означає, що явище має форму її виявлення. Цією формою є особливий для кожного явища вид руху. Форма органічно зв'язана із властивістю. Форма дає уявлення про властивості речі, а речі у властивості оформляються. В такому випадку форма являє собою сутність властивостей будь-яких речей. Вона є матеріальним носієм сутності.

На органічному зв'язку властивостей та їх форм виявлення і ґрунтується розроблений Беконом його індуктивний метод пізнання.

Індуктивний метод пізнання конкретизують три таблиці, які, на думку філософа, дають можливість отримати істинне знання:

“таблиця сутності і присутності”

дослідник повинен дати повний огляд усіх речей, явищ природи, в яких є та властивість, яка його цікавить

“таблиця відхилень або відсутності”

в ній дослідник повинен виходити з того, що відсутність певної властивості у предмета означатиме відсутність її форми (сутності). Якщо предмет не має властивості, яку необхідно дослідити, то він виключається з подальшого розгляду.

“таблиця ступенів або таблиця порівнянь”

Дослідник у цю таблицю включає всі предмети, котрі відрізняються один від одного за ступенем властивостей, форму яких необхідно знайти (Див.Ф. Бекон. Соч. в 2-х томах. -Т.2.-С. 93, 104).

Бекон розглядав індукцію як засіб вироблення основоположних теоретичних понять та аксіом природознавства, або, як він сам висловлювався, "природної філософії".

Введення експериментального індуктивного методу в наукове дослідження було видатним досягненням філософії XVII століття.

Заради справедливості слід також відзначити, що індуктивний метод Бекона страждає однобічністю, бо зводить процес пізнання лише до аналізу, розчленування, залишаючи поза увагою уже доведені наукою загальні аксіоми, індуктивний метод Бекона не може дати уявлення про цілісність природи.

Предметом філософії, за Беконом, є бог, природа і людина. Однак бог не повинен бути в центрі філософії, бо бог - предмет вивчення релігії. Завданням філософії є створення образу природи, зображення того, що є в самій дійсності.

Природа - джерело всіх знань. Вона багатша і складніша від того, що відображається у свідомості людини, основний ступінь пізнання - чуттєве пізнання, досвід, експеримент. Шлях пізнання - це рух від досвіду до вищого узагальнення.

Світогляд Бекона був суперечливим, неоднозначним. В одному випадку він визнавав вчення про атомну будову речовини, в іншому - стверджував, що "все це є неправильним", що матерія - це "сукупність частинок" (Див. Ф. Бекон. Соч. в 2-х томах. - Т. 2. - С. 90).

Бекон не був і послідовним матеріалістом. Так, він вважав, що на шляху пізнання природи слід взяти за зразок "божественне творіння", "божественну мудрість і порядок" (Там же. - С. 36), включав бога у предмет філософії і т.д.

Однак, попри всі суперечності і непослідовність Бекона, саме він, як родоначальник емпіричного пізнання природи, відіграв винятково важливу роль у подальшому розвитку світової філософії. Філософія Френсіса Бекона - це уособлення англійського Відродження.

За часів Бекона експеримент, досвід, вважали найважливішим методом вивчення природи. Була прийнята думка, що таке вивчення є найбільш істинним, достовірним. Однак розвиток науки все вагоміше ставив на порядок дня питання про пошуки більш загальних синтетичних методів дослідження природи, погляд на світ не як на випадкове нагромадження предметів, не зв'язаних між собою, а як на єдине ціле.

Здійснити це могли лише видатні особистості з новим стилем мислення, котрий поєднував би знання, отримані у процесі спостереження й експерименту, із здатністю до широких наукових абстракцій і узагальнень.

Такою особистістю і став видатний мислитель Франції XVII ст. - Рене Декарт - один з основоположників науки і філософії нового часу.

Рене Декарт (1596 -1650) - філософ, математик, фізик, механік, фізіолог, народився в родині французького дворянина. Отримав блискучу освіту. Багато подорожував. Останні 20 років жив у Нідерландах, де займався науковою діяльністю. У 1649 році після переслідування його церковниками переселився до Швеції, де і помер у 1650 р.

Р. Декарт - один із творців вищої математики, аналітичної геометрії; сформулював ряд законів механіки, зокрема загальний закон дії і протидії, закон збереження кількості руху при ударі непружних тіл; у фізіології один із перших описав рефлекторний акт тощо.

Основні філософські праці Декарта: "Розмірковування про метод" (1637), "Роздуми про першу філософію" (1641), "Начала філософії" (1644).

Основна риса філософського світогляду Декарта - дуалізм .

Дуалізм Декарта виявлявся у його вченні про так звані субстанції. З одного боку, субстанція, як начало, є об'єктивним, вічним матеріальним тілом, котре для свого існування не потребує причини. Це - протяжна субстанція, реальне тіло. З іншого боку, філософ допускав нематеріальну, ідеальну, "мислячу субстанцію", котра існує незалежно, сама по собі. Отже, Декарт визнавав два незалежних начала - матеріальне й ідеальне. В цьому і полягає його двоїстість, дуалізм (від лат. dualic- двоїстий).

У теорії пізнання Декарт виступив як реформатор, автор нового наукового методу пізнання - дедукції, котра означає виведення пошукових істин на основі інших істин, що вже відомі і встановлені. Це щось на зразок математики, коли конкретне знання отримують на основі деяких загальних принципів, постулатів та аксіом.

Декарт сформулював чотири основні правила наукової дедукції:

Перше правило - не визнавати істинним нічого, окрім того, що з очевидністю пізнається, що не підлягає сумніву.

Цей сумнів не є переконанням у непізнаваності світу, а являє собою лише засіб для знаходження найпершого достовірного начала. Цим є знамените положення Декарта: "мислю, отже існую".

Друге правило - розподіляти кожне ускладнення, яке виникає у процесі пізнання на стільки частин, на скільки це можливо для їх кращого розв'язання.

Третє правило - мислити необхідно логічно, по порядку, починаючи з предметів найбільш простих і тих, що легко пізнаються, щоб перейти від доведеного до ще не доведеного.

Четверте правило - необхідно у процесі дослідження складати якомога повні огляди фактів, систем, гіпотез, предметів, їх властивостей - того, що вивчається, щоб бути впевненим, що нічого не пропущено.

На думку Декарта, дотримання цих правил - гарантія того, що достовірні начала філософії будуть знайдені.

Декарт вважав, що пізнання не може ґрунтуватися на відчуттях, покази яких є оманливими. Єдиним, найдостовірнішим засобом пізнання, його критерієм може бути лише мислення, розум, інтелектуальна інтуїція.

Мислення, за Декартом, це самодостатній феномен, котрий не залежить від чуттєвого Пізнання, досвіду. Мислення - це єдине джерело знань про все те, що безпосередньо не сприймається органами відчуттів. Воно первинне щодо останніх. Тому єдиним, ясним, виразним знанням може бути лише те знання, котре отримане на рівні мислення.

Таким чином, Декарт перебільшував, абсолютизував раціональне, розумове у пізнанні. Він був засновником філософського раціоналізму - напрямку в теорії пізнання, згідно з яким його істини мають своїм джерелом не чуттєве пізнання, не емпіричний досвід, а розум (від лат. rаtiо - розум, rаtiоnаlis - розумний).

Раціональні, логічні ознаки достовірного знання, його загальність і необхідність Декарт вбачав у математиці, її аксіомах. Ці ознаки не даються у досвіді та його узагальненні, авзяті із самого розуму, його ідей, котрі природжені йому. Це, безумовно, безпідставна точка зору. Бо вона заперечує пізнання в його єдності із чуттєвим досвідом, практикою.

Раціоналізм фактично відкидає ту достовірну істину, що єдиним джерелом знань є чуттєвий досвід людини, вплив зовнішнього світу на її органи відчуттів.

Дуалізмові духовного і матеріального світів відповідає зумовлене розквітом природознавства знедуховлення фізичного світу: тіла перебувають під дією законів природи, наприклад, механічних законів тиску й удару. Дух же - вільний. Нижча форма цієї свободи - мимовільне судження, що випливає з байдужості, коли нічим не обмежена воля виносить рішення щодо суб′єктів, які розум ще не осягнув повністю, то виникає помилка. Запобігти її можна, тільки утримуючись від суджень про те, що пізнане недостатньо. Декарт оцінює свободу як результат згоди із судженням, зміст якого очевидний: "Якби я ясно бачив, що істинне і добре, я б ніколи не вагався, як завжди маю судити чи що обирати: тоді я міг би бути зовсім вільним, але ніколи - байдужим".

Філософські погляди Декарта, його наукові здобутки мали значний вплив на подальший розвиток науки і філософії.

Раціоналізм Декарта, як однобічне розуміння логічного характеру математичного знання, не став загальновизнаним напрямком у світовій філософії. Він мав як прихильників, так і супротивників.

Томас Гоббс (1588 - 1679) - механічне тлумачення реальності: людина частина природи, функції якої зводяться до найпростішої (механістичної) форми руху, а закони розуму як природної властивості, природної людини - до законів математики.

Блез Паскаль (1623 - 1662) - дійшов висновку про принципову обмеженість, однобічність природничо - наукового (споглядального) розуму. Показав об′єктивну гуманістичну основу людського знання не тільки філософського, а й природничо - наукового. Споглядально - раціоналістична, механістична думка розбивалася на крайнощі суб′єктивізму - об′єктивізму, раціоналізму - сенсуалізму. Ставши на гуманістичну позицію, Паскаль зумів відновити світоглядну цілісність філософського погляду. Розум спирається на "серце"(кордоцентризм).

Бенедикт Спіноза (1632 - 1677) - головний твір "Етика" (1677) поділяється на п′ять частин, в яких ідеться "Про Бога", "Про природу і походження духу", "Про афекти", "Про людську несвободу", "Про владу розуму, або про людську свободу". Така побудова, коли питанню Бога передує питання людини, означає, що при хибному уявленні про бога основа буття - субстанція (те, що лежить в основі) - є причиною самої себе - Бог - першопричина всіх і себе, - він є творчим виявом самого природного буття. Природа це субстанція, а як першопричина і само причина - Бог. Природа, субстанція, матерія і Бог становлять нерозривну єдність реальності. Субстанції притаманні протяжність і мислення. Протяжність розкривається в нескінченості "модусів". "Модуси" одушевленні. Проголошуючи мислення атрибутом субстанції, Спіноза утверджує раціоналістичну тезу про збіг структури світу зі структурою розуму. Порядок і зв′язок ідей ті ж самі, що й порядок і зв′язок речей (матеріалізм). Свобода як пізнана необхідність.

Готфрід Вільгельм Ляйбніц (1646 - 1716) - протиставляє плюралістичний підхід - монадологія. Реальність складається з монад (простих субстанцій). Вони утворюють ієрархію: монади - душі, монади - духи, монада – Бог, (не мають вікон) Погодженість завдяки божественній мудрості. Необхідне те, що є можливим. Свобода тлумачиться як свобода діяння і передбачає "свої рівні та різновиди".

Одним із перших, хто піддав змістовній критиці раціоналізм Декарта, його вчення про "природженість ідей", був Джон Локк.

Джон Локк (1632 - 1704) - видатний англійський філософ, природодослідник, матеріаліст. Локк став першим філософом, котрий став на шлях ретельного аналізу і систематизації пізнавальних можливостей людини, його судження, висловлені з цього приводу, не втратили своєї актуальності і в наш час.

Основними філософськими працями Д. Локка є: "Досліди про закони природи" (1664); "Два трактати про державне управління" (1690); "Дослід про людське розуміння" (1690); "Думки про виховання" (1693) та інші.

Локк спробував на противагу Декарту створити емпіричну (дослідну) методологію пізнання. Для нього не було проблеми стосовно того, звідки беруться знання, де їх джерело. "На досліді ґрунтується все наше знання - від нього воно врешті-решт походить".

Локк був засновником емпіричної філософії. Емпіризм (від грец. empirіа - досвід) - філософське вчення, що визнає досвід єдиним достовірним засобом пізнання і применшує значення логічного аналізу -теоретичних узагальнень. Емпіризм виводить загальний і необхідний характер знань не з мислення, а з досвіду.

Локк доводив, що всі ідеї, всі поняття, котрі людина має, виникають внаслідок дії предметів зовнішнього світу на органи відчуттів людини. Дж. Локк відкинув вчення Декарта про природженість ідей. Якби ідеї у людей були природженими, тоді вони б мали однакові погляди на все, мали б однакові ідеї. Однак цього ми не спостерігаємо, зауважує філософ. Це тому, що такі "вроджені" ідеї просто не існують.

Єдиним джерелом усіх ідей Локк оголосив відчуття людини. Ідеї, набуті на основі відчуттів, - лише матеріал для знання, котрий є первинним. Без нього ніяке знання, ніякі ідеї - неможливі.

Локк - автор сенсуалістичної теорії пізнання (від лат. sensus - відчуття). Сенсуалізм - філософське вчення, що визнає єдиним джерелом пізнання відчуття.

Дж. Локк перебільшував значення досвіду, відчуттів у процесі пізнання і належить до філософів-емпіриків, сенсуалістів.

Важливою складовою теорії пізнання Дж. Локка є його вчення про первинні та вторинніякості речей. Первинні якості їх є об'єктивними, такими, що від людини, її відчуттів не залежать. Первинними якостями є рух, спокій, маса, протяжність, твердість, зчеплення частинок, час, простір, фігура кожного тіла тощо. Вторинні якості - суб'єктивні, тобто такі, що залежать від людини. Це те, що ми відчуваємо з допомогою наших органів відчуття, а саме: тепло, смак тощо. Такий підхід до з'ясування відмінностей первинних і вторинних - якостей речей - це, безумовно, серйозний аргумент на користь матеріалістичної теорії пізнання. Основне завдання філософії - дослідження здібностей людини до пізнання, виявлення джерел людського знання, їх природного походження.

Дж. Локк є видатним теоретиком у галузі вчення про державу, державну владу і право.

Держава, на думку Дж. Локка, природного, а не божественного походження, так само, як і влада короля. Людство народжене вільним і наділене від природи свободою, а влада короля "була дана йому волею мас". Державу створюють люди для того, щоб запобігти війні між ними. Це - "головна причина того, що люди утворюють суспільство (державу), відмовляючись від "природного стану"". (Дж. Локк. Избр. Филос. произведения в 2-х томах. - Т.2. - М., 1960. - С. 16).

Держава виникає там, де вільні люди відмовляються від природного права на самозахист, від права особистого покарання насильників і надають це право державі, суспільству в цілому. Причина переходу від природного стану людей до утворення держави - це ненадійність, негарантованість їх існування у природному стані.

Людина, на думку Локка, має три невід'ємних права: право на життя, право на свободу і право на власність, набуту особистою працею. Приватна власність, за Локком, - це результат безпосередньої трудової діяльності людини.

Мета держави - збереження свободи і власності. Держава не повинна бути свавільною, її завдання - видавати закони, карати порушників права, захищати громадян від зовнішніх посягань.

Дж. Локк вимагав чіткого розподілу законодавчої та виконавчої влади. Законодавча влада повинна приймати закони. Виконавча влада повинна організовувати їх виконання. Законодавча влада, прийнявши закони, немає потреби у подальших нарадах, зборах і т.д. Виконавча влада, навпаки, має потребу у постійно діючих органах, щоб виконувати ці закони.

Філософські та соціально - політичні ідеї Дж. Локка мали сильний вплив подальший розвиток світової філософії, англійського Просвітництва, спрямованого проти схоластики, на користь науки, емпіричного, дослідного знання - проти ідеології феодального суспільства.

Джордж Берклі (1685 - 1753) - вважав, що загально - відомий факт існування речей аж ніяк не означає їх об′єктивного, незалежного від нашого духу існування. Реальне існування засвідчується лише фактом його чуттєвої фіксації в досвіді. Існувати - бути сприйнятим. Послідовно і слушно вказує на відсутність принципової відмінності між первинними і вторинними якостями, оскільки перші так само дані нам через відчуття, як і другі. Об′єкт і відчуття одне й те саме і тому не можуть бути абстраговані одне від одного. - Це позиція об′єктивного ідеалізму. До неї він дійшов послідовно розгортаючи вихідні позиції філософії Локка та всієї натуралістично - механістичної традиції Нового часу.

Власна позиція Берклі є об′єктивною і теологічною. На цьому наголошує сам Берклі, говорячи про неможливість із позицій суб′єктивного ідеалізму відповісти на питання про те, звідки, власне, беруться самі "безпосередні дані" - відчуття. Оскільки вони можуть існувати лише в дусі. Існує дух, який в усякий момент викликає в мене чуттєві враження, які я сприймаю.

Давид Юм (1711 - 1776) - вважав єдино (і незаперечно) існуючим лише враження - враження відчуттів і враження рефлексії. "Сібстанція" (тілесна і духовна) - це просто зручна фікція нашої уяви. Наша уява цілком вільно (і довільно) комбінує враження, результатом чого і є реальність. Із вражень або ідей пам′яті ми створюємо свого роду систему, яка охоплює все те, що ми пам′ятаємо як сприйняте - чи то внутрішнім сприйманням, чи зовнішніми чуттями, і кожну частину цієї системи, поряд з наявними враженнями, називаємо звичайною реальністю. Існування тотожне сприйняттю. Щодо існування субстанції (духовної, матеріальної) - його позиція є скептичною. Центральне поняття у нього - віра.

Всё, что воспринимает наш ум – это либо впечатления, либо идеи. Впечатления – это то, что получено органами чувств, эмоции. Идеи – это образы наших впечатлений в мышлении и рассуждении. Таким образом, идеи вторичны по отношению к впечатлениям. И впечатления, и идеи бывают простыми и сложными. Простые впечатления неделимы и влекут простые идеи. Сложные впечатлениясоставлены из нескольких простых. Впечатления делятся на ощущения и рефлексии, возникающие из идей. Цепочка познания:1. Впечатление порождает чувство (при этом мы испытываем что-либо)2. Ум снимает копию с этого впечатления (включается память) 3. На основании этой копии возникает идея4. Эта идея может быть источником новых впечатлений – рефлексий5. Эти рефлексии опять копируются и становятся идеями… и т. д. Таким образом, в процессе познания участвуют память и воображение. Идеи, возникшие на основании памяти немного ярче идей воображения. Воображение в состоянии комбинировать простые идеи и составлять более сложные. Юм выделяет общие принципы такого соединения идей (принципы ассоциации идей):1. Сходство2. Смежность во времени и пространстве3. Причина и действие Ємпиризм в лице Юма доходит до мысли о невозможности подлинного познания.Дело в том, что по мере создания новых копий, мы теряем связь с причиной этих впечатлений. Поэтому особое внимание Юм уделяет анализу третьего типа ассоциаций. Обращаясь к причине, мы выходим за пределы ума, в область объективного знания. Заключение о связи между причиной и действием мы делаем на основе опыта. Однако при этом мы можем выйти за пределы того, что мы наблюдаем или можем вспомнить. Эта связь может быть установлена либо с помощью собственного опыта, либо с помощью цепочки других причин, которые нас приведут к объекту, доступному для нашего восприятия. «Последняя причина наших чувств может быть совершенно необъяснима для человеческого разума». Невозможно решить, происходят ли наши впечатления непосредственно от объекта, порождаются ли они воображением или же обязаны своим происхождением Творцу нашего бытия. Таким образом, Юм признаёт, что мы ничего не можем знать о мире, кроме нашего опыта - это и есть эмпиризм, который приводит к предельному скептицизму. Рассуждение о причинности приводит теорию познания из сферы объективного в сферу субъективного: «Человек не может знать никакой действительности, кроме собственных состояний».

Дата добавления: 2015-05-26