Поняття та види володіння

ВОЛОДІННЯ ЗА РИМСЬКИМ ПРАВОМ

-фактичне володіння певною річчю, поєднане з наміром особи вважати цю річ своєю. Поняття володіння, отже, складається з двох елементів — фактичного володіння річчю (об'єктивний елемент) і наміру вважати цю річ своєю (суб'єктивний елемент). Володіння має місце лише тоді, коли наявні обидва елементи в сукупності. Для визнання за певною особою володіння річчю не вимагається наявності права на цю річ у володільця.

Найчастіше володіння виникало, коли одна особа набувала річ від ін. особи, яка не мала права на неї. Напр., продавалося крадене, знайдене або просто хтось продавав річ, на яку не мав права власності. У римському праві існував принцип — ніхто не може передати іншому більше прав, ніж сам має (nemo ad alterum plus juris transfere potest, quam ipse habet).

Іншим способом виникнення володіння було недотримання встановлених правил при відчуженні певних речей. Так, відчуження найцінніших речей (землі, рабів, робочої худоби, сервітутів) вимагало виконання спец, обряду — манципації. Якщо ж цей обряд не виконувався, то право власності до набувача не переходило — він ставав лише володільцем, тобто фактично мав річ і вважав її своєю, а права на неї не мав. Володіння, що не спиралося на право, вважалося незаконним. Якшо володілець не знав і не міг знати про те, що він володіє чужою річчю, то його володіння було незаконним, але добросовісним. Якщо ж володілець знав або повинен був знати про те, що він володіє чужою річчю (злодій, особа, що привласнила знахідку або придбала крадене тощо), то таке володіння визнавалося незаконним і недобросовісним. Цей самост. цивільно-правовий інститут у рим. праві користувався захистом права, хоч і не грунтувався на праві.

Літ.: Підопригора О. А. Основи рим. приват, права. К., 1995; Дождев Д. В. Рим. право. М., 1997.

О. А. Підопригора.

Володіння річчю - це панування над річчю. Воно може ґрунтуватися на праві, причому не тільки власника, але й іншого уповноваженого, наприклад суперфіціарія. У даному випадку можливе також володіння, позбавлене будь-якої правової підстави, яке є фактом, а не правом (наприклад, володіння особи, яка набула річ від того, хто не мав права її відчужувати). У цьому значенні мають на увазі фактичне володіння. Хоч володіння являло собою фактичне панування над річчю, однак було пов'язане з юридичними наслідками, насам­перед забезпечене юридичним захистом.

Володіння як самостійний правовий інститут відоме вже стародавньому римському праву. Ще Закони XII таблиць згадують поняття володіння. І це зрозуміло - адже володіння виникло раніше, ніж приватна власність. У старо­давні часи земля не тільки в Римі, але й в інших країнах була в общинній власності, а окремим общинникам передавалася у володіння. Саме тому римські юристи виводили слово володіння - possessio від слова sedere - сидіти, осідати, а само володіння від слова positio, тобто поселення.

Однак не будь-яке фактичне панування особи над річчю визнавалося римсь­ким приватним правом володінням. Для того, щоб визнати цевний фактичний чи юридичний стан володінням, він повинен поєднати в собі два елементи: 1) об'єктивний - corpus possessions, буквально володіння, тривале, що склалося внаслідок більш-менш давніх відносин, тобто фактичне володіння річчю; 2) суб'єктивний - animus possessions, - вважати дану річ своєю, володіти від свого імені, тобто мати волю, скеровану на річ, як на свою. На чому ґрунтувалася воля володільця, практично значення не мало.

і^кщо особа фактично володіє річчю, проте в неї немає бажання мати її тільки для себе, тобто річ утримується для якоїсь мети, то в такому випадку це не є володіння, а тільки держання. У цьому випадку хоч і є володіння, але немає волі володільця, спрямованої на річ, як на свою. А втім не можна сказати, що в особи, яка держить річ, немає волі володіти нею - воля є, але це воля володіти від імені іншого. Для володіння ж в юридичному розумінні необхід­на була воля володіти річчю самостійно, не визнаючи над собою влади іншої особи, воля, спрямована на річ як на свою. Така воля може бути лише у справ­жнього власника і у особи, яка, помиляючись, вважає себе за власника, хоч насправді таким не є (такою особою може бути добросовісний володілець). І, навпаки, такої волі володіти немає, наприклад, у орендатора. Він володіє річчю, володіє в своїх інтересах, однак самим фактом сплати оренди він визнає над собою юридичне панування власника. Тому орендатор за римським правом вважався держателем. Отже, володіння можна визначити як фактичне пану­вання над річчю, поєднане з наміром ставитися до неї, як до своєї, тобто володіти незалежно від волі іншої особи, самостійно; держання ж - як фактич­не володіння річчю без такого наміру.

Практичне значення різниці між володінням і держанням виражалося в порядку їх захисту: володілець вправі прямо і безпосередньо вимагати собі захисту від претора в усіх випадках, коли він у ньому відчуває потребу; держа­тель у тих самих випадках,'що і володілець, повинен діяти через власника, від якого залежить - надати захист чи утриматися від нього.

Щодо corpus possessions, то в ранній період римські юристи розуміли цей елемент досить примітивно - сидіти на землі, тримати в руках, у дворі, в домі, сховищі тощо. Згодом стан володіння річчю почали тлумачити більш витон­чено: особа, яка хоче стати володільцем земельної ділянки, не повинна її всю обходити - можна з високого місця охопити її поглядом або просто думкою; дика тварина залишалась у фактичному володінні господаря навіть тоді, коли вона виходила не тільки з клітки, але й з двору, аби вона не втритила здатності повертатися у двір.

Крім того, римляни в особливу групу виділяли деякі випадки володіння, коли внаслідок певних причин захист володіння давався особам, яких, по суті, не можна визнати володільцями в буквальному розумінні слова. У літературі з римського права йде мова в таких випадках про так званих похідних во­лодільців. До таких володільців відносили, зокрема, осіб, яким були заставлені певні речі. Ці особи утримували річ не від свого імені, не як свою, а як чужу, з тим, щоб повернути її власнику як тільки буде сплачено борг. Якщо б їх не визнати володільцями і не дати їм захисту, то на випадок порушення їх волод­іння вони виявилися б беззахисними, оскільки не мали б самостійного захисту. Ця особливість привела до того, що заставодержателі, хоч і не мали волі утри­мувати річ як свою, одержували, як виняток, самостійний захист володіння. З тих же мотивів і прикаристів, і секвестаріїв визнавали похідними володільця­ми і їм надавався самостійний володільницький захист.

Отже, в усіх зазначених випадках йдеться не про володіння в точному зна­ченні цього слова, а лише про звичайне держання, прирівняне до володіння з метою надання надійного захисту.

Виникає запитання: як встановити і довести факт володіння даною річчю? Як встановити, який намір, яке бажання має особа щодо речі, котрою володіє? Адже і володілець, і держатель (орендатор) земельну ділянку оруть, засіва­ють, збирають урожай. Як довідатися, хто з них робить усе це з наміром ставитися до речі як до своєї, а хто визнає над собою якогось власника, тобто, хто з них є володільцем, а хто просто держателем?

Відповідь на це питання треба шукати в cause possessions - у правовій ос­нові, яка привела до володіння чи держання особи,даною річчю. Наприклад, одна особа одержала річ через купівлю, інша дістала таку ж річ за договором найму у тимчасове користування. Користуючись річчю, обидві особи здійсню­ють однакові дії. Проте для першої особи, яка придбала річ шляхом купівлі, ці дії є показником волі володільця, а для другої - вони лише вираз її залежного держання.

Види володіння. Враховуючи правові підстави фактичного панування над річчю, римляни розрізйяли володіння законне і незаконне. Вважалося нормаль­ним станом речі, якщо вона знаходиться у володінні тих, кому належать, тобто у власника, який має право нею володіти. У цьому розумінні власник є закон­ним володільцем. До законних володільців прирівнювалися і похідні володільці.

Володільці, які фактично панували над річчю з наміром ставитися до неї як до своєї, проте не мали права володіти, визнавалися незаконними володіль­цями.

Незаконне володіння, у свою чергу, може бути двох видів: а) незаконне добросовісне; б) незаконне і недобросовісне. Добросовісне володіння Грунтуєть­ся на помилковій думці володільця в тому, що він справді має право володіти даною річчю. Наприклад, володілець не знає і не може знати, що він не має права володіти річчю, яку купив на ринку у злодія. Недобросовісному волод­ільцеві, навпаки, добре відомо, що він не має права володіти річчю, але він володіє і ставиться до неї як до своєї. Прикладом недобросовісного володіння може служити володіння річчю злодія.

Різниця між добросовісним і недобросовісним володільцями мала значен­ня у ряді правовідносин. Зокрема, тільки добросовісний володілець міг набути за давністю володіння право власності; у випадках, коли власник подав позов про повернення речі від фактичного володільця, недобросовісний володілець речі суворіше відповідав за збереження речі, за плоди від неї і прибутки, ніж добросовісний. Наприклад, добросовісний володілець зобов'язаний був по­вернути всі наявні плоди на момент пред'явлення позову і повертав одержані прибутки тільки після подання позову; недобросовісний зобов'язаний був повернути одержані прибутки, а також відповідав за ті, які він міг би одержати, але не одержав через недбале використання речі.

Суб'єкти і об'єкти володіння. Відомо, що володіння складається з двох еле­ментів: суб'єктивного і об'єктивного. З цього випливає, що суб'єктом володіння могли бути лише ті особи, які мають свою власну долю. Такими не могли бути, зокрема, діти віком до 7 років, душевнохворі, юридичні особи (однак юри­дичні особи, малолітні, душевнохворі могли здобути право на володіння через представника).

Об'єктом володіння могли бути тільки тілесні речі, не вилучені з обороту. Одночасне володіння двох або більше осіб однією річчю було неможливе, хоч володіння такою річчю можливе в ідеальних частинах. Це так зване загальневолодіння.

Дата добавления: 2015-05-31