Особливості суспільного, громадського і державного мовлення

Європейська хартія регіональних мов або мов меншин

Європейська хартія регіональних мов або мов меншин (ЄХРМ) — ухвалена у Страсбурзі 5 листопада 1992 року. Метою Хартії є «захист і розвиток історичних регіональних мов і мов національних меншин у Європі». Ратифікована Україною у травні 2003 року. Відповідно до закону про ратифікацію хартії, в Україні положення документу застосовуються до мов таких національних меншин: білоруської, болгарської, гагаузької, грецької, єврейської, кримськотатарської, молдавської, німецької, польської, російської, румунської, словацької й угорської.

Європейська Хартія регіональних мов або мов меншин була підписана від імені України 2 травня 1996 року та ратифікована Верховною Радою України 15 травня 2003 року. Ратифікаційну грамоту депоновано 19 вересня 2005 року. Відповідно до статті 19 Хартії цей міжнародний договір набрав чинності для України 1 січня 2006 року. Європейська Хартія є документом, який має демократичну сутність. Вона покликана захистити регіональні мови і мови національних меншин від вимирання та утисків з боку панівних державних мов.

Для цілей цієї Хартії:

1) термін "регіональні мови або мови меншин" означає мови, які:

- традиційно використовуються в межах певної території держави громадянами цієї держави, які складають групу, що за своєю чисельністю менша, ніж решта населення цієї держави; та

- відрізняються від офіційної мови (мов) цієї держави; він не включає діалекти офіційної мови (мов) держави або мови мігрантів;

2) термін "територія, на якій використовується регіональна мова або мова меншини" означає географічну місцевість, де така мова є засобом спілкування певної кількості осіб, яка виправдовує здійснення різних охоронних і заохочувальних заходів, передбачених у цій Хартії;

3) термін "нетериторіальні мови" означає мови, якими користуються громадяни держави і які відрізняються від мови (мов), що використовується рештою населення держави, але які, незважаючи на їхнє традиційне використання в межах території держави, не можуть вважатися найбільш поширеними в межах конкретної місцевості цієї держави.

Суспільне мовлення (синоніми: громадське мовлення, суспільно-правове мовлення) — різновид телерадіомовлення, що служить суспільству (або громадськості), фінансується ним та підзвітне йому.

Не існує загальновизнаного визначення громадського мовлення. Найкращим наближенням до такого вважаються принципи громадської організації «Світова рада радіо та телебачення», яким повинно відповідати громадське мовлення:

- універсальне спрямування програм, тобто для всіх громадян в однаковій мірі, незалежно від розміру їхніх доходів або приналежності до якоїсь групи (верстви) суспільства,

- різноманітність і виваженість змісту, жанрів, груп глядачів та слухачів,

- дистинктивність — програми громадських мовників відрізняються від програм інших мовників кращою якістю, культурно-збагачуючим змістом та високим рівнем новацій тощо,

- незалежність мовників від політичного та ринкового тиску.

Закон про суспільно-правове мовлення в Україні ухвалено у 1997 (автор — Віталій Шевченко), але він досі не був введений у дію.

Суспільне телерадіомовлення включає:

- телевізійне мовлення на двох загальнонаціональних телевізійних каналах;

- телевізійне мовлення на супутниковому каналі;

- радіомовлення на трьох загальнонаціональних каналах радіомовлення та у мережі проводового мовлення України та за її межами;

- радіомовлення на супутниковому каналі;

- теле- і радіомовлення в мережі Інтернет;

- виробництво фільмів, програм, впровадження прогресивних технологій та стандартів мовлення.

У законі “Про систему суспільного телебачення і радіомовлення України” від 1997 р. зроблено спробу зазначити, що “суспільне телерадіомовлення – це телерадіоорганізація зі статусом єдиної загальнонаціональної неподільної і неприбуткової системи масової комунікації, яка є об’єктом права власності Українського народу і діє згідно з єдиною програмною концепцією.

Суспільне телебачення і радіомовлення України — публічний інститут, призначений задовольняти інформаційні потреби українського суспільства, залучати його представників до обговорення та вирішення найважливіших соціально-політичних питань, сприяти формуванню громадянського суспільства в Україні та забезпечувати належну реалізацію конституційного права кожного на інформацію.

Суспільне телебачення і радіомовлення України є некомерційним. Законом України від 17 квітня 2014 року «Про Суспільне телебачення і радіомовлення України» утворено Національну суспільну телерадіокомпанію України (НСТУ) — юридичну особу, на яку безпосередньо покладається функціонування новоствореної системи Суспільного телебачення і радіомовлення. НСТУ складається з двох структурних підрозділів: Суспільного телебачення і Суспільного радіо. Нагляд за діяльністю НСТУ здійснює Наглядова рада.

Економіка державного телебачення - на відміну від громадського - не знаходиться у прямій економічній залежності від масової аудиторії, оскільки вона фінансується централізовано і планово з державного бюджету. Змішана модель фінансування - державний бюджет + реклама + спонсорська допомога крупних корпорацій, близьких до державних структур, - останніми роками набуває все більшого поширення в Росії, країнах СНД, багатьох азіатських державах. Це пов'язано з обмеженістю державних коштів, що виділяються на фінансування мовлення. Державне ТБ не менше, ніж комерційне або суспільне, зацікавлений у масовому глядачеві, хоча причини такого інтересу інші. Максимізація його аудиторії спрямована на реалізацію пропагандистських, маніпулятивних або мобілізуючих цілей держави. Часто поряд з політичною мобілізацією аудиторії державне мовлення переслідує і такі цілі, як соціальна і культурна інтеграція населення, просвітництво, розвиток патріотизму і єдиної національної ідентичності.

Дата добавления: 2015-05-31