Право притулку

Інститут права притулку вперше виник у період Великої французької революції. У Конституції Франції 1793 р. говорилося, що Франція надає "притулок іноземцям, вигнаним зі своєї вітчизни за справу свободи". Згодом право притулку отримало розвиток як у національному законодавстві держав, так і в міжнародному праві.

У Конституції України проголошується: "Іноземцям і особам без громадянства може бути наданий притулок у порядку, встановленому законом" (ч. 2 ст. 26). Аналогічні положення містяться в конституціях багатьох держав світу. Зазвичай в основних законах держав закріплюється саме право притулку. Процедура отримання цього права регламентується поточним законодавством.

У ст. 14 Загальної декларації прав людини визначено:

1. Кожна людина має право шукати притулку від переслідування в інших країнах і користуватися цим притулком.

2. Це право не може бути використано у разі переслідування, насправді заснованого на вчиненні не політичного злочину, або діяння, що суперечить меті та принципам Організації Об'єднаних Націй"1.

Проте вчинення особою, що просить притулок, політичного злочину не передбачає автоматичного права на його отримання. Як зазначив Міжнародний Суд ООН у рішенні у справі про притулок (Перу проти Колумбії) від 20 листопаду 1950 р.: "Недостатньо бути звинуваченим у політичному злочині, з тим, щоб мати право на отримання притулку; притулок від дій правосуддя може бути наданий тільки в тих випадках, коли застосування норм права підміняється довільними діями".

У міжнародному праві прийнято розрізняти територіальний і дипломатичний притулок. Перше означає надання державою будь-якій особі (особам) можливості сховатися від переслідувань політичного характеру на своїй території; друге - є надання державою такої можливості, але в межах дипломатичного представництва, консульської установи або на військовому кораблі, що перебувають на території іншої держави.

Відповідно до загального міжнародного права недоторканність приміщення дипломатичного представництва або консульської установи та екстериторіальність іноземного військового корабля не дають права надавати їх як притулок особам, переслідуваним владою держави перебування за правопорушення політичного характеру. Це положення відображено і в договірному праві. Так, Віденська конвенція про дипломатичні зносини 1961 р. встановлює заборону на використання дипломатичного представництва з метою, не сумісною з його офіційними функціями (п. З ст. 41). Винятком є практика держав Латинської Америки. Держави - учасниці Гаванської конвенції 1928 р. і Каракаської конвенції 1954 р. визнали право дипломатичного притулку і регламентували в цих угодах процедуру його надання. Проте латиноамериканські юристи висловлюють сумнів щодо існування звичаєвого інституту дипломатичного притулку в Латинській Америці, оскільки в цьому випадку справедливо розглядається питання про відповідність дій сторони, що надає притулок особі, переслідуваній у певній державі, принципу суверенної рівності держав.

У згаданому вище рішенні у справі про притулок Суд ООН представив такий аналіз цієї проблеми: якщо біженцю наданий територіальний притулок, то таке рішення не ущемляє суверенітет держав, у яких скоєно злочин. У разі дипломатичного притулку біженець перебуває на території держави, в якій він вчинив злочин і рішення про надання притулку звільняє злочинця від юрисдикції цієї держави, чим ущемляє суверенітет територіальної держави.

Дата добавления: 2015-05-31