Народний календар

Народний календар, що існував в українських землях у XIV — першіій половині XVII ст., в основному склався в період спільнослов’янської етнічної спільноти. Сформувався він у процесі трудової діяльності людини, віддзеркалюючи спостереження явищ природи, від яких багато в чому залежали результати її праці. Землеробське господарство, що мало на українських землях багатовікові традиції, визначило аграрно-виробничий за своєю основою зміст народного календаря. Він позначився, перш за все, в старослов’янських за походженням назвах місяців, пов’язаних з особливостями занять селянина в певну пору року. Назва місяців «січень» і «березень» (в Стародавній Русі — «березол») пов’язана, зокрема, з вирубкою і спалюванням дерев на місці майбутнього посіву при підсічному землеробстві. «Лютий» — місяць морозів і холодів. «Квітень» — час весняного цвітіння фруктових дерев. У «травні» зростала трава, що дозволяло випасати худобу, і та ін.

Пори року в народному календарі, як правило, визначались циклами сільськогосподарських робіт, що послідовно змінювались: оранкою під ярі, посівом, сходами, дозріванням хлібів, прибиральними жнивами, оранкою під озимі, сівбою, оранкою на зяб. З сільськогосподарськими та іншими виробничими процесами, що складали віхи народного календаря, було пов’язане й існуюче в українському народі некалендарне датування подій: «як кричали» — квітень; «як вівці стригли» — червень; «як полотна білили» — липень; «як буряки вибирали» — початок жовтня. Навіть звичайне в другій половині XIV — першій половині XVII ст. датування подій, засноване на численних народних святах, як правило, також було пов’язане з виробничою діяльністю селян. Наприклад, свято Покрови Богородиці 14 жовтня (за новим стилем) вважалося межею між осінню і зимою, коли всі сільськогосподарські роботи в основному були закінчені. Це відобразилося в народних прислів’ях і приказках: «Хто сіє на покрові, той не має що дати корові»; «Покрова покриває або листом або снігом». Частина релігійних свят пов’язувалася в народному календарі з весною. Прихід її наголошувався, зокрема, на паску, що святкувалася в першу неділю після дня весняного рівнодення.

Про практичне, життєве призначення народного календаря свідчило прийняте в ньому датування подій за явищами природи і стихійними лихами, за подіями суспільно-політичного і сімейного життя, за ярмарками і т.п.

Народний календар, що існував на українських землях в період феодалізму, в основному склався ще в дохристиянську епоху. Початком року на Русі, як і в Стародавньому Римі, вважався березень. Це було природно пов’язано з приходом весни і початком сільськогосподарських робіт. Тому, прийнявши разом з християнством (988) літочислення від так званого створення світу, східні слов’яни зберегли приурочений до весни початок року.

З 1348 р. в східно-християнському світі встановилася інша дата початку нового року — 1 вересня. Але вересневий новий рік на Україні затвердився лише в церковному календарі — в світському житті він не одержав визнання. На захоплених Польщею і Литвою українських землях поступово розповсюдилося (перш за все в діловодстві) літочислення за юліанським календарем, що починалося з січня. Саме за цим стилем датована, наприклад, Львівська грамота 1368 р. в народному календарі, проте ще деякий час початком року вважалася весна, а відлік часу вівся літами.

З прийняттям християнства церква стала вводити свята церковного календаря, пристосувавши їх за часом і за змістом до народних. Цим пояснюється збіг свят церковного і народно-календарного, зокрема язичницького, походження (наприклад, різдво Іоанна Хрестителя і Купала — 7 липня), а також наявність елементів, що віддзеркалюють народні вірування і уявлення в ритуалі церковних свят. Релігійні свята й імена святих пов’язувались, як правило, з виробничою, перш за все сільськогосподарською діяльністю селян. Так вони увійшли до народного календаря: «Хто не посіяв до Богослова (9 жовтня), той не вартий доброго слова». Таким чином, виникли своєрідні побутові святці, які хоч і мали з церковними загальні дати і назви, але виконували не релігійну, а виробничо-побутову функцію.

Процес зближення народного й офіційного календарів був перерваний в 1582 р. введенням як державного григоріанського календаря. «Ляхове отмінили календар», — записано під цим роком в Львівському літописі.

Політика насильницького введення на українських землях григоріанського календаря, яку проводила католицька церква та знехтування норм традиційного народного календаря поглибили суперечності між православними і католиками, між пануючими польсько-шляхетськими прошарками суспільства і українським народом. Український народ сприйняв календарну реформу як чергове обмеження своїх прав і свобод, пов’язане з насадженням католицизму: різдво, новий рік та інші свята з того часу католики і православні відзначали у різний час, оскільки між григоріанським і юліанським календарями була розбіжність (для XVI ст. -

9 днів). Нехтуючи традиціями українського народу, феодали-католики примушували українських селян працювати в православні свята і відзначати відповідні католицькі.

Григоріанський календар не вплинув на існуючий в українських землях народний календар. Незадоволеність введенням григоріанського календаря була на Україні такою великою, що навіть уніати не посміли виступити на його підтримку. За умовами Брестської унії 1596 р. вони зберегли загальний з православними календар народних свят.

Український народний календар увібрав у себе стихійно-емпіричний виробничий і життєвий досвід багатьох поколінь народу, а також сприяв формуванню, збереженню і передаванню цього досвіду, що виражався в

звичаях, обрядах, віруваннях, повір’ях, оскільки вони були пов’язані з народними календарними уявленнями.

Дата добавления: 2015-05-26