Розвиток художньої культури 2 страница

Під час перебування українських земель у складі Російської імперії в стилі бароко була побудована безліч видатних будівель: Церква Різдва Богородиці в Києво-Печерській Лаврі, Троїцький храм у Чернігові, храм Воздвиженського монастиря в Полтаві, Дзвіниця в Києво-Печерській Лаврі і багато іншого. У Києві, Чернігові та інших містах відроджувалися стародавні храми, що звичайно зберігали первинну об’ємно-просторову структуру, але при цьому зовні набували зовнішності споруд стилю бароко — з примхливими декоративними фронтонами і порталами, обрамленням вікон і ніш, багатоярусними куполами, ступінчастими покрівлями (Софія Київська, Успенський собор Києво-Печерської лаври, Спаський і Борисоглебський собори в Чернігові). У всіх цих спорудах повною мірою виявилися характерні риси українського бароко — яскравий розпис, використання ліпнини, різьблення по дереву, писані золотом багатоярусні іконостаси.

Цікава деталь: хоча в Росії створювали свої творіння італійські майстри, як, наприклад, В. Растреллі, стиль бароко, проте, сприймався і як «український стиль». Саме в такому формулюванні він і був офіційно заборонений в кінці XVIII ст. Синодом, як стиль, неприйнятний для церковного будівництва.

До середини XVIII ст. архітектура бароко в Україні досягла розквіту. Проте, поступово її прийоми стали доповнюватися елементами нового стильового напряму — класицизму.

В архітектурі храмів останньої третини XVIII ст. барочні форми поступово зникають. На зміну їм приходять споруди стилю раннього класицизму, які відрізнялися більш суворими і лаконічними об’ємами на високих круглих барабанах, багатоколонними портиками (Преображенський собор в Новгород-Сіверському, 1796р.). Для будівель цього стилю характерні прямокутні або напівкруглі контури відгалужень просторового хреста, діагональне розташування глав, ордерна побудова фасадів, чіткий малюнок колон, пілястрів, капітелей, віконних і дверних обрамлень, велика кількість ліпних прикрас, використання кольору ззовні і в інтер’єрі (Андріївська церква в Києві,

1747—1753рр.; собор Різдва в Козельці, 1752—1763рр.; церква Антонія і Феодосія у Василькові, 1756—1758рр.).

На другу половину XVIII ст. припадає творчість українського архітектора, випускника Києво-Могилянської академії І. Г. Григоровича-Барського (1713—1785 рр.). За його проектом була побудована церква Покрови Богородиці в Києві. В своїй творчості він доповнював прийоми українського бароко елементами раннього класицизму.

Досягненням української монументальної архітектури стали багатокупольніп’яти- і дев’ятикамерні храми, споруджені в Ніжині, Ізюмі, Густині, Новгород-Сіверському, Глухові, Прилуках, Переяславі, Чернігові. Характерною особливістю таких споруд була органічна єдність зовнішнього вигляду і внутрішнього простору. Вони мають хрестовий план, злиті воєдино грановані баштоподібні об’єми, ступінчасто зростаючі до центру і завершуються переважно п’ятьма світловими куполами. Будівлі відрізнялися багатою пластикою архітектурного декору, обширними, наповненими світлом інтер’єрами. До таких пам’яток відноситься Миколаївський собор в Ніжині (1668р.), Троїцький собор Густинського монастиря (1671р.), в інтер’єрах яких влаштовані багатоярусні хори з арковими отворами, що нагадують світські театральні ложі. Довершеними пропорціями, відповідністю головних об’ємів і куполів, пластичним архітектурним декором відрізняються Всесвятська надвратна церква Києво-Печерської лаври (1696—1698рр.) і Георгіївський собор Видубицького монастиря (1696—1701рр.) в Києві.

Храми і дзвіниці розташовувалися головним чином на підвищеннях, площах, біля перехресть вулиць і доріг, в оточенні малоповерхової забудови і живописних ландшафтів і ставали основними містобудівними домінантами поселень.

Прихильність до естетичної виразності, живописності, декоративності розповсюджувалась і на цивільне будівництво. Житлові і господарські споруди в містах зводились переважно з дерева. Будівлі в Києві за свідоцтвом сирійського мандрівника Павла Алепського, були побудовані з чисто виструганих колод. Серед кращих творів цивільної архітектури слід назвати трапезну Видубицького монастиря в Києві і будинок полкової канцелярії в Чернігові. Садиби заможного стану виділялись кількістю і розмірами будинків і приміщень, декоративним і побутовим убранням.

У цей період активно ведеться міська забудова Києва і міст Лівобережжя. Велика їх кількість була розташована на староруських городищах і зберігала старовинні містобудівні традиції, відрізнялась значними розмірами, вільним плануванням з елементами регулярності забудови. В поселеннях, розташованих на обривистих надрічкових підвищеннях і в долинах, забудова мальовничо розділялася на «гору» і «подол». Поширеним було острівне, відособлене розміщення укріплених монастирських ансамблів і монументальних споруд.

Доцільним плануванням, значною регулярністю і впорядкуванням забудови відрізнялись поселення Слобідської України, заселення якої посилилося в

другій половині XVII — на початку XVIII століття. Місця для міст і слободи відводилися урядом з метою забезпечення захисту південних кордонів держави від татарських набігів. Вони розміщувались біля річок і озер; на підвищеннях зводились обширні дерев’яно-земляні фортеці з житловими, адміністративними, суспільними і господарськими будовами. Харківська фортеця, оточена ровами і дубовим частоколом, мала десять виконаних з колод башт. Довжина оборонних укріплень міста Суми досягала чотирьох верст. Регулярний характер планування і забудови багатьох слобідських поселень визначався, зокрема, регламентацією відведення і розмірами дворових ділянок, кращі і більші з яких виділялися козацькій старшині.

Обширне фортифікаційне будівництво велося в прикордонних районах, на сухопутних і водних комунікаціях, землях, що щойно заселилися. Будівництвом і утримуванням державних фортець в Україні відали: на початку XVIII ст. — київський гене­рал-губернатор, з 1742 р. — канцелярія головної артилерії і фортифікації Військової колегії Сенату і її орган на місці — Київський департамент фортець. Військово-адміністративні органи Лівобережної і Слобідської України, а також Запоріжжя займалися укріпленнями, що не увійшли до розряду державних. Фортифікаційні роботи виконували українські селяни, козаки, городяни, російські солдати і робітники.

У період російсько-турецької війни 1735—1739рр. в основному завершилося будівництво 285-верстної Української лінії, яка крім 16-ти нових регулярних фортець (14 із них були чотирибастіонними, а дві - п’ятибастіонними) включала дерев’яно-земляні замки.

До середини XVIII ст. була реконструйована прикордонна оборонна система, що тягнулася уздовж Дніпра від Києва до Української лінії. На Правобережжі вона прикривала дальні підступи до Києва вздовж річок Ірпінь і Стугна. Тут налічувалося 233 сторожових редути і форпости з сигнальними маяками.

В архітектурі багатьох поселень України поєднувалися прийоми традиційної і нової фортифікації, планування і забудови. Оригінальним планувальним рішенням відрізнялася забудова Нової Січі, розташованої на обширному півострові в оточенні дніпровських плавнів і річок-проток. Поселення, площа якого перевищувала 20 десятин, складалося з трьох укріплених частин — коша, передмістя і Новосіченського ретраншементу. Кіш, в якому розміщувалися козацькі житла — курені, комори-скарбниці, військова канцелярія, січова школа, дерев’яна п’ятиглава церква та інші споруди, мав у плані округлі контури і опоясувався ровом, валом і палісадом з баштою-дзвіницею над головним входом. Щільно забудовані передмістя і ретраншемент мали конфігурацію регулярної фортеці, оточеної ровом і валом з бастіонами і редутами.

Земляні замки бастіонного типу, доповнені палісадами і дерев’яними баштами, існували в сер. XVIII ст. в Білій Церкві, Богуславі, Корсуні та інших містах Правобережжя.

Фортифікаційне будівництво, що регламентувалось в загальноросійському масштабі, помітно вплинуло на розвиток містобудування України. До середини XVIII ст. військові інженери склали плани практично всіх значних міст і містечок Лівобережжя і Слобожанщини. При цьому в багатьох поселеннях передбачалися впорядкування і реконструкція не тільки оборонних споруд, але й системи доріг, вулиць, в’їздів, мостів, обумовлювались щільність і висота забудови, визначалися типи і місця розміщення військових, адміністративних будівель. Чіткою планувальною структурою і забудовою відрізнялися нові регулярні фортеці, їх передмістя і слободи.

Нові містобудівні принципи, обумовлені архітектурою класицизму, втілювалися, перш за все, в будівництво таких молодих міст півдня, як Катеринослав (заснований в 1777 р., Херсон в 1778р., Маріуполь – в 1780р., Севастополь – в 1784р., Миколаїв - в 1789р., Одеса – в 1794році. Їх генеральні плани реалізували концепції так званого відкритого міста, в якому не було укріплень (Катеринослав) або їм відводилася підлегла роль (Миколаїв).

Архітектура як частина курсу математичних наук викладалася в Київській академії і Харківському колегіумі.

Житлові будинки багатих городян і козаків споруджувались переважно з тесаного брусового дерева. Багаті світлиці мали кахляні печі, різьблені балки, віконниці, двері. Подібні архітектурно-декоративні особливості були властиві також багатьом громадським будівлям — полковим і сотенним канцеляріям, ратушам, корчмам.

Значної еволюції зазнала архітектура садиб міської знаті. Багато хто з них будував розкішні резиденції. В характерних формах бароко зведені чудові палацові ансамблі в Києві — Імператорський (1752—1755рр., архітектори В.В. Растреллі, І. Ф. Мічурін) і Кловський (1753—1755рр., архітектори

П. І. Нєєлов, С. Д. Ковнір). Палацово-паркові ансамблі, в архітектурі яких поєднувалися різні стильові течії, сформувалися до кінця XVIII ст. на Лівобережжі в маєтках П.А. Румянцева у Вишнях, К.Г. Розумовського в Батуріні), П.В. Завадовського в Ляличах. Оригінальні твори садово-паркової і палацової архітектури були створені в багатих володіннях на Правобережжі.

У розвитку цивільної і монументальної архітектури України XVIII ст. значну роль грала київська архітектурна школа — її архітектори, майстри, каменярі, скульптори, різьбярі, позолотники.

Риси композиційної чіткості, раціональності і простоти середини століття (Малоруська колегія в Глухові), що намітилися в архітектурі окремих громадських будівель, стали переважаючими в спорудах кінця XVIII ст., що зводилися в стилі класицизму (магістрати в Чернігові, Ніжині, Кременчуці, Миколаєві, присутствені місця в Харкові, арсенали в Києві і Херсоні).

Конструктивні, об’ємно-просторові і декоративно-художні рішення в храмовій архітектурі розвивались в декількох напрямках.

Велика кількість кам’яних храмів зводилася у формах, споріднених з народною дерев’яною архітектурою, що склалась у попередню епоху. Таким

спорудам властиві багатокамерна (трьох-, п’яти-, дев’яти­стінна) побудова плану, центрична композиція головних об’ємів, що складаються з гранованих восьмериків і багатоярусних глав, витончений барочний декор (Вознесенський собор в Переяславі, 1700р.; Воскресенська церква в Сумах, 1702р.; Екатеринінська церква в Чернігові, початок XVIII ст.; Преображенський собор в Прилуках, 1716р.). До чудових творінь архітектури українського бароко належить колись дев’ятиглава Преображенська церква у Великих Сорочинцах (1734р.), вишуканий декор фасадів якої нагадує мотиви народного різьблення і вишивки Полтави.

На Подніпров’ї, Лівобережжі, Слобожанщині і в Запоріжжі будували переважно трьох- або п’ятизрубові багатоглаві висотні храми; всередині об’єми всіх зрубів об’єднувалися в цілісну просторову композицію. До унікальних споруд відноситься Трої­цький собор у Новомоськовську (1775—1778рр.) — дев’ятизру­бовий дев’ятиглавий храм, одна з найбільш обширних і високих дерев’я­них будівель в Україні тих часів.

4.3.5 Живопис

Український живопис цього часу розвивався в основному в трьох жанрах — монументально-настінному, станковому (іконопис) і портретному.

В українському мистецтві другої половини XVII ст. значне місце займає іконопис, який розвивався в ренессансно-барочних формах. Особливою пишнотою і багатством відрізняються іконостаси собору Єльця, Троїцької церкви в Чернігові і Преображенської церкви в Сорочинцях. Дуже гарний іконостас церкви св. П’ятниці у Львові. Велика кількість іконостасів були виконані живописцем Іваном Рутковичем, майстром, чия творча спадщина є однією з вершин українського мистецтва. Для його ікон характерне світське жанрове тлумачення релігійних сюжетів і яскравий, насичений колорит.

У цілому, для живопису цього часу характерна зміна акцентів: образ людини поступово займає центральне місце в монументальному живописі, іконописі, портреті. Іконописні композиції українських майстрів все більше відступали від візантійських канонів; традиційні образи втрачали непроникну велич і відчуженість, ставали більш земними, людяними, залученими в коловерть реального життя.

Різноманітністю композицій, вільним трактуванням традиційних сюжетів, до яких часто вводилися образи реальних осіб, вишуканістю колірного рішення відрізнявся іконопис Лівобережної і Слобідської України. В творах, призначених для храмів Києва, полкових міст, багатих монастирів, феодальна знать поряд з Божественними обличчями бажала бачити зображення царів, гетьманів, козацьких старшин, що затверджувало таким своєрідним способом їх соціальне становище. На іконах, написаних на замовлення козаків, міщан, селян, з’являються й образи простих людей.

У канонічні композиції вплітаються тепер світські мотиви, вводяться історичні персонажі, реальний пейзаж. Все частіше в символіко-алегоричних композиціях іконопису зображуються соціально-політичні події, реальні люди — замовники ікон з сім’ями, духовенство, історичні діячі. Так, на іконі Покрови (Переяслав) зображені Петро I з Катериною, гетьман України

І. Скоропадський з козацькою старшиною і т.д.

Графічне мистецтво розвивали друкарні, які існували при Києво-Печерській лаврі, Троїцько-Ільїнському монастирі в Чернігові і Успенському братстві у Львові. На той час сформувалася художня школа граверів. Основоположником українського граверного мистецтва вважається Олександр Тарасевич. Його майстерність ні в чому не поступалася перед мистецтвом кращих західноєвропейських граверів того часу. Друга половина XVIII ст. збагатила українське графічне мистецтво новими творами. Відомими майстрами гравюри були Григорій Левицький (1697—1769 рр.) і Аверкій Козачковський. Левицький не тільки мав художнє обдарування, але і був ерудованою людиною: володів декількома мовами, знав філософію Аристотеля. Він виконав ряд гравюр на міді для київських видань «Апостола» і «Євангелія», а також до книги М. Козачинського «Філософія Аристотелева».

У живописі виділялася творчість народних майстрів. В’їдлива сатира і неперевершений гумор народного мистецтва яскраво відобразилися в композиціях страшного суду. Художники з народу, яким було чуже офіційно-теологічне розуміння добра і зла, поміщали в пекельний вогонь панів, економів, лихварів, суддів-хапуг, попів, злодіїв, п’яниць, розпусників. Зате в картинах на теми раю, який часто набував зовнішності українського поселення, блаженствували звичайні селяни, козаки, міщани. Видатним явищем народного мистецтва тієї епохи стало звернення до образу козака-бандуриста — захисника батьківщини, селянина-повстанця, що втілює невичерпну життєву силу, прагнення і надії народних мас. Тематика і художні принципи народного мистецтва яскраво втілені в розписах дерев’яної церкви св. Юрія в Дрогобичі. В циклі живописних композицій розкривається складний світ трагічних і ліричних образів, зокрема жіночих, в яких упізнаються риси українських жінок, що плачуть за своїми синами і дочками, забраними в турецьку і татарську неволю. Значна увага приділена тут реалістичним пейзажам, зображенню будівель, костюмів, зброї і т.п.

Мистецтво портрета поступово виділяється в окремий жанр, що існував переважно в середовищі міської знаті, козацької старшини, польської шляхти і заможних міщан. Залежно від призначення розрізнялися портрети донаторські, надгробні, епітафіальні, фундаторські, ктіторські, сімейно-меморіальні, такі, що характеризувалися різноманітністю тем, стилістичних особливостей і художніх прийомів. Стримані композиційні і колористичні рішення властиві надгробним і епітафіальним портретам, в яких художники прагнули відобразити індивідуальні риси і характер конкретних осіб.

Портретний живопис стає одним з провідних жанрів українського образотворчого мистецтва. У цьому жанрі з найбільшою повнотою втілювалися соціальні ідеали епохи.

У першій половині XVIII ст. домінував парадний, репрезентативний портрет. Зображення персонажа на повний зріст, у багатому одязі доповнювалося декоративними елементами — драпіровками і аксесуарами. Портрети Данила Єфремовича і запорожця Григорія Гамалії дають повне уявлення про характерні особливості цього напрямку.

Портрет як жанр світського мистецтва мав в українській культурі цього часу вельми своєрідну національну особливість — він зберіг зв’язок з іконописом. Традиції монументальних розписів і світського портрета, декоративні і реалістичні тенденції втілювалися в зображеннях фундаторів (засновників) або титарів (покровителів) храмів. До таких творів відносився настінний портрет Богдана Хмельницького в Успенському соборі Києво-Печерської лаври, на якому гетьман зображений на повний зріст, одягнений в жупан і кирею-плащ з хутряним коміром, шапку з орлиним пір’ям, з булавою і шаблею.

Західноукраїнські художники зображували львівських братчиків у представницьких позах, з жезлом, гербами й іншими атрибутами.

Затверджувалася в портретному мистецтві і реалістична течія, представники якої прагнули зобразити людину такою, якою вона є в житті. До подібних творів відносяться портрети київського міщанина І. Гудими, братів-козаків Якова й Івана Шиянів, подружжя Жемелків і багатьох інших. В такому самому стилі створені й чудові жіночі портрети, серед яких особливо чудові портрети козачки Сулимихи, попаді Кульчицької і Віри Дараган.

У XVIII ст. значного поширення набув світський живопис, в творах якого були широко представлені алегорії, історичні батальні і побутові сцени.

Оригінальний жанр світського станкового живопису представляють картини, що служили для прикрашання будинків козацької старшини, багатих городян і селян. Патріотичні історичні сцени, ратні подвиги і суспільне життя займали значне місце в тематиці цих картин, що створювалися переважно народними майстрами.

Перелік таких картин дає І. П. Котляревській в «Енеїді»:

Як Александр цареві Пору

Давав із військом добру хльору;

Чернець Мамая як побив;

Як Муромець Ілля гуляє,

Як б’є половців, проганяє,-

Як Переяслав боронив;

Бова з Полканом як водився,

Один другого як вихрив;

Як Соловей-харциз женився,

Як в Польщі Желізняк ходив.

Патрет був француза Картуша,

Против його стояв Гаркуша,

а Ванька — каїн впереді.

Великою популярністю користувалися картини із зображеннями улюблених народних героїв — «Козак з рушницею», нерідко сповнені лукавого гумору — «Козак Мамай» і т.д. Серед народних творів на історичну тематику привертає увагу картина «Богдан з полками» (60-ті роки XVIII ст.), присвячена визвольній війні 1648—1654 років.

Монументально-настінний живопис чітко розділявся на релігійний і світський. Основна сфера застосування релігійного живопису — храмові розписи, монументальні картини для вівтарів і іконостасів. У цих творах втілені традиційні епізоди і персонажі з історії Старого і Нового заповітів, житія святих. Композиційна побудова розписів і манера виконання достатньо різноманітними. Багатьом з них властиві поєднання в одній картині реальних і умовно-ідеалістичних образів і елементів.

Провідну роль у створенні розписів в кам’яних спорудах відігравала київська школа монументального живопису, представники якої розписували багато храмів Києва, Чернігова, Полтави, Ніжина, Переяслава, Глухова та інших міст. До відомих творів цієї школи відноситься настінний живопис Успенського собору і Троїцької надвратної церкви Києво-Печерської лаври, виконаний лаврськими майстрами на чолі з Іваном і Феоктистом.

Високохудожніми творами монументально-декоративного живопису другої половини XVIII ст. є розписи Преображенського собору в Ізюмі, собору Різдва в Козельці, Андріївської церкви в Києві і т. д. Пишне декоративне оформлення і живопис Андріївської церкви виконували спільно українські і російські майстри на чолі з художниками Г.К. Левицьким і О.П. Антроповим.

На західноукраїнських землях був поширений так званий ілюзорно-просторовий метод розписів монументальних споруд, в яких фантастичні зображення продовжували реальні архітектурні деталі, розширюючи простір приміщення. Відомим представником такого живопису був львівський художник С.Строїнський, якому належить розпис Бернардинського костьолу у Львові, Домініканського костьолу в Тернополі і т.д.

У кінці XVIII ст. провідним стилем в образотворчому мистецтві став класицизм, в розповсюдженні якого основну роль відіграла Петербурзька академія мистецтв. Серед перших її вихованців були й українці — А.П.Лосенко, К.І.Головачевський і І.С.Саблуков.

Отже, українська культура в XVIII ст. тісно перепліталася з духовним життям суспільства, насищувалася новим змістом і зазнавала значних якісних змін. Незважаючи на важкий соціально-політичний стан України, практично повну втрату нею надії на політичну й культурну свободу, національну самосвідомість українського народу не було знищено. Всупереч всім цим умовам, українська культура вже з кінця XVIII — на початку XIX ст. починає поступово прокидатися, а XIX ст. стає часом справжнього відродження

української культури, яка продемонструвала справді велику силу, оптимізм, глибину і життєвість творчого потенціалу українського народу.

Питання для самоконтролю:

1 Охарактеризуйте умови, в яких відбувався розвиток культури в Україні протягом другої половини XVII — XVIIі століття.

2 Дайте характеристику рівня освіти в українських землях протягом другої половини XVII — XVIIі століття.

3 Яке місце в розвитку освіти, науки і культури в Україні другої половини XVII ст. займав Київський колегіум?

4 Яке місце в розвитку освіти, науки і культури Слобідської України займав Харківський колегіум?

5 Що вам відомо про професійну освіту в Україні протягом другої половини XVII — XVIIі століття?

6 Якими були основні теми історичних творів протягом другої половини XVII — XVIIі століття?

7 Охарактеризуйте роль друкованої книги в культурі України протягом другої половини XVII — XVIIі століття.

8 Якими були основні теми творів народної творчості в культурі України протягом другої половини XVII — XVIIі століття?

9 Що вам відомо про формування нової української літератури у XVIII столітті?

10 Що вам відомо про творчість Г.С. Сковороди?

11 Охарактеризуйте тенденції, які склалися в театральному мистецтві впродовж другої половини XVII — XVIIі століття.

12 Охарактеризуйте тенденції, які склалися в музичній культурі впродовж другої половини XVII — XVIIі століття.

13 Якими були характерні риси розвитку архітектури України протягом другої половини XVII — XVIIі століття і чим вони були обумовлені?

14 Як розвивався український живопис впродовж другої половини XVII — XVIIі століття?

Дата добавления: 2015-05-26