Вселенське визнання в площині геополітичних інтересів

Спираючись на 28–й канон Халкідонського собору 451 р., Константинопольський патріархат ось вже упродовж багатьох століть намагається поширити свою юрисдикцію у православному світі. В 20–х роках XX ст. патріарх Мелетій IV (Метаксасис) висунув навіть теорію виключного права юрисдикції Константинопольського патріархату над всією православною діаспорою. Поява такої теорії після закінчення Першої світової війни не була випадковою. В Америці та Європі з’явилася численна еміграція з православних країн, почали виділятися парафії за національними ознаками: сербські, болгарські, румунські, українські. Частина віруючих відійшла до Карловацької церкви. Через невизначеність канонічного статусу православної діаспори Константинопольському патріархату вдалося утвердити свою юрисдикцію над багатьма помісними церквами. Так, у березні 1922 р. патріарх Мелстій підпорядкував своїй юрисдикції усіх православних віруючих Америки, 30 травня того ж року він видав «Томос» про утворення чотирьох єпархій Константинопольського патріархату в Північній і Південній Америці: єпархію в Нью–Йорку та три єпископії в Бостоні, Чикаго і Сан–Франциско. Водночас патріарх Мелетій призначив екзарха Константинопольського патріархату для Центральної і Західної Європи, а в 1923 р. відновив давню Кирило–Мефодіївську архієпископію на території Чехословаччини. Навесні — влітку 1923 р. до Константинопольського патріархату відійшли православні церкви Фінляндії та Естонії. Наступник Мелетія, патріарх Григорій VII, «Томосом» від 13 листопада 1924 р. визнав автокефалію православної церкви Польщі, а «Томосом» від 8 вересня 1924 р. затвердив «митрополію Угорщини і екзархат Центральної Європи». Крім того, патріарх Григорій VII завершив план свого попередника про створення Східної єпископії для православних Австралії, де було утворено дві єпархії у підпорядкуванні Константинопольського патріархату. В 1928 р. юрисдикцію Константинопольського патріархату визнав російський єпископ в США, а 17 лютого 1931 р. —російський митрополит в Парижі Євлогій. Прагнення Константинопольського патріархату володіти православною діаспорою стало причиною Його зневажливого ставлення до інших помісних церков та їх ієрархів. Так, 12 листопада 1928 р. митрополит Діонісій звернувся до константинопольського патріарха стосовно прав на юрисдикцію православних емігрантів у Канаді. У відповідь патріарх Василій зазначив, що згідно з 28–м каноном IV Вселенського собору лише Константинопольський патріархат має право на юрисдикцію православної діаспори. До того ж, порушуючи автокефальний статус Православної церкви в Польщі, в травні 1922 р. він відрядив до Варшави свого наглядача в особі єпископа Олександра Зотоса. Однак заради об’єктивності треба зазначити, що не лише Константинопольський патріархат намагався заволодіти православною діаспорою. Фактично кожна помісна церква в тому чи іншому випадку мала свої інтереси. Важливо також зазначити, що окремі ієрархи самі шукали канонічного Вселенського визнання. Претензії на православну діаспору пред’явив також Московський патріархат. Особливу активність він розгорнув після Другої світової війни, коли Радянський Союз прагнув утвердити свій політичний вплив на міжнародній арені. Для цього Раднарком СРСР розробив спеціальну масштабну програму. Достатньо подивитись лише на кілька пунктів даної програми, і коментарі стають зайвими. Наприклад:

«III. Мероприятия по укреплению влияния Русской православной церкви за границей:

а) принять меры к ликвидации Автокефалии Польской православной церкви и присоединить ее в целом к Московской патриархии;

г) ускорить приезд из Парижа в Москву митрополита Евлогия, являющегося экзархом вселенского патриарха во всей Европе и выказывающего желание перейти в юрисдикцию Московской патриархии. Если соглашение состоится, то Московская патриархия будет иметь только во Франции 57 церквей и, кроме того, отдельные церкви в Англии, Чехословакии, Швеции, Австрии, в Америке й Марокко.

е) считать возможным, чтобы синод Русской Православной Церкви поставил через Народний Комиссариат иностранных дел СССР вопрос о возврате русских православних церквей заграницей и прежде всего во Франции, Италии, Венгрии, Чехословакии, Югославии, Болгарии, Греции, Швеции и в Палестине. Эти приходы должны будут ставить своей задачей укрепление православия в этих странах и популяризацию авторитета Московской патриархии.

з) организовать в течение лета с.г. (1945 р. - С.Ж.) поїздку патриарха Московского й всея Руси Алексия в сопровождении соответствующей ему свиты по странам Ближнего Востока (Сирия, Ливан, Палестина й Египет). Срок поездки согласовать с вышеуказанными патриархами.

н) на основе достигнутого соглашения между синодом РПЦ й церковной делегацией от митрополита всея Алжира Феофила ІІ даное время командируется в США архиепископ Ярославский й Ростовский Алексий, на которого возложено провести в мае сего года в США Всеамериканский церковный Собор. Если митрополитом Феофилом будет одобрено решение синода РПЦ (с которым делегация Феофила согласилась), то Московская патриархия будет иметь в Алжире свою епархию (экзархат) в составе 370 церквей, вместо 12 сейчас находящихся в юрисдикции Московской патриархии.

IV. По организации Всемирной конференции христианских церквей: в целях противопоставлений претензиям Ватикана на руководящее мировое значение организовать и провести в Москве Всемирную конференцию всех христианских (некатолических) церквей...». Далі йде перелік церков, які необхіно запросити для роботи на конференції, а також чітко визначений перелік тем доповідей та питань, зміст яких викладено в останньому пункті «О попытках Ватикана вмешаться в дело организации православного устройства мира». Цей пункт підводить до висновків, хто саме втручається у справу післявоєнної організації політичної карти світу.

Як зазначає доктор історичних наук Іван Білас, «апетит РПЦ був неабиякий, власне, не в неї, а в сталінської імперії, яка за допомогою церкви хотіла поступово здобути панування на всіх континентах. Одночасно апарат державної безпеки отримував можливість ширше розгорнути свою розвідувальну мережу, створюючи офіційні резидентури під прикриттям РПЦ».

Отже, зіткнення Московського патріархату з Константинопольським були неминучі. На сторінках офіційного органу Московського патріархату дедалі частіше почали з’являтися статті із звинуваченнями в агресії з боку Константинопольського патріархату, спроби канонічного обґрунтування його нібито неправомірних дій. Серед публікацій подібного змісту найбільш аргументованою виглядає стаття професора С.Троїцького «О границах распространения права власти Константинопольской патриархии на диаспору».

Наріжним каменем політики Московського патріархату було те, що навіть російські ієрархи в діаспорі не бажали визнавати Церковного Центру, який підлягав більшовицькій владі. Для прикладу можна розглянути становлення автокефалії Православної церкви Америки. В 1920 р. в м. Кливленді Всеамериканський собор обрав правлячим архієреєм єпископа Олександра (Немоловського), який передав управління митрополитові Платону (Рождественському). Статус митрополита Платона було підтверджено на двох Американських соборах 1922 і 1924 pp. Намагаючись показати своє право на американську діаспору, патріарх Тихон у 1923 р. надіслав йому з Москви призначення на управління Північно–Американською єпархією, хоча ніякої потреби в цьому не було. У 1924 р. згідно з рішенням Всеамериканського собору в Детройті на ґрунті Північно–Американської єпархії був створений Митрополичий округ. Московський патріархат оголосив його схизматичним («розкольницьким»), а всіх єпископів, священиків та дияконів заборонив у служінні. (Північно–Американську єпархію прагнули підпорядкувати собі також обновленці в особі єпископа Кодровського та Карловацький синод). Надалі московський митрополит Сергій в 1927 р. вимагав від митрополита Платона підписати сумнозвісну «Декларацію» про лояльність до радянської влади, але отримав рішучу відмову.

Після Другої світової війни Московський патріархат знову намагався підпорядкувати Північно–Американську єпархію (Митрополичий округ), але зустрів тверду позицію з боку митрополита Філарета і всього духовенства, які погоджувалися лише на формальну автономію. Натомість Московський патріархат вимагав права утвердження хіротонії митрополита Америки, а також верховного суду над ним і його єпископами. Посланця РПЦ митрополита Григорія з таким проектом навіть не удостоїли аудієнції, і він ні з чим повернувся до Москви. Тоді Митрополичий округ, який мав вплив в Америці, порушив питання про свою автокефалію. Лише в 1970 р. Московський патріархат визнав цю автокефалію, що було підтверджено відповідним «Томосом». За Москвою цю автокефалію визнали також Болгарська, Грузинська, Польська та Чехословацька церкви, тобто церкви тих країн, де існував комуністичний режим. Константинопольський патріархат та ряд інших помісних церков не визнали автокефалію Православної Церкви в Америці, що викликало обмін досить гострими листами між Москвою і Константинополем.

Боротьба за багаті американські парафії триває. Останнім часом виникло питання про утворення в Америці єдиної помісної православної церкви, яка об’єднала б усі існуючі там православні церковні юрисдикції. Ініціатора цієї ідеї, грецького екзарха у США архієпископа Яковоса, константинопольський патріарх Варфоломей усунув від управління і замінив його довіреною особою, архієпископом Спиродоном, який відразу заявив, що «православні Америки не є досить зрілі бути незалежними і автокефальними». Воєнний конфлікт СРСР з Японією став причиною розриву міжцерковних відносин цих країн. У 1940 р. уряд Японії видав закон, згідно з яким японські юридичні релігійні організації повинні очолюватися виключно етнічними японцями.

Російського митрополита Сергія Тихомирова усунули від управління православними парафіями в Японії, а замість нього тимчасово призначили протоієрея Арсенія Івасаву. Наступного року головою Японської православної церкви став єпископ Миколай, що походив від Карловацького синоду. Після Другої світової війни єпископ Миколай визнав юрисдикцію Московського патріархату. Проте вже через два дні, 5 квітня 1946 p., за ініціативою члена Православної консисторії Токуоку Узава відкрився собор, волею якого Японська православна церква відійшла до юрисдикції Православної церкви США (митрополита Феофіла). Лише після нормалізації політичних відносин між СРСР і Японією налагодилися і міжцерковні контакти, внаслідок чого Японська православна церква (25 тис. вірних) відійшла в статусі автономної до юрисдикції Московського патріархату.

На політичному ґрунті зросла автокефалія Албанської православної церкви. У 1922 р. Албанія отримала незалежність. Того ж року «Великий Албанський православний церковно–народний собор» (без участі єпископату) у місті Браті прийняв рішення добиватися і незалежності церкви від Константинопольського патріархату. Цей собор поставив першого національного єпископа Вісаріона Джуванна, котрий до того був священиком у Софії. Спочатку албанці обмежилися вимогами лише церковної автономії, але Константинопольський патріархат висунув зустрічну програму, де в ультимативній формі вимагав, щоб в Албанії богослужбовою мовою залишалася грецька. Переговори затягнулися. У 1929 р. Священний синод Албанської православної церкви у складі чотирьох єпископів обрав єпископа Вісаріона своїм предстоятелем і архієпископом всієї Албанії, а також затвердив постанови Бератського собору 1922 р. і проголосив автокефалію. Константинопольський патріарх Василій III у категоричній формі закликав усі помісні церкви не визнавати автокефалію Албанської православної церкви. Але у 1937 р. Константинопольський патріархат змушений був визнати автокефалію Албанської церкви.

Після Другої світової війни Радянський Союз намагається утвердити свій вплив в Албанії. В 1948 р. Московському патріархату вдається висвятити на єпископа м.Корчі видатного політичного діяча Албанії, лідера антифашистського руху священика Пашко Водицю, який наступного року зайняв посаду голови Албанської православної церкви.

Російсько–турецьке суперництво на Балканах в XIX ст. яскраво відбилося на релігійному ґрунті. У ході боротьби балканських народів за незалежність від Османської імперії Російська церква підтримала усі автокефальні рухи проти Константинопольського патріархату.

Згідно з Кючук–Кайнарджийським (1774 р.) та Ясським (1791 р.) російсько–турецькими мирними договорами Росія отримала право опікуватися православними християнами в Османській імперії. Внаслідок національно–визвольного повстання 1821-1829 pp., яке Росія підтримала воєнним втручанням, Греція в 1830 р. стала незалежною державою. (Не випадково першим президентом Греції було поставлено Іоаніса Каподістрія, який з 1809 р. перебував на дипломатичній роботі в Росії. У 1831 р. він стає жертвою змови, інспірованої, очевидно, політичними колами Англії і Франції, які також мали свої інтереси не тільки в Греції, але й на Балканах в цілому). Через три роки (1883 р.) на скликаному в м.Навплії (Навпліоні) соборі архієреїв уряд оголосив Еладську церкву автокефальною. Константинопольський патріархат визнав цю автокефалію лише в 1850 р. Проте Російська церква відразу підтримала Еладську православну церкву: постачала храми предметами культу, писала в пресі відповідного змісту статті тощо. Зокрема офіційний орган синоду «Церковний вестник» зазначав, що лише одна Росія «искренне сочувствовала великой Эллинской идее».

У 1866 р. виникло повстання греків на Кріті. Відразу на допомогу критянам прийшла Російська православна церква. Московський митрополит Філарет (Дроздов) закликав збирати для повсталих пожертви, для чого в Чудовому монастирі було засновано спеціальний комітет.

Під час перебування в Молдові і Валахії в 1808-1812 pp. російських військ царський синод приєднав єпархії Румунської православної церкви до Російської церкви. У 1861 р. внаслідок об’єднання князівств Молдови і Валахії утворилась Румунська держава. Управління церквою було доручено «Генеральному Національному Синоду», до складу якого уряд призначив єпископів та депутатів від кожної єпархії. У 1865 р. цей урядовий синод проголосив автокефалію Румунської православної церкви. Константинопольський патріарх Софроній виступив з різким протестом проти новоутвореної автокефалії. Спеціальне послання він надіслав і синоду російської церкви. Московський митрополит Філарет, якому було доручено підготувати відповідь, зазначив, що «желание румынского правительства сделать автокефальной свою церковь законно и естественно». Щоправда, синод склав дещо дипломатичнішу відповідь та «втішив» константинопольського патріарха, мовляв, для порозуміння найкращим засобом послужить слово любові і миру, звернене до румун, Константинопольський патріархат визнав автокефалію Румунської православної церкви лише через 20 років. Російська церква підтримала також автокефалію Сербської православної церкви, відновлену в 1859 р. Константинопольський патріархат визнав її в 1879 р. Православна церква на території Боснії і Герцеговини знаходилася в юрисдикції Константинопольського патріархату до завершення Першої світової війни. У 1918 р. відбулось об’єднання Сербії, Хорватії, Словенії, Далмації, Боснії, Герцеговини, Македонії і Чорногорії в Королівство Сербів, Хорватів і Словенів (з 1929 р. — Югославія). До того часу в усіх цих областях були свої організації православної церкви. Державні міркування обумовили об’єднання церковних єпархій в єдину Сербську церкву, що відбулось у травні 1919 р. Наступного року на архієрейському соборі в Сремських Карловцях було відновлено патріархат. Сербська православна церква має велику діаспору: 6 єпархій у США і Канаді, та по одній в Західній Європі, Австралії, Румунії, Угорщині. У 1993 р. до Сербської церкви приєдналися громади сербів у Північній Америці (три єпархії), які розірвали відносини з Сербською церквою в 1963 р. та утворили так звану Сербську Східну Православну Церкву. Важкий шлях до самоствердження пройшла Македонська православна церква. В результаті Балканських війн 1912—1913 pp. територія Македонії була поділена між Грецією, Сербією і Болгарією. Між церквами цих країн були згодом поділені також єпархії. Рух за незалежність Македонської православної церкви розгорнувся відразу після закінчення Другої світової війни. Перший Македонський церковно–народний собор 1945 р. створив ініціативну групу, а Другий Македонський церковно–народний собор 1958 р. в м. Охроді прийняв рішення про відновлення давньої Охридської митрополії й оголосив про створення Македонської автономної православної церкви. Почалися безплідні переговори з Сербським патріархом про надання автокефалії. Тоді в липні 1967 р. Третій Македонський церковно–народний собор самочинно проголосив автокефалію на чолі з архієпископом Охридським і Македонським (з осідком у м. Скоп’є). Вже у вересні Сербський синод оголосив Македонську церкву «схизматичною» й розірвав будь–які канонічні зв’язки з її ієрархією. Після унезалежнення країни Македонська православна церква впевнено стверджує свою самостійність. Цей курс всебічно підтримує уряд Македонії, який конче зацікавлений у консолідації суспільства під національно–релігійними гаслами перед загрозою з боку Греції і Сербії.

Сербська церква, яка сама звитяжно виборювала автокефалію століттями, висунула македонцям ультиматум: до 2 вересня 1994 р. вони мали повернутися під омофор Бєлграда. Але ультиматум було проігноровано.

У 40–х роках XIX ст. розгорнувся рух за відновлення незалежності Болгарської православної церкви, що було обумовлено політичним визволенням болгарського народу з–під влади Османської Імперії. «Церковне питання, — говорив відомий болгарський письменник і політичний діяч Захарій Стоянов (1850–1889 pp.), — стало головним чинником на шляху до громадянської і політичної свободи. Воно об’єднало болгарський народ в одне ціле і заклало міцні основи нашої національної самосвідомості». Боротьба за автокефалію розгорілася на багато десятиліть. Константинопольська Ієрархія відмовлялася йти на будь–які поступки. У 1872 р. болгарський екзарх, митрополит Анифім, на вимогу народу без благословіння константинопольського патріарха поставив для Болгарської церкви кілька митрополитів і єпископів на кафедри, які займали грецькі ієрархи. Так було відновлено автокефалію Болгарської церкви. Але Константинополь не міг з цим змиритися. Собор Константинопольської церкви автокефалію не визнав, а Болгарську церкву звинуватив у етнофілітизмі і оглосив «схизму». Проголошення «схизми» змусило митрополита Анифіма звернутись до помісних церков з посланням, в якому викладалася історія греко–болгарських суперечностей і запевнялося, що болгарський народ не відокремлюється від Вселенського православ’я. Після Другої світової війни під тиском Московського патріархату та уряду СРСР Константинопольський патріархат змушений був визнати автокефалію Болгарської церкви. У 1945 р. «схизму» було знято особливою постановою.

У 1918 р. Польща стала незалежною державою, до складу якої відійшли західноукраїнські і західнобілоруські землі, де проживало 70% етнічних українців (28% — білоруси, решта — поляки, чехи, росіяни та литовці). Відразу постало і релігійне питання. Уряд Польщі не міг допустити, щоб його піддані православні підлягали юрисдикції Московського патріархату. Міністр віровизнань та освіти М.Ратай заявляв, що «польський уряд не уявляє собі іншого управління Православною церквою в Польщі, окрім, як на автокефальних засадах». При підтримці польських органів влади митрополит Георгій Ярошевський (колишній ректор Петербурзької духовної академії, з 1919 р. — архієпископ Харківський, а в 1921 р. на запрошення польського уряду прибув з Італії до Польщі) провів 14 червня 1922 р. собор єпископів, який вирішив не визнавати надалі юристикції Московського патріархату. Польський уряд через дипломатичні і міжцерковні зв’язки добився визнання автокефалії від Константинопольського патріархату в 1924 р. Проголошення автокефалії відбулось у Варшаві 17 вересня 1925 р. в присутності представників Константинопольської і Румунської церков. Щоб підкреслити свій вплив у комуністичній Польщі, на противагу Константинополю Московський патріархат у 1948 р. надає Православній церкві в Польщі статус автокефалії від себе. Причому митрополита Діонісія (очолював церкву після митрополита Григорія) усунуто від управління. Грамота з наданням автокефалії була надіслана голові тимчасової правлячої колегії Православної церкаи в Польщі архієпископу Тимофію. Того ж року для управління православними парафіями в Польщі Москва поставила єпископа Львівського і Тернопільського Макарія Оксіїока (довірена особа, брав активну участь у підготовці псевдособору 1946 p., що ліквідував греко–католицьку церкву).

У 20–х роках виникла православна церква в Чехії і Словаччині. Спочатку православні були поділені між Константинопольською та Сербською юрисдикціями. Згодом утворилася Чеська єпархія під омофором Сербського патріарха. У 1945 р. до Праги прибув представник із Москви архієпископ Фотій. Розпочались заходи щодо перепідпорядкування Чеської єпархії до юрисдикції Московського патріархату (створено екзархат). У 1951 р. Московський патріархат надав Чехословацькій православній церкві статус автономії. Проте Константинопольський патріархат не визнає цієї автокефалії. Колізії визнання не оминули і Грузинської православної церкви. У 1783 р. за Георгієвським трактатом Грузія відійшла до складу Російської імперії й автоматично втратила церковну незалежність. Грузинська церква була підпорядкована царському синоду. Після розпаду Російської імперії 1917 р. грузинське духовенство відновило свою давню автокефалію, яку визнала, зокрема, Обновленська церква 20–х років. Московський патріархат визнав автокефалію Грузинської православної церкви в 1943 p., а Константинопольський патріархат — лише в 1987 р. Історія церкви знає й інші приклади становлення автокефальних церков, проте вищезгаданих цілком достатньо, щоб побачити упереджене ставлення Константинопольського та Московського патріархатів до новоутворених церков.

Постає логічне запитання: чи насправді та чи інша церква мала канонічне обґрунтування у досягненні своїх намірів, чи це питання суто політичне? Немає потреби робити з цього окремі дослідження: у вирі гострих полемічних дебатів, що виникали насамперед поміж Константинопольським та Московським патріархатами, вони вже зроблені досить авторитетними вченими. Варто звернутися хоча б до праць професора С.Троїцького «О границах распространения права власти Константинопольской патриархии на диаспору» та «Где и в чем главная опасность?», надрукованих в «Журнале Московской Патриархии» за 1947 рік. Звичайно, професор С. Троїцький аргументовано заперечив право Константинопольського патріархату поширювати владу на православну діаспору. Однак його аргументація аналогічно стосується і Московського патріархату, й інших центрів, що заявляють претензії на юрисдикцію православних поза межами своїх кордонів.

Зокрема, розбираючи значення термінів «діаспора» («розсіяння» - взяте із Святого Письма) і «варварський» (28 пр. Халкідонського собору) та спираючись на коментарі знаменитих каноністів Арістина, Зонара, Вальсамона і Властаря (Афінська синтагма 11, 257, 283–286), вчений стверджує, що Константинопольський патріархат не має ніякого канонічного обґрунтування для поширення юрисдикції над усією православною діаспорою. Навпаки, спроби поширити свою владу серед православної діаспори підлягають заборонній канонічній практиці: «Надменности власти мирския, которые так легко вкрадываются в правящие церковные круги», - зазначає професор С.Троїцький.

Отже, мотивації 28–го канону не можуть бути виправданими. Не випадково проти претензій на православну діас­пору в останні роки з боку Константинополя на сторінках журналу «Українці Америки за Київський патріархат» (Чи­каго, квітень — червень, 1998 р.) гостро виступив антіохійський патріарх Ігнатіос: «Вселенський патріарх так довго не зможе розв'язати проблему діаспори, як довго буде претен­дувати на минулу владу або, простіше кажучи, на пам'ять дав­но згорілої Візантійської імперії. Встановлюючи свої горис-дикційні права, він сам став частиною проблеми, а не розв’я-зувачем тієї проблеми. Пройшло 1500 років від часу проголо­шення 28-го канону, і патріарх Константинополя втратив зван­ня етнарха, а звання «Все­ленський патріарх» залишилося тільки як пам’ятка славного минулого. Це звання не стосується сучасної релігійноїі полі­тичної ситуації. У XIX і XX століттях сформувалися нові на­ціональні православні країни, і Патріарх Константинополя втратив свою юрисдикцію над Церквами тих нових країн, в котрих вони були проголошені і визнані автокефальними».

Як бачимо, православна діаспора залишається досить хворобливою проблемою. Кожна помісна православна церква стоїть сьогодні перед завданням розв’язання власних наболілих питань як загальноцерковного, так і політичного характеру. Особливо важко розв’язувати ці питання так званим «неканонічним» церквам, автокефалія яких не визнається.

Труднощі у вирішенні багатьох питань обумовлені як існуючим у православному світі переконанням про необхідність Вселенського визнання, так і постійним втручанням окремих церковних центрів до іншої юрисдикції, що створює атмосферу нетерпимості, ворожнечі і протистояння у православ’ї. Наприклад, Російська православна церква беззастережно підтримує позицію Сербського патріархату щодо Македонської церкви. Крім того, відверто виявляє симпатії на боці сербів з приводу ситуації в колишній Югославії. З 1992 р. різко погіршилися взаємини Румунської православної церкви з Російською. Румунський патріарх прийняв під свою юрисдикцію вікарія Молдовського шархату єпископа Бельцького Петра, забороненого в служінні, а також популярного в національно–демократичних колах Молдови протоієрея Петра Бубуруза. Водночас Румунська церква вирішила створити Бесарабську митрополію, що викликало гострий опір Московського патріархату, яка розглядає Молдову як свою канонічну територію. З метою вирішення цього питання президент Молдови Петру Лучинський зустрічався із Вселенським паріархом Варфоломієм у вересні 1997 p., коли той перебував із візитом в Одесі.

У 1995 р. константинопольський патріарх прийняв під свій омофор Українські церкви в Західній Європі, а наступного року визнав автокефалію Естонської церкви, що стало причиною напруженості у відносинах з Московським патріархатом, навіть до тримісячного припинення євхаристичного спілкування між ними. Парадоксальний вигляд має ситуація, коли Вселенське визнання має маленька Синайська архієпископія (автономна церква Єрусалимського патріархату, в складі якої один монастир і кілька подвір’їв), а в той же час Українська церква (тисячі храмів і мільйони вірних) через політичні мотиви не має такого визнання, що утруднює їй можливість повною мірою брати участь у богословському діалозі між православними та іншими християнськими церквами.

На тлі становлення автокефалій різних помісних церков шлях Української церкви до незалежності є найбільш драматичним. Якщо інші церкви мали проблеми, як правило, з одним церковним центром, від якого прагнули унезалежнитися, то Українська церква змушена була переживати колізії у трикутнику Рим — Константинополь — Москва. Про це написано безліч праць, однак з огляду на сучасну ситуацію в українському православ’ї дана тема таки залишається гостро актуальною і потребує окремого висвітлення, щоб дати відповідь принаймні на питання: чи справді Вселенське визнання має якесь принципове значення для Української церкви?

Такі видатні вчені, як Є. Голубинський, М. Грушевський, В. Пархоменко та митрополит Іларіон (Огієнко) дотримувалися погляду, що Володимир прийняв християнську ієрархію з Візантії. Цю теорію доповнює думка про походження ієрархії від Тмутараканського архієпископства, яке існувало над Азовським морем вже за 120 років до хрещення України і, очевидно, перебувало в юрисдикції Константинопольського патріархату. Слід пам’ятати також гіпотезу про римо–католицьке походження християнства в Україні. Обґрунтовуючи свою теорію, католицькі дослідники акцентують увагу на тому, що за часів Володимира відбувалися часті посольства від Києва до Риму і навпаки (таких посольств у римських джерелах зафіксовано 12); крім того, подають факти про вшанування в Україні пам’яті папи римського св. Климента та інших католицьких святих. Проте найбільш аргументованою є гіпотеза приват–доцента Петербурзького університету М. Присєдкова, який у своїй праці «Очерки по церковно–политической истории Киевской Руси X–XI ст.» (вийшла друком в 1913 р.) доводив, що перша ієрархія та духовенство прибули до України з Болгарії, з незалежного від Візантії Охридського патріархату (Македонська церква). До цієї теорії приєдналася значна частина українських дослідників: С. Томашівський, М. Чубатий, Т. Коструба, І. Холмський, П. Ковалевський, О. І. Назарко та чимало інших.

Слід зазначити, що за часів Володимира в Київській державі формувалася фактично автокефальна церква з чітко означеним обрядовим змістом, а саме – як схрещення східного (грецького) варіанту християнства із західним (латинським). На ґрунті передхристиянської (язичницької) культури, це зміст нині наукового поняття «київське християнство».

Поступово Візантія, маючи великий досвід імперської політики, добилася виключного права поставляти київських митрополитів — і Київська митрополія потрапляє в юридичну залежність до Константинопольського патріархату. Таке підпорядкування мало лише утрадиційнений характер, оскільки жодного канонічного обґрунтованого документу не існує.

Відтак, пояснюється безпринципна і кон’юнктурна політика Константинопольського патріархату в Україні, який в залежно від політичних обставин намагався утвердити або зберегти свій вплив, чи продемонструвати роль верховного арбітра у канонічних суперечках.

Після смерті князя Ярослава Мудрого і його ставленика митрополита Іларіона (1054 р.) всі зусилля Константинополя були спрямовані на ліквідацію автокефальних засад київського християнства. Насамперед це стосувалося позбавлення можливостей перебування на митрополичій кафедрі українців, або підтримання тих ієрархів, особливо з північних російських земель, що мали провізантійську орієнтацію. Візантія домоглася свого після смерті князя Ізяслава, розгромивши національний церковний табір на чолі з Климом Смолятичем.

Після занепаду Київської держави на основі різних політичних систем та етнічних спільнот йшов процес утворення нових держав — Литовсько–Руської і Московської. Частину українських земель захопила Польща. Розгорілася міждержавна боротьба за митрополичу кафедру. Відповідною стає політика Константинопольського патріархату, який в одному випадку намагається поставити єдиного митрополита (з осідком у Москві) для всіх земель колишньої Київської держави, а в іншому - висвячує окремих митрополитів для кожної держави. Так, у 1353 р. Москва добилася від константинопольського патріарха висвячення митрополитом «Київським і всієї Русі» свого ставленика Олексія. Наступного року литовський князь Ольгерд, щоб обмежити церковний і політичний вплив Москви в межах своїх володінь, домагається від патріарха окремого митрополита Романа для українських і білоруських єпархій (після смерті Романа 1361 р. патріарх не призначив нікого на його місце, і Олексій став єдиним митрополитом).

Майже в аналогічній ситуації в 1406 р. константинопольський патріарх відмовив литовському князю Вітовту призначити окремого митрополита. Державні міркування Вітовта вимагали, однак, вирішення церковного питання. У 1415 р. він скликав собор, який, спираючись на стару традицію поставлення Іларіона і Клима Смолятича та подібні приклади в Болгарії і Сербії, обрав митрополитом Григорія Цимблака - прихильника незалежності національних церков. Константинопольський патріарх не визнав цього обрання і на самого Цимблака наклав анафему. Собор єпископів 1415 р. продемонстрував явну антивізантійську й антимосковську політику. Опір московського митрополита Фотія, який намагався подати обрання Цимблака як незаконне, не мав успіху. Небажання двох держав мати єдиного митрополита призводить врешті–решт до остаточного розколу Київської митрополії. У 1448 р. собор єпископів у Москві без згоди Константинополя обрав митрополитом рязанського єпископа Іону, що поклало початок автокефалії Московської митрополії (Російської церкви). Константинопольський патріарх не визнавав цієї автокефалії 141 рік, включно до запровадження Московського патріархату 1589 р. Крім того, утвердження Московського патріархату було здійснено з порушенням канонічних норм. Константинопольський патріарх Єремія, перебуваючи фактично в ув’язненні, просто змушений був під примусом призначити митрополита Іова на патріарха. Східні патріархи, вже поставлені перед фактом, дали згоду на визнання Московського патріархату. Зауважимо, що грамота на визнання 1593 р. від константинопольського патріарха закріплювала територію Російської церкви в межах тодішньої Московської держави, тобто без України та інших земель. Пізніше обраний на александрійського патріарха Мелетій Пігас дорікав константинопольському патріарху Єремії: «Я дуже добре знаю, що ти згрішив возведенням Московської митрополії до рангу Патріархату, тому що тобі добре відомо, що в цій справі може бути владним тільки Вселенський Собор. Так встановлені всі донині існуючі Патріархати. Через те Ваша Святість зобов’язана була отримати однодумну згоду на цю справу і останньої братії... Я знаю, що ти будеш чинити згідно з канонічними засадами, і те, що ти зробив із примусу, роздумавши, - повинен знищити на слові і письмово».

Непослідовною була політика Константинопольського патріархату і стосовно Галицької митрополії, яка протягом XIV - початку XV ст. кілька разів скасовувалася і відновлювалася, в чому виявлялися політичні інтереси Польщі, Великого князівства Литовського і Москви. Власне створенням Галицької митрополії патріарх порушив свій принцип призначення для Русі єдиного митрополита, що дало підставу домагатися Москві і Литві висвячення окремих митрополитів.

У роки перебування на митрополичій кафедрі Григорія Цимблака (1415-1420 pp.), а також в період 1448-1469 рр. православна церква в Україні мала фактично автокефальний статус. Але через невиразні державотворчі тенденції ця автокефалія не утрадиційнилася. У 1469 р. митрополит Григорій Болгарин хитрощами приєднав Київську митрополію до Константинопольського патріархату.

У середині XV ст. під ударами Османської імперії колись могутня і багата на культурні традиції Візантія переживає застій і занепад. В 1453 р. турки захоплюють Константинополь. І східні патріархи потрапляють у залежність до турецьких султанів. Константинопольський патріарх втрачає своє значення у православному світі. Його політика (також діяльність інших східних патріархів) в Україні (властиво в Речі Посполитій) стає тепер часто відображенням політичних інтересів Туреччини. І навпаки, авторитет папи римського в Європі зростає. Католицька церква в другій половині XVI ст., вистоявши в боротьбі з різними реформаційними течіями і подолавши глибоку внутрішню кризу, залишилася врешті-решт цілком незалежною від світської влади, а в питаннях віри навіть здобула можливість впливати на них.

Виникнення Московського патріархату, а відтак загроза потрапити в залежність до грубої деспотичної Москви, підштовхувала українських ієрархів до унії з Римом, щоб «зберегти обряд і національну самобутність, змінивши залежність від Константинопольського патріарха на залежність від папи римського». У тій складній ситуації, в якій опинилося українське суспільство, Брестська церковна унія 1596 р. була покликана вирішити національне питання. Однак вона не знайшла підтримки з боку окремих впливових діячів, що призвело до розшарування українського суспільства за конфесійною ознакою — на православних і уніатів. Це мало трагічні наслідки для України. Адже в середньовічну добу, особливо при відсутності будь–яких державницьких форм, тільки церква могла об’єднати в собі всі суспільні верстви і зберегти національне життя, тому релігійне питання було завжди визначальним.

На початку XVII ст. православні в Речі Посполитій залишилися без власного єпископату (за винятком Львова, де тримався ще православний єпископ Єремія Тисаровський) і відкривалася перспектива утвердження єдиної церкви — уніатської національної церкви для всіх українців. Така перспектива зовсім не влаштовувала Туреччину, що знаходилася в стані війни з Польщею і була зацікавлена в дезорганізації її внутрішнього життя; не влаштовувала вона і Москву, яка у випадку переходу Української церкви під юрисдикцію римського папи втрачала свої доктринні ілюзії щодо українських земель, «де люд православний». Очевидно, не випадково з 1612 р. мешкає в Києві посол Александрійського патріарха митрополит Неофіт, який, при потребі, висвячує православне духовенство. А в 1620 p. єрусалимський патріарх Феофан, повертаючись через Україну з Москви, таємно висвячує православну ієрархію на чолі з митрополитом Йовом Борецьким. (Уряд Польщі однозначно вважав патріарха Феофана турецьким шпигуном).

Надалі були неодноразові спроби примирення уніатів і православних. З’явилася ідея об’єднання українських церков і утворення Київського патріархату. Проект так званої «універсальної» унії православного митрополита Петра Могили в 1645-1647 pp. набув конкретного змісту. Позиції всіх сторін - православної, уніатської, римської курії, королівської влади - були практично узгоджені. Залишилося тільки питання скликання спільного об’єднавчого собору, але реалізувати ці заходи не вдалося. У 1648 р. розгорілося повстання під проводом Б.Хмельницького з упертою вимогою ліквідації унії. Це був крах багаторічних спроб (1629, 1635–1638 і 1645–1648 pp.) утворення єдиної Української церкви.

Знехтувано досвід Тридцятилітньої війни (1618–1648 pp.), з якої переможцями вийшли ті держави (головним чином Франція), які поставили свої національні інтереси вище від конфесійних. Звичайно, релігійно–політичне життя Речі Посполитої не було таємницею для багатьох політичних кіл, так само як і те, що польський король Владислав IV готувався до війни з Туреччиною. Можливо, невипадково саме в цей час з’являється в Україні єрусалимський патріарх Паїсій і благословляє Б.Хмельницького на війну проти Речі Посполитої.

Приєднання України до Московської держави 1654 р. призвело до московських впливів в Україні, в тому числі й у релігійній сфері. Того ж року без будь–яких канонічних акцій Москва підпорядкувала собі білоруські єпархії Київської митрополії та виявила претензії щодо перепідпорядкування Київської митрополії до Московського патріархату. Вже в 1659 р. були здійснені і практичні кроки в цьому напрямку: московський воєвода князь Трубєцькой призначив місцеблюстителем митрополії єпископа Лазаря Барановича. Цей акт — призначення представником світської влади замість чинного митрополита (ним у той час був митрополит Діонісій Балабан, який відмовився визнати Московський патріархат) свого ставленика на Київську кафедру, що не підлягала Московському патріархату, — був просто ігноруванням елементарних норм церковного права.

Зрештою, Росія домоглася свого в 1686 р, коли підкупом та обманом отримала від константинопольського патріарха Діонісія відповідні грамоти на перепідпорядкування Київської митрополії Московському патріархату. Цей акт було здійснено з порушенням 8–го і 2–го правил ІІ і ІІІ Вселенських соборів. Не випадково єрусалимський патріарх Діонісій спочатку відмовив царським послам і лише з наказу турецького візира змушений був видати вище згадані грамоти. Туреччина знаходилась тоді у стані війни з Австрією, Венецією і Польщею і не хотіла ускладнення відносин з Росією. Професор С.Х.Лотоцький справедливо називає цей акт звичайнісіньким продажем Київської митрополії. Однак, коли турецький візир дізнався, що Москва підписала 26 квітня 1686 р. «Вічний мир» з Польщею, згідно з яким входила до антитурецької коаліції, наказав наздогнати царських послів і відібрати в них патріарші грамоти. (Так в історії церкви пояснюється відсутність документів, що підтверджують передачу Київської митрополії). За незаконну передачу Київської митрополії Москві собор східних патріархів позбавив Діонісія патріаршого престолу. В 1924 p., затверджуючи автокефалію Православної церкви в Польщі, східні патріархи (в тому числі Вселенський патріарх) своїм «Томосом» ще раз підтвердили неканонічність акту 1686 р.

З того часу серед української громадськості неодноразово ставилося питання стосовно унсзалежнення православної церкви в Україні від Російської. Але про рух за автокефалію як реальну силу можна говорити лише після Лютневої революції 1917 року. Активізація українських національних сил, орієнтованих на розбудову автокефальної церкви в Україні, які рішуче заявили про себе на єпархіальних церковних з’їздах 1917 р. та Всеукраїнському православному соборі 1918 p., були також запитом і до Константинопольського патріархату, оскільки вони натрапили на уперту й послідовну протидію з боку Московського патріархату, незважаючи на те, що уряд Української держави на чолі з гетьманом П. Скоропадським однозначно висловив думку мати в Україні автокефальну церкву.

Першою спробою встановлення зв’язків Української православної церкви з Константинополем було відрядження до Туреччини в кінці січня 1919 р. посольства на чолі з міністром віросповідань УНР О. Лотоцьким — відразу після того, як Директорія своїм Декретом проголосила автокефалію. Оскільки опір Московського єпископату в Україні не дав змоги здійснити автокефалію з додержанням канонічної традиції, тому на тлі тисячолітньої практики не викликає найменшого сумніву правомірність акту української державної влади, яка Декретом від 1 січня 1919 р. установила автокефалію Української церкви. Проте тривалі переговори успіху не мали. В березні 1920 р. місцеблюститель патріаршого престолу Дорофей повідомив, що визнання автокефалії Української церкви відкладається на пізніший час. Згодом О.Лотоцький писав: «... Я неустанно стукався в двері Вселенської Патріархії, та двері ті так і не відкрилися, і молитва не була вислухана, Вселенська патріархія заховала дипломатичну коректність своїх відносин до патріархату Московського, форму було витримано. Але чи зважили у Вселенському Патріархаті, що цим актом формального умивання рук угашався дух Церкви Христової для сорокамільйонного народу?».

Поява вже в Радянській Україні кількох православних церков: 1921 р. - Української автокефальної православної церкви (УАПЦ), 1923 р. — Синодальної (Обновленської) церкви. 1925 р. - Соборно–єпископської церкви та подальше існування структур Російської православної церкви (тихонівської) знову викликала питання про відносини цих церков із Вселенським патріархатом. Канонічною вважалася лише Синодальна церква, хоча офіційного визнання спеціальним «Томосом» з боку Константинопольського патріархату зроблено не було. Таке опосередковане визнання будувалося на рівні встановлених контактів. Представником Вселенського патріаршого престолу в СРСР був архімандрит Василь Домопуло. Він мав також повноваження від патріархів Антіохійського та Єрусалимського і автономного архієпископа Сінайського. Александрійську патріархію з повноваженнями від Елладського Священного синоду представляв архімандрит Павло Катаподіс. Обидва представники східних патріархів мали не тільки офіційні дипломатичні стосунки зі Священним синодом, але й входили в євхаристичне спілкування з ним, беручи участь у богослужіннях. Українські обновленці отримували інформацію та вели ділове листування з представниками патріархів православного Сходу, використовуючи цей зв’язок для підвищення власного авторитету. Визначальну роль у встановленні таких зв’язків відігравало далеко не канонічне право, а підтримка обновленців державними структурами та доволі дружні стосунки Радянського Союзу з Туреччиною, від якої залежав Вселенський патріархат. Підтвердженням даного висновку є те, що як тільки більшовицька влада втратила інтерес до Обновленської церкви, автоматично вона стала байдужа і для Вселенського патріархату.

Як бачимо, Константинопольський престол продемонстрував у 20–ті роки, м’яко кажучи, верх прагматизму в ставленні до Українського церковного питання. Нічого не змінилося в політиці Константинопольського патріархату стосовно українського церковного питання і в добу сучасності. Так, під час зустрічі в Одесі 24 вересня 1997 р. з московським патріархом Алексієм ІІ, яка відбулася в рамках симпозіуму з проблем екології Чорного моря, Вселенський патріарх Варфоломій І черговий раз підкреслив, що на території України він визнає лише Українську православну церкву (УПЦ) в єдності з Московським патріархатом.

За таких обставин визнання канонічності УПЦ Московського патріархату в Україні набуває вже зовсім іншого, політичного значення – фактично означає підтримку антиукраїнської діяльності Російської православної церкви. Не випадково «одеська зустріч» набула широкого резонансу у світі, відображена численними коментарями у вітчизняній та зарубіжній пресі з присмаками подиву, гіркоти і болю. Отож, Вселенський патріарх продемонстрував свою позицію, мало турбуючись про те, що, догоджаючи Москві, порушив канонічну практику. Хоча вселенські патріархи, які давно не мають реальної влади у Вселенській церкві, саме збереження церковних канонів вважають за одну з найголовніших своїх прерогатив. Підтримуючи політику Московського патріархату щодо України як власної канонічної території, Вселенський патріарх порушив чинність вище згаданого «Томосу» 1924 р. А його прозорі заяви про те, що він пам’ятає «небездоганні дії з перепідпорядкуванням Київської митрополії зі своєї юрисдикції під руку Москви 1686 р. та зберігає за собою право на особливу зацікавленість українськими справами», нічого не важать.

З огляду на ситуацію, що склалася, релігієзнавець Віктор Єленський справедливо зазначає: «Майбутнє Українського православ’я вирішальною мірою залежить від самих православних в Україні». Утопічно очікувати визнання української автокефалії Вселенським патріархом, тим більше сподіватися, що її надасть для УПЦ Московський патріархат. До того ж Архієрейський собор УПЦ 1996 р. визнав недоцільним ставити питання про автокефалію.

Якщо УПЦ отримає від Москви відпускну грамоту — «канонічну автокефалію», - Російська православна церква втратить щонайменше половину своїх парафій, а головне — позбудеться ідеологічного духовного впливу в Україні «Это будет крупнейшим политическим й моральним поражением Московской Патриархии. С Русской Церковью просто перестанутсвчитаться»,—виявляє стурбованість один із дописувачів газети «Русская община Севастополя».

Отже, питання визнання православної церкви, в тому числі й Української. — це питання не канонічне, а політичне. Як свідчить історія, автокефалія будь–якої православної церкви ніколи не визнавалася відразу — Вселенське визнання приходило згодом, вже за інших історичних і політичних обставин.

ПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ:

1. Як православна церква розуміє поняття «благодать»?

2. В чому, на думку професора М. Попова, полягала проблема благодаті священства у православній

церкві?

3. Дайте визначення поняттю «автокефалія».

4. За яких умов стає можливою автокефалія церкви?

5. Як політична дійсність впливає на отримання автокефалії?

6. Поміркуйте, наскільки актуальним є апелювання до канонічних норм у полеміці між церквами з

приводу ієрархічної спадкоємності церковної влади.

7. Які правила вселенських і помісних соборів підтверджують право церкви на автокефалію?

Дата добавления: 2015-05-31