Ф. Кричевський, М. Бойчук, О. Мурашко

Значною заслугою гетьманського уряду стали відродження і подальший розвиток української науки. Влітку 1918 р. була створена комісія, яка складалася з відомих учених. Завдання цієї комісії полягало у складенні проекту статуту Академії наук України. У вересні цього ж року проект був розглянутий і затверджений Радою Міністрів, а 14 листопада був прийнятий закон про заснування Української Академії наук у Києві, затверджений її статут, штат і склад установ.

Указом гетьмана П. Скоропадського були призначені перші дійсні члени УАН: до історико-філологічного відділення ввійшли професор Харківського університету Д. Багалій, професор Київського українського державного університету А. Кримський, професор Київської духовної академії М. Петров, професор Чернівецького університету, доктор С. Смаль-Стоцький; до фізико-математичного відділення були призначені академік Російської Академії Наук В.Вернадський, професор Київського політехнічного інституту

С.Тимошенко, професор Київського університету П.Тутковський; до відділення соціальних наук були призначені професор Київського українського державного університету М.Туган-Барановський, професор Катеринославського університету Ф.Тарановський, професор Київського політехнічного інституту В. Косинський, член-секретар комісії з питань стародавніх актів О. Левицький.

На період гетьманства П. Скоропадського припадає заснування таких наукових установ, як Державний український архів, Національна галерея мистецтв, Український історичний музей, Національна бібліотека. Окрім названих наукових установ в Києві був заснований Державний драматичний театр.

Час відродження української державності став періодом активної діяльності щодо організації українського музичного життя: була створена Українська державна капела (що прославилась своєю гастрольною поїздкою по світу, покликаною привернути увагу світової громадськості до України) і симфонічний оркестр.

Видатним теоретиком національно-культурного відродження був поет

М. Хвильовий (1893—1933 рр.), який гаряче виступав за самостійний розвиток української літератури, та мріяв підняти українську культуру до світового рівня. Ставши фактичним керівником Академії пролетарської літератури, він відразу ж проголосив курс на передові досягнення західноєвропейської культури. Пізніше, після перемоги сталінського режиму, він був звинувачений як і багато інших передових діячів української культури в буржуазному націоналізмі. Посмертно реабілітований.

Українська культура цього періоду проходила складний і суперечливий шлях ідейного становлення. Культурне життя активізується, підйом охоплює всі сфери мистецтва, формується ціла когорта майстрів, яскравий талант яких прославив українську культуру. Ось їх імена: П. Тичина (1891—1967 рр.),

В. Блакит­ний-Еллан (1894—1925 рр.), В. Сосюра (1897—1965 рр.), М. Риль­ський (1895—1964 рр.), М. Зеров (1890—1937 рр.), М. Драй-­Хмара та ін. Вони здійснювали переклади з античної і європейської мов, видання української класики, готували статті і дослідження, читали лекції, проводили наукові семінари.

Плідно працювали діячі культури старшого покоління, творчість яких формувалася ще з дореволюційного часу, — А. Кримський, X. Алчевська,

П. Капельгородський, І. Кулик, М. Ірчан. А на підході була молода робітничо-селянська інтелігенція, яка брала участь у громадянській війні або залучалася до перших заходів радянської влади (М. Хвильовий, В. Мінко, І. Микитенко, І. Ле, І. Кириленко, А. Головко, П. Панч та ін.).

Помітними явищами в літературному житті України стали сонети М. Зерова, сатира і гумор О. Вишні, драматургія і проза М. Куліша, М. Ірчана,

І. Микитенка, А. Головка.

М. Леонтович, К. Стеценко, Я. Степовий, О. Кошиця продовжили новаторські традиції М.Лисенко в музиці.

Активно до побудови нової культури підійшов Пролеткульт. Письменників ця культурно-освітня організація привертала своїм гаслом — «Творити революційне мистецтво!». В 1919—1920 роках членами її були В. Коряк,

В. Блакитний-Еллан, С. Пи­липенко, В. Сосюра, М. Майський. Проте згодом усі вони вийшли з пролеткульту, оскільки побачили неприйнятність для себе його ідейно-теоретичних установок.

Розквіт культури знайшов своє втілення і в активному видавничо-публіцистичному житті України: в 20-ті роки видавалося понад

20 літературно-художніх і суспільно-політичних альманахів і збірок,

10 республіканських газет і 55 журналів. Народжувалися різноманітні літературно-художні течії і угрупування. Лише в середовищі художників у перші післяреволюційні роки формуються Асоціація революційного мистецтва України, Асоціація художників України, Об’єднання сучасних архітекторів, Об’єднання художньої молоді України та ін. З 1922 по 1925 роки діяли

письменницькі об’єднання «Плуг», «Гарт», «Червоний шлях», «Жовтневий блок», «Жовтень», «Футуризм», «Сім», згаданий Пролеткульт — Всеукраїнська асоціація пролетарських письменників.

Взагалі ж, для більшості українських діячів культури, до яких би груп вони не належали і якої б програми не дотримувалися, актуальним залишався пошук точок зіткнення власних національно-культурних позицій з тією історичною реальністю, в якій домінуючою ставала тенденція пролетарсько-інтернаціоналістичного перевлаштування світу. Тому в численних маніфестах і деклараціях різних літературно-художніх угрупувань на перший план висувалися проблеми нової революційної літератури і її ставлення до минулих досягнень світової і національної культури, проблеми співвідношення пролетарського інтернаціоналізму нової культури з її національною суттю.

Ще в 1917 р. в Києві було створене товариство «Український національний театр», до якого ввійшли кращі акторські сили. Почалися інтенсивні пошуки нових форм театральної роботи. Передові діячі формували нові трупи і оновлювали репертуар. У Києві в 1918 р. відкрилося відразу три нові театри — Державний драматичний, Державний народний і «Молодий театр». Новий театр тяжів до реалістично-психологічної школи. До його репертуару входили п’єси українських і зарубіжних драматургів.

«Молодий театр» очолив великий майстер театрального мистецтва, видатний режисер післяреволюційної епохи, основоположник нового напряму в історії українського театрального мистецтва Л. Курбас. Однодумцем і помічником його був Г. Юра. Трупа театру складалася з молодих акторів. Керований Л. Курбасом театр категорично пориває з традицією старого побутового театру, орієнтує його на нову модерністську течію західноєвропейського театру. Свій перший сезон театр відкрив п’єсою Л. Українки «В пущі». Справжньою несподіванкою для театралів стали вистави трагедії Софокла «Едіп» і

Т. Шевченка «Гайдамаки».

У театрах Києва, Харкова і інших міст країни працювали видатні майстри сцени М. Заньковецька, П. Саксаганський, Г. Юра, Г. Крушельницька,

І. Мар’яненко, А. Бучма, В. Ва­силько, Б. Романицький, А. Затиркевич-Карпинська, І. Замичковський, А. Борисоглібська, О. Загаров,

Ф. Левицький, Л. Линицька таінші.

Образотворче мистецтво переживає стрімкий розквіт. У зв’яз­ку з відкриттям Української Академії мистецтв, у Києві починає свою діяльність група молодих художників, які захопилися соціалістичними ідеалами. В академії працюють М. Бойчук, В. Кричевський, О. Мурашко,

Ф. Кричевський. Коли через деякий час Академія була перейменована на Художній інститут, робота художників стала підпорядковуватись справі комуністичної пропаганди. Одним з найвидатніших художників був Анатолій Петрицький, відомий згодом своїми роботами з оформлення спектаклів у театрах Києва і Харкова.

Активно протікало українське музичне життя: почав свою діяльність музично-театральний інститут ім. М. Лисенко в Києві, з’явилися перші оперні трупи в Києві і Харкові. Помітними подіями в галузі симфонічної музики стали твори М. Ревуцького, Б. Лятошинського, Г. Майбороди. Серед досягнень оперної музики виділялася музична драма Б. Лятошинського «Золотий обруч» за повістю І. Франко «Захар Беркут».

Це був час становлення і розквіту українського кінематографу, коли свою діяльність активно розвернуло ВФКУ (Всеукраїнське фотокіноуправління) в Одесі. В Харкові, Ялті, Києві починають працювати кіностудії. Екранізувалися літературні твори, знімалися фільми про громадянську війну. Певними досягненнями українського кіно можна вважати фільм П. Чардиніна «Тарас Трясило» (1927р.). В другому його фільмі — «Тарас Шевченко» (1926р.) знімалися відомі тоді українські актори А.Буч­ма і І.Замичковський; фільм став популярним не тільки в Україні, але навіть за межами СРСР — в Чехословаччині, Нідерландах, Канаді. Режисер І.Кавалерідзе вперше у вітчизняному кіно створив кіноопери «Наталка Полтавка» (1936 р.) і «Запо­ро­жець за Дунаєм» (1938 р.). Світову славу українському кіно принесла творчість О.Довженко, його фільми «Звенигора» (1928 р.), «Арсенал» (1929 р.), «Земля» (1930 р.) і звукові: «Іван», «Щорс» зайняли своє почесне місце в історії світового кіномистецтва. В 1958 р. на Всесвітній виставці в Брюсселі кінофільм «Земля» був включений до почесного списку двадцяти кращих фільмів всіх часів і народів.

7.1.2 Українська культура в умовах тоталітарного терору

З другої половини 20-х років політична і культурна ситуація в СРСР і в Україні починає змінюватись. Та атмосфера свободи творчості, яка склалася до цього часу в сфері науки і художньої культури, опинилася в протидії до нового курсу більшовицької партії на повну монополізацію і контроль над всіма сферами життя не тільки в політиці й ідеології, але і в культурі, а будь-які відхилення від прийнятих ідеологічних догм стали розглядатися як прояви ворожої соціалізму позиції. Ще більшу тривогу викликали наслідки українізації.

Політика українізації спочатку вводилась для посилення впливу більшовицької партії на українське суспільство з метою швидкого прищеплення комуністичної ідеології в Україні. Проте надалі українізація поступово вийшла за відведені їй рамки, сприяючи величезному розмаху національно-культурного відродження. Якийсь час більшовицька партія діяла на грані, балансуючи між ідеологією і національно-культурними цінностями, не наважуючись зробити замах на українську національну культуру. Але, врешті-решт, перемогла політика репресивного ставлення до української культури, результатом чого стало згортання політики українізації і почалась боротьба з «українським буржуазним націоналізмом».

Почалися переслідування, а згодом і фізичне знищення кращих сил творчої інтелігенції. До 1930 р. було арештовано декілька десятків українських письменників. Ніщівного удару було завдано по Всеукраїнській Академії наук, УАПЦ, системі освіти, пресі, книжковій справі.

Війна на знищення велася проти всього українського народу, знищення інтелігенції і національної культури зводило нанівець навіть саму можливість опору цій страшній розправі. Організований І. Сталіним голодомор в Україні супроводжувався новою хвилею розправ з письменниками республіки. Був заарештований М. Яловий, покінчив життя самогубством М. Хвильовий, заарештований і посаджений до в’язниці О. Вишня, загинув у таборах

М. Зеров, згодом реабілітований посмертно, як і багато інших безневинно занапащених діячів української культури і науки. Впродовж 1934—1938 років було репресовано більше половини членів і кандидатів у члени Союзу письменників України. Цю плеяду діячів культури того часу називають «розстріляним відродженням»: 130 діячів науки, мистецтва, освіти було розстріляно, 11 - покінчили самогубством, 119 заслані в табори.

Знищення української культури й інтелігенції велося під прапором боротьби за українську культуру. В той самий час з’являлися нові імена письменників і художників, поетів і режисерів, видавалися книги, будувалися нові театри і палаци культури, святкувалися ювілеї видатних діячів культури, створювалась правдоподібна ілюзія різнобічного розвитку і процвітання української культури.

З ліквідацією курсу на українізацію і початком нової національно-культурної політики в Україні, абсолютно змінилася ситуація в системі освіти. Впродовж 1931—1934 років у цій сфері була проведена повна реорганізація, внаслідок чого відбулося повне її підпорядкування централізованій московській системі. Закривалися українські школи і школи національних меншин в Україні. Переписувалися шкільні програми і підручники, які тепер по-новому трактували історію України, імена передових діячів культури або замовчувалися, або підносилися, як «вороги народу» і «прибічники капіталізму, фашизму, націоналізму».

У 1934 р. середні школи, педагогічні і художні навчальні заклади, формально хоч і знаходяться в сфері управління Народного комісаріату України, фактично були зобов’язані повністю слідувати прямим вказівкам Москви. Вища ж школа була підпорядкована Москві безпосередньо.

Важкі випробування в роки Вітчизняної війни сколихнули патріотичні відчуття українського народу, які знайшли відображення в поезії та інших творах художників літератури і театру, образотворчого мистецтва і кіно:

П. Тичини, М. Рильського, В. Сосюри, М. Бажана, О. Довженко, О. Вишні. Яскраво спалахнули імена А. Малишка і О. Гончара. Істинно громоподібним явищем української музики стала симфонія «Україна моя», написана в 1943 р. А. Штогаренко на слова А. Малишка і М. Рильського. Провідні актори,

співаки і музиканти України в складі фронтових бригад їздили на фронти, виступали в військових частинах, госпіталях.

Значний розвиток в роки війни отримало документальне кіно. Кінохроніка того часу одна зробила більше, ніж світовий кінематограф. І в цьому величезна заслуга видатного українського режисера О. Довженка. Він направляв роботу фронтових операторів, давав поради, індивідуальні завдання і сам займався кінопубліцистикою. Документальні фільми «Битва за нашу Радянську Україну» і «Перемога на Правобережній Україні» — вражаючий результат цієї роботи.

Післявоєнний період — кінець 40-х — початок 50-х років став дуже важким часом для української культури. Поетичні, прозаїчні, драматичні, театральні, кінематографічні, образотворчі прославляння «батька всіх народів» — характерна риса художніх творів того часу. Ідеологічні нападки і цільові кампанії, направлені на розправу з українською творчою інтелігенцією в 1947 р. вибухнули нещадною критикою творчості О. Довженка, М. Рильського за «український буржуазний націоналізм», в 1951 р. піддався цькуванню, розгрому В. Сосюра за поему «Любіть Україну», написану ним ще під час війни.

Надзвичайно складним стало становище церкви на Україні. Взагалі, треба сказати, що протягом ХХ ст. українські релігійні конфесії пережили страшні гоніння, порівнянні хіба тільки з гоніннями проти християн у перші століття нашої ери. Держава знищила нечувану кількість храмів і церковних цінностей в ім’я перемоги нової комуністичної релігії.

Українська автокефальна православна церква (УАПЦ), яка була створена в період незалежності в 1918 р. в надії очиститися від казенної державно-церковної організації Росії, зазнавала важких випробувань. На початку її знищували більшовики на території Східної України, в роки Другої світової і Великої Вітчизняною воєн вона була оголошена помічницею окупантів. З 32-х її єпископів до кінця війни в живих залишився тільки Іван Огієнко, який дуже багато зробив для відродження української культури. Але й він був вимушений емігрувати за кордон і все життя прожити за межами улюбленої батьківщини. Фактично, українська автокефалія припинила своє існування. Її відродження почалося тільки після відродження державного суверенітету України в 1991 р.

У 1946 р. радянські каральні органи знищили й Українську греко-католицьку церкву. Це був черговий злочин після знищення УАПЦ проти свободи совісті українського народу. Вона також почала відроджуватися тільки з розпадом Радянського Союзу. А в післявоєнні роки до таборів були кинуті тисячі українців, засекречені правдиві матеріали української історії. До 1946 р. на території Західної України існувало 3000 греко-католицьких і 250 православних храмів, на кінець 80-х років російська православна церква мала тут більше 3000 храмів, а Українська автокефальна і греко-католицька церкви знаходилися в підпіллі або в вигнанні за межами СРСР.

Чималі випробування довелося пережити і українському протестантизму,

який в сьогодення дістав найширші можливості для вільної проповіді і ведення церковних служб.

Дата добавления: 2015-05-26