Студопедия

КАТЕГОРИИ:


Архитектура-(3434)Астрономия-(809)Биология-(7483)Биотехнологии-(1457)Военное дело-(14632)Высокие технологии-(1363)География-(913)Геология-(1438)Государство-(451)Демография-(1065)Дом-(47672)Журналистика и СМИ-(912)Изобретательство-(14524)Иностранные языки-(4268)Информатика-(17799)Искусство-(1338)История-(13644)Компьютеры-(11121)Косметика-(55)Кулинария-(373)Культура-(8427)Лингвистика-(374)Литература-(1642)Маркетинг-(23702)Математика-(16968)Машиностроение-(1700)Медицина-(12668)Менеджмент-(24684)Механика-(15423)Науковедение-(506)Образование-(11852)Охрана труда-(3308)Педагогика-(5571)Полиграфия-(1312)Политика-(7869)Право-(5454)Приборостроение-(1369)Программирование-(2801)Производство-(97182)Промышленность-(8706)Психология-(18388)Религия-(3217)Связь-(10668)Сельское хозяйство-(299)Социология-(6455)Спорт-(42831)Строительство-(4793)Торговля-(5050)Транспорт-(2929)Туризм-(1568)Физика-(3942)Философия-(17015)Финансы-(26596)Химия-(22929)Экология-(12095)Экономика-(9961)Электроника-(8441)Электротехника-(4623)Энергетика-(12629)Юриспруденция-(1492)Ядерная техника-(1748)

Канонічна творчість в історії православної церкви




Поряд із Вселенськими соборами чинність канонічного права і авторитет для православної церкви мають постанови десяти помісних соборів: Анкірського (314 p.), Неокесарійського (315 p.), Гангрського (близько 340 p.), Антіохійського (341 p.), Лаодикійського (кінець IV ст.). Сардикійського (344 p.), Карфагенського (419 p.), Константинопольського (349 p.), Константинопольського–Двократного (861 р.) і Софійсько–Константинопольського (879 p.); правила, вилучені із творінь отців церкви, а також так звані правила святих апостолів, які у теперішньому вигляді були упорядковані не раніше половини V ст. (Трульсіжий собор (692 р.) затвердив 85 Апостольських правил). У такому складі правила викладено у збірнику IX ст. «Номоканон XIV титулів» (друга редакція), що вважається основою канонічного права кожної помісної православної церкви. Канонічний кодекс Вселенської церкви формувався на ґрунті звичаєвого права, яке має місце уже в текстах Нового Заповіту і передусім у посланнях апостола Павла. Протягом ІІ—III ст. церква розробила багато правил для впорядкування свого життя. Кожна помісна церква мала власну збірку канонів, тому серед правил спостерігалися значні розбіжності в різних кінцях християнського світу (Понтійська церква мала збірку правил з канонами Анкірського і Неокссарійського помісних соборів, до яких згодом були додані ще правила І Вселенського собору). З розвитком так званого позитивного законодавства, тобто з появою соборних постанов, обов’язкових для усієї церкви, місцеві церковні звичаї стали поступово об’єднуватися шляхом вироблення і прийняття спільних канонів. Так, розбіжності у практиці помісних церков стосовно часу святкування Пасхи були усунуті погодженням Єпископів на І Вселенському соборі. Законодавці досить обережно підходили до уніфікації місцевих правил і поряд із соборними канонами визнавали чинність звичаєвого права або часто посилалися на нього, приймаючи рішення. Наприклад: II Вселенський собор узаконив, щоб управління церквами в іноплемінних народів здійснювалося за звичаєм, якого необхідно дотримуватися (цр. 2), а III Вселенський собор зазначив, щоб кожна церковна митрополія зберігала недоторканність своїх прав, які належать їй за давнім звичаєм (пр. 8). Про звичаї згадують й інші собори, а також святі отці церкви. Василій Великий обґрунтовує на звичаї цілий ряд своїх канонів із шлюбного законодавства. Надмірно схиляючись перед звичаєм, він, часом, вступає навіть у колізію із Словом Божим, з якої не знаходить достойного виходу і, зрештою, поступається наяному звичаю. Це канони Василія Великого про розлучення, складені під впливом звичаїв і законів ще язичницького Риму, де чоловік перед дружиною мав очевидні переваги. «Господь каже, що не дозволено поривати шлюбу, хіба що тільки через перелюб (Мв. 5, 32), по розуму його належить і чоловікам і дружинам. Але не так у звичаї... дружина повинна прийняти чоловіка, що повернувся від блуду, а чоловік зневажену дружину вигонить із свого дому. Пояснити це нелегко, але такий звичай», – говорить Василій Великий (пр. 9, 21). Таке рабське поклоніння звичаю тим і характерне, що красномовно говорить про роль звичаю в історії канону. Проте, як би не поблажливо ставився канон до звичаю, з розвитком позитивного законодавства сфера діяльності останнього поступово звужувалася: звичай втрачає значення самостійного джерела права і підпадає під контроль канону; у компетенції звичаєвого права залишаються лише ті норми, які частково доповнюють прогалини позитивного законодавства.

Така тактика законодавчої і адміністративної роботи соборів (прагнення демонструвати безперервну спадковість від апостольського християнства) далеко не завжди відповідала проблемам церковного устрою, церковній організації. Тому деякі євангельські і апостольські дисциплінарноканонічні норми згодом змінювалися (харизматична давня церковна ієрархія, шлюбний єпископат, підстави до розлучення). Крім того, поняття «загальноцерковної дисципліни», особливо епохи перших Вселенських соборів, треба розуміти дещо відносно, бо тоді соборні постанови на місцях не втілювалися у життя відразу, а лише з часом утверджувалися як норми церковного права.

Таким чином, вже сам початок канонічної творчості був позначений суперечностями між так званим «божественним правом» (євангельсько–апостольською традицією) і церковною практикою (історичним елементом творчості). Як догматична, так і канонічна форми вираження роботи церковних соборів регулюються одним критерієм, досить типовим для православ’я — не стільки створювати щось нове, скільки роз’яснювати і твердо зберігати старе, передане через Христа і його св. апостолів. Така консервативно–охоронна тактика соборів негативно відбилася на самій мотивації і формуванні їхніх постанов: характерно, що майже всі соборні рішення мають не позитивне, а заперечливе формулювання, як результат боротьби із шкідливими ухилами від єдино правильних основ, закладених у Святому Письмі («Слово Боже») і збережених Святим Переданням (вченням апостолів і отців церкви). Тобто, з одного боку, позитивне законодавство відігравало позитивну роль, усуваючи ті звичаї, які суперечили духові християнського вчення або не відповідали усталеній практиці богослужіння, церковної дисципліни, церковного устрою, завданням церкви. «Звичай без мислення, без здорового глузду, без істини, — говорить Кіпріян, – є старезною помилкою — не більше». Але разом з тим канони ліквідували чи уніфікували багато місцевих церковних правил, які відображали особливості національних помісних церков та звичаїв, органічно поєднаних із Святим Переданням, що з перших віків християнства зберігалися в апостольських кафедрах і передавалися від покоління до покоління як апостольські заповіти. Парадоксальність ситуації полягає ще й у тому, що все, на чому базується Вселенське православ’я, офіційно ототожнюється церквою виключно із Святим Переданням, і такий погляд гіпнотично закріпився у свідомості віруючих, хоча його помилковість давно доведена вченими богословами. З огляду на це повчальною може бути історія самих Апостольських правил, які є фундаментом канонічного кодексу. Насамперед, професор Оліокровський звертає увагу на те, що навіть Трульський собор не категорично визнає їх «апостольськими», а обережно називає «так звані» св. апостолів правила.

Невідомий автор авторитетного на Сході грецького Номчканону в XIV титулах (перша редакція VII ст.), вміщуючи апостольські правила у свій збірник, застерігає, що декотрі вважають їх сумнівними. Підозріло до апостольських правил ставилася церква на Заході, визнавши тільки перших 50 правил. Діонісій Малий у передмові до свого канонічного збірника прямо говорить, що правила апостолів у його добу ще не мали загального визнання і не вважалися за істинно апостольські. А декрет папи Геласія (поч. VI ст.) навіть засудив цю пам’ятку, як апокриф. Його наступник папа Гормизд (44 – 523 pp.), хоча й приймає Апостольські правила, але з багатьма застереженнями. Крім греко–східної (85 пр.) і латино–західної (50 пр.) редакцій Апостольських правил, існує ще кілька давніх східних версій: сирійська у двох видах – яковитійська (82 пр.) і несторіянська (83 пр.), арабська (84 пр.), ефіопська (81 пр.) та вірменська і коптсько–арабська (127 пр.). Всі вони мають певні розбіжності і в самому тексті, і в порядкові їх нумерації.

У III–IV ст. досить авторитетними були «апостольські постанови», які передували Апостольським правилам і, очевидно, мали також кілька місцевих редакцій. Трульський собор заборонив ними користуватися, хоча багато норм «Апостольських постанов» лягли в основу християнської літургики та моралі і зберігали традицію апостольського псредання.

Місцем походження Апостольських правил заведено вважати Сирію, зокрема Антіохію, оскільки спостерігається тотожність між канонами апостольськими і постановами Антіохійського собору 341 р., що можливо, через авторитет Антіохійського собору чи вплив Сирії у V ст. власне сирійсько–антіохійський збірник з–поміж багатьох інших став широко відомий і з часом отримав загальне визнання, й зрештою канонічне затвердження Трульським собором.

Отож, про збірник Апостольських правил можна говорити лише як про досвід кодифікації церковних норм, що виникли протягом перших трьох століть християнства на основі апостольського передання і добре окреслюють, передусім, сторони управління ІІомісними церквами, але аж ніяк не сприймати його у повному складі як Святе Передання. У такому ж світлі можна змалювати історичну долю й інших складових елементів із канонічного кодексу — канонів Вселенських і помісних соборів, які суцільно редагувалися на соборах, а згодом — через соборні послання і грамоти, мали декілька несхожих редакцій і отримували різне визнання на Заході і Сході.

Російський професор церковного права М.К.Соколов стверджував, що в епоху укладення канонічного кодексу не було одностайного визнання канону: «Полного единодушного признания канона во всех его частих мы не встречам й в самую эпоху его составления...». І це видно на прикладі визнання авторитету Вселенських соборів. Адже фактично Вселенськими чи екуменічними (імперськими) були ще Сардикійський 343 p., Ефеський 449 р. («Розбійницький»), Трульський 692 p., Coфійсько–Константинопольський 879 р. собори. Авторитет Вселенських соборів (визнаних і не визнаних такими) завойовувався боротьбою і роками. Зрештою деякі з цих соборів взагалі позбавлялися авторитету в тій чи іншій частині християнського світу: Константинопольський 381 р. — до VI ст. на Заході, Ефеський 431 р. — у несторіян (східна окраїна християнського світу), Ефеський 449 р. — у православних (центральна частина), Халкідонський 451 р. — у монофізитїв (південна окраїна), Трульський 692 р. – у католиків (західна окраїна). «Через якусь помилку, — говорить архієпископ Лоллій, — росіяни (північна окраїна) заперечують вселенський авторитет Софійсько–Константинопольського собору 879 р.».

Отож, в епоху укладання канонічного кодексу повного і одностайного визнання канону не було. Відомо багато прикладів, коли вже утверджені і чинні у церковній практиці канони з різних політичних причин чи особистих інтересів свідомо порушувалися самими ж таки законодавцями. Так, головуючий на II Вселенському соборі Григорій Богослов мав сумнівні права на константинопольську кафедру, що стало зручною підставою для боротьби опозиції проти нього на соборних засіданнях. Зрештою, Григорій Богослов самовільно покинув засідання собору і константинопольську кафедру, а на його місце, також з порушенням церковних правил, було поставлено константинопольського префекта Нектарія (до того цивільну особу, прибічника імператора). Аналогічне висвячення сталося у 806 p., коли після смерті патріарха Тарасія за наказом імператора константинопольським патріархом обрали патриція Никифора. Цей випадок засуджував преподобний Феодор Студит: «Негоже мирянину вдруг стати єпископом». Широкого розголосу набув безпрецедентний антиканонічний випадок 906 p., коли собор єпископів схвалив четвертий шлюб імператора Лева IV. У той час навіть другий шлюб вважався ганебним. Константинопольського патріарха, який виступив проти цього шлюбу, було просто заслано на острів Ірію.

Окремі вчені та діячі церкви виправдовують тогочасні порушення канонічних норм існуванням теорії «пристосування” - 15–е правило І Вселенського собору, підтверджене Антіохійським і Сардинським соборами забороняє переходити єпископам з однієї кафедри на іншу. Однак воно часто порушувалося тодішніми діячами церкви, відповідно до обставин. Така теорія була насправді — про неї часто згадує у своїх листах Феодор Студит: «При нарушении всякой заповеди это нарушение бывает й должно называться приспособлением к обстоятельству... кто приспособляется к обстоятельству века, тот не отступает от добра, ибо он скорее достигает желаемого, уступив немного... А поступающий иначе отступает от цели, совершая преступление вместо приспособления к обстоятельствам».

Доктор богослов’я архієпископ Лоллій стверджує, що теорія «пристосування до обставин» у ті часи, коли точилася вічна боротьба з–поміж різних політичних кіл і відбувалися постійні двірцеві перевороти, була явищем життєво необхідним для церкви, щоб уникнути можливих для неї репресій. Архієпископ Лоллій подає цікаву інтерпретацію із житія і діяльності Феодора Студита. Його стаття «Темные страницы далекого прошлого» оповідає нам про ігумена–бунтівника. який, користуючись своїм становищем (Студійський монастир поблизу Константинополя мав тоді значний вплив у церковному житті: з ним рахувалися патріарх та імператор) усіх повчав, втручався у різні політичні справи і двірцеві інтриги, не визнавав ніяких авторитетів та духовної влади над собою, грубо порушував 4 пр. IV Вселенського собору про невтручання ченців у церковні і громадські справи. Коли ж церковний собор 806 р. оголосив йому анафему, він облаяв усіх єпископів разом з патріархом єретиками і передвісниками антихриста, а собор назвав перелюбодійним. Так виник у Східній церкві сумнозвісний Студійський розкол. Архієпископ Лоллій зазначає, що у своїй поведінці Феодор Студит користувався теорією «пристосування до обставин». Однак таке суто термінологічне розуміння цього поняття є помилковим. Свідоме порушення церковної дисципліни та чинних канонічних норм як з боку окремих осіб для задоволення власних амбіцій, так і з боку вищої духовної влади на догоду політичному моменту не може бути виправдане і називатися «пристосуванням до обставин». Теорія «пристосування до обставин» або так звані «ікономії» — це допустимі (desuctudo) порушення заради потреби норм давніх правил, які втратили своє значення з плином часу, чи навпаки, застосування давніх правил з метою повчання. Саме так розумів теорію «пристосування до обставин» Феодор Студит, коли говорив про необхідність пристосування до нового часу (віку). Власне така теорія виправдана і життєвими потребами, і церковною практикою. Якби усі канони мали й тепер силу і значення, тобто були обов’язковими, то православна церква опинилася б у найскрутнішому становищі: єпископи були б позбавлені сану, наприклад, за зміну кафедри (Ап. 14; Антіох, 21), за не скликання соборів (VII, 6), за ночівлю в жіночому монастирі (VI, 47), за подання допомоги клірикам (Ап. 59); усі інші клірики були б позбавлені сану за піст у суботу, крім великої суботи (Ап. VI. 55), за охрещення поза храмом (VI, 59), за будь–який подарунок (напр., «на чай») тим, хто не належить до православних християн (Карф. 21), або за носіння довгого волосся і заплітання його на голові (VI, 96). Зрештою, майже всі парафіяни були б відлучені від церкви за передчасний вихід із храму (Ап. 9), за пропуск богослужіння протягом трьох недільних днів поспіль (VI. 80), за лікування у єврея чи за миття з ним у лазні (VI, 11). Ці загальновідомі приклади подано в усіх підручниках з церковного права й повторюються майже в кожній публікації про давні канони.

Вся історія розвитку канонічного права позначена постійною ревізією, кодифікацією і творчістю канонів. Сучасник II Вселенського собору Григорій Богослов називає деякі канони свого часу «мертвими канонами», тобто такими, які вже втратили своє значення. У 419 р. Карфагенський собор провів ґрунтовну ревізію усіх канонів Помісної Африканської церкви, виданих попередніми соборами. Цим собором до постанов 14 попередніх карфагенських соборів було додано ще 12 нових правил. Правила Карфагенського собору увійшли до усіх канонічних збірників. Тут ми бачимо кодифікацію попередніх канонів і творення нових. Спосіб укладення соборних канонів і викладення їх у збірниках на Сході започатковано в Понтїйському діоцезі, де канони своїх помісних соборів - Анкірського і Неокесарійського 314 р. було зведено в один збірник. Надалі до 20 канонів І Вселенського собору додавалися правила інших соборів: Гангрського 340p., Антіохійського 341 p., Лаодикійського 343 p., II Вселенського 381 р. і ІІІ Вселенського 34 1р. У такому вигляді список канонів, як збірник правил, фігурував уже на IV Вселенському соборі 451 р. Проте справжній ґрунтовний перегляд і остаточний збірник всього авторизованого православною церквою канонічного права було зроблено отцями Трульського собору 692 р. Так, 12 пр. Трульського собору радикально змінює 5–е апостольське правило про одружений єпископат; 6 пр. того ж собору відміняє 15 пр. Неокесарійського собору про семичисленне дияконство у кожному місті; 40 пр. дозволяє приймати чернечі обітниці від 10–літніх дівчаток, на заміну 28 пр. Василія Великого, який говорив про можливість чернечого постригу в 16-17 років, а також апостольські настанови, згідно з якими цей вік визначався не раніше 40 років та ін.

Класичним прикладом desuetudo чи ікономії є 12 пр. Трульського собору. Сучасники цього собору, керуючись ритористичними поглядами, дивилися на одружених єпископів з відразою, хоча такий погляд суперечив давнім правилам (An. 5, 51: Карф. 25 34). Трульський собор, однак, по ікономії зробив поступку таким поглядам і заборонив одружений єпископат. Між тим, це не означає, що 5 і 51 апостольські правила відмінено назавжди. У тексті зазначається, що це зроблено не заради відміни Апостольських постанов, а через те, щоб ніяких не було нарікань на єпископське звання. Якщо у VII ст. щодо одруженого єпископату у візантійському суспільстві утвердився негативний погляд, то й Трульський собор, заради збереження авторитету єпископату, керуючись певними обставинами і вимогами часу, призупинив дію Апостольських постанов. За інших обставин, коли одружений єпископат буде сприйматися суспільством і не впливатиме на приниження його гідності, тоді й дія відповідних Апостольських постанов («все творіть на Славу Божу») може бути відновлена і автоматично відновлювалася, наприклад, у 20–х роках XX ст. Українською автокефальною та Обновленською церквами. Багато давніх правил, які не діють сьогодні, навіть, офіційно не відмінялися вищою церковною владою, а просто були забуті. Хто й коли відміняв, наприклад, правила, що забороняють лікуватися у єврея чи митися з євреями у лазні, або 4 пр. IV Вселенського собору про невтручання ченців у церковне і громадське життя (також Ап. 6,20 і 81)? Архієпископи–монахи не зважають на них: лікувались і лікуються у євреїв, засідали і засідають в різних думах і радах, сеймах і парламентах, де їх цілком могли б замінити люди, не пов’язані з чернецтвом.

Мають місце у правилах і суперечності. Наприклад, 20 пр. Трульського собору зобов’язує позбавленого сану єпископа виконувати обов’язки пресвітера, але 29 пр. IV Вселенського собору забороняє останньому займати пресвітерське місце. Як бачимо, не можна розглядати канонічний кодекс православної церкви у повному його складі, як збірку чинних на даний час правил. Значна частина давніх вселенських правил або не діє в сучасній церкві, або настільки змінена, що втратила свій попередній зміст. Виникло це не внаслідок яких–небудь зловживань, а через те; що самі правила дедалі більше ставали фактично не придатними, тому замінювалися іншими чи просто відпадали.

Після Трульського собору практика постійної ревізії і кодифікації канонів у вселенському масштабі призупинилась, але життєві потреби церкви вимагали подальшої канонічної творчості. З часом було написано безліч канонічного матеріалу: синопсиси чи синтагми, де різноманітні державно–церковні канони скорочено викладалися переважно в предметно–алфавітному порядку (синтгами Михайла Псела XI ст., Арсенія Константинопольського XIII ст., Арменопуло і Матвія Властаря XIV ст.), також різні базиліки, патріарші грамоти, прохірони, еклоги і т.ін. Крім того, кожна помісна церква вносили до канонічної творчості свої національно–історичні елементи, внаслідок чого з’явилися «Афінська синтгама», грецька книга «Підаліон», «Київський синопсис», давньоруська «Кормча» та ін. Все це красномовно свідчить, що основний церковний кодекс без постійної канонічної обробки й пристосування його до вимог часу, до різних умов суспільно–політичного життя виявився недостатнім. Вже кілька століть після Трульського собору застарілий канонічний кодекс вимагав нового, радикального перегляду. У своїй новелі від 1107 р. імператор Олексій Комнін нарікав, що божественні канони зневажаються і не виконуються, й наказав патріархові Миколаю Граматику провести ревізію Номоканона. Проте ця робота так і не була виконана. Лише згодом грецькі вчені–каноністи XII ст. Зонара, Арістин і Вальсамон зробили тільки тлумачення канонів. Всі вони у своїх коментарях вказують на розбіжність канонів та їх застарілість і мертвенність. Щоправда, Вальсамону вдалося, часом силувано й удавано, пристосувати якось давні канони до чинної церковної практики, за що сучасники визнали його найкращим каноністом, апологетом чинного права візантійської церкви. Але для розкриття усієї повноти і життєдіяльної сили церкви в сучасних умовах ні канонічні обробки Трульського собору, ні тлумачення канонів 800–літньої давності Вальсамоном не можуть задовольнити. На сьогодні вже давно визріла необхідність не тільки ґрунтовної ревізії древнього канонічного кодексу, але й упорядкування місцевого церковного права і узгодження його із загальноцерковним. Нагальною залишається проблема вироблення ефективно чинного права для Української церкви. Адже майже кожна помісна церква— Константинопольська, Грецька, Румунська та ін. мають свої додаткові кодекси місцевого походження, правила яких дають можливість національним помісним церквам жити і діяти за їхніми звичаями). Прикладом для наслідування може бути католицька церква, яка до 1917 р. розробила свій новий канонічний кодекс («Кодекс каноніції»), що набув чинності при папі Бенедикті XV в 1918 р. У зв’язку з оновленням католицької теології Другий Ватиканський собор вказав на необхідність чергового перегляду канонічного кодексу. Підписаний Іоаном Павлом II в 1983 р. новий кодекс зберігає основний зміст попереднього із значним скороченням кількості статей (з 2412 до 1752) і причин до відлучення (з 37 до 7). Православна церква має 762 канони.

Отже, у православ’ї канонічність — одвічна проблема. Кожного разу, як тільки в будь–якій помісній церкві виникала необхідність розв’язати наболілі питання шляхом проведення реформ або йшлося про заміну юрисдикції чи утворення нової помісної церкви, поставала вимога вирішувати ці питання на засадах канонічності. Вчені богослови і кантоністи завжди гаряче сперечалися стосовно канонічної традиції: намагалися визначити, в яких формах і рамках необхідно і доцільно додержуватися основ канонічності. Варто згадати лише приклади принципових розбіжностей в думках на Передсоборній Нараді Російської православної церкви 1906 р., а також гостру полеміку 20–х років XX ст. навколо автокефального чи обновленського рухів. Противники усяких прогресивних життєво необхідних змін в церкві через упередженість чи помилкові погляди відстоювили і відстоюють принцип непорушності канонів; розглядали і розглядають їх виключно як результат Святого Передання й діяння святих отців церкви, святих Вселенських і помісних соборів (святе — значить непорушне, значить дане раз і назавжди). Вузькість думки визначала і вузькість їхньої аргументації. Для обгрунтування своєї позиції вони спираються на позиції 2 пр. Трульського собору та 1 пр. VII Вселенського собору. В 2 пр. Трульського собору сказано: «Нехай нікому не буде дозволено вищезазначені (апостольські, соборні чи святоотечні) правила змінювати чи відміняти, або, крім запропонованих, приймати інші...». Подібне читаємо і в 1 пр. VII Вселенського собору: «Божественні правила, утішаючись, приймаємо, і постанови цих правил в цілості й непохитно тримати...». На перший погляд і справді виглядає так, що усі церковні правила, які часто мали лише місцеве значення, набули загальнообов’язкової сили на вічні часи, й ніби їх неможливо ні відмінити, ні замінити, ні доповнити. Однак в 2 пр. Трульського собору немає й натяку на якусь думку про незмінність і непорушність церковних правил. У тексті правила йдеться про те, що окремому християнину, незалежно від його становища у церкві, забороняється навмисно і довільно змінювати правила, але зовсім нічого не сказано про діяльність законодавчої церковної влади стосовно розвитку і змін попередніх постанов. А це означає, що вища церковна влада (собор) залишила за собою право законодавчої ініціативи. Так розуміють зміст цього правила вчені каноністи. Безперечно, такий же зміст має і 1 пр. VII Вселенського собору. Якщо сприймати текст 2 пр. Трульського собору дослівно в означенні соборної практики (як розуміють його прихильники непорушності канонів), тоді логічно треба визнати VII Вселенський собор не канонічним, оскільки він «порушив» правило попереднього собору про «незмінність канонів». Абсурд. Собори, обережно змінюючи, доповнюючи і відміняючи правила попередніх Вселенських і помісних соборів, власне і показують приклад розумного і вільного ставлення до канонів.

Апелювання поборників канонів до авторитету Трульського собору, який ніби покрив усі недоліки і гріхи попередньої історії кодексу і поставив його на недосяжну висоту, не витримує критики ще й з тієї причини, що авторитет самого Трульського собору не для всіх достатньо переконливий, бо то був собор не загальноцерковний (Вселенський), а фактично собор східної половини тоді ще єдиної християнської церкви. Скликаний через 11 років після VI Вселенського собору, він не займався догматичними питаннями (з поняттям Вселенського собору здебільшого пов’язують вирішення догматичних питань). Не визнала, як відомо, авторитет цього собору західна частина церкви. Але навіть якщо визнати авторитет Трульського собору беззаперечним, що й робить православна церква, то це зовсім не перекреслює попередню історію творення канонічного кодексу з усіма перипетіями його історичної долі. Варто звернути увагу й на те, що в західній половині церкви поряд із загальноцерковними правилами (крім 51—85 Ап. пр., 28– 30 пр. IV Вселенського собору, правил Трульського собору) існували також свої місцеві збірники — папські декрети і постанови різних західних соборів IV—ІХ ст. «Не следует ли отсюда, что к каноническому законодательству даже и древняя церковь относилась свободнее, чем к догматическому, й не требовала здесь непременного единообразия, а уважала й местные особенности?.. После всего этого говорить об абсолютном стабилизме, т.е. неподвижности канонического кодекса можно лишь по большому недоразумению, чтобы не сказать — по полному невежеству»,— зазначає професор О.Покровський.

Для повчання каноністам–формалістам і буквоїдам необхілно пригадати також слова одеського архієпископа Дмитрія Ковальницького (М.Г.Ковальницький був понад 30 років професором Київської духовної академії з давньої церковної історії), висловлені ним під час роботи соборної Наради Російської православної церкви 1906 p.: «Я полагаю, что каноны даны не для того, чтобы церковь на всегдашние времена рабски следовала им во всех подробностях церковного управлення. Многие частные каноны вызывались временними внутренними й внешними условиями жизни церкви... Мы должны заботиться не о том, чтобы каноны, свыше тысячи лет тому назад подробно определившие несущественность сторони жизни в тогдашних внешних условиях, были исполнены буквально й теперь, а только о том, чтобы строй нашей церкви согласовывался с существом канонов й не противоречил им... Нельзя требовать, чтобы церковь буквально следовала всем канонам, не касающимся существа ее жизни, и связывала ссбя подробностями... Жизнь имеет свои права. Что вызывалось условиями жизни прежде, то может не ответить важным условиям жизни нынешней. И церковь вьрабатывала свои законы и порядки в историческом течении своей жизни, применялась к требованиям жизни, к условиям внешней общественности, крепко храня одно: не противоречить канонам, быть в согласии с ними, следовать канонам, что вовсе не значит буквально их повторять... Я не буквалист. Я сужу только применительно к древним канонам.... Зачем нам повторять изживший тип церкви греческо–константинопольской». Слова авторитетного вченого відбивають не погляд тодішньої церковної влади, а погляд православної богословської науки на природу древньоцерковного канона, на його основу, на те, що в ньому є вічне, незмінне, а що віджило і підлягає аналогічному розвитку та еволюції в нові життєвоісторичні форми. Зрештою, необхідність творчого підходу до церковного права змушені були визнавати і представники найклерикальнішого духовенства. Зокрема, московський митрополит Філарет Дроздов (1821-1867 рр.) зазначав: «... если соборное постановлсния не суть современно следствия правил Святого Писання, но только некоторое применения оных к известньым обстоятельствам, то таковые определения, подобно сим обстоятельствам, не суть исизменяемые и называются в особенности правом церковным, которое заимствует свою силу не столько от божественной власти Св. Писания, сколько от церковного согласия и постановления». Дуже різко стосовно церковних правил говорив московський митрополит Платон Левшин (1737-1812 рр.). Питання про церковні канони порушувалося на Всеукраїнському (установчому) соборі УАПЦ в жовтні 1921 р. У своїй доповіді протоієрей Василь Липківський (згодом митрополит УАПЦ) зазначав: «Зараз канонічним устроєм прикриваються всі реакціонери, які хотіли б, щоб церква Христова не розвивалася, щоб зашити її в залізну одіж. А це зловживання і робить стара царськорежимна єпископська церква (Російська православна церква. — С.Ж.). Є щось далеко важливіше, ніж єпископи, це єсть поступове життя, яке касує все, що віджило, і встановлює те, що потребує життя. Життя і час касують канони. А що канони маємо міняти і ми, то на це Московський митрополит Філарєт був людиною самих консервативних поглядів. Посилаючись на Св. Письмо, він виступав проти відміни тілесних покарань. За активну церковно–державну діяльність, однак, зачислений Російською православною церквою Христос Спаситель дав право, бо він казав, що не чоловік для суботи, а субота для чоловіка. Не канони повинні панувати над нами, а ми над канонами... Дух цих канонів — це звичайний дух монархістської влади єпископів. Це є спеціальне панування єпископів у церкві. Коли ми перечитаємо усі ці канони, то ми побачимо, що в цих канонах єдиним чинником церковного життя є єпископи. Єпископи висвячують єпископів. Єпископи судять єпископів. Єпископи збираються на собори. Єпископи розділяють між собою владу. Єпископи судять священиків і мирян... А священики і диякони? Вони зовсім не по канонічному устрою є активними чинниками церкви. Вони є тільки слуги єпископа. А миряни? Вони доти лишаються православними, доки чинять волю єпископів. Тим часом Російська церква зробила канони незмінними. Проте в обставинах загальних ґрунтовних змін у житті повинно бути перетворення і церковного життя». Як справедливо зауважує історик церкви А.Л.Зінченко, «В.Липківський убачає в канонах ті межі, які встановлювалися всякий раз керівниками церкви, межі, за якими повинне було йти життя в ті чи інші часи. Для нього канони — це одіж, яку треба міняти хоча б тому, що з часом людина виростає з неї».

Отож, багато канонів не являють собою щось непорушне і обов’язкове на всі часи. Породжені умовами і поглядами темного суспільства, канони змінювалися і втрачали свою силу не тільки через соборні постанови, але й зникали самі по собі внаслідок церковної практики. І це цілком природно — інакше застій церковного життя призвів би до того, що помісні церкви, наприклад, не мали б і не могли б мати ніяких місцевих особливостей; або непорушність будь–якого канону суперечила б нашому сумлінню, як, наприклад, низка правил Василія Великого стосовно шлюбу і розлучень, що принижують гідність жінки і т.ін.

З установленого погляду на значення канонів звичайне у нас розуміння слово «канонічний» не витримує ніякої критики, через те, що канонічним вважається все, що можна обґрунтувати відповідним каноном. Є канон — виходить, все засноване на ньому, є канонічне; немає канону — все неканонічне, незважаючи на високу цінність і важливість предмету судження. Таке вузьке, сліпе, чисто механічне розуміння терміна «канонічний» не може охопити і правильно оцінити усього розмаїття сучасних нам виявів церковного життя.

Обґрунтовуючи ідею реформування канонічного кодексу чи вироблення доповнюючого законодавства для помісної церкви, вчені богослови і каноністи наголошували, що у канонах, як і в догматах, є два елементи: божественний (незмінний) й історичний (людський), або дисциплінарний, який може і повинен змінюватися (у догматах роз’яснюватися). Тому, на їхню думку, не можуть змінюватися, наприклад, євангельські канони, що установлюють сім таїнств чи ступенів священства. Натомість інші канони, не пов’язані безпосередньо з істинами віри і моралі, можуть змінюватися. Навіть у євангельських канонах треба вирізняти божественну (незмінну) основу і результати людської творчості («відділити зерно від полови»).

«Искусство и мудрость церковного законодателя, говорить професор О. Покровський, — в том и состоит, чтобы вечные абсолютные нормы божественного права каждый раз наиболее удачно приспособлять к постоянно меняющемуся потоку человеческой истории...». Для прикладу, професор О. Покровський розглядає канон про три ступені богоустановленої ієрархії, де основна суть канону – послідовність трьох ієрархічних ступенів — абсолютна і незмінна, як догмат. Але такі питання, як вік кожного із цих кліриків, його освітній ценз, перебування у шлюбі чи суспільне становище — не є носіями абсолютного характеру і в різні часи чи у різних помісних церквах мали і мають далеко не однакове значення (наприклад, целібат у західній частині церкви і обов’язковість шлюбу в східній частині церкви). Або, наприклад, канонічні вчення про таїнство хрещення і каяття, крім догматичної основи, мають значну лігатуру людської творчості: вчення про катехуменат (підготовлення до хрещення), погляди на перехрещування католиків і протестантів, всі питання епітимійного характеру тощо, знову ж таки, у різних автокефальних (помісних) церквах чи навіть в одній церкві, але у різні періоди її історії, вирішувалися далеко не однаково. Протягом віків православна церква створила свої цементуючі основи, які вирізняють її з–поміж інших: ієрархічний устрій, невтручання в чужу юрисдикцію, соборність, автокефальність та деякі інші. Тому ці канонічні норми, які складають ніби основну конституцію церкви і походять від Божестнного Одкровення, повинні залишатися незмінними. Відмовитись від них — означає відмовитися від православ’я. Так, заперечення ієрархії приведе до протестантизму, применшення соборності — до католицизму, надмірний ригоризм – до сектанства і т.ін.

Великий і водночас обережний учений каноніст О. Павлов ще у минулому столітті запропонував надійний метод релігійного перегляду старих і правильного творення нових канонів. Суть його історично–догматичного методу викладення церковного права полягає у тому, щоб простежити еволюцію кожного канону й з’ясувати, що в ньому необхідно визнати суттєвим і незмінним, а що випадковим. Такий історичний і раціональний метод, на думку вченого, дасть змогу побачити, наскільки далеко можна йти по шляху церковних перетворень, не торкаючись природи церкви і не порушуючи її прадавніх основ. Тобто, критерій канонічності повинен визначитися не аввакуміським принципом «до нас покладено, нехай лежить воно так во віки віків», який уперто можуть відстоювати лише вороги церкви, байдужі за її майбутнє, а слово авторитета православної богословської науки професора Н.Болотова: «Та реформа, которая действительно отвечает потребностям данного времени и оправдала себя фактически хорошими результатами, и есть реформа истинно каноническая».

 




Поделиться с друзьями:


Дата добавления: 2015-05-31; Просмотров: 569; Нарушение авторских прав?; Мы поможем в написании вашей работы!


Нам важно ваше мнение! Был ли полезен опубликованный материал? Да | Нет



studopedia.su - Студопедия (2013 - 2024) год. Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав! Последнее добавление




Генерация страницы за: 0.039 сек.