Канонічне право католицької церкви

Для формування і збереження юридичної визначеності, а також для правильного застосування окремих норм у церкві від самого початку відчувалася потреба у компілятивних збірниках, що містять різні закони і декрети, видані церковною владою. У перші шість століть такі збірники (наприклад, Соllесtіо Romana або Versio Isidoriana) складалися на основі суто хронологічного критерію. Починаючи із шостого століття в додатках до нього використовувався також критерій систематичний — наприклад, у посланні папи Адріана І до Карла Великого у 774 р. Небагато пізніше була зроблена спроба уніфікувати матеріал цих збірників і встановити правила, що дозволяють адаптувати застосування церковних законів до вимог епохи.

Перша спроба послідовно гармоніювати церковні закони й усунути суперечності в їхньому застосуванні була зроблена у виданні ченця Граціна, яке мало назву «Узгодження суперечливих канонів» (Болонья, бл. 1140 р.). Ця праця, яка згодом отримала назву «Декрету», ознаменувала початок остаточної стабілізації канонічного права як самостійної дисципліни, а також зіграла роль зразка для наступних збірників церковних законів, насамперед для Декреталій (Summae Decretalium). Останні пізніше, у ході тридентської реформи, були об’єднані разом з Декретом у Corpus Iuris Canonici. Папа Григорій ХІІІ в буллі Cum pro munere від 1580 р. рекомендував римське видання (Editio Romana) цього збірника для навчання і юридичної практики. Це був ще не кодекс у справжньому сенсі, виключний і обов’язковий. Однак будучи схвалений папою, Corpus Iuris Canonici, поряд зі збірниками папських булл (наприклад, монументальною компіляцією, відомою під заголовком Magnum Bullarium Romanum), стає найважливішим збірником церковних законів і основним джерелом чинного канонічного права до 1917 року. У нього входять: «Декрет» Граціана, Декреталії Григорія IX, Боніфація VIII, «Климентіни» Климента V, і нарешті дві частки збірника, іменованих Extravagantes Ioannis XXII і Extravagantes communes.

а) Кодификація 1917 року

Незважаючи на безсумнівний прогрес, яким стало опублікування Corpus Iuris Canonici як збірника на I Ватиканському соборі (1869 – 1870) багато хто підкреслював, що користування ним досить неефективне через юридичну нерівноцінність його окремих частин. Крім того, труднощі у визначенні справді чинного канонічного права збільшувалися двома обставинами. З одного боку, Corpus поряд із законами містив у собі також розпорядження, видані для одиничних випадків, з яких було важко витягти загальну правову норму. З іншого боку, деякі джерела залишилися за межами Соrрus’а, у той час як інші, що вже давно застаріли, як і раніше були присутні в ньому. Звідси зрозуміло, що до кінця XIX ст. розпочала все гостріше відчуватися необхідність повної й однакової систематизації всіх джерел канонічного права, щоб уможливити визначення чинних законів і їхнє конкретне застосування. Ця необхідність стала очевидною головним чином тому, що в державній сфері аналогічна потреба вже давно і майже повсюдно виразилася в складанні сучасних кодексів — у першу чергу під тиском раціоналізму, — але також і заради задоволення політичних і централізаторських інтересів абсолютистських держав.

Неповнота і суперечливе змішання джерел стали причиною невизначеності права церкви в зборах, підготовлених до Першого Ватиканського собору. З огляду на це багато єпископів бачили положення нетерпимим і вважали за необхідне reformatio iuris (реформацію права). «Якщо одні обмежуються вимогою перегляду Корпуса або підготовкою нового збірника, то інші бачать вихід у складанні нового Кодексу сучасного типу, що характеризувався б автентичністю, стислістю, ясністю, систематичністю і повнотою. Іншими словами, це був би текст, виданий верховною владою, який подає у стиснутих загальнодоступних формулах усе чинне законодавство, раціонально розподілене по розділах, главах і статтях відповідно до порядку трактованих предметів». Однак заклик включити проект кодификації всього канонічного права в число питань, що підлягають розглядові всесвітніх зборів, наштовхувався на негативну або нерішучу позицію офіційних осіб Римської курії. Особливо це стосується спеціальної конгрегації, заснованої Пієм IX для розгляду постулатів, пропонованих отцям собору. Ці суперечності і невизначеності, а також перспектива величезної роботи, яку необхідно було проробити в короткий термін і в поєднанні з рішенням найбільш пекучих політичних проблем, перетворили заклик у смиренне прохання до Понтифіка. Пій IX вирішив відкласти ідею глобальної перебудови церковного законодавства, а в майбутньому вирішувати це завдання окремо і поступово. Передбачалося, що розпочати варто зі сфери карного права, де плутанина була настільки велика, що зробила майже неможливим визначення прав обвинувачуваних, а в кінцевому підсумку неприйнятною саму канонічну дисципліну.

Насправді ця перша спроба (обмежена сферою караючого права) являє собою не дійсний Codex, а швидше черговий збірник, де поєднуються і консолідуються колись наявні норми церковного права. Цей факт свідчить про те, що ще належало пройти довгий шлях, перш ніж було вирішене завдання складання справжнього Кодексу канонічного права, де було б систематично й одноманітно упорядковане все право Церкви. Тільки Пій X — папа, що має безпосередній практичний досвід cura animarum (піклування про душі) - оприлюднив у Motu Proprio від 19 березня 1904 року проект кодификації канонічного права і позначив його основні напрямки.

Незважаючи на реальні труднощі зведення in unum (воєдино) усіх чинних церковних канонів, а також на розбіжності щодо проблем, що могли бути породжені кодификацією в сучасному сенсі, ця величезна робота була доведена до кінця під керівництвом кардинала Пьєтро Гаспаррі. На П’ятидесятницю 1917 року Бенедикт XV оголосив про прийняття Кодексу канонічного права (Codex Iuris Canonici), що, однак, увійшов у силу лише рік по тому, 19 травня 1918 року.

Цей перший Кодекс Церкви складається з 2414 канонів, об’єднаних у п’ять книг. Книга I Normae generales (Загальні норми, канони 1–86), крім деяких вступних уточнень і розпоряджень щодо календарних розрахунків, містить норми щодо закону і звичаю як джерел канонічного права, а також норми, що стосуються рескриптів, привілеїв і диспенсацій. Книга II, названа De personis («Про осіб», канони 87–725) і розподіляється на три частини (De Clericis, De religiosis, De laicis — «Про священиків», «Про монахів», «Про мирян»), містить так зване конституційне право Церкви. У книзі III De rebus («Про речі», канони 726–1551) зібрані норми різного роду, що зокрема належать до таїнств (канони 731–1143), до вчителювання (канони 1322–1408) і до церковного права спадкування (канони 1409–1551). Книга IV De processibus («Про процеси», канони 1552–2194) містить норми щодо канонічної процедури судочинства — як ординарної, так і екстраординарної. У додатку до п’яти книг дані деякі папські контитуції, головна з яких відноситься до обрання папи.

З юридичної точки зору Кодекс 1917 р. є збірником автентичним, тобто схваленим і прийнятим папою як верховним законодавцем; і єдиним — у тім сенсі, що всі його розпорядження, як старі, так і нові, розглядаються як одночасні і тому володіють однаковою обов’язковою силою. Однак мета кодификації — замінити множинність джерел єдиним джерелом (unicus fons) канонічного права — була досягнута не цілком. Справді: з одного боку, Кодекс не скасовує договорів Святого Престолу з різними націями (кан. 3), залишає в недоторканності придбані права (кан. 4), допускає окремі звичаї і закони, що суперечать його вказівкам (канони 5 і 6). З іншого боку, той же Кодекс не займається східними католицькими Церквами (кан. 1), за винятком тих місць, де він відтворює норми божественного права або експліцитним чином пропонує інше. Крім того, після 1917 р. були видані численні церковні закони, що виправляють або доповнюють Кодекс Пія–Бенедикта.

Якщо лінгвістична форма цього першого Кодексу Церкви загалом зрозуміла, проста і стиснута, то його юридична термінологія страждає підступною невизначеністю. «Багатообіцяючі принципи очищення юридичної мови, здійснені в окремих частинах Кодексу, у більшості випадків утрачають дієвість з тієї причини, що в інших його частинах — а нерідко й у тій же самій частині — використовуються більш старі терміни. Майже всі технічні терміни вживаються то в одному, то в іншому значенні. З іншого боку, часто для позначення того самого предмета використовуються різні словосполучення». Крім того, хоча в Кодексі 1917 р. зроблена спроба внести велику ясність у канонічні закони за допомогою юридичних визначень, той же церковний законодавець аж ніяк не завжди дотримується власних дефініцій. Тому в інтерпретації тексту Кодексу варто відмовитися від усякого формалізму і завжди брати до уваги дух і зміст закону. У сумнівних випадках слід звертатися до автентичної інтерпретації Кодексу, завіреною особливою комісією кардиналів, що була заснована Бенедиктом XV у МР Cum iuris canonici від 15 вересня 1917 року. Її тлумачення мають силу закону і час від часу публікуються в Acta Ароstоlісае Sedis.

Незважаючи на цю обмеженість, канонічна кодификація Пія–Бенедикта являє собою помітний прогрес у техніці церковного законодавства. Цим пояснюється досить позитивна перша реакція на появу Кодексу Церкви. Але поступово цій майже одностайній позитивній оцінці прийшли на зміну різні критичні зауваження. Найбільш істотні з них стосуються методологічної установки Кодексу, його систематики і тенденції до твердої централізації.

Що стосується методологічної установки Кодексу Пія–Бенедикта, не можна не визнати, що законодавець явно відриває один від одного історію і чинне право. Формально Кодекс 1917 р. скасовує всі попередні збірки. І хоча фактично він містить у собі значну частину попереднього канонічного права — цілих 854 канони, — у ньому не дається ніяких посилань на джерела більш раннього часу.

Систематика Кодексу канонічного права 1917 р., як і раніше, тісно зв’язана з класичним тричастинним розподілом римського права: Personae — res — actiones (особи — речі — дії). Однак сьогодні такий розподіл вбачається малопридатним для вираження зв’язку між канонічною нормою і церковним таїнством. Наприклад, той факт, що юридичні норми стосовно таїнств належать до розділу De rebus (Про речі), уже давно сприймається як неприпустимий. Крім того, якщо неправильно розглядати Кодекс 1917 р. просто як юридичну проекцію політичної програми централізації влади (програми, спрямованої на придушення будь–яких форм законного плюралізму в Церкві), то в той же час неможливо заперечувати справедливість критичного зауваження, висловленого Ульріхом Штутцем. З точки зору протестантського каноніста, Codex iuris саnоnісі 1917 р., з одного боку, знаходиться під настільки сильним впливом I Ватиканського Собору, що може бути названий Ватиканським канонічним правом (Vatikanisches Kirchenrecht). З іншого боку, додаючи до Церкви соціо–філософське поняття societas perfecta (досконалого суспільства), законодавець у кінцевому підсумку зводить конституційне право до організації публічної церковної влади, а саме канонічне право — до права, що існує майже винятково для духовних осіб (ein fast ausnahmsloses Geistlichkeitsrecht). Проте достоїнства канонічної кодификації Пія–Бенедикта такі, що лише через сорок років серйозно задумалися над його модернізацією. А саме з тих пір, як 15 січня 1950 р. папа Іоанн XXIII оголосив про скликання в найближчому майбутньому римського діоцезального синоду і всесвітнього собору.

б) Кодификація 1983 р.

Через двадцять чотири роки після цієї заяви, 25 січня 1983 року, папа Іоанн Павло II прийняв новий Кодекс канонічного права для латинської Католицької церкви. Між цими двома датами відбувся Двадцятий всесвітній собор, вчення якого надихнуло на нову реформу канонічного права. Генеральний секретар Другого Ватиканського собору Перікле Феліче пізніше очолив Папську комісію з перегляду кодексу канонічного права (Pontificia Commissio Codici Iuris Canonici Recognoscendo), засновану 26 березня 1963 р. папою Іоанном XXIII. Папа Павло VI розширив її склад і доповнив його експертами і консультантами з різних країн, щоб забезпечити консультаціям найбільшу можливу широту.

Робота Папської комісії розгорталася в чотири етапи. Перший етап (1965–1977) був присвячений розробці окремих проектів (Schemata) на основі «Principia quae Codicis Iuris Canonici recognicionem dirigant» (Принципів перегляду Кодексу каноничного права), визначених синодом єпископів у 1967 р. На другому етапі (1972–1980) різні (консультативні органи — тобто конференції єпископів, конгрегації Римської курії, університети і чернечі ордени розглядали запропоновані проекти і висловлювали свої критичні зауваження. Третій етап (1980–1982) включав різні моменти: оцінку критичних зауважень і запропонованих виправлень, перегляд Проекту Кодексу канонічного права 1980 р., узагальнення результатів і публікацію Schema Novissimum (Новітнього проекту) 1982 р. На четвертому й останньому етапі роботи (1982–1983) текст Кодексу був заново прочитаний папою разом з вузькою групою експертів і безпосередньо підготовлений до обнародування.

На кожному з цих етапів Папська комісія мала справу з трьома сукупностями юридично значимих норм і вказівок: це Кодекс 1917 р., документи Другого Ватиканського собору і післясоборне законодавство. Зіставлення з нормами колишнього Кодексу диктувалося очевидною необхідністю забезпечити наступність юридичної традиції Церкви. Орієнтація на вчення собору, і, зокрема, на його еклезіологію, дозволила цій традиції зберегти життєздатність і розвиватися у світлі нової самосвідомості Церкви, найбільш значимі елементи, якої зазначені Іоанном Павлом II в Апостольській конституції Sасrае Discipline Leges. До цих елементів належать: категорія Народу Божого, визначальна конституціональна структура церкви; категорія служіння, що виражає функцію ієрархії; категорія communio (спілкування), у якій затверджується участь усіх віруючих у місії Церкви й у здійсненні трьох служінь Христа, а також юридичне положення віруючого, і особливо мирян. Нарешті, зіставлення з третьою й останньою сукупністю норм указувало Папській комісії шлях до перекладу на юридичну мову догматичних вчень і пастирських вказівок собору. Виконання цього завдання ускладнювалося тим, що післясоборні канонічні норми, часто введені ad interim (між іншим) або ad experimentum (на пробу), нерідко були позбавлені формального характеру закону і страждали суперечливістю як у термінології, так і в практичному застосуванні. З цих причин незабаром після прийняття Кодексу канонічного права, 2 січня 1984 р., папа Іоанн Павло II заснував Pontificia Commissio Codici Iuris Canonici authentice interpretando (Папську Комісію з автентичної інтерпретації Кодексу канонічного права). Апостольською конституцією «Pastor bonus» від 28 червня 1988 р., яка присвячена реформі Римської курії, вона була перетворена в Папську Раду за тлумаченням законодавчих текстів.

Результат цієї великої і тривалої роботи може бути коротко поданий у такий спосіб. Новий Кодекс латинської Церкви є в коротшому варіанті, ніж попередній, і містить 1752 канони, які розподілені на сім книг. У першій книзі (канони 1–203) кодифіковані загальні норми, у принципі застосовні до всіх частин канонічного права. Друга книга (канони 204–746), названа «Про Народ Божий», поєднує сукупність канонічних норм щодо конституціональної структури Католицької Церкви латинського обряду. Третя книга, «Про вчительське служіння Церкви», канони 747–843, і четверта книга, «Про святительське служіння Церкви», канони 834–1253, містять юридичну регламентацію двох основних функцій Церкви: провіщення Слова Божого і здійснення таїнств. П’ята книга (канони 1254–1310) регулює керування церковним майном, а шоста (канони 1311–1399) — накладення канонічних санкцій. Завершує Codex Iuris canonici сьома книга «Про процеси», (канони 1400–1752), присвячена канонічним процедурам, за винятком тих, що стосуються справ з канонізації. Не ввійшли в новий Кодекс й інші важливі розділи канонічного права, — наприклад, норми, що стосуються Римської курії. З іншого боку, у Кодексі широко застосовуються відсилання до звичаїв і до приватних законів, через що його структура зберігає здатність до подальшого розвитку.

В аспекті юридичної систематики новий Кодекс сприйняв вчення II Ватиканського собору про Церкву як про communio. Насамперед, це відноситься до його центральних книг (II–III–IV), де вперше Слово і Таїнство з’являються як базові елементи церковної структури. Але й у матеріальному аспекті Кодекс 1983 р. (як це стане зрозуміло з подальшого) представляє, у порівнянні з Кодексом 1917 р., два найважливіших нововведення. Їх одних досить для того, щоб виправдати — принаймні почасти і post fасtuм — його складання, незважаючи на опір тих, хто під час роботи з реформування відстоював необхідність вибору на користь декодификації законів Церкви. Перше нововведення полягає в тому факті, що нову кодификацію церковних законів спрямовує в першу чергу вже не прагнення до раціонального формулювання і систематизації канонічних норм, а швидше прагнення розвити ці норми в їхньому зв’язку зі змістом віри. Таким чином, принцип теологічної точності превалює над принципом точності юридичної. Друге нововведення — зміна ідентичності основного суб’єкта всієї церковно–правової структури. Відтепер уже не духовна особа, але Christifidelis, тобто віруючий, стає головною фігурою, яка стоїть за фігурами мирянина, священика і монаха.

Дата добавления: 2015-05-31